Головна Література Василь Симоненко статті Василь Симоненко Я ВОСКРЕС, ЩОБ ІЗ ВАМИ ЖИТИ (Лілія ШИТОВА)
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу
мобильные бани. | проекты современных домов с плоской крышей с бассейном.

Это интересно

загрузка...
Сейчас 57 гостей онлайн

Василь Симоненко Я ВОСКРЕС, ЩОБ ІЗ ВАМИ ЖИТИ (Лілія ШИТОВА)

 

Філософія життя і творчості

Василя Симоненка

 

Художньо-документальне видання

 

Серед численних матеріалів, що з’являлися друком, відколи Василь Симо­ненко перейшов за межі буття, спогад-есей Лілії Шитової – колишньої його колеги по“Молоді Черкащини” – є одним із найдеталь­ніших і найпереконливіших, а це надає йому неперебут­ньої цінності і покладає надію на непро­ми­нущу увагу широкої громадськості до життя і творчості лицаря україн­ської поезії, котрий залишив у спадок прийдеш­нім поко­лінням свої не­вмирущі твори, що стали частіше видаватися, проте, невелики­ми тиражами. Тож кожне правдиве слово про нього тих, хто доб­ре знав його і щиро шану­вав, допоможе уявити таланови­того по­е­та і жур­наліста, який по­клав своє коротке полум’яне життя на олтар незалежної Укра­їни, котру він само­віддано любив і невтомно служив рідному наро­дові, славним сином якого він постав у знано­му ряду світо­вих велетів духу. Книга стане нео­ціненним посібни­ком для педагогів, студентів, шко­лярів у вивченні літе­ратурної спад­щини Василя Симоненка.
 

Із Василем Андрійовичем Симоненком ми познайомилисяВасиль Симоненко тема любові
в непро­стий для мене в особистому плані час. У 1959 році 
було ухва­ле­но рішен­ня про створення в Черкасах обласної молодіжної газети, в якій я мала обійняти посаду відповідального секретаря, а тим часом займатися підготовчою роботою — добирати людей, "заготовляти" матеріали. Однак вихід газети відкладався й відкладався. Мене тимчасово направи­ли в обласну газету "Черкаська правда" власкором. Не припинялася й підготовка до випуску молодіжної газети.
Василь працював у відділі культури редакції, часто виступав у газеті з рецен­зіями на нові кінофільми і театральні постановки, писав про проблеми у мистецтві й культурному житті області. Така людина в "молодіжці" була конче потрібна і я почала обережно вести з ним розмову на цю тему.
Говорити було нелегко, оскільки і ставки і гонорар в моло­діжній га­зеті мали бути нижчими, а він навіть квартири ще не мав. А вже був одружений, мав сина Олеся, забрав до Черкас і свою матір Ганну Федо­рівну. Про все це ми говорили досить відверто. І все ж Василь сказав: "Ви так зі мною говорите, що відмовлятися якось незручно. Я поду­маю". Він подумав і... написав заяву. Було це в серпні 1959 року, а газета почала ви­ходити в лютому 1960-го.
Скажу чесно, його слова "ви зі мною так говорите..." мені довго муляли. Ми ще не знали, як складеться у новому колек­тиві, й дуже не хотілося вчинити такій совісній людині гірше. А тим часом ми все таки не втрачали надії і готувалися до виходу "молодіжки". Вивчали підшивки районних газет, відшукуючи автуру, у відрядженнях звертали увагу на кадри. Та й самі молоді журналісти приїжджали до нас, писали листи. Готували й матеріали, і коли газета почала виходити, у редакційному портфелі вже дещо було. Почав формуватися колектив май­бутньої “Молоді Черкащини”.
Написані й організовані матеріали ми давали читати один одному, з тим, щоб відібрати найсуттєвіше, розуміли, що з перших номерів у газети має з'явитися "своє обличчя". Я написала нарис "Меланка" — про молоду дівчину зі Шпо­лянського району, яка, сама ще підліток, виховувала шестеро молодших братів і сестер. Меланчина мама помер­ла під час пологів, а батько залишив сім'ю — пішов слідом за мачухою, якій чужі діти здалися надмірним тягарем. Меланка ж кате­горично відмовилася віддавати братів і сестер до дитбудинку. Залишила школу і стала виховувати їх сама.
Нарис був у Василя, коли до нього зайшов власкор "Ком­сомольской правды". Він зацікавився "Меланкою" і попросив згоди надрукувати нарис у "Комсомолці". "Тре­ба спитати у автора", — відповів Василь. "Автор", звісно, не погод­жувався, вболіваючи за свою майбутню газету. І тут Василь знову вразив мене: "А може нам варто поклопотатися не про себе, а про Меланку? Для дівчини ж буде краще, коли про неї напише со­юзна газета. Тоді й влада на її проблеми зверне більше уваги..."
Словом, "Меланчина" доля була вирішена. На нарис, незабаром опублікований в "Комсомольской правде", надійшли сотні відгуків. Теплі листи з пропозиціями про допомогу написали Меланці люди з усіх усюд країни. Заворушився і райком комсомолу, поактивнішали місцеві органи влади. 
Перед виходом газети до Черкас прибув представник ЦК комсомолу Віктор Близнець, згодом — відомий письменник. Із Василем він разом вчився в університеті, й зайшов до нього. Приїхав Віктор з насто­ро­гою — в ЦК надійшла інформація, що редакцію в Черкасах форму­ють повністю з людей, які жодного дня не працювали в газеті й ніякого відношення до журналістської професії не мають.
Василь його заспокоїв, мовляв, інформація точна, але застаріла. В списку, врученому нам в обкомі комсомолу, дійсно не було жодного журналіста, але тепер майже весь штат комплектувався молодими про­фесіоналами.
"З погляду на прізвища в списку, не знаю, як це вам вдало­ся", — дивувався Віктор.
Дуже просто. Ми розмовляли з "кандидатами" чемно, давали їм завдання підготувати матеріал для газети — і людина сама перекону­валась, що це не її амплуа, відмовлялася. 
Всі нові кандидатури були узгоджені з обкомом комсомолу і в обкомі партії. Зі "старих" залишилися ті, хто буквально марив газетою.
"Треба ж людині дати шанс, коли вона дуже того хоче. З "дуже хочу" завжди люди виходять", — вважав Василь і тоді, й пізніше, і, здається, ніколи не помилявся.
До речі, Жанну Біличенко, нашу яскраву колежанку, ми запросили на роботу, ледь прочитавши її листа: "Коли вже, зрештою, вийде "Молодіжка"? Дуже-дуже хочу в ній працю­вати". "Гадаю, ця дівчина нам дуже-дуже підходить", — з гумором прокоментував листа Василь.
Згадується і такий випадок. Ми вже випустили перший номер газети (програмну передову статтю "Здрастуй, юний друже!" до неї написав Василь), а питання з приміщенням не було розв'язане. Йдемо з роботи гуртом, задоволені — газета, про яку мріяли, ось вона, в руках, пахне свіжою друкарською фарбою, та водночас трохи журно — навіть власного приміщення не маємо. А наш, нещодавно затверджений редактор, Григорій Володимирович Суховершко, нахиляється, піднімає із землі учнівську ручку зі шкільним пером і, з гумором, каже: "Ну, ось і перше майно у нас вже є!" Василь тут же підхоплює:"Та ще ж і яке! "Стилo"! А "стило" — це ж найголовніше для нас!" А мені тихенько каже: "Не беріть в голову! Все влаштується!"
Отак просто розрядив обстановку. Опісля ми вже не звер­тали ні на що уваги, весело, з гумором, ходили з приміщення в приміщення, аж поки нам не виділили будиночок напроти "Черкаської правди". (Поблизу планується встановити пам'ят­ник Василеві). А тоді мене таки мучило сумління, що зірвався Василь із "обжитого" місця і потрапив разом з нами в таку ха­лепу. Ото ж і запам'яталися найперші Василеві уроки — бла­городства, обов'язковості, витримки. Я б так сказала — уроки Симоненківської етики, його простої й мудрої жит­тє­вої філософії. Філософії творення добра, уваги і любові до людей, якою він завше керувався і в своїх вчинках, і в публіцистиці, і в громадян­ській поезії.
Ось так буденно і в той же час непросто все починалося. Психологи виділяють три види спілкування на роботі — функціональне, комуніка­тивне і особистісне. Головне — кому­нікативне. У нас же вони щасливо поєднувалися. Щодо функ­ціонального, то був непорушний закон — трудові обов'язки виконувати бездоганно: газета перш за все. Комуніка­тивне ж і особистісне спілкування розвивалися на основі щирості, від­вертості, доброзичливості і взаємодопомоги. 
Приязній атмосфері в колективі багато в чому сприяло й те, що всі ми були книгоманами, читали все, що з'являлося нового, зразу ж обго­ворювали прочитане, ділилися враженнями. На знання ми всі були пожадливими, а оскільки наші фінансові можливості набагато відста­вали від потреб, щедро діли­лися здобутим. І Василь тут не був винятком.
У рекомендації йому в липні 1960 року я писала: "Симоненко систе­матично працює над собою, дуже багато читає, завжди одним із перших знайомиться з новинками літератури".
Звісно, все, що ми читали і обговорювали в той час, не запа­м'ята­лося. Адже відбувалися запальні наші дискусії на цю тему мало не що­дня. Може, не завжди були ми об'єктивними й спра­ведливими в своїх оцінках. Бо, як не парадоксально, найпри­скіпливіше ставилися до твор­чості тих, кого цінували. Аякже! Об'єкти захоплення мали бути без­доганними! І насам­перед вимогливим до прочитаного був наш Василь. Гадаю, все це не в останню чергу впливало на формування особистості кожного з нас.
Є така східна мудрість: "Потяг душі породжує дружбу. Потяг розуму породжує повагу" ("Гілки персика"). Це ніби трішечки й про нас, "мо­лодіжників" того часу.
* * *
Василь завжди цікавився філософською літературою. Пере­читував праці Сковороди, Платона, Софокла, Арістотеля. Не розлучався з Монтенем, філософські нариси якого "Про мис­тецтво жити гідно" були для нього, за його ж свідченням, неви­черпним "кладезем мудрості". Відгомін монтенівських роздумів про те, що просто жити — не лише найголовніша, але й най­чудовіша з людських справ; що немає нічого кращого і достойні­шого схвалення, ніж належним чином, добре викона­ти своє люд­ське призначення; що він цінує дружбу, яка не боїться різ­­ких і рішучих слів, — повсякчас знаходимо в Симоненковій творчості. 
У статті "Декорації і живі дерева" Симоненко писав: "... по­блажливо­сті не місце в літературі, вона тільки псує письмен­ників. Потрібна суво­ра і нещадна критика. Така критика, яка б розвивала і збагачувала наш мозок, а не самолюбство. Повірити в свою геніальність можна без улес­ливостей рецензентів. Для цього особливих розумових задатків не треба. А вчинити суд над самим собою може далеко не кожен. Якщо поет уміє тільки ображатися на критику, він уже не поет".
Цю ж думку розвинено у відомому вірші "Помилка": "Але, як твій промах лиш ворог бачить, — Друзів у тебе нема!"
Василь часто підкреслював, що деяким своїм поглядам, філософсь­кому світобаченню багато в чому завдячує "Опытам" Монтеня. Часто повторював його вислів: "Немає для чого ставати на котурни, тому що й на котурнах треба пересуватися за допомогою ніг". Тобто, потрібно бути самим собою. І те, що людина повинна бути сама собою, підкрес­лював завжди. Не любив манірності, кривляння, гри у "великих": "Мало великим себе уявляти, Треба великим буть…"
І сам завжди був скромним, врівноваженим, і в той же час прин­циповим, безкомпромісним. "Наш правдолюб", — називали ми його поміж собою.
А з Монтенем вийшло так. Я була у відрядженні у Шполі і привезла звідти том Монтеня. Показала Василеві, він так захопився, що я книгу йому подарувала. Не приховую, мені було приємно, коли пізніше він говорив, що з Монтенєм не розлу­чається. А ще коли помічала монте­нівські мотиви в його твор­чості. Серед інтелігенції Монтень саме був у моді, та для нас важила аж ніяк не мода, а безсумнівна глибина і оригі­нальність його філософських розмислів.
Я тоді посилено вивчала філософію. Василь часто гортав твори, які його цікавили (“щоб освіжити пам’ять”), дещо брав додому, а щось приносив (“Це прочитайте обов’язково”). Інколи навіть заглядав у кон­спекти, написані моїм, м’яко кажучи, не дуже розбірливим почер­ком. (“Адже у конспектах думки автора сконденсовані!”).

 

А взагалі-то повертатись до першоджерел йому завжди було цікаво. І корисно. Передусім, для власної творчості.Василь Симоненко
Високо цінував Симоненко французьких енциклопедистів — Дідро, Вольтера, Руссо, Монтеск'є, Гельвеція. Захоплювався подвижницькою працею Дідро над енциклопедією, створенню якої той присвятив усе своє життя, якоюсь мірою вважав себе вольтеріанцем (Василь, як і герой Вольтера Кандід, вважав, що "кожному потрібно вирощувати свій сад". І "свій сад" він вирощував цілеспрямовано і наполегливо). Часто повертався до "Сповіді" Руссо, як мужньої і талановитої книги про власний життєвий досвід.
Добре знав Василь твори Г. С. Сковороди — видатного філософа, просвітителя і поета. Цінував його філософські трактати: "Наркіс. Роз­мова про те: пізнай себе", "Розмова, названа алфавіт, або буквар миру", "Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті (Това­риська роз­мова про душевний мир)", невеличку "Розмову про пре­мудрість", захоплювався віршами з "Саду божественних пісень". Вважав видатного земляка полтавця своїм учителем: "Щось у мене було і від діда Тараса, і від прадіда Сковороди", — писав він.
І це не було хизуванням. Василеві взагалі не була властива ця вада, хоч нею страждало чимало "неофітів". Про це дуже точно на­пи­сав Петро Засенко в газеті "Жива вода" (редактор Д.Черед­ни­ченко): "...безпоми­ль­но можна розгадати, що в отій малопо­мітній часточці "щось" криється отой "закон", зародок, із якого проростає зернина в стебло і потім у колос. Те "щось" у люд­ському єстві є носієм суті в генетичному коді нації". 
Двотомник Сковороди, який вийшов у 1961 році, Василь вважав одним з найсолідніших своїх придбань.
У нього викликало обурення, що цього великого мислителя, який так мудро обгрунтовував основні проблеми філосо­фічного, етичного характеру, і, власне, був одним із перших речників гуманістичних і демократичних ідей в Україні, людину, яка грунтовно знала античну і західно-європейську літературу, філо­софію, володіла кількома європей­ськими мовами, дехто вважає таким собі мудракува­тим диваком. А з його творчості постає енциклопедично освічена людина, яка засвоїла філософію Сократа, Платона, Арістотеля, Сенеки, Епікура, читала Декар­та, Спінозу. Ми ж часто краще знаємо, ще й пишаємося цим, його сучасника Канта, ніж свого власного мудреця.
Основним постулатом філософської системи Сковороди — "пізнай себе" — проникнута майже вся поетично-пізнавальна творчість Симо­ненка. Відчувається вплив "Розмови про істинне щастя", в якій філософ наголошував на тому, що щастя люди­ни — в ній самій, в її праці для душі, бо ж ніякі почесті й матеріальні блага цього їй не дадуть. 
У своїй роботі ”Більший за самого себе” Іван Дзюба дуже вірно відзначив: “Що таке світ? Що ти в цьому світі? Яка ціна людського життя? Над питаннями такої міри задумувався Василь Симоненко. І приходив до ствердження суверенності і абсолютної цінності людського “я”... Одним із перших у нашій новітній поезії він висловив і поетично розвинув думку (генетично пов’язану із моральним вченням Сково­роди) про те, що кожна людина — це цілий Всесвіт, це особливий макрокосмос, і реалізується він чи ні — залежить від суспільних умов”.
“Філосо­­фія серця Сковороди мені дуже до серця", — ніби жартома, а насправді дуже серйозно, говорив Василь.
До речі, так само серйозно згодом назве Григорія Савича своїм дру­гом поет Василь Стус: "Один з найкращих друзів — Сковорода".
А взагалі-то "своє" Симоненко знаходив і в багатьох інших наших філософів, письменників. У Пантелеймона Куліша це був "Мій храм у серці"; перечитуючи Гоголя, звертав увагу на філо­софські роздуми письмен­ника, йому подобалися гоголівські умовиводи: "візьмись за госпо­дарство душі людської і лише там знайдеш щастя". 
Можливо, саме звідси витоки його філософії щастя?
Гадаю, ця сторона творчості Симоненка, філософічні мотиви його роздумів про людину, добро, щастя ще знайде свого уваж­ного дослід­ника. Адже сучасний читач має осягнути всю глиби­ну мислення і знань цього непересічного поета — мужа і філо­софа.
Ретельно вивчав Симоненко філософську спадщину М.Кос­то­маро­ва, й передусім "Книгу буття українського народу", що, певною мірою, й стала підгрунтям ідеології Кирило-Мефо­ді­ївського братства. Василь говорив, що його буквально "зачепили за живе" сподівання, висловлені у картині "відрод­ження або повстання України з мертвих". Він відзначав живу, народну мову письменника, шкодував, що творів цього видат­ного українського мислителя ми майже не знаємо.
"Ми" натяк зрозуміли і почали Костомарова відшукувати і штудію­вати, чим Василь, схоже, був задоволений. Тож оволо­дінням тими знаннями, які "давно мали б мати", в певному сенсі завдячуємо Васи­левим ніби й не докорам, — і все ж таки докорам. Він умів це робити так делікатно, що образитися не можна було, але й "поворушити мізками" доводилось.
"Озброївшись" літературою, я пожартувала: "Виконуємо план до двору". Василь подивився так уважно і запитує: "А ви знаєте, чий твір має таку назву?" Я не знала. Тоді. Про Тодося Ось­мачку ми знали хіба те, що він наш земляк, зі Смілянщини, що колись належав до літератур­них груп "Ланка" і "МАРС", що його серед інших молодих поетів виділяв С. Єфремов. Вірогідно, що Василь знав більше, але цієї теми ми пізніше не торкалися.
Людина глибока, ерудована, Василь прискіпливо вивчав духовну спадщину народу і тому не терпів верхоглядства, а тим паче всезнайок, які "не завдавали собі труду" заглядати навіть у підручники, не те що в історію філософії чи літератури.
Пригадую такий випадок. Приніс нам у редакцію для опуб­лікування теоретичну статтю один науковець. У ній він, певно, посилався на Епіку­ра і єхиднувато, а може, щоб підлестити жур­налістові, сказав: "Ви ж, здається, щирий по­слідовник Епікура?" Василь спокійно відповів: Сприй­маю це за комплімент! Дійсно, вчення Епікура про те, що щастя людини досягається мудрістю, душевним спокоєм, відмовою від суєт­них бажань, а тим більше про значення дружби в середовищі однодум­ців, — мені близьке. Якщо, сподіваюся, Ви це мали на увазі, а не вуль­гаризовані приписи деяких пізніших потрак­тувальників його філософії. Втім, мені б лестило більше, коли б ви назвали мене, ну, хоча б не по­­слідовником, а просто сми­ренним учнем Григорія Савича Сково­роди. Василь тут виходив зі свого правила: "ображатися не обов'язково навіть тоді, коли тебе хочуть образити". Він уважно проаналізував статтю, від­значив деякі неточності в датах. "Це, певно, технічні помил­ки?", — проте, вже не так витримано зреагував на неточності в текстах цитат. "Цитати точні, — спалахнув відвідувач. — Я їх сумлінно звірив з текс­том". "Цілком ймовірно, — відповів Василь. — Але з яким текстом? Російським? Перекладаючи ж на українську мову, в словник заглянути "не зволили".
Ця розмова набула широкого розголосу. Втім, Василь не відчував себе героєм. Не вперше йому приносили отакі "плоди" недобросо­вісного перекладу. "А потім цю нісенітницю цитують ті, хто вже на неї посилається".
Пам'ятаю й суперечки щодо особистості філософа, осново­полож­ника російського екзистенціалізму М. Бердяєва, його теорії самопізнан­ня. Ця проблема, як я вже говорила, цікавила Василя особливо. Ну, звісно, й те, що саме Бердяєв був ініціатором створення Вільної Ака­демії духовної культури в Росії. "От в наш би час створити таку Ака­де­мію, — іронізував Василь. — Може б дехто, перш ніж братися за кермо влади, засвоїв би хоч ази духовної культури свого народу".
Діапазон інтересів Симоненка був широким. Схилявся перед древ­німи східними сказаннями — книгою моральних заповідей індійського народу “Махабхарата” (“Ніколи не роби того, що не сприяє суспіль­ному благу, або чого ти, можливо, будеш соро­ми­тися”), філософсько-епічними поемами “Бхагавадгіта” і “Рамая­на”, які справедливо називав скарбницею мудрості. Вважав не­правильним, що наша середня освіта практично не дає уявлення про древні шедеври світової культури.
Втім, зрештою, всі ми тоді були в полоні східної філософії, чому сприяла яскрава особистість Махатми Ганді та його спод­вижника по боротьбі за національне визволення — лідера Індій­ського національ­ного конгресу Джавахарлала Неру.
* * *
Цікавився Симоненко і древніми пам'ятками історії та літе­ратури, зокрема "Синопсисом", першим підручником з історії, надрукованим в Україні, "поучением" Володимира Мономаха, давніми літописами, роботами Івана Вишенського, Георгія Ко­ниського, пам'яткою кінця XVIII початку XIX століття "Історія Русів", авторство якої приписували Г. Кониському, а згодом Г. Полетиці. "Цей твір захоплював Шевченка, Куліша, а ми, ви­сокоосвічені їх нащадки, нічого про нього не знаємо. А яка ори­гінальна там концепція історії України, її давньої високої куль­тури", — журно говорив Василь.
Звісно, в цьому плані Василеві не вистачало Києва з його бібліо­те­ками, архівами. Ще в студентські роки в Києві він мав можливість озна­йомитися з "Нарисами історії українського народу" М. Грушев­ського, якого вважав однією з найвидатніших постатей української культури; і, здається, з "Історією України-Руси" М. Аркаса, — про неї ми знали ще менше.
Згадуючи все це, хотілось би ще раз підтвердити, що за нібито про­стотою Василевих поезій ховалися глибокі знання, стояла каторжна праця над собою. На превеликий жаль, часом на шкоду власному здо­ров'ю. 
Щодо Т. Г. Шевченка (пам'ятаєте: "Щось у мене було і від діда Тара­са…"), то, як свідчив сам Василь, поезію цього велет­ня україн­ського слова він "ввібрав з молоком матері" — в материнській хаті "Кобзар" був найголовнішою книгою. Тож Василь вважав "Кобзар" біблією укра­їнського народу. І своєю власною біблією також.
Симоненко все своє життя читав і перечитував Шевченка, вчився у нього народної мови, відчуття краси, любові до рідного народу. Він міг би й про себе сказати, як сказав Тарас Григорович у "Мандрівці з при­ємністю та й не без моралі": "Краса, в чому вона не проявлялась, чи в живій істоті, чи в рослині, завжди має на мене однаковий добро­чинний вплив".
Взірцем для творчості Василя були суспільно-політичні поеми Шев­ченка "Сон", "Кавказ", історичні поеми "Гайдамаки", "Субо­тів", "Роз­рита могила", любив балади "Тополя", "Лілея", "Русал­ка", цикл віршів “Давидові псалми” ,які знав майже напам'ять. А взагалі то важко щось виділити — вся творчість Шевченка була йому духовно рідною.
Збирав усе, що було написано на смерть Т. Г. Шевченка, зокрема, О.Ко­ниського: "Спи, Тарасе, тихо тихо, Поки бог роз­будить; Твою пісню в Україні Повік не забудуть"; Лесі Укра­їнки: "Щоб між нами не вгасало Проміння величне, Ти поставив "на сторожі" Слово твоє вічне".
(Ми, було, задумали підготувати сторінку з творів, написаних на смерть Шевченка. На жаль, щоб здійснити задумане, у нас вже не вистачило часу).
На Шевченка Василь часто посилався в своїх віршах, в роз­мовах з друзями, з поетами-початківцями, завжди наголошував на необхідності глибоко засвоювати спадщину Тараса Григоро­вича, читати і читати, вивчати і вивчати її впродовж усього жит­тя. Ще в ранньому своєму вірші Василь писав: "Зелений подих теплої пшениці Доносить розшум Кобзаревих слів. Любов і ласка, ненависть і гнів Спалахують в рядках, як блискавиці".
“Любов і ласка, ненависть і гнів”, "скорбота матері і сльози немов­ляти" спалахували, як блискавиці, і в інших Василевих віршах. До одного з них — "Курдському братові" — поставив, як епіграф, слова Т.Г.Шев­чен­ка: "Борітеся — поборете" — консолідація з Шевченківською націо­наль­ною ідеєю відчуває­ться в усій його творчості.
На вірші Симоненка “Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь сто­ліття”, “Без­смертному Кобзареві” черкаські композитори напи­сали музику, їх виконували самодіяльні артисти. Але Василь був не дуже задоволе­­ний — вважав самі тексти ще недоско­налими.
“Шевченківське у Василя Симоненка — не тільки глибока прина­лежність народові, полум’яна любов до України і гнів проти її ворогів, влада правди над його душею, — а й покликаність висловити те, що народжується в людських умах і душах, але чого ще ніхто не зважився сказати. Є шевченківське і в діапазоні голосу — від грізного пафосу до ніжного зізнання, від гімну людині до глузливості з того, що тільки подобу людську має; від болю за кривди людські до вдячності життю за його прості радощі... Як і Шевченкові, Україна Симоненку потрібна не для гордині, а для справедливості, бо який же це світ, у якому не буде твого народу...”. Всі ми охоче підписалися б під цими словами І.Дзюби.
Любовно готував Симоненко номери, присвячені Шевчен­ківським роковинам. В номері "Молоді Черкащини" за 10 березня 1961 року пи­сав: "Нетлінне слово Кобзаря ввійшло вВасиль Симоненко золоту скарбницю людства, бо таїть воно в собі незгасну си­лу — силу правди, любові, віри в прекрасне майбуття".
Василь прослідковував усе, що виходило з-під пера сучасних поетів зі згадкою про Шевченка. "Вимогливістю і усвідомлен­ням своєї відповідально­сті перед культурою рідного народу, — писав він про І.Драча, — дихає, скажімо, його симфонія "Смерть Шевченка". Особливо схвилювали його рядки: "Бунтують хви­лі — думи і слова, І сонце генія над ним стоїть в зеніті…", які він, тільки-но прочитавши, вже цитував усім у редакції, як нову поетичну і художню "Іванову перлинку". 
Не можу втриматися, щоб не навести ще й такі рядки з цієї ж статті ("Початок дороги"): "Коли домовину українського гіган­та беруть на плечі Шекспір, "буряний Бетховен", "гарячо-муд­рий Пушкін" та Гойя, і йдуть з нею в кругосвітній похорон, то це зовсім не від бажання автора похизуватися своєю еру­дицією чи намаганням створити так званий "інтелектуальний колорит". Це, по-перше, гарячий протест проти спроб принизити Кобзаря і зробити його домашнім, хатнім пророком. А, по-друге, і це не менш важливо! — поетичний і сильний протест проти хуторян­ства в мистецтві взагалі і в поезії зокрема".
Тепло відгукнувся Василь про драматичну поему Миколи Негоди "Дума про Кобзаря", поставлену Черкаським обласним драматичним театром. 
“Мабуть, кожен погодиться, — писав він, — що вистава “Ду­ма про Кобзаря” стала подією не лише в творчій біографії обласного драм­театру, а взагалі в культурному житті області”.
Драматична поема Миколи Негоди розповідає про останній приїзд Т.Г.Шевченка на милу його серцю Черкащину влітку 1859 року. Крізь призму кількох днів у житті поета драматург і театр зуміли показати глядачеві образ народного співця, його тісний кровний зв’язок з при­гнобленим людом.
“Тема “Шевченко і народ” на повний голос звучить протягом всього спектаклю. Вона наростає від перших зустрічей з кріпа­ками до заключної символічної сцени, де в обіймах безсмертя стоїть на Канівській кручі живий Кобзар — безсмертний син безсмертного народу“, — такий головний висновок автора рецензії.
Симоненко відзначає кропітку роботу над спектаклем голов­ного режисера театру заслуженого артиста УРСР К.Я.Ка­пат­ського, вдале перевтілення в образ Поета заслуженого артиста М.Попова, гру акторів П.Кобржицького, К.Боровик, С.Недзвець­кого, А.Дригуса, аналізує інші ролі спектаклю, його оформлення. Добре слово говорить про музику композитора А.Дремлюги, роздумує над подальшою долею сценіч­ного життя вистави.
Василь був завзятим театралом. Член Спілки театральних діячів України Петро Манойло згадує, що саме в ті роки в обласному музич­но-драматичному театрі імені Т.Г.Шевченка йшли прем’єра за прем’є­рою — “Брати”, “Острів Афродіти”, “Ключі до щастя”, “Назар Стодо­ля”, “Іркутська історія”. І запам’яталися вони йому, молодому тоді акторові, не лише тому, що були першими у його творчій роботі, а й тому, що всі їх ди­вився і робив на них відкриті рецензії на зібраннях акторів і в пресі Василь Симоненко.
Василь використовував кожну нагоду, аби побувати в Каневі, на могилі Тараса Григоровича, і повертався звідти притишений, з просвітленим обличчям. Очевидці згадують, як шанобливо Василь, разом із талановитою художницею Аллою Горською, піднімався на Чернечу гору – до могили Тараса вони йшли босо­ніж, несучи взуванку в руках...
Підступна хвороба не дала йо­му здійснити задумане, а він мріяв про власну Шевченкіану! І, зважа­ючи на те, як стрімко і грізно зростав його талант, ми, запевне, стали б сучасниками нових, значущих творів про Генія, якому поет щиросердо покло­нявся.
Буваючи в Каневі, не обминав Прохорівку, провідував могилу патрі­арха української науки, першого ректора Київського універ­ситету Ми­хайла Олександровича Максимовича. Вабив його й шістсотлітній дуб, під яким, за переказами, любив посидіти Тарас Григорович, й сосна Го­голя. Тут ніби оживає дух без­смертних предків, все дихає споминами про цих велетнів укра­їнської куль­тури, — говорив Василь.
На Шевченківському святі в Каневі Василь почув, що наступ­ну бе­рез­неву неділю в народі називають "прощенною" — в цей день потріб­но просити пробачення в усіх, кому вільно чи невільно заподіяв якесь зло, і так само прощати всіх. Йому дуже спо­до­бався цей мудрий народ­ний звичай, а те, що це відбувалося відразу після Шевченківських днів, вважав навіть символічним.
Улюбленим письменником Василя був Іван Котляревський. Часом з його кабінету лунав гучний регіт. Заходжу й чую, як, смакуючи жартів­ливо-комічні описи пригод троянців, себто перелицьованих українських козаків, Василь читає вголос уривки з "Енеїди" своїм відвідувачам.
Звісно, відбувалися не просто "голосні читки" — Котля­ревський був найближчим послідовником староукраїнської гумористичної шко­ли, і Василь хотів прищепити своїм авторам-гумористам смак до багатої української бурлескної спадщини. 
Василь і сам міг би стати прикладом для початківців. Олесь Гончар пізніше відзначав, що громадянський пафос у Симоненка природно поєднувався з гнівною інвективою, сатиричним ви­криттям. "Слово його часом б'є з розмаху, поет уміє сказати "як параграфи присіли біля столу", як на свіжу думку чатують "цитати із багнетами в руках". Але Василь був далекий від того, щоб когось повчати, та й оцінював свої творіння дуже скромно.
І знову ж таки, хіба це не тема для окремого дослідження? Адже його викривально-вбивча сатира може слугувати для молодих гумо­ристів добрим уроком і сьогодні.
До речі, "своїх" авторів гумористів Симоненко всіляко підтримував. Варто згадати хоча б Костя Дяченка, Олексу Бакуменка, Миколу Єре­менка, яких він одразу запримітив і виділяв з поміж інших.
А повертаючись до Котляревського, наберуся сміливості сказати, що було у Василя "щось" не тільки "від діда Тараса і прадіда Сковоро­ди", а й від прадіда, теж полтавця, Івана Кот­ляревського. Втім, як і від Степана Руданського, братів —  Оста­па Вишні та Василя Чечвянського, яких він також і любив, і радив вивчати авторам нашої газети. Що ж до Котляревського, то Василь завжди особливо наголошував на його ролі в упровадженні літературної української мови, що так високо було поціновано Т.Г.Шевченком.
Часто цитував Василь Степана Руданського, зі смаком читав знаме­ниті його "Вареники-вареники", "Жалібного дяка", "Хитру сороку", зав­жди наголошував, що в своїй поетиці Руданський виходив із усної на­родної творчості, фольклору. Він знав не лише його байки, приказки, небилиці, гуморески, співомовки, а й ліричні пісні (дуже любив пісні "Повій, вітре, на Вкраїну", "Ти не моя"), романси, поеми, балади, співи про Павла Полуботка, Пав­ла Апостола, і особливо трагедійний диво­спів "Чумак".
"Недаремно, — говорив Василь, — Франко називав Рудан­ського найвизначнішим поетом в Україні третьої чверті XIX століття. А помер же він зовсім молодим, в 39 років...”
Про наші “екскурси” у філософію я вже писала. А вони так само відбувалися і в літературу. Василь говорив, що подивитися на класику, яку колись вивчав, іншими, “вже дорослими очи­ма”, — справа для всіх благодатна.
На відстані років особливо розумієш значення цього підходу. А тоді таким чином я відкрила для себе не хрестоматійного Руданського, гуморески якого ми знали ще зі шкільної парти, а й ніжного лірика, видатного українського романтика, й, зрештою, раниму, душевну люди­ну. І заслуга цього відкриття належить передусім Василеві.

* * *
Помітний вплив на формування Симоненкової поетики мала народна творчість. Книга з моєї бібліотеки "Українські народні думи та історичні пісні" тривалий часВасиль Симоненко "квартирувала" (так ви­словлювався Василь) у нього. Патріотичні форми української народної героїчної пісні зачаровували поета, він вбачав у них не лише історико-пізнавальну, а й велику естетичну цінність, відтак і в його поезіях часто звучали народні мотиви.
У своїх віршах Василь неодноразово згадував козака Байду. В народ­нім епосі зберігся образ Байди, як запального захисника народу, і водно­час отакого собі гультяя, рубаки, з жалем говорив він, а насправді це була найосвіченіша людина серед запорозьких козаків. Сила духу запо­розького лицаря — князя Вишневецького надихала Василя, і він зби­рався знову повернутися до цієї постаті, аби гідно висвітлити ду­шевні порухи людини, яка надала перевагу смерті над зрадою Віт­чизни. І, знову ж таки, — до постаті Конашевича, про якого вже писав у своїй "Піс­ні": "По­переду на баскому на коні гарячім Їхав славний Кона­ше­­­вич — кошовий козачий", "Щоби слава наша в пісні ожила з віками, Щоб гордилась Україна нами — козаками".
Пісню про Байду "В Цариграді на риночку" знав напам'ять. Зачиту­вався піснями "Смерть козака бандуриста", "Маруся Богуслав­ка", думами "Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі", "Самій­ло Кішка".
Знайшов матеріал про інтерес до українського епосу у Франції і на­дру­кував у газеті інформацію "Самійло Кішка" в Парижі". В ній ідеться про те, що в минулому столітті французький вчений А. Рамбо, перебу­­ва­ючи в Україні, був вражений, коли почув українські думи, що їх вико­нував Остап Вересай. У своїх статтях він підкреслював високу худож­ню вар­тісність дум, а кобзарів називав блискучими народними співцями.
У Парижі потім не раз з'являлися переклади українського епосу, а в 1947 році вийшла книга "Українські думи", підготовлена Марією Шеррер.
Автор називає українські думи славними. В книзі надру­ковано 18 дум — “Невільники”, “Плач невільника”, “Маруся Богуславка”, “Самійло Кішка”, “Олексій Попович” та інші. Поруч з французькою подаються тексти українською мовою.
"Прикро, що ми так мало приділяємо уваги козацьким пісням і думам, які високо цінуються в усьому світі", — говорив Василь.
А то якось зайшов з "Думами" й питає, чи знаю я пісню "Темна хмара наступала". Я пам'ятала її з дитинства — батько співав, граючи на бандурі, — і почала наговорювати слова: "Ой, наступала та чорна хмара, став дощ накрапать, ой, там зібралась бідна голота до корчми гулять...". 
"І я пам'ятаю цей текст, — сказав Василь, — а тут — інші слова: "Темна хмара наступала, Став дощик іти. "Благослови, отамане, Намет нап'я­сти". Ой, нап'яли козаченьки Червоний намет, та й п'ють вони горілочку, Ще й солодкий мед…". Вочевидь, кожний із кобзарів створював свій варіант. Добре, що народ всі їх зберіг і вони залишились у нашій пам'яті. "Аби вона не спала", — додав Василь із притиском, як це він умів.
Згадала Василеве зацікавлення цією темою, перечитуючи "Нариси з історії нашої культури" Євгена Маланюка, який писав: "Козацтво — це було максимальне національне напруження цілого народу, цілої Бать­ківщини. Це була тотальна мобілізація всіх її духовних і матеріа­льних, моральних і соціяльних, культурних і політичних ресурсів".
Відзначав Маланюк і те, що, коли початок Козацтва — Запорозька Січ (1552 р.) — в'яжеться з ім'ям оспіваного в думах князя Дмитра Вишневецького, представника ще традиційної аристократії, то вже Козацтво, як виразна й організована національно-політична сила, з якою мусить рахуватися чужин­ний світ, зв'язане з ім'ям Петра Конашевича Сагайдачного (1619-1622 роки), незначного шляхтича з галицької Сам­бірщини і, що найприкметніше, — абсольвента Острозької Академії, де про­фесорував Даміян Наливайко-старший — брат трагічного ватаж­ка одного з попередніх козацьких повстань — Северина. Скільки нео­цінен­ної інформації міг би тут знайти для себе Василь!
Певно, варто згадати й те, що Симоненко високо оцінював вклад у дослідження української народної словесності, істо­ричних і політичних пісень українського народу Михайла Дра­гоманова, який, власне, й став першою жертвою царського режиму, коли почалися репресії проти ук­ра­їнських діячів.
Захоплював Симоненка образ козака Мамая, опоетизований наро­дом. Він розшукував згадки про нього в українській літе­ратурі, хотів написати казку для дітей, написати її "дитячою" мовою так, щоб викликати у них інтерес до рідної історії.
Василь пригадував, що в селах образ Мамая, як своєрідний оберіг від злих сил, малювали на дверях, на скринях. Та я й сама пам'ятала намальованого на віці бабусиної скрині козака з вусами і люлькою. Бабуня лякали нас ним, щоб ми його боялися. Втім, мені він страшним не здавався, швидше добрим, симпатичним.
"Зібрати б усіх Мамаїв, які ще збереглися в сільських дворищах, зробити виставку, — яку б силу народної творчості і уяви побачи­ли!" — мріяв Василь.
Знаючи мою схильність до вишивання, Василь казав: “От взяли б та й вишили Мамая, хай би оберігав вашу домівку. І діти б на цьому виховувались”.
Мамая я вишила, на дверях, як оберіг, причепила, тільки Василь про це вже не дізнався. А я, коли не гляну на свого Мамая, згадую Василеві слова.
Тепер ось думаю над таким. Коли б хтось із наших худож­ників підготував ескіз для вишивки (хоч би й хрестиком!) порт­рета Василя Симоненка, то, певна, наші вишивальниці залюбки вишивали б його. Хай би в наших оселях жили не лише книги поета, а й сам він дивився нам в очі з портрета на стіні.
Працю вишивальниць Василь цінував з дитинства, бачив, як мама й сусідські жінки схилялися над гаптуванням рушників, що були чи не єдиною прикрасою селянських осель.
Вишивальниці поет присвятив теплий ліричний вірш-образок:
Вигаптуй на небо райдугу-доріжку,
Постели до сонця вишивку-маніжку,
Щоб по тій доріжці з лебедями-снами
Плавати до щастя білими човнами.
“До нас, вишивальниць, так тепло і зворушливо, здається, ще ніхто не звертався“, — говорить заслужений художник України Олександра Василівна Теліженко.
Прикметно, що образом Мамая захоплювався наш славетний ху­дожник Данило Георгійович Нарбут, мріяв створити власну колекцію Мамаїв. До речі, талановитою родиною Нарбутів ціка­вився Василь. І насамперед, відомим художником-графіком Георгієм Івановичем Нарбутом (батьком Данила Нарбута) — постаттю в українському мис­тецтві знаковою. Заінтригувала його і доля брата художника — Воло­димира Івановича Нарбута, поета, який деякий час належав до об'єднання "Цех поетів", був спільно з М.Гумільовим, А.Ах­ма­товою, О. Мандельштамом засновником акмеїзму. Свого часу дуже популяр­ний, Володимир Нарбут потім був забутий, викреслений з літе­ратурного життя, репресований. "Який матеріал для літературної роз­відки! — говорив Василь. — І чому ми такі байдужі до людей, відомих на терені історії нашого ж таки мистецтва?"

* * *
Особливу роль у формуванні Симоненка-митця відіграла творчість наших корифеїв — Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбин­ського, Василя Стефаника — цього високо­талановитого сузір'я видатних українців. Василь добре знав творчість Івана Франка, завжди посилався на нього, в розмовах з молодими авторами підкреслював енциклопе­дичні знання письменника, те, що завдяки саме їм він і став світочем україн­ської літератури.
Про Франкову "велич, в якій вже ніхто з нас не сумнівається" писав один із найвимогливіших критиків свого часу М. Зеров. Василь читав і гарно від­гукувався про цю його роботу — ім'я Зерова було вже повернуто Україні, та не всі про це знали.
На Василя, ще студента, величезний вплив справила філо­софсько­-історична поема І. Франка "Мойсей", а самого Франка він називав "Мойсеєм української літератури".
Любив Василь Симоненко Михайла Коцюбинського. Ніколи не забуду, як він читав його “Intermezzo”. Як він читав! Натх­ненно і тихо:
“Тоді я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двір, таїлась в дверях, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що мені соромно стало за калатання власного серця”.
І ще: “Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавки й грім”.
Василь підкреслював: “Тут перший акорд – тиша. Другий – грім і блискавки”. То чи не звідси початки і його “Тиші і грому”? Можливо, й не лише звідси. І все ж, я вірю, хай підсвідомо, а й звідси – також. А “Тиша і грім” – це вже третій, його власний акорд, звернений до наших сердець, нашого розуму.
Коцюбинський був “повний приязні до сонця”, йшов “просто на нього лице в лице”. “Повернутись до нього спиною – крий Боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь з ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: “Сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів – хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?”
Сонцелюба Коцюбинського, який звертався до Сонця, як до живої істоти, зачаровано читав сонцевір Василь Симоненко. Віруючий у Сонце. Бо хіба міг невіруючий так зворушливо-точно написати: “Сонце ходить до нас не в гості, Сонце з нами живе”!
Василь захоплювався не тільки художнім письмом Коцюбин­ського, а й його ліричною, до стогону вразливою душею (“і всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов”), його твердою, і в той же час послі­довною громадянською позицією, вмінням пись­менника проникати в глибизну світу природи, психологію людини, заглиблюватися у внутрішні найпотаємніші куточки її душі. Вчився у нього ненав’яз­ливому колори­ту мови, її лаконічності і суворої краси, побудови ре­чення – короткого і вагомого, імпре­сіоністського зображення людей і подій.
Перечитайте Симоненка – і ви знайдете в його творах, ви­словах стільки мотивів, навіяних “Intermezzo”, і, зрештою, всією новелістикою Коцюбинського, що таки посіяли у поетовій душі “Золотий засів”. І той засів справді запалахкотів вогнем...
І тут цікава деталь. У виступі з нагоди 70-річчя Василя Си­моненка в Бієвцях професор Михайло Наєнко сказав: “Його поезія прийшла в літературу з того полтавського краю, де в небесах зоріють душі Кот­ля­ревського і Гоголя, а за кілька сот метрів від його материнської хати — чарівна долина й криниця, до якої по натхнення приїжджав Коцю­бинський. “Се та знамени­та криниця, — писав автор “Intermezzo”, — до якої з’їздяться люди з далеких сіл... і стають табором у ніч під десяту п’ят­ницю... Уся долина і гори блищать вогнями, і разом з димом з землі здіймається вгору пісня... Є в сьому якась дивна при­над­ність... Я сам хочу співати... Розкласти священний вогонь і видобути з грудей дріма­ючий предківський голос”.
І нині, і в часи Василя Симоненка описана Коцюбинським традиція була майже забута. Але відгукувалася вона в його генах, у його поезії”.
Розмови з Василем на цю тему я не пам’ятаю. Втім, гадаю, він не міг не знати про чудо-криницю хоч би з переказів одно­сельців, свого діда. І, без сумніву, це мало на його чутливу душу сильний вплив.
А як жаль, що не довелося Василеві побачити екранізовані “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова. Він вважав цей твір одним з найвидатніших і найдраматичніших свідчень селян­ського буття.
Ми питаємо себе: чому такий вражаюче сильний Симо­ненко? Звіс­но, тому, що він був од природи дуже талановитим. Але ще й тому, що умів учитися у видатних наших класиків, вчитуватися в кожне їхнє слово. Не відкидати, мовляв, це вже застаріле, ми теперечки інакші, цивілізо­ваніші, а відшукувати золоті зерна їх засіву і кидати ті зерна в благодат­ний грунт душі сучасника.
До творчості й особистості Лесі Українки Василь ставився з ніж­ністю і глибокою шаною, захоплювався енергетичною силою її поетич­ного слова, мужністю її вдачі, душевною красою і могутнім талантом. 
Про Лесю Українку ми розмовляли доволі часто. Василь зізнавався, що його буквально приголомшувала Лесина непід­владність хворобі, стійкість у боротьбі з життєвими негараз­дами, її висока освіченість і неймовірна працездатність, той дух прометеїзму, яким були проникнуті її твори.
"Подумайте, лишень, яка нездоланна, всеперемагаюча лю­бов до життя, віра в людину", — з подивом говорив він. Василь знав, що я обожнюю поетесу, у нас навіть виробилася звичка за певних обставин обмінюватися Лесиними вислов­люваннями: "А в нас вогонь Титана ще не згас", "Орать будем свої ниви, рідні перелоги", "Гетьте, думи, ви хмари осінні" та ін.
Геніальній поетесі Василь присвятив сонет "Леся Українка", в якому зворушливо писав:
Ти – хвора дівчина – серед глухої ночі
Врізаєш в вічність огненні, пророчі
Слова з прийдешніх сонячних віків,
Щоб ті слова хитали чорні трони,
Щоб їх несли з собою легіони
Нових, непереможних Спартаків.
Він і сам "врізaв у вічність огненні, пророчі слова з при­йдешніх, сонячних віків". Хіба не можна віднести ці вислов­лювання й до його високодуховної, чесної, громадянської твор­чості? 
У Лесі Українки Василь вчився художньому утвердженню величі людини: “Йдуть люди... але кожен з тих людей один і немає другого такого в цілім світі, нема, не було, і не буде з пра­віку й довіку. І кожен з них іде, щоб не вертатись. І кожен з них має цілий світ в очах, і ніхто інший не має такого світу, і світ той гине навіки, як тільки погаснуть тії очі, і вже ніхто не відбудує його таким, як він був, хоч би настали міліарди нових сві­тів...”, – писала Леся Українка.
І цю її концепцію – високої людяності – Василь не лише поділяв, а й талановито утверджував у своїй творчості, і, зокрема, у вірші “Ти знаєш, що ти – людина?”, вкладаючи в поетичні рядки власне розуміння ролі і величі кожної сущої людини, і, зрештою, своє світорозуміння:
Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твоїх – одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди – 
Добрі, ласкаві й злі...
Коли Василь ким-небудь дуже захоплювався, він говорив: я зараз марю… Довженком, чи кимось іще. А марив він так, що залишатися байдужим не можна було й собі. Стефаником Василь марив завжди, його буквально заворожували соціально-психо­логічні но­вели пись­менника — "Синя книжечка", "Нови­на", "Ка­мін­ний хрест", "Кле­нові листки", "Дорога", їх поетич­ність, філосо­фіч­ність, і насамперед високохудожні прийоми та драматургія нове­ліс­тики. "Ніколи ні в кого ні­­чо­го схожого, такої проникливості в суть явищ, правдивості в зобра­женні нужден­ного селянського життя не зустрічав, — говорив Ва­силь. — "Страшно сильно писав Стефаник!" Це не мої слова, хоч я від­чуваю так само, — це свого часу сказала Ольга Кобилянська, а вона була суворою цінителькою літератури.
І, що повчально, сам Стефаник вважав себе оптимістом, неодно­ра­зово наголошував, що у людських душах шукав "такі слова, що можуть гриміти, як грім,і світити, як зорі".
Скільки тут схожості з самим Василем! Адже він також зав­жди був невиправним оптимістом, і тепер уже його власні твори "гримлять нам громом і світять, як зорі", а головне — вчать залишатися оптимі­стами у найскладніших ситуаціях.
Василь умів зазирнути в серцевину проблеми, сформулювати її суть двома-чотирма рядками, вкладаючи в них основні постулати філо­софії життя. Згодом ці рядки ставали народними афоризмами; від­окремлені від твору і ніби незалежні від нього, вони продовжували власне, самостійне існування й цілком заслужено увійшли в скарбницю народної мудрості.
І це не дивно. Його творчість – плід постійних пошуків і наполегливої праці. Над кожним віршем, особливо ж коли готував до друку, працював довго, переробляв, шукав, як стис­ліше, влучніше висловити думку. І коли був задоволений, весь сяяв. Втім, це траплялося не часто...
Василь добре знав думку І.Франка про роботу Т.Г.Шевченка над віршами: “Читаючи ті прості, куці рядки, звичайно, читач навіть не здібний уявити собі, скільки інтенсивної праці і артистичної твор­чості треба було потратити, щоб довести фор­му до такої гармонії зі змістом, а властиво, щоб зробити форму майже невидимою, прозорою і дати виступити самому безмірно багатому і різнорідному змістові”.
Цю оцінку, без сумніву, можна цілком заслужено віднести й до творчості Симоненка, до наднапруженої роботи його думки, чаклу­вання над Словом.

* * *
Жадібний на спілкування, любив Василь розмовляти з людьми, які пам'ятали події 20-30-х років, цікавився їхнім сприйнятттям процесів тогочасної української літератури. Часто розпитував старих вчителів, у тому числі й мою маму-вчи­тельку, про навкололітературну атмо­сферу тридцятих, зокрема, про "п'ятірне гроно" — М. Зерова, М. Драй-­Хмару, М. Риль­ського, П. Филиповича, О. Бургардта.
Мама розповідала Василеві, як вони з батьком, також філологом, й з іншими вчителями спеціально їздили до Києва, щоб послухати літера­турознавчі лекції професора Миколи Зерова, як захоплювалися його ерудицією, формою викладу матеріалу, постійним звертанням до вчителів глибше засвою­вати скарби літератури попередніх часів.
Власне, лекції Зерова швидше нагадували задушевні бесіди, чим він просто причаровував публіку. Зразковою була його чиста україн­ська мова. Працю Зерова "До джерел", його історико-літературну стат­тю "Від Куліша до Винниченка" знали всі філологи того часу.
Драматична доля поезії розстріляного відродження хвилю­вала Симоненка. Високим взірцем для себе вважав творчість Миколи Зерова, Михайла Драй-Хмари, Василя Еллана-Бла­китного, Валеріана Поліщука, Валеріана Підмо­гильного, Василя Чумака. Любив поему "Євшан-зілля" Миколи Вороного.
У розмові про Драй-Хмару Василь сказав, що на нього велике враження справив його вірш "Лебеді", присвячений своїм товаришам. В ньому поет писав: "О гроно п'ятірне нездоланих співців, крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів, що розбиває лід одчаю і зневіри". Пророчими, говорив Василь, виявилися його звертання до друзів: "Дер­зайте, лебеді: з неволі, з небуття веде вас у світи ясне сузір'я Ліри…". 
У "Бібліотеці поета" саме готувалася збірка Олександра Олеся, і Василь мав нагоду прочитати його останні твори. Він був зачарований драматичною поемою "Ніч на полонині", порівнював її з "Лісовою піснею" Лесі Українки, вже цим самим визнаючи поему видатною.
Обурювався: за віщо автора таких поезій, як "Айстри", "Конвалія", "На гори високі, на срібло снігів" відносили до модерністів? Захоплю­вався віршем "О слово рідне" ("О слово! Будь мечем моїм! Ні, сонцем стань! Вгорі спинися!"), піснею матері "Над колискою". Побачити видану збірку Олеся Василеві не судилося. 
Так само цікавила Василя і проза тих літ — М. Хвильового, Г. Косин­ки, Б. Антоненка-Давидовича, М. Куліша (від комедії останнього "Мина Мазайло" був просто у захваті). Проявляв інтерес до творчості В. Винни­ченка, його ідеї національного відродження, і взагалі до цієї неординар­ної на соціальному тлі художньої україністики особистості.
“В ті роки ще майже вся колосальна “атлантида” літератури 20-х років, – писав Іван Дзюба, – була схована від нас. Ми тільки починали відкривати її для себе. І Василь тільки починав від­кривати. Поет Микола Рачук, який жив у Чернівцях, а тоді відбував строкову службу в Черкасах, і яким Василь опікувався, згадує, що Василь оповідав йому про Винниченка й Хвильового. Але наскільки він був обізнаний з їхньою творчістю та творчістю інших “поскрибованих” авторів – не знати. Здається, встигла дійти до нього збірка “Роз­стріляне відродження” та деякі інші, що ходили по руках. Але про добре знання літератури 20-х років говорити не доводиться, хіба що потяг до неї та інтуїтивне осягнення її значущості. І все-таки генетично Василь прямо зв’язаний з нею. Насамперед, може, з Хви­льовим – за всієї відмінності вдач, характеру творчості і стильових засобів: невгамовністю почуття національної справедливості і гідності”. 
З цією думкою не можна не погодитися. Все це було дійсно так: Василя, як і взагалі шістдесятників, і цікавила й хвилювала доля літераторів тих літ. Вже без нього, – але ніби й його очи­ма! – ми читали нові видання М.Зерова (в теплій передмові до книги “Вибране” М.Рильський відзначав не тільки багатство, чистоту і милозвучність його мови, а й те, як чуйно поет при­слухався до здорових молодих паростків у нашій літературі: “Тут і Тичина, голосний і юний, Живо­творив душею давній міт і “Плуга” вів у сонячні комуни”, Є.Плуж­ника, В.Поліщука, І.Кулика і багатьох інших письменників, імена яких були повернуті народові).
Моя мама розповідала Василеві, як всіх приголомшила звістка про самогубство Миколи Хвильового і Миколи Скрип­ника, котрих вони добре знали. Василь слухав дуже уважно, розумів, що їй нелегко про все це згадувати, тому розпитував дуже тактовно і делікатно. Наскільки мені відомо, мама ні з ким ніколи не обговорювала цю тему, одначе розуміла Василя, який прагнув почути про все від "живого свідка", і розповідала.
Умів Василь викликати довір'я у людей, а головне, як під­креслювала мама, умів слухати. Цю його рису відзначали ті, кого він викликав на розмову. Гадаю, це підтвердять усі, хто був із ним знайомий. Я сказала йому про це. Він пильно подивився на мене: "Вміти слухати — це, зві­сно, добре. Але ж, головне, ще й уміти почути".
Він умів — і вислухати, і почути. І ця риса, на жаль, властива мало кому з наших сучасників, свідчила про нього, як про людину виховану і високоінтелігентну. Я б сказала, аристократа духу, та Василь недолюб­лював цього слова.
Якось Василь мене жартома запитав: "Ну, то як ви присвоїли Зеро­ва?". "Звідки ви знаєте?" — здивувалася я, бо й сама знала про це тіль­ки з маминих розповідей. Виявляється, приходила мама, довгенько чекала мене, і вони з Василем, як звичайно, розговорилися. Отож вона і роз­повіла, що вони з татом гос­тювали у Києві у знайомого художника, а в того увечері зіб­ралися друзі — поети, прозаїки. Пили чай, нещадно курили, читали свої вірші, сперечалися. Батькам було цікаво, а я швидко занудьгувала, зрештою, образилась: "Я теж вмію читати вірші!" Поста­вили мене на стілець — і я з пафосом почала: "В погожі дні…" (Певно, мама спеціально вивчила це зі мною).
Потім підвели мене до поета: "Оце і є той дядечко, вірш якого ти читала". Я обурилась: "Я читала свій вірш!" "Так він же його написав". "Ну, то й що? А я його вивчила!" Для мене, певно, не було різниці — вивчити чи написати вірш. Василь довгенько з мене кепкував.
А то якось говорить: "Я й про Фаберже знаю!" Це було вже дещо з іншої, пізнішої історії. У світлиці батькових київських друзів я побачила неймовірно красиву "іграшку", схожу формою на яйце в сріблястому обрамленні, і вже не спускала з неї очей. Господиня помітила це і дозволила побавитися, а коли ми вже зібралися додому і я не хотіла випускати те яйце з рук, тихо сказала мамі: "Може, хай воно залишиться у вас?" "Як то можна! Це ж, певно, Фаберже!" — знітилася мама. "Ну, й що з того? — зітхнула жінка. — Може, хоч у дитини залишиться па­м'ять…" Мама категорично відмовилася. Жінка, певно, відчу­вала, що на них чекає. Йшов 37-й рік. А таємниче, фантастичне слово Фаберже, значення якого я не розуміла, застряло в пам'яті. І коли одного разу десь побачила звичайне скляне яйце, розма­льоване веселою райдугою, то закричала: "Мамо, дивись, фа­берже!" Пізніше, коли я вже подорос­лішала і захоплювалася чимсь несправжнім, підробкою під мистецтво, мама говорила: "Що, знову "фаберже"?"
Василь сказав: "Беру на озброєння!" І вже мене з приводу чийогось графоманського опусу чи пустопорожнього читва, під­сміюючись, запитував: "Ну, що у нас? Знову "фаберже"?" (Хай нас Бог береже од подібних "фаберже"!).
Розповідала мама Василеві і про Миколу Хвильового. Його нагла смерть вивела батька з рівноваги. Приїхав з похорону почорнілий. Того дня стояла нестерпна спека, настрій у всіх також був нестерпний. У тата тріснула губа і кров капала йому прямо на сорочку. Підійшло молоденьке дівча, вийняло з ки­шеньки хустинку і притулило йому до вуст. "От би знайти ту дівчинку, вона ж, певно, про це пам'ятає!" — мовив Василь.
Мама тільки зітхнула.
Щороку в день смерті Хвильового у нас вдома влашто­вувалося щось на зразок невеличких поминок. Мама накривала стіл, ставила чай, приходили друзі, вчителі, згадували пись­мен­ника. 
Потім життя пішло іншою колією. З кожним роком 13 травня в нашій хаті збиралося все менше поминальників і, зрештою, не прийшов ніхто. Мама накрила стіл вигаптованою чорним по білому скатертиною ("Це ти для Миколи вишила?" — запитав батько), поставила пучечок фіалок і білих конвалій (їх кущики, принесені татом з лісу, розрослися в нашому саду), батько взяв бандуру: "Пробач, Миколо, знаю, ти любив арфу, але на твоїх похоронах її не було. Заграю тобі на бандурі..." Батько почав грати і сумно наспівувати: "Ой, наступала та чорна хмара…", пісню про Марусю, про Байду, а у мами, не зупиняючись, ніби з пере­повненого джерельця, текли сльози. 
Я запам'ятала ці хвилини на все життя…
"Миколина" скатертина ще довго зберігалася у нашій сім'ї. Під час війни мама пошила нам з неї кофтинки, і ми носили "Миколині виши­ванки". У маминому альбомі (вона в ньому кольо­ровими олівцями ма­лю­вала портретики тих, кого любила, — пись­менників, художни­ків), — Микола Хвильовий був темно-синьо-фіолетовий. І від цього його очі зда­валися ще трагічнішими. 
А щодо арфи, то тато помилявся. Гортаючи спогади про Хви­льо­вого, я натрапила на такий епізод: у ніч, коли письменник застрелився, в будинку, де він жив, сумно-сумно звучала арфа…
"Я вашу розповідь запам'ятаю, — сказав Василь. — Я обов'язково все запам'ятаю". 
А потім запитав: "А Марина Цвєтаєва (Василь знав про мою "цвє­таєвську" пристрасть) яким кольором була намальо­вана?" Марина була зеленою. Чому? Такою мама її побачила…
Добрі спогади залишились у нас від зустрічей і з викладачами літератури Володимиром Васильовичем Шкляревським з Городища, Григорієм Кириловичем Міхненком з Боровиці, Ольгою Авенірівною Троцюк із Черкаського педінституту, яких Василь особливо шанував, і багатьох інших. Все це були вчителі й особистості від Бога, знали і любили літературу; здавалось, для них вона була чимось святим. Ці почуття вони прагнули передати слухачам.
Розповіді Володимира Васильовича про українську поезію 20-30-х років, неоціненні деталі творчості і життя письменників відкривали перед нами досі маловідомий літературний світ. Світ Зерова, Олеся, Плужника, Підмогильного, Кулика, Драй-Хмари й інших тогочасних поетів.
А скільки незабутніх хвилин принесли зустрічі з неперевер­шеною Ольгою Авенірівною Троцюк, живим свідком бурхливого пореволю­ційного розвитку російської поезії. Василя особливо цікавили безпо­середні враження Ольги Авенірівни про Воло­димира Маяковського, її ставлення до поезії Сергія Єсеніна. Ми були буквально приголомшені її трактовками поезії Блока, Брюсова, Ахматової, Цвєтаєвої, Гумільова, Бєлого, Надсона, Сєверяніна, Бальмонта, історією популярності їхніх творів. Не менш цікавими були і розмови про зарубіжну літературу, яку Ольга Авенірівна також знала досконало.
Ми так захоплювалися літературою, що навіть звичайні зустрічі в своєму журналістському колі часто перетворювалися в обговорення і декламацію уподобаних поетичних творів. Для Василя такі хвилини спілкування з Олегом Климентійовичем Онищенком, Миколою Тодо­сійовичем Негодою, як і з письмен­никами Іваном Панасовичем Рябо­клячем, Ларисою Михайлів­ною Письменною, були справжнім літера­турним розкошуванням.
Олег Климентійович, старший за віком, добре знав довоєнну поезію, шанував М.Рильського, М.Зерова, любив В.Сосюру, О.Олеся, багато їхніх поезій знав напам’ять і з задоволенням їх читав. Натхненно, як професійний читець, без жодних похибок декламував великі поеми Т.Г.Шевченка, чим приємно дивував нас.
Микола Тодосійович розповідав про П.Г.Тичину, щиру підтримку поетом-академіком його, ще учнівських, спроб вір­шувати, про теплі листи Тичини і зустрічі з ним. Все це досте­менно підтримало молодого поета, допомогло повірити у свої сили, у власне поетичне обдарування.
Василь недаремно так цінував неформальне спілкування з людьми. Воно завжди вносило в його життя щось нове, важливе, впливало на формування світогляду, і, як він зізнавався, навіть характеру. Після кожної такої зустрічі з черкаськими чи київ­ськими товаришами, ніби щось нове, невловиме з’являлося в його очах, світлішало обличчя.
І це природно. Добрі зустрічі, коли вони по-справжньому щирі, сердечні, для людини завжди є неоціненним дарунком долі. Василь їх так і сприймав. Постійно спілкувався з Олексієм Семеновичем Сріб­рянцем, Кузьмою Іларіоновичем Традюком, Іваном Григоровичем Голубничим, іншими журналістами “Чер­каської правди” та обласного радіокомітету, з власкором “Прав­ды Украины” Іваном Даниловичем Рябоштаном, актором Юрієм Васильовичем Смолянським, наголо­шував, що зустрічі з ними багато дають йому і в професійному плані, і, зрештою, просто як людині. 
Так уже складалося, що навіть, на перший погляд, тривіальні вечірки з приводу якоїсь події чи й зовсім без приводу, за участю Василя перетворювались у невеличкі духовні свята. В ці зустрічі кожен вносив щось своє. Читали віднайдену десь у старих збірниках, газетах чи архівах маловідому поезію, ділилися враженнями про прочитане. Ігор Осадчий і Володя Руденко приходили з фотоапаратами, тихесенько фіксували на плівку такі собі, ніби ординарні, події. Фіксували для себе, а вияви­лося – для історії.
У своєму фотоальбомі “Три роки поруч” , присвяченому світ­лій пам’яті Василя Симоненка, Ігор Федорович Осадчий згадує, як натх­ненно Василь декламував їм щось із Верлена, Рембо, Поля Елюара, Юліана Тувіма, наголошує на тому, що Василь любив своїми “зна­хідками” ділитися з друзями. То він відкривав для себе поета Едуардаса Межелайтіса, то приносив Броніслава Нушича, Марка Твена чи ще когось із славетних сатириків і гумористів і читав уголос найбільш смішні, на його погляд, місця. 
До цього можна додати ще й Ісаака Бабеля – Василь любив його гостропсихологічний гумор і часто цитував щось із “Одес­ских расска­зов” або “Конармии”.
Людмила Миколаївна Голубнича, нині доцент Черкаського націо­нального університету імені Б.Хмельницького, кандидат філософських наук, пригадує, що на зустрічах Василь завжди читав свого улюбленого Блока.
“Мені здається, – говорить Людмила Миколаївна, – що те, ким кожен з нас став пізніше, брало свої початки саме в ті роки, в духовній атмо­сфері колективу, душею якого був Василь. Наше спілкування сприяло формуванню особистостей, гарту­вало найважливіші риси характеру, виробляло життєву позицію”. Сподіваюся, з цим погодяться всі наші колишні “молодіжники”.
Я цілком усвідомлюю, що ті наші форми спілкування, захоп­лення вивченням, декламацією поезії видадуться сучасним “телевізійним людям” наївними, навіть архаїчними. Можливо, й так. І все ж чомусь так жаль саме цього, а при згадці так щемко стає на серці... Ніби втрачено щось таке важливе в житті, чого навіть суперсучасні засоби інформації не можуть замінити.
Втім, щось таки було в атмосфері тих літ, коли повсюдно читали, розпитували один одного, слухали і вчили. Поезія викли­кала у людей почуття причетності до чогось високого, інтелек­туального. “Читання є співучастю в творчості”, – слушно ви­словилася колись Марина Цвєта­єва. Використовувались для цього всі можливості. І, звісно, передусім товариське спіл­кування.

* * *
Певно, варто спинитися і на окремих Василевих уподо­баннях, засвідчених у його публікаціях. Всі знають його раннє, як гово­рив сам Василь, "занадто максималістське твердження": "Пое­зія безплідна, мов толока, Усе завмерло, мов пройшла чу­ма, — Немає Брюсова, немає Блока, Єсеніна і Бальмонта нема".
Блока, це відзначають всі, Василь цінував. Йому імпонувала стро­гість і вишуканість художньої форми і стилю блоківських поезій, його вимогливість до слова, висока художня культура. Знав напам'ять уривки з поеми Блока "Возмездие". Слова: "Измерить все, что видишь ты. Твой взгляд — да будет тверд и ясен. Сотри случайные черты — И ты увидишь: мир прекра­сен" — були суголосні його поглядам на світ. Любив "Стихи о Прекрасной Даме". Вже те, що поет ставив на високий п'єдестал поклоніння жінку, було близьким настроєності його душі.
Смакам Блока Василь повністю довіряв, його критичні статті вважав незастарілими. Йому подобалось блоківське визна­чення: "Що таке поет? Людина, яка пише віршами? Ні, звичайно. Він називається поетом не тому, що пише віршами; але він пише віршами, тобто, гармонізує слова і звуки, тому що він син гармонії, поет".
Тож зацікавився Василь і Сергієм Городецьким, про першу книгу якого Блок писав: "Тут оживають народні слова і епітети... Все живе тріпоче своїм життям". Така характеристика привер­тала увагу. Ми знайшли і спільно з Василем перечитали цього дійсно неординарного поета.
Із Брюсовим і Єсеніним також все було ясно. Що ж до Баль­монта, то прилучення його до згаданої четвірки не було, як це нам здавалося, випадковим. Наше твердження, що Бальмонт нібито мав бути йому чужим, Василь заперечив. Взяв томик Бальмонта і прочитав вірш "Отчего мне так душно?"
Утім, зрозуміли ми все лише тоді, коли Василя нестало. Передчуття короткотривалості власного життя вже зароджу­валось у його душі. А в той час на рядки: "Только шаг остается, только миг быстрокрылый И уйду я от бледных людей. Для чего же я медлю пред раскрытой могилой? Не спешу в неизвестность скорей?" — ми зреагували, як на щось занепад­ницьке, крайній песимізм.
"Ну, гаразд, я з вами згоден", — сказав Василь, хоч помітно було, що така категоричність йому не до душі. Вже було напи­сане: "Не докорю ніколи і нікому, Хіба на себе інколи позлюсь, що в двадцять літ у мене в серці втома, що в трид­цять — смерті в очі подивлюсь".
До тридцяти він не дожив...
А ту розмову постарався закінчити на оптимістичній ноті. Бо ж, дійсно, був у Бальмонта і близький йому, світлий "Завет бытия" ("Я спросил у высокого Солнца, Как мне вспыхнуть светлее зари. Ничего не ответило Солнце, Но душа услыхала: "Гори!"), і рядки "В каждой мимолетности вижу я миры, Полные изменчивой радужной игры", й інші, мелодійні, ніжні поезії, сповнені зачарування світом.
Та й ми вже знали за Василем його надзвичайний, неоцінен­ний дар — пристрасну життєлюбність. Він, як ніхто інший, цінував кожну мить життя, про це писав, цим дихав. Світ людини і світ природи в його творах в органічній єдності втілювалися у високохудожні поетичні об­рази, відбивалися в екзистенційній парадигмі творів.
Ніщо нас тоді не схвилювало, не примусило задуматися… 

 


* * *
Було у Василя ще одне, що вирізняло його з-поміж інших — це погляд. Проникливий, і в той же час задумливий, добрий. У книзі-притчі "Алхімік" один із найпопулярніших сучасних письменників Пауло Кое­льо пише: "Погляд виказує силу душі". По Василевих очах дійсно можна було безпомильно відсте­жувати про­цес його мис­лення, побачити реакцію на почуте, на подію чи оцінку чийогось вчинку, доброго чи не дуже. Все це можна було прочитати в глибоких Василевих очах. 
Часом забувалися слова, сказані ним, але його погляд — ніколи. Якось Василь приніс мені книгу німецького письменника Вольфганга Бор­херта, а наступного дня запитав: "Ну, як?" "Як в ніч після Досто­євського", — відповіла я. Він подивився на мене так здивовано, що я спалахнула. Книга була справжнім антивоєнним маніфестом, справ­ляла сильне враження, але Достоєвський тут був зовсім ні до чoго (хоч на виправдання собі скажу, що сучасні дослідники вплив Досто­євського на творчість Борхерта таки відзначають). Та й у Ва­силевому погляді прочитувалося щось мені незрозуміле, ніби він чекав від мене чогось, про щось запитував. Той погляд, німе запитання в ньому, вираз його очей я пам'ятаю й досі…
А відповідь була, певно, десь зовсім близько. Суть полягала в тому, що всі свої популярні твори Борхерт написав уже невиліковно хворим, за два роки до смерті. Перша книга вийшла за його життя, друга — вже після смерті — в 1947 році. Йшов Вольфгангу 27-й рік…
Колись у вірші "У душі моїй" Василь написав: "Ти не бійся дивитись В мої розтривожені очі, Очі — Вікна моєї душі."
Що ж! Його очі справді були вікнами його душі, в них прочитувалось усе — і біль, і радощі, і щастя, й печаль. Ті очі-вікна, гарна Василева душа світять нам ось уже скільки років, світять і не гаснуть у наших вдячних душах.
У фотоал ьбомі “Три роки поруч” Ігор Осадчий написав про це так: “В редакції та поза нею об’єктив моєї камери шукав, перш за все, Василя... На кожній (світлині – Л.Ш.) – він особ­ливий, по-своєму гарний. Обличчя, постава, вихоплені з життя (він ніколи не позував мені) сповнені духовності, гідності. ...Ва­силь був не просто фото­генічний, а своїм внутрішнім світом, котрий відбивався у зовніш­ності, привертав мою увагу не лише як людини, а й як фотографа”.
А ще ця чаруюча Василева посмішка! Він ніби спішив час­тинку тепла свого серця подарувати людям, хлюпнути на них щастячком. Тож як тут не згадати слова Т.Г.Шевченка: “Торже­ство і вінець без­смертної краси – це оживлене щастям обличчя людини. Більш підне­сеного, прекраснішого в природі я нічого не знаю”.
Саме таким бачимо Василя на знімках Осадчого. Таким він і запам’я­тався нам...
А щодо Василевої мови, то вона також була неординарною. Неквап­ною, такою, ніби перш ніж вимовити, він зважував кожне слово.
У “Літературній Україні” в статті “Світла моя печаль” про Леоніда Вишеславського відомий журналіст Анатолій Скрипник так написав про мову поета: “Мова, яка завжди відтинає сторон­нє, і вже своєю інтонаційною несуєтністю наче плине над зем­лею...”
Так це ж ніби про Василя! Його мова відзначалася саме інтона­ційною несуєтністю. А я чомусь не знайшла таких точних і ємких слів. Спасибі, колего! Вочевидь, мова обох наших улюблених поетів відзна­чалася такою рідкісною рисою.
Василь був винятково трудолюбним. Приходив на роботу ледь світало й залишав її по завершенні робочого дня або чергування, що зазвичай закінчувалося пізно. Вже о шостій-сьомій годині ранку вікно у його кабінеті світилось, а тьотя Паша, незмінний наш кур'єр, приби­ральниця і розрадниця, ходила навшпиньки — "аби не заважати Василеві думати".
Самовдосконалення, самодисципліна, втаємничене ворожіння над словом були для нього органічними, ніби призначеними до­лею. Проте, сам він, здається, цього не помічав. Син хлібо­робської сім'ї, де звикли вставати вдосвіта, інакше собі й не мислив. Розповім один, до деякої міри курйозний, випадок. Хтось із нас назвав Василя трудоголіком. Він якось так незвично зреагував на це, ніби аж обра­зився. "До речі, щоб ви знали, я трудоголіків недолюблюю, — кинув трохи сумно. — Здебіль­шого це люди обмежені, негармонійні. Знаю декого з таких…"
Ми навіть розгубилися.
Пізніше Василь спробував пояснити свою реакцію на "ком­плімент", визнав, що був занадто категоричним (він умів визна­вати свою непра­воту, і це також було невід'ємною рисою його характеру).
Розумієте, говорив він, може я щось і перебільшую, то скажу про себе. Сиджу на роботі, думаю про неї, аж мозок болить; прийду додому, там же сім'я зачекалась, а в мене у голові ще крутяться якісь зовсім недомашні справи, або прив'яжуться віршовані рядки, від яких ніякою силою не можу позбавитися. Бо ж відомо, що втрачена думка, мов ненароджена дитина: не записав її відразу, потім не наздоженеш. Ну, кому від такого спілкування радість? От коли б ми вміли подивитися на себе, отого відчуженого, очима близьких, залишити свої клопоти робочі на роботі, а рими — на вільний час, скільки б радощів принесли сім'ї! Ні, кажу собі, треба, Василю, рішуче перебудо­вуватися… Походжу трохи "правильним" і щасливим, а далі знову те ж саме.
Ті свої болісні сумніви Василь навіть висловив у жар­тівливому вірші "Муза і редиска": "Я і сам був би сонячно радий, коли б віршів не вмів римувать". І далі: "Чом, як клали мене у колиску, Не втовкмачили "жисті" суть; Вигідніш продавати редиску, Ніж поетом на світі буть".
Але він був поетом. І насправді йому було не до жартів. Потреба ви­словити поетичним словом свою громадянську позицію, дати оцінку тому, що відбувається навколо, непогамовність вдачі і витончене худож­нє чуття вимагали надто великої напруги думки і душевних терзань. Сил із цим боротися він не мав.
“Вірш – це найтісніша з можливих взаємодій між етикою і естетикою”, – заявляв відомий російський поет. Мені здається, що Василь, працюючи над віршами, сповідував саме таку філо­софію поетичного слова. Отож, хотілося б, що ті, хто знає і любить програмні вірші Симоненка, зрозуміли, скільки душев­них сил вкладав він у свої поетичні присяги, задля того, щоб нащадки знали всю правду про ту складну епоху, сум­ніви і бо­ріння народу, вміли вчитуватись у філо­софські підтексти його поезій, зрозуміли смисловий динаміт, закладений в них, відчули добру енер­гетику його творів. Коли йому закидали, що він схо­жий на Дон-Кіхота, Василь відповідав: "Я зовсім не Дон-Кіхот. Я ж не з вітряками воюю… воюю зі злом". 
І тому, коли мене запитують, на чиєму боці був би сьогодні Симо­ненко, я говорю: "Він відповів на це питання сам: "Я хочу правді бути вічним другом, І ворогом одвічним злу".
“Правда, правдивість, правдолюбство у творчості В.Симо­ненка посіли провідне місце, – писав В.Костюченко. – В цьому він бачив обов’язкову умову художнього освоєння”.
А ще поет був великим оптимістом — вірив у те, що добро переможе. Пам’ятаєте: "Безпорадні агонії злості, Злість гармонії не порве! Сонце ходить до нас не в гості — Сонце з нами живе!"
Сонце живе з нами. Нам це потрібно — дуже потрібно — пам'ятати. Саме тепер. А відтак і боротися за сонце. Бо він же, Василь, звертався до кожного з нас: "Живе лиш той, хто не живе для себе, Хто для других виборює життя".
Що ж до його громадянської позиції, то вона була одно­значною, твердою і послідовною. У вірші "Україні" він писав: "Я тоді з твоїм ім'ям вмираю І в твоєму імені живу!"
І тут я просто не можу знову не послатися на І.Дзюбу: “Ввівши в обсяг своєї патріотичної лірики живі почуття, тривоги, кривди, болі, надії своїх молодих сучасників, Василь Симоненко наповнив образ України реальним і хвилюючим змістом, надав йому громадськи-виховної сили. Симоненків образ України вишито вічним болем на суворій канві історії”.
Вічним болем... Надією... Вірою...

* * *
Із сумом, якимсь дивним відчуттям, гортаю підшивки газет, теки з вирізками публіцистичних виступів Симоненка ­— на всьому відбиток часу, його ідеологічних вимог і стереотипів. Але ми жили в той, а не інший час, були його дітьми.
У листах до друзів Василь інколи нарікав, що йому обридла газетна робота. Можливо й так. Йому хотілося писати вірші, кликала висока поезія, а доводилося готувати буденну інфор­мацію, займатися маруд­ною газетною “текучкою”. І все ж, со­вісний за характером, він завжди сумлінно виконував свої служ­бові обов’язки. Працювати поруч із ним було цікаво і приємно.
Газета виходила регулярно і Василь брав у цьому процесі найактив­нішу участь, їздив у відрядження, тримав під прицілом події в куль­турному житті області, роботу молодіжних колек­тивів, писав рецензії на кінофільми, театральні вистави, нові кни­ги. Виступав на планірках, летучках. Ми любили його виступи, часом іронічні й дотепні. Гостро­язикий, він інколи дошкуляв нам своєю насмішкуватою, але завжди точною критикою, на яку неможливо було образитися. Виступи Симо­ненка на летучках опубліковані в "Літературній Україні". Гадаю, їх з цікавістю про­читали сучасні журналісти. Підготував матеріали до друку пер­ший редактор газети “Молодь Черка­щини” кандидат історичних наук доцент Григорій Володи­мирович Суховершко.
Любив Василь їздити у відрядження з колегами по роботі. Микола Сніжко згадує, як вони з Василем їздили у Смілу на легендарну Юрову гору. Саме тоді ми захопилися вивченням казок рідного краю (дорогою Василь згадував і свої, бієвські, легенди), а згодом, уже слідами легенди про Юрову гору, поїхав у Холодний Яр, де за переказами, княгиня Мотрона, Юрова вдова, заснувала монастир. Отож, він і називається Мотро­нинським. Приїхав звідти розгніваний і засмучений тим, у якому занедбаному стані перебувала ця історична святиня. Мав там прикру розмову з цього приводу з керівництвом району. Нам всім запам’я­талася ця Василева поїздка. 
Притягував нас, молодих журналістів, Корсунь-Шевчен­ківський, в якому Василь мав чимало друзів і прихильників. Полюбляв бувати там з колегами і, насамперед, в музеї Корсунь-Шевченківської битви, в Стеблівському музеї Івана Нечуя-Левицького. Про вплив на творчість Симоненка цього укра­їнського письменника годі й говорити. У нього Василь вчився змалюванню проникнутих живим, соковитим народним гумором картин сільського буття, образності мови його героїв, вико­ристовуванню фольклору. Пам’ятаю, як ми розшукували роботу І.Нечуя “Світогляд українського народу”, не знайшли і вельми за цим шкодували.
До речі, саме в Корсуні народився триптих “Суперники”, один із найщемкіших ліричних віршів, який Василь зодягнув у при­страсну розмову з сонцем і вітром, своїми “суперниками” в ко­ханні: “Те, що кидали ви, як намисто, Міліонам красунь до ніг, Я в душі недоторкано чистим Для одної для неї зберіг”.
Про спільні відрядження з Василем багато хто з колег збе­рігає па­м’ять і до цього часу. Разом із Петром Жуком Симо­ненко підготував сторінки про людей хлібо­робського села Зеле­ньків, номер до 40-річчя від заснування зна­мени­того кол­госпу "Здобуток Жовтня", яким багато років керував відо­мий у країні двічі Герой Соціалістичної Праці Федір Дубковецький, і чимало інших яскравих матеріалів. З відряджень народжувалися і його енергоносні громадянські поезії, правдиві й болісні: "Дума про щастя", "Прощання Федора Кравчука, колгоспного конюха з старою хатою", "Піч" та інші. Вірші, які стали для поета про­грамними, і які знає тепер кожна освічена людина. Звідси були винесені й гіркі роздуми про висвітлення у пресі, в поезії такого священного для всіх поняття, як праця. У статті "Декорації і дерева" Василь писав: "Давайте краєчком ока глянемо, як ми поводи­мося з ним. Те, до чого старші письменники йшли через творчі муки, з людськими болями і ваганнями, що для них було відкриттям і знахідкою, ми з самовпев­неністю і настирливістю дилетантів перетво­рюємо в банальність". Далі Василь з гнівом говорить про те, що в нашій молодій поезії від­бувається пара­доксальне явище — відо­кремлення праці від людини, а вироб­ничі процеси перетворюються в механізовані процеси віршу­вання.
"У Максима Рильського є невеличкий цикл "В косовицю". Написа­ний він настільки людяно й сердечно, що після першого знайомства я буквально марив ним: "Одспівала коса моя, Сохнуть теплі сінa. Пере­ходжу лісами я — Тишина, тишина..."
Василь зізнається, що в його душі після прочитання циклу "В косо­вицю" рокотала несамовита, пристрасна, шалена радість, в ній про­синалося щось незрозуміле, ніжне і прекрасне: "Поет вихлюпнув на папір свій сонячний настрій — і диво дивне сталося! Слова задихали хмільним ароматом, терпкою радістю і солодкою втомою від праці".
Так міг написати лише Справжній Поет про Справжнього Поета. Далі Симоненко нагадує, що цикл написаний майже трид­цять років тому, але час не торкнувся його й не торкнеться. Нині ми по праву це можемо сказати й про творчість самого Васи­ля — його кращі поезії, присвячені людській праці, людям села, так само актуальні досі, ніби народилися вони сьогодні, а не більше чотирьох десятків років тому. І не дивно. Бо, як писав О. Гончар, дух і кровообіг епохи проходив через них.
Тема праці в публіцистиці й поетиці Василя Симоненка тісно пов'я­зана з темою людини. Вже у своєму ранньому, дещо декла­ративному, вірші "Безсмертні предки" він з гордістю писав: "Праця людини — окраса і слава, Праця людини — безсмертя її". Про людину він завше писав з великою повагою і любов'ю, а головне, з розумінням тягаря, який ліг на плечі простого люду: 
За те, що ми в космос знялися,
що нині здорові й живі, 
я пам'ятник бабі Онисі
воздвиг би на площі в Москві.
Щоб знали майбутні предтечі
в щасливій і гордій добі:
їх горе на утлі плечі
Онися взяла собі.
Щоб подвиг її над землею
у бронзі дзвенів віки,
щоб всі, ідучи повз неї,
знімали в пошані шапки.  
("Баба Онися")
Менше ми гіркоти нестимем,
Стане ближчою наша мета,
Як не будуть у небо димом
Підніматись жіночі літа.
("Піч")


Гімном простій людині є відомий вірш "Перший". ("Перший був не господь і не геній, першим був — простий чоловік. Він ходив по зем­лі зеленій і, між іншим, хлібину спік..." І з тих самих пір "вічна мудрість простої людини в паляниці звичайній живе". Цей згусток муд­рості, як і вірш "Найогидніші очі порожні", в якому задекларована блис­куча фор­мула — "Найскладніша людина проста", вірш "Жорна" і багато інших гідно ввійшли в скарбницю філософської поетичної спадщини України.
Плодотворними назвав роздуми поета про просту людину, яка народжує геніїв, годує їх своїм хлібом і живить своєю муд­рістю, Степан Крижанівський: "Може, все це і не таке вже й нове, але якось воно ска­­зано по-своєму, і з натхненням, у ньому просвічується непозичена мудрість". 
Мудрість, дійсно, була непозичена. Вона сягала корінням в полтавську і черкаську землю, в титанічну працю над Словом, виро­стала з публіцистичних розмислів, з самого життя. Він вчив і нас жити своїм, а не позиченим, чужим розумом: "Не сиди в пелюшках над чужими віками, але гордо крізь смерть до без­смертя іди!" Ми ж тепер ніби призабули цю просту і вічну істину. І для того, щоб збудити трохи приснулу власну гідність, читаймо вірш Симо­ненка "В букварях ти наряджена і заспідничена", в якому він виявив і свій біль, і гнів, і любов, і… надію. Він для кожного з нас, як ніколи, актуальний.
Роздумуючи над феноменом Симоненка-поета, критик у післямові до книжки "Тиша і грім" — "Радість першовідкриття" відзначає, "що вся суть у гуманістичній тональності його віршів і в протилежність над­мір­ностям культу особи, в підвищеній увазі та любові до простої лю­дини. Втрата кожної людини, людини труда і мислі, є незамінною втратою для людства, бо кожна людина — незамінна, кожна — як зірка у складній будові всесвіту". 
Мине більше як сорок років і голова Верховної Ради України Воло­димир Литвин у виступі на інтелектуальному форумі Укра­їни, говорячи про інтелектуальну еліту, її діяльність заради блага українсько­го народу, скаже: "Саме це, без сумніву, мав на увазі наш великий співгромадянин Василь Симоненко, коли закликав геніїв і безсмертних стати на коліна перед смертними людьми". І для учасників форуму ці слова прозвучали як Заповіт поета, інтелект якого беззавітно слугував своєму народові, своїй нації.
"Мене дуже турбує те, — наголошував Василь, — що багато молодих поетів ще в полоні загально-декларативних понять, і, пишучи про працю, обмежуються вигуками та заклинаннями. Дуже багато меду точиться там, де його не гріх би й економити. Скільки, наприклад, славо­слів'я про доярок та свинарок довелося прочитати мені за моє куце життя… Без­перечно, праця доя­рок — подвиг. Але ж не треба забувати, що под­­виг — це майже завжди самопожертва. Іноді те, що ми називаємо подвигом, є великою людською драмою". І далі: "Захоплюватися тим, що в наш час на жінці ще висить такий тягар, по-моєму, блюзнірство". Цю думку поет розвинув у своїй гнівній і водночас сумній "Думі про щастя": 
Де фотографи?
Де поети?
Нуте, хлопці, сюди скоріш!
Можна знімок утнуть 
до газети
і жахливо веселий-вірш.
Це ж така показна ситуація –
гарна мати
і троє дітей!
Це ж чудова яка ілюстрація
для підтвердження
наших ідей!
Застрибають веселі цифри
у грунтовно важких статтях,
та не встане з словесних вихрів
многотрудне її життя.
Ви мовчанкою соромливою
постараєтесь обминуть,
що в доярки цієї
щасливої
руки й ноги
вночі гудуть.
І чи прийде
під ваші кашкети
блискавицею думка дзвінка:
в космос крешуть ото
не ракети, 
але пружні цівки молока.
"Захоплюватися треба людиною, — писав Василь. — Більше того, треба бути їй вдячним. Але разом з тим, треба дивитися правді у вічі, а не в потилицю". Він і захоплювався людиною, і був їй удячний — кожним рядком своїх творів, а коли вдуматися глибше, придивитися пильніше — скільки зроблено за такий короткий період, — то, певно, вірніше буде сказати — кожною хвилиною свого життя.
А був Василь великим життєлюбом, і цю любов переливав у без­смертні рядки хвали життю, вдячності до світу, яким не переставав зачудовуватися, до рідної землі, до людей. Насмі­люся сказати, що він був щасливою людиною. Щасливою тим, що мав безцінний дар — серцем любити свою землю, любити так, як мало хто вмів, цінувати кожну мить життя і бути вдяч­ним кожній такій миті:
Люди — прекрасні.
Земля — мов казка.
Кращого сонця ніде нема.
Загруз я по серце
У землю в'язко.
Вона мене цупко трима.
І хочеться бути дужим,
І хочеться так любить,
Щоб навіть каміння байдуже
Захотіло ожити
І жить!
Воскресайте, камінні душі,
Розчиняйте серця і чоло,
Щоб не сказали
Про вас грядущі:
— Їх на землі не було…
У цьому невеличкому вірші — його життєва програма, власне, його Гімн життю. В цьому — в любові до життя, до України, до людей, у вірі в грядущих — суть його життєвої позиції і філософії, яку іншим, призем­леним, байдужим і душевно черствим, просто важко збагнути.
* * *
Великою підтримкою, новим спалахом віри в себе, в свої творчі можливості для Симоненка було видання його першої книги "Тиша і грім", вже в назві якої відбивається філософське світобачення і світо­сприйняття поета. Він ходив окрилений, щедро дарував друзям книги зі своїми автографами, — і вони, теплі, зворушливі, багато що говорили про ставлення поета до людей, шанобу до них. (Як дорогоцінну реліквію я зберігаю книжечку “Тиша і грім” з на­писом: “Милій нашій Лілі Павлівні на добро. 2.Х.62 р. Вас. Симо­нен­ко.)
А ми, його колеги, пишалися словами з післямови: "Як грім народ­жується з тиші, так з глибини нашої землі, з надр нашого народу ви­бруньковується нова поетична індивідуальність, ви­никає щира, тверда, упевнена мова поета Василя Симоненка, що уміє, знає як, має що сказати своїм читачам".
Пригадую, як Василь повернувся з Києва, де в Спілці пись­менників обговорювались перші збірки Миколи Вінграновського "Атомні пре­люди" і його "Тиша і грім". Того ж дня, 8 січня 1963 року йому випов­нилося 28 літ…
З нетерпінням ми чекали його “звіту”. Бо ж цікавило нас усе – і як приймали молодих поетів, і як він там почувався.
Василь розповів, що прочитав на обговоренні вірші “Монархи”, “Перехожий”, “Герострат”, “Злодій”, “Не всі на світі радощі священні”, “Чорні від страждання мої ночі”. Як і Вінграновський, він був зустрі­нутий щирими оплесками присутніх. Хоча, зізна­вався, що після Миколи, талановитого декламатора, зі своїми “ораторськими здібно­стями” на­віть боявся виступати. (Взагалі, про свої виступи Василь говорив, що буквально шкірою відчуває реакцію аудиторії, і щоразу боїться, що своїм “невмін­ням про­декламувати” може розчарувати слухача. Боявся да­рем­но. Без пафосу і надриву, властивого окремим авторам вір­шів, таке читання людям було навіть ближчим, зрозумі­лішим).
А щодо Вінграновського, то Василь у своєму щоденнику записав: “Микола, безперечно, трибун. Слова у його поезіях репаються від при­страсті і думок. Поруч з ним глибинієш ду­шею”. Запис зроблено 8 жовтня 1962 року після того, як вони з Вінграновським, П’яновим і Коломійцем “вчинили кавале­рійські наскоки на Кривий Ріг і Кіровоград”, де виступали з читанням своїх творів.
Безперечно, Василь дуже хвилювався. Адже засідання вів сам метр поезії М.Т.Рильський. Окрім того ходили чутки, що старші письменники збираються “дати їм урок” за ”деструк­тивізм”, “зухвале новаторство”. Василь не дуже в це вірив, і все ж тривога таки облягала серце.
Нічого цього не сталося. Навпаки, виступаючі Віктор Івани­сенко, Абрам Кацнельсон, Степан Крижанівський, Мико­ла Нагнибіда, Леонід Коваленко, Терень Масенко, Любов Забашта та й усі інші були уваж­ними і доброзичливими. Звісно, лунала й критика, але, вважав Василь, справедлива, продик­тована бажан­ням допомогти.
Від себе скажу, що згодом, перечитуючи стенограму обго­ворення, я не могла не помітити, що деякі закиди на адресу обох авторів були й не обгрунтованими і просто формальними. Та Василь був готовий до глибшого, суттєвішого аналізу власної творчості, суворішої критики. “Бо ж, сказати відверто, було за що, – говорив він. – І за декларативність, риторику і деякі геть слабенькі вірші”. Нас така самокритика ані трохи не здивува­ла – знали ж бо за ним цю нещадну вимогливість до себе.
Відчув Василь і дружнє плече Миколи Сома, який “прийшов по­вболівати за товариша і наробив там трохи галасу”. Гадаю, не зайве навести деякі висловлювання М.Сома: “Люблю най­більше Симоненка, я дуже поважаю його – і саме тому, що в нього є “Піч”. Це жахлива правда, якої немає більше в нашій поезії. Князьків розвелося багато, а правди мало ще. Твори Симоненка – це історія мого життя, це життя українського наро­ду. Симоненко – це справді національний поет...
Треба звернути увагу ще на один момент. У Симоненка в творчості є те, чого немає у інших поетів, – трохи лукавинки, смішинки, якогось чудового національного гумору. Я дуже люб­лю Роберта Бернса, якби він був живий, він дуже вдячний був би Симоненку за його прекрасні епітафії. (Зачитує). Це ж геніально, товариші! (Оплески). Він у душі своїй ще й великий гуморист, хоч у творах його ще багато риторики, романтики...”

 

Ось так виступив друг-Сом. І Василь був йому щиро вдяч­ний.
Гарно, розумно висловилась Любов Забашта: “...в полеміці про молодих ми прийшли до висновку: вони є новаторами саме тому, що пишуть про те, що турбує кожного з нас”.
А завершив дискусію Максим Тадейович Рильський. Він відзначив, що зміна генерацій поетів, їхніх стильових шляхів відбувається об’єк­тивно, а проблему “батьків і дітей” можна прийняти з застере­женням, що батьки люблять своїх дітей і сподіваються на них, а діти люблять своїх батьків і не втра­чають віри в них. “Дозвольте побажати всім вам глибоко відчути це прекрасне почуття товариства, воно допоможе нашій загальній і улюбленій справі”.
Слова – про прекрасне почуття товариства – дуже зігріли Василя.
Сам факт, що Рильський вів засідання, де обговорювалась Василева збірка, Симоненко вважав для себе знаковим. А слова Максима Тадейо­вича про батьків і дітей пізніше використав у своїх, досить таки поле­мічних, нотатках, після IV пленуму Спілки письменників СРСР. Була в статті зафіксована і харак­терна для Василя думка про те, що старших і молодих має об'єднувати спільна мета — прагнення служити своїм пером найвищому судді і цінителю мистецтва — народові. "Письмен­ник лише тоді може стати новатором, — писав він, — коли акумулює досвід попередників, оволодіє всіма скарбами рідної і світової куль­тури".
Ці слова для Василя були не просто гаслом. Можу засвід­чити як глибоко вивчав він досвід попередників, "старших по перу" поетів.
Дуже шанував Симоненко "традиційного" Тичину, говорив, що його "Сонячні кларнети", збірка "Срібної ночі" були для нього бук­вально "поетичним потрясінням": "Жаль, що наші шкільні програми так спотворили образ митця, висвітлюють його твор­чість однобічно, що його чуйну душу, художні перлинки поетики молоде покоління просто не помічає, не читає й не знає справжнього Тичини, одного з найвидатніших українських поетів-класиків ХХ століття".
"Хто знає, що людина кожна — це ж часу нашого печать. Не смієм про людей мовчать", — ці слова Павла Григоровича Василь вважав для себе кореневими. А ще ж він не знав його віршів "Пам'яті тридцяти", "Скорботну матір". А може й знав… По деяких висловах в розмовах про Тичину можна зробити висновок, що знав. Мені здається, що тему творчості П. Г. Ти­чини, його особистісної духовної трагедії Василь за­тор­кував у розмовах з Михайлиною Коцюбинською. Але про це може знати лише сама письменниця. 
А хіба не можна по пристрасності, силі духу, вірі в народ поруч з Тичининим: "Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була" поставити Симоненкове: "Народ мій є, народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!"?
Воістину, учень гідний учителя!
Отож, про себе, про свою творчість Василь із повним правом міг би сказати словами незабутнього Тичини:
Бо не в собі ж я, а увесь на людях.
Бо все моє – чи зблизька, чи здаля.
Тому – Земля кипить, як серце в грудях,
і серце стогне, як уся Земля.
І ще:
Хай пісня буде щира і неложна,
хай чиста правда з нею устає.
Бо ж на землі усій сльозинка кожна 
солона – в серце падає моє...
В кожному разі він щиро сповідував ці постулати.
Та й, вчитуючись у ці проникливі рядки, не можна не по­мітити, якими близькими були естетична і громадянська плат­форми та стиліс­тичне плато обох українських поетів, поетів-мислителів.
Схилявся Василь перед яскравим і самобутнім талантом Володи­мира Сосюри, його ніжною, трепетною і наскрізь народ­ною лірикою, а вірш "Любіть Україну" вважав для себе програм­ним. 
“Любіть Україну, як сонце любіть, як вітер і трави, і води... В годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди”. 
“Ці слова, – говорив Василь, – поет закарбував у серця людей на­вічно. Аби ми їх ніколи не забували”. І він не забував. Ніколи. 
“Вася часто згадував Сосюру і називав його літературним бать­ком, – наводить слова Ганни Федорівни у творі з “Матір’ю на самоті” Микола Сом. – Він часто заходив в університет на вогник...”
У Василя про ці зустрічі зберігалися найтепліші спогади. Володимир Сосюра для нього завжди був взірцем, його світлою і непроминущою поетичною любов’ю.
Сильне враження на Василя справив “Вир” Григорія Тютюн­ника. Він читав його з олівцем у руках, цитував особливо яскраві вислови, захоплювався стилем і мовою роману. У листі до Анатоля Перепаді писав: “...двічі підряд прочитав “Вир”. Я впізнавав там своїх земляків – у нас на Лубенщині люди розмовляють так, як у “Вирі”.
Слідкував за творчістю Бориса Антоненка-Давидовича. Коли з’я­вився його роман “За ширмою”, Василь оббігав півміста і таки придбав для себе один примірник. В листі до Бориса Дмитровича у серпні 1963 року писав: “Мені дуже радісно, що книга, котру я так полюбив, зникає з книгарень майже блис­кавично. Кажуть, що найсильніше перше враження. Але то, мабуть, правдиве тільки тоді, коли твір мілкуватий і тримається на зовнішніх оздобах. “За ширмою” я не перечитував, а читав захоплено, відкриваючи ті грані і вловлюючи нюанси, що при першому знайомстві лишилися поза увагою. Можливо, це сталося то­му, що в журнальному варіанті не було останнього розділу. Прекрас­ного розділу! Сердечно дякую за чудову книгу, за ті години творчої і естетичної насолоди, котрі Ви подарували своїм твором і мені, і багатьом, багатьом читачам. З синів­ською шанобою схиляю голову перед вашим талантом і зичу вам довгих і плідних років життя. Щиро Ваш Василь Симо­ненко”. 
Схиляв голову перед творчістю і пам’яттю Василя Симо­ненка і прославлений майстер. Як свідчить О.Дмитренко, вже коли Василя нестало, Антоненко-Давидович наголошував: “Література – це правда. Без правди немає літератури. Василь Симоненко зібрав у собі всю правду, всю долю, і майбутній день України, як те зерня, що, вмираючи, ціною своєї смерті народжує тисячі. Саможертовний, чесний і справж­ній, він воістину найулюбленіший Поет свого покоління. Своїм життям і літературним прикладом Симоненко підтвердив істину, що націо­нальна гідність і честь – то ознаки лиця. Коли вона в тебе є – ти непоборний. Василь Симоненко з істинних синів України. Коли в нації такі сини є, вона щаслива”.
Можна тільки пожалкувати, що Василь не почув цієї високої оцінки з уст людини, яку глибоко поважав. Але почула нація, відданим сином якої, співцем і виразником її дум він був.
* * *
Звісно, наші погляди на літературу, процеси, які відбувалися в ній, не завжди і не в усьому сходилися. Часто дискутували про твор­чість Є. Євтушенка, А. Вознесенського, Б. Ахмадуліної. "Звичай­но, привабливо ходити в реформаторах такої великої, могутньої літератури. Це солодко лоскоче самолюбство, надає впевненості в своїй винятко­­вості, — писав ( і часто говорив!) Василь. — Але започаткувати "нову епоху" цим, хоч і обдарованим людям, та й нікому взагалі, в російській літературі після Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Блока і Маяков­ського, мабуть, не під силу".
У Вознесенького Василь не сприймав "часом важкі конструк­ції вірша" (так само, як у Хлєбникова чи Семенка). Ні, він не був проти експериментаторства, але словесної еквілі­бристики у віршах не визна­вав. Б. Ахмадуліну вважав поетесою дещо салонною, з чим не погоджу­валась "жіноча половина" диску­тантів.
Різко критикував Василь одного популярного російського поета. Чому я не називаю його прізвища? Тодішні погляди Симо­ненка були не­одноразово опубліковані, і, по суті, багато з чим не можна було не пого­дитися. Просто, я думаю над таким. Минув час, він уніс зміни в психо­логію творчості, громадянську позицію багатьох авторів, не сприйнятих тоді Симоненком. Навіщо ж випускати стріли з сагайдака минулого? І чи хотів би цього сьогодні сам Василь? Втім, його статті "Народ — най­вищий суддя", "Деко­рації і живі дерева", листи поета, його щоден­никові записи стали вже історичним фактом. І тут широке поле для діяльності літературознавців. Аналіз критичних поглядів Симоненка про поетичні вправи його сучасників, думки про суть формалізму ("формаліст той, хто не приносить нових думок та емоцій") можуть бути і цікавими, і повчальними.
Наведу хоч би такі його думки: “Я особисто завжди іронічно ставив­ся до формалістичних реформацій у мистецтві. Якщо поет не приносив нових думок, нових емоцій, а замість цього висипав торбу псевдо­ефектних трюків і фокусів, то він для мене так і лишався більш-менш спритним фокусником та й годі. Але це не значить, що митець повинен лишатись зовсім байдужим до форми своїх творів і дбати лише за їх зміст”.
І далі: “Кожен справді талановитий художник — неминуче новатор, бо він приносить з собою нове і неповторне, властиве лише йому. Коли новаторство митця живиться соками націо­нального грунту, тоді воно стає продовженням традицій, а якщо носієм новизни є могутній талант, то його новаторство зрештою теж стає традицією”.
Ми всі ще зачитувалися книгою "Тиша і грім", раділи її популярно­сті, а Василь уже перебував у "другому вимірі" — готував збірку "Земне тяжіння", до якої так вимогливо добирав вірші, але за життя не побачив її. До збірки планувались його програмні вірші "Світ який, мереживо казкове", "Лебеді материнства", "Скільки б не судилося страждати", "Ти знаєш, що ти людина?", "Україні", "Пророцтво 17-го року", "Монар­хи","Де зараз ви, кати мого народу", "Перехожий", "Ге­рострат", "Найогидніші очі порожні", сатирична "Мандрівка по цвин­тарю" і багато інших.
Включено й низку ліричних поезій. Щодо них, то варто відзначити, що Василь дуже серйозно, і навіть болісно сприйняв критичні заува­ження С. Крижанівського: ("Менш оригінальний поки-що поет в ін­тимній ліриці".) Вважав, що лірика йому не завжди вдається, і він мало коли задовольнявся написаним. Ми переконували його, що це зовсім не так, цитували особливо щемкі рядки його поезій ("Обра­жайся на мене, як хочеш, Зне­важай, ненавидь мене — Все одно я люблю твої очі І волосся твоє сумне"; "Сам я сонний ходив землею, Але ти як весняний грім, Стала совістю і душею, І щасливим нещастям моїм"; "Дні і ночі думать про тебе, Виглядати тебе щомить — Лиш для цього, їй-богу, треба, Тричі треба на світі жить!"; " І тому світ завжди благо­словляє і сонце, що встає, і серце, що кохає"; "Спади мені дощем на груди"; "Тільки знаю: не треба! Не треба! Міг раніше я жить І не думать про тебе. Все вривалося в душу, в тривожне чоло — Все на світі було, Лиш тебе не було", й інші).
Василь слухав, але, здається, не дуже йняв віри. Включені ж до збірки вірші "Чорні від страждання мої ночі", "Всі обрaзи й кривди до одної", "Ну, скажи, хіба це фантастично", "Не вір мені" й інші, на мою думку, стали не лише окрасою книжки, а й розкрили перед світом вразливу і добру душу поета, готову до самозречення в ім'я світлого почуття: "Буду знать, що ти щаслива, — легше стане і мені".
Збірка “Земне тяжіння” вийшла у видавництві “Молодь” у 1964 році. Олесь Лупій у рецензії на книгу написав: “Василь Симоненко, поезією якого зачитуються зараз на Україні, веде нас у прекрасний світ нових творів... Дивуємось і тішимось. Треба бути чарівником, щоб так вільно розмовляти з гучним мільйоннооким світом. Він, “ніжний, і ласкавий, і жорстокий”, дає поетові сонця для душі, а динаміту для думки. І поет закохано повертає ці скарби, збагачені його серцем”.
Розмірковуючи над феноменом Василя Симоненка, О.Лупій пише: “Пізнати ще одну людину – значить збагнути ще одну таємницю світу, побачити ще одну красу, піднятись вище з цією людиною”.
Саме такою людиною був Василь Симоненко. І ми навіки вдячні йому за те, що він допоміг нам піднятися вище, піднятись над буден­ністю, прозою життя, заглянути в його корінь.
Це розуміли і в літературному світі країни. В листопадовому номері за 1966 рік союзна “Литературная газета” в сторінці “Поезія і проза” вмістила твори відомих письменників М.Булга­кова, В.Конецького, М.Грибачова, а також В.Симо­ненка. По­годьтеся, пристойне товариство! Було приємно, хоч і болісно, дивитися й на портретики чотирьох популяр­них письменників, серед яких був і наш молодий Василь.
Залишався Василь таким же сумлінним у праці, доброзичливим, рівним, дружелюбним. Підтримував черкаських авторів — Михайла Масла, Івана Дробного, Вадима і Мирослава Мициків, Марка Вейц­мана, Анатолія Усенка, Валерія Кравця, Антона Бондаря, Миколу Дашківського, Данила Кононенка, Освальда Сіфера, Василя Оглобліна, Миколу Єременка, Миколу Рачука, Анатолія Поліщука, Михайла Саченка, Петра Власюка, Марію Коваль, Катерину Піку, Ніну Черняк, Якова Івашкевича, Олександра Найдена, Миколу Рудика і багатьох-багатьох інших.
До кожного зі своїх авторів Василь був завжди уважним, слідкував за їхньою творчістю, з багатьма товаришував. Ось такий приклад. У відрядженні у Ватутіному він познайомився з інженером Освальдом Сіфером, прочитав його вірші й одразу ж підготував їх до друку в га­зеті “Черкаська правда”. В неве­личкій передмові до віршів Василь відзна­чив спостережливість автора, його образне мислення, вміння оспіву­вати працю, красу степу, індустріальний пейзаж. 
Згодом Освальд освоїть професію журналіста, а з Василем вони назавжди залишаться друзями. Ігор Осадчий згадує: “У Василя був товариш – Освальд Сіфер – журналіст, шахіст, аль­пініст. З чергового вояжу в Кавказькі гори Сіфер повертався з багажем нових, “похідних” пісень і в колі друзів виконував свій репертуар під гітару. Василь був у захваті”.
Що-що, а захоплюватися людьми Василь умів. Вірші Сіфера друкував і в “Молоді Черкащини”.
Василь мав повагу до всіх національностей і мов. Чимало наших авторів писало і друкувалося російською мовою. Кри­терій відбору був лише один – художній рівень пропонованого матеріалу.
Переглядаючи список тих, хто друкувався тоді в газеті, не можна не помітити, що в ньому є прізвища письменників, які мають тепер на рахунку не одну видану книгу. Отже, Василева увага і підтримка були для них на часі.
Василь мав дивовижне чуття на таланти. Першим відкрив молодого поета Миколу Воробйова. Вражали талановитість хлопця, свіжість думок, оригінальна поетична форма викладу: “Його вірші – це щира, схвильована поезія, сповнена роздумів, а не римованої балаканини”, – писав Симоненко у передмові до добірки Миколиних віршів.
16 грудня 1962 року в "Молоді Черкащини" було надруковано вірш М. Воробйова "Поетові".
Коли над горами клени
Розпалять багряні багаття
І виллються ріки прозорості
Крізь душу і серце —
за обрій,
Тоді ти, я знаю,
Розкажеш багато,
І все те по-справжньому 
Буде добрим.
Тоді я тобі повірю,
і ти, на вітрах обпалений,
щастя своє безмірне
Схочеш віддати людям, 
І хлюпнуться на кризі
проталини
І сонця бризки —
На сірім
погрудді.
Цей вірш був явно присвячений Симоненку. Рівно за рік до його смерті… Гадаю, я не помиляюсь.
З радістю ми зустріли повідомлення про висунення Київською організацією Національної Спілки письменників України і Всеукра­їн­ським товариством “Просвіта” книги поезій Миколи Воробйова “Слуга півонії” і здобуття Національної премії Укра­їни імені Т.Г.Шев­ченка. А в думці – ще й гордість за Василя: як він тонко відчував художній хист людини, хай той лишень зароджувався.
Василь радів кожному такому відкриттю, радів творчим уда­чам побратимів і поспішав поділитися радістю відкриття з чи­тачами, дру­зями. Отож і тоді в листі до поета Валерія Кравця захоплено писав: “В Чигирині з’явився один поет. Йому 17 років, а випікає такі вірші, що дехто і в 70 не втне”.
Тепер був би привід порадіти Василеві й за самого Валерія, якого він шанував за непересічний талант, поетичну образність і силу його вірша. У 2000 році у Москві вийшла другим, допов­неним виданням, книга Валерія Кравця “Реанімація”, значна частина віршів якої написана в Черкасах. А до вірша “Амурский кедр” Валерій поставив епіграфом слова Василя Симоненка: 
І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі...
Як на мене, то це і зворушливо, і символічно. 
За цей час у Валерія вийшло багато книг і всі вони високо оцінені літературною громадськістю. 
З великою увагою ставився Василь до пам'яті тих, кого вже не було на білому світі. Написав теплу передмову до добірки віршів поета із Вишнополя Федора Мицика, який загинув на фронті в роки Вітчизняної війни: "Але залишились після нього не лише троє сиріт, а й його думки, його пісні, його чисте, як полум'я, слово, — писав Василь. — Так, можна вбити людину, але не вмруть її думи, а той вогонь, що палах­котить у серці, передасться іншим". Федір Мицик любив життя, він прий­­мав йо­го з усіма радощами й муками: "Що було гіркого — пере­жите, Радості ж повік не пережить". І, мабуть, саме тому сказав він так ваговито виразно, звертаючись до життя: "Нас з тобою — ні! — не розлучити: Звуком стану — в пісні буду жить!.."
В газеті ще кілька разів уміщувалися вірші Ф. Мицика і, зреш­тою, — повідомлення про те, що поета посмертно прийнято в члени Спілки письменників України. В цьому, безумовно, є й заслуга напо­легливого в боротьбі за справедливість Василя Симоненка. Вчитайтесь іще раз у слова його передмови і зга­дайте переплавлені у віршоване слово рядки: "...можна прострелити мозок, що думку народить, думки ж не вбить!"
* * *
Завжди активно відгукувався Василь на творчість побра­тимів по перу. З інтересом зустрічав кожну публікацію Бориса Олійника. Коли вийшла перша Борисова збірка "Б'ють у крицю ковалі", в редакції, з легкої Василевої руки, її перечитали всі. В нього у кожному слові пуль­сує закоханість у рідну землю, пильна увага до людини, — говорив Василь. — Побачите, цей "невтом­ний коваль" висіче ще не одну іскру на своєму поетичному ковадлі. 
З Борисом їх зближувало багато що — і важке дитинство, цілісність і совісність вдачі, і, зрештою, прита­манні обом тонка іронія, а то й убивчий сарказм. А головне — любов до Вітчизни: "Ти в моєму серці, Україно, Думою Шевченка гомониш". Ті слова Олійника ніби перегу­кувалися з Василевими: "Я тоді з твоїм ім'ям вмираю І в твоєму імені живу". Як і їхні життєві правила: Олій­никове — "Не тліть, а горіть!" і Симоненкове — "Так краще в тридцять повністю згоріти, ніж до півсотні пома­леньку тліть".
Згодом їх поезія змужніє, стане зрілішою, вимогливішою до слова, обидва стануть лауреатами комсомольської премії імені М. Остров­ського та Державної премії імені Т. Г. Шевченка. Але Василеві вони будуть присвоєні вже посмертно…
Всі ми разом із Василем слідкували за поетичними публіка­ціями його університетських товаришів — Миколи Сома, Василя Діденка. Олеся Лупія, Миколи Сингаївського, Петра Засенка, Дмитра Головка, Тамари Коломієць й інших.
Симоненко писав: "В сучасній українській поезії є Тичина, Риль­ський, Плужник, Малишко, Сосюра. Впевнено штурмують верши­ни Ліна Костенко і Дмитро Павличко, а за ними цілий батальйон молодих та завзятих. В першій шерензі "атакуючих" йде й Іван Драч".
У тодішніх наших гарячих дискусіях навколо Драчевих віршів "Бала­да про випрані штани", "Ніж у сонці" Василь завжди виступав, як най­серйозніший аналітик і найзавзятіший прихиль­ник Іванового нова­торства. В рецензії на книгу "Соняшник" відзначав, що поет передовсім цікавий як гарячий опонент літературного снобізму і палкий проповід­ник гуманістичних начал мистецтва і науки, що він гаряче виступає "проти ледачої простоти, що на протилежність простоті великій і справж­ній, народжується лінивим розумом"; що слова, повні болю і муки, висловлені у прекрасному вірші "Дві сестри", "може підказати лише громадянська совість, глибоке усвідомлення своєї відповідальності за все, що діється на нашій землі, і, зрозуміло, такі слова нашіптує ще й любов до людей".
Мені здається, що в останньому абзаці вимальовується і власна філософська концепція Симоненка, його розуміння суспільної ролі поета.
Можливо, саме тому серед поетів, які "є", він назвав і Євгена Плуж­ника: "Суди мене судом твоїм суворим, Сучаснику… Нащадки безсторонні Простять мені і помилки, й вагання, І пізній сум, і радість передчасну, — Їм промовлятиме моя спокійна щирість", — ці слова Плужника ніби відгранювали його власну позицію, болісні роздуми про долю своєї поезії. А скільки спільного було в їх ставленні до життя!
"Нехай комусь судився довший Шлях до останньої межі, Свій коротенький перейшовши, Не нарікатиму — я жив"; до навколишнього: "О який же прекрасний ти, Світе єдиний", — так писав Плужник. Так думав, відчував Симоненко. Для нього Євген Плужник був "живішим за декотрих живих". Пам'ятаєте: "Їй-право, не страшно вмерти, А страшно мертвому жить".
Своє ставлення до А. Малишка Симоненко висловив у вірші "Косар", який присвятив поетові: "Устає косар до роботи, Скісся блискає і співа. Ніби краплі солоного поту, Світять чесні його слова".
І тут я наважуся розповісти одну історію. Готуючи добірку афо­ризмів Симоненка, я шукала до них епіграф. Виписала в нотатник: “Я воскрес, щоб із вами жити”, “У мене в серці злиток горя й муки”, “Ніби краплі солоного поту, світять чесні його слова” й деякі інші, але на жодному не могла зупинитись.
А вночі мені наснилося, що зайшов Василь і каже: “То використайте: “ І в дні радощів й в дні скорботи Світять чесні його слова”.
“Так там же зовсім інший текст, Василю!” “То ви просто забули”, – відповідає. Просинаюсь і спішу перевірити, може, я справді щось забула. Аж ні, в усіх виданнях надруковано: “Ніби краплі солоного поту, Світять чесні його слова”.
Не знаю, чи був у Василя і такий варіант, я його чула – і тепер він сплив у пам’яті, – чи це просто так наснилося. Достеменно одне: його чесні слова світять нам і донині. І в дні радощів, і в дні скорботи. 
Світять завжди...
Близьку по духу людину бачив Василь у Ліні Костенко. "Вона красива в своєму смутку і сліпучо сяйна в своїй радості", — писав він у статті "Краса без красивостей", і цитував до щему близькі йому само­му слова: "Я сповідую віру, у якій оточують німбом не святих, не про­років, а просто щасливих людей".
В листі до Анатоля Перепаді Василь про себе жартома пи­сав: “Вечо­рами – рандеву з Марком Твеном, Блоком, Шев­ченком і... Ліною Кос­тенко”.
Відзначаючи високі літературні критерії поетеси, Симоненко підкреслює, що їй хочеться дивитися на світ широкими очима, бо “...все залежить від людських зіниць – в широких відіб’ється вся епоха, у звужених – збіговисько дрібниць”. (Василеві дуже подобався цей вислів, він часто цитував його). Звертає увагу рецензент і на простоту пое­тичного почерку Ліни Костенко. “Але це та простота, – пише він, – що є антиподом примітиву і синонімом віртуозності. Це та простота, яка в українській поезії йде від Шевченка, Франка і Лесі Українки. Це та простота, яка поєднує в собі красу, мудрість, тонку душевну чутливість і хороший смак”.
Василь називає Ліну Костенко вимогливою художницею, що друкує "сьогодні тільки те, що вважає довершеним". І далі: "Цю вимогливість вона й сама декларує такими словами: "А скільки в нас поезій випад­кових З нічого й ні до чого виника! Байдужих фраз металу нетривкого, Думок затертих і порожніх слів… Зроби супутник із добра такого, — Напевно, вище носа б не злетів".
Василь навів ці рядки, ніби відчуваючи долю своїх посмерт­них публікацій. Спочатку, аби домогтися видання книг, в них включалося чимало декларативних, риторичних віршів, написа­них до свят, подій, пізніше — щоб донести до читача все, написане поетом.
Все це було, безумовно, потрібним у свій час, і роби­лось із благими намірами. Нині ж, мені здається, настав час відібрати все програмне для його творчості, все найталано­витіше зі спад­щини поета, видати окремою книгою, великим тиражем, щоб нові покоління пізнали справжнього Симоненка, поета-мужа, поета-громадянина. Відібрати те, що відібрав би він сам. (Не слід забувати, що шістдесятники взагалі відзна­чалися особли­вою самовимогливістю. У Івана Світ­лич­ного, наприклад, є вірші, які ніколи не друкувалися. Він заборонив їх оприлюднювати навіть після своєї смерті – вважав недо­ско­налими).
Повертаючись до Ліни Костенко, не можу не засвідчити того, що Василь був зачарований постаттю легендарної піснярки Марусі Чурай, говорив, що написати про неї треба обов'язково, але зробити це могла б лише талановита жінка-поетеса, яка зуміє зазирнути в душу цієї української дівчини.
Може, Ліна Костенко душею відчула це Василеве прагнення, що написала, вважай, найталановитішу поему останнього часу про наших українських жінок і назвала її історичним романом у віршах. Мушу зізнатися, від останніх рядків роману: "Дівча­точка, дівчатонька, дівчата! Цю не співайте, я ж іще жива", — я й досі захлинаюсь…
У одному з листів до друзів Василь писав: “Я зараз марю Драчем, Вінграновським, Гуцалом. Ці парубки натворили на Україні чимало гвалту...”
Немає вже Євгена Гуцала. Нестало Миколи Вінграновсько­го. Смерть одного за одним вириває з письменницьких рядів найславет­ніших, найталановитіших.
Пишу ці рядки, стискуючи скроні. Згадую, як Василь, зачаро­ваний мелодійністю поетики Вінграновського, читав його вірші: “Ні, ви ли­шень вслухайтесь: “У синьому небі я висіяв ліс. У синьому небі, любов моя люба...” Ви чуєте, яка поезія?”
“У синьому небі я висіяв ліс... У синьому небі я висіяв ліс...”, – тихий Василів голос наростав, а в рядках, тільки-но зачитаних, трохи химерних, наростала музика.
Василь дуже любив Вінграновського. Свої ж почуття Микола з пристрастю і душевним болем висловив у вірші “Па­м’яті Василя Симо­ненка”:
Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі
З розплющеними 28-літніми очима
Наш Василь іде по останній у світі дорозі
З зупиненим серцем з опущеними руками
В яких учора іще
Говорило перо
Поета-мужа.
Перо поета-мужа учора ще говорило і в його руках – руках відданого і шляхетного Лицаря України. А тепер ось читаємо в некролозі: “Україна зазнала тяжкої, непоправної втрати: 26 травня, на 68-му році життя, перестало битися серце видатного письменника, кіноактора і режи­сера, лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка, премії Фунда­ції Антоновичів (США), літературної премії “Благовіст”, премій імені Воло­димира Вернадського та Олександра Довженка, Заслуженого діяча мистецтв, одного із славної когорти “шістдесятників” Миколи Степано­вича Вінграновського”.
Їхні імена, – Вінграновського і Симоненка, – в день Мико­линих похорон у телевізійній передачі були названі поруч серед найталанови­тіших шістдесятників.
...Стискую скроні. Боляче. Стукають у серце Миколині сло­ва. У синьому небі (тепер вони вкупі?) висівають ліс...
Коли в 1962 році вийшла книга Є. Гуцала "Люди серед людей", Василя вразили не лише художньо-стильові особливості його новел, хоч і тут він вигідно вирізнявся з-поміж інших молодих авторів, а й передусім увага до простої людини, її глибинного внутрішнього світу, вміння, як говорив Василь, "розшифрувати" її складний характер, близькість до природи. Василь був у зах­ваті, говорив: "Тільки пись­менники, які вийшли з села, можуть отак написати про своїх людей, створити такий правдивий літопис їх світобачення".
Василеву думку ніби продовжує сам письменник. В рецензії на збірку В. Забаштанського "Віра в людину" у Гуцала є вра­жаючі рядки про поезію: "…поезія — це автобіографія душі, й тільки завдяки цій обставині вона може бути і залишатися пое­зією, але чи не є душа поета тією надчутливою перфострічкою, на якій епоха записує сама себе?".
Говорив Є. Гуцало про поезію взагалі, але щодо поезії кон­кретно В.Симоненка, як автобіографії його душі, то краще і точніше сказати неможливо. А щодо людини, то обидва пись­менники шукали і відна­ходили найвищі духовні цінності, при­вабливість народних характерів саме в образах сільських людей.
На щире ставлення В. Симоненка до Є. Гуцала письменник відпові­дав такою ж щирістю. Про це свідчать його статті "З пристрастю любові" у "Дніпрі", "Як мені даровано багато" в "Дружбі народів", інші пуб­лікації. Згадав він Василя і в уже цито­ваній рецензії.
Василь пильно стежив за всім новим, що з'являлося в царині критики і бібліографії. Серед критиків тоді помітно виділявся Іван Світличний. Його критичні літературознавчі статті відзна­чались новизною підходу, інтелектуальним рівнем, якоюсь вдум­ливою вимогливістю, неорди­нарним стилем. Василь товари­шував із Світличним, і це, ясна річ, привертало увагу до всіх Іванових публікацій. Особливе зацікавлення у нас виклика­ли його статті “Боги і наволоч”, “У поетичнім космосі. Полемічні нотатки про поезію молодих”, надруковані в періодиці. Василеві імпонувало, як поважливо, з повним розумінням їхніх пое­тичних оригінальних пошуків, розглядає критик намагання Л.Костен­ко, М.Вінграновського, І.Драча втілити в поезіях сучасний погляд на епоху, їхнє нове, нестандартне мислення.
Високо поціновував Симоненко й роботи Світличного попе­редніх років. Роздуми “Питання теорії художнього образу” радив читати всім, хто практикується в жанрі нарису, новели, оповідан­ня. Наголошував: нашим початківцям не гріх би краще вчитува­тися в поради критика у статті “Поезія і філософія”, аби оцінити глибину і філософський рівень власних творів.
Подобався Василеві і стриманий, – толерантний, – але прин­циповий тон, яким критик вів полеміку. Зізнавався, що учиться у Світличного з повагою ставитися до кожного автора. Навіть тоді, коли доводиться говорити йому не вельми приємні речі. Головне – аргументація. А в Івана вона завжди була серйозною.
Як і Світличний, Василь шанував академіка О.Білецького. Вчився у нього аналітичного підходу до літературних явищ, їх розгляду в історич­ному аспекті.
Дуже зацікавила Василя перша книга молодого критика І. Дзюби "Звичайна людина" чи міщанин?" Ми всі її перечитали і досить жваво обговорювали. Василеві, який "марив Довжен­ком", спо­до­бався підхід критика до оцінки творчості письмен­ника взагалі і його співставлення проблем висвітлення краси людської праці та мови героїв у творах О. Довженка й О. Гон­чара. Герої Довженка, відзначав І. Дзюба, говорять як умудрені й натхненні філософи, а правдиві картини дійсності дають не тільки незрівнянну естетичну насолоду, а й підносять до високої філософії життя й історії.
Схожі погляди на творчість Довженка Василь висловлював неодно­разово сам, і йому це було особливо приємно. Близьким йому було й тонке розуміння критиком психології мови героїв О. Гончара, в якій менше патетики й "оголеного" конденсованого мислення, але стільки глибокої народної мудрості, напруженого, нестримного ліризму!
"Не можна не погодитися з Дзюбою й в тому, — говорив Василь, — що письменник має бути глибоким психологом, людинолюбом і люди­но­­відцем, щоби дати художню біографію народу і суспільства".
У "Звичайну людину" Василь зазирав частенько, звіряючи свої влас­ні враження про той чи інший твір з заувагами критика. Та й проблема боротьби з міщанством здавалася йому дуже актуальною. Нині, коли міщанство набуває інших, набагато по­творніших рис, певно, й боротьба з ним має носити інші форми. Відтак актуальність теми не стала менш "гарячою".
Справедливості ради треба сказати, що Симоненко був про­сто у захваті від творчості Олександра Петровича Дов­женка. Гімном людині назвав довженківську "Поему про море", від­зняту під керівництвом Юлії Солнцевої. Фільми Довженка, від­значав він, натхненні й пристра­сні, захоплюють своєю глибиною, пафосом і новаторством. Ці фільми поетичні в най­кращому розу­мінні цього слова: "…і дуже прикро, що вони майже не з'яв­ляються нині на екранах наших кінотеатрів, і наша молодь має туманне уявлення про творчість одного з найвидатніших май­стрів світового кіномистецтва".
"На п'єдесталі" Василевих кумирів Довженко посідав одне з найпо­чесніших місць. Він любив перечитувати його твори, знав напа­м'ять кілька уривків із "Зачарованої Десни", якою, вибачте за тавтологію, був просто зачарований, вважав цей твір одним із шедеврів української літератури.
На оповідання "Перемога", написане Довженком у 1942 році й уперше надруковане в березневому номері (1963 р.) журналу "Дніпро", підготував теплу рецензію "Полум'яна дума про пере­могу": "Перемо­га" — винятково своєрідний, глибокий і поетич­ний твір, як, до речі, і все інше, написане Довженком. Мов у краплі води відбилася в ньому вся велич подвигу радянської людини у Великій Вітчизняній війні".
Отож, справжнім святом для Василя була зустріч з кіно­режисером Київської кіностудії ім. Довженка Суламіф Мойсе­ївною Цибульник, яка особисто знала і дуже шанувала Довжен­ка. Розпитував про роботу Олександра Петровича з акторами, його спілкування з людьми, харак­терні риси вдачі, цікавився її думкою про Миколу Вінграновського як Дов­женкового учня. Суламіф Мойсеївна потім говорила, що вона ще ніколи не мала такого ерудованого і вдячного слухача. Василь вразив її й тим, як прокоментував її "біблійне" ім'я: "Вернися, вернись, Суламіт­ко! Вернися, вернися, — нехай ми на тебе надивимось", — про­декламував він рядки з Соло­монової "Пісні над піснями". Це її дуже здивувало.
Вони сподобались одне одному — комунікабельна, завжди усміх­нена, відкрита для спілкування, Міфа (так ласкаво називали її друзі), і стриманий, ніби чимось засмучений, Василь. 
"У неї з обличчя так і сипляться промінчики", — казав він. Василеве враження дивно збіглося з поглядом київського худож­ника, дружній шарж якого висів на стіні її квартири — весела Суламіф в рясній квітчастій спідниці, з віялом у руках, радісно вибиває чечітку. А на другому плані проглядаються похмурі чоловічі постаті. Напис "гласив": "Луч света в темном царстве". 
Василь розсміявся, коли я розповіла йому про цей шарж-жарт: "А що, підпис дуже влучний!" При зустрічах Суламіф завж­ди згадувала Василя і запитувала: "Як там ваш сумний поет?" "Він не сумний. Він просто трішки задуманий", — запевняла я, та для неї Василь залишився Сумним Поетом.
Так вона назвала його й при зустрічі з Сергієм Йосиповичем Парад­жановим, відзна­чила, що я працювала з навдивовиж тала­новитим і сумним поетом Симоненком. Поезії Василя Параджа­нов читав і йому хотілося більше дізнатися про долю поета. Але це було в фойє кіно­театру, Параджанова оточили шануваль­ники, і ми відкланялись. "Ми ще, сподіваюся, поговоримо про цього зіркового поета!" — сказав він, про­щаючись. Не погово­рили. На великого режи­сера вже чатувала його не надто мило­сердна доля. А С. М. Цибульник ще довго добрим словом згаду­вала поета, залюбленого в кумира творців кіно — Дов­женка. А ще й її так гарно назвав — Суламіткою…
Що ж до Соломонових пісень, то Василь їх добре знав, як, до речі, й псалми Давидові, книгу Еклізіаста. У нас в редакції було малоформатне видання Нового Завіту і Давидових псалмів, при нагоді Василь ним користувався, а дещо навіть збирався використати для епіграфів до своїх віршів. Наприклад: "То що є людина, що ти пам'ятаєш про неї, і син людський, про якого ти згадуєш?". "А проте вчинив Ти його мало меншим від Бога, і словом й величчю Ти коронуєш Його!" (восьмий псалом Дави­дів); "Бог бо на небі, а ти на землі" (книга Еклізіастова). Оскільки під сином людським тут мається на увазі кожна, звичайна люди­на, то можна уявити, як би це пасувало до його насиченого довго­тривкою енергією вірша: "Ти знаєш, що ти — людина?". 
Або взяти "Перше послання св. апостола Павла до Корин­тян", де усі люди називаються Божим храмом! Подобався йому і "Гімн про любов: любов над усе". "…коли маю всю віру, щоб навіть гори переставити, та любові не маю, — то я ніщо!.. Лю­бов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не нади­мається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить в усе, сподівається всього, усе терпить, ніколи любов не пере­стає!.." Хіба не цими мотивами пронизана вся елегійна, добро­творча лірика Симоненка?
Який пласт культури ми втрачаємо, — не знаючи Біблії! На біблійні тексти посилалися всі великі уми світу, художники, пись­менники, широ­ко використовував біблійні міфи, прислів'я у своїх творах наш Тарас Григорович, а ми, "просвіщенні неуки", навіть не знаємо, звідки вони взяті. Коли б ми вивчали Біблію, як най­древнішу історичну книгу буття, то краще б знали й античну і пізнішу світову культуру, — обурювався Василь. Збирався й сам надолужити цю "прикру прогалину" у власній освіті, хоч насправді "просвіщенним неуком" у цьому плані зовсім не був.
Про "прикрі прогалини" в своїй освіченості Василь не забував ні­коли. Буваючи у відрядженнях, завжди привозив звідти щось нове, "тему" для колег, нові книги. Часто просив про щось, цікаве для нього, дізнатися.
Коли я їхала у відрядження в редакцію кримської молодіжної газети, Василь попросив, щоб обов'язково побувала в Коктебелі, в музеї та на могилі Максиміліана Волошина, і коли я поверну­лася, запитав про це. Я і в музеї, і на могилі Волошина побувала, і навіть крихти хліба, як веліла традиція, розсипала для птахів біля місця його упокоєння. А Василеві привезла кілька віршів Волошина і невеличку замальовку — враження про відвідання могили поета. Замальовка йому сподобалась, і він залишив її в себе. Не знаю, може моє безіменне творіння разом з іншими паперами потрапило в чийсь архів, бо я його навіть не під­писала.
* * *
Василь мав ще й такий обов'язок — писати огляди віршів, яких силу-силенну надсилали в газету початківці. В оглядах він завжди був тактовним, доброзичливим, прагнув дати поради, але не повчав, запро­шував до редакції для знайомства й роз­мови. Часу для цього ніколи не шкодував. Коли ж бачив, що це звичайне графоманство, говорив про це відверто, радив зайня­тися тим, що краще вдається. "У кожної людини є якийсь талант, треба лишень його "розкопати".
Безкомпромісним був у вимогах щодо вживання української мови. По-лицарськи захищав рідну мову й літературу. В своїх оглядах, кри­тичних статтях, писав: "Є чимало початківців, які в погоні за римою забувають про граматику і логіку". "Хочеться ще раз нагадати нашим молодим поетам, що в літературу лег­кої, протоптаної дороги нема. Тільки наполеглива праця, нев­томні шукання, постійне підвищення мовної і загальної культури можуть принести успіх. Треба шукати і вчитись". І знову: "Твор­чість аж ніяк не легка розвага, як думають окремі молоді поети. Добитися в літературі успіхів можна тільки наполегливою пра­цею". 
Він і сам був взірцем такої невтомної праці – і над естетикою слова, і взагалі над удосконаленням художніх засобів творчості. Ретельно вивчав художні методи, стиль і напрями минулого і сучасного літературного процесу, пильно стежив за використан­ням тропів у поетиці Ліни Кос­тенко, Бориса Олійника, інших молодих поетів.
Щиро захоплювався метафорами у віршах Миколи Вінгра­новського: “У синьому морі я висіяв сни, У синьому морі на синьому глеї, Я висіяв сни із твоєї весни, У синьому морі з весни із твоєї”, “Там Пушкін під зорями і Тарас, Там Лермонтов плаче вві сні і лютує В рожевих зірницях там вітер погас І тиша колиску собі гаптує”.  
Із зачудуванням читав:
Не плач, мій друже. Ти щасливий.
Ти все віддав, щоб уквітчать
Свій сон любові... серця сили
І сили розуму... Безсилий
Страждання ти лише віддать.
Яка глибина думки! Як це сильно сказано!
(А згодом записує у щоденнику: “Як простір немисли­мий без руху, так поезія немислима без думки. Що то за простір, коли в ньому не можна рухатися. Яка то поезія, коли вона не мислить?”)
А скільки було таких розмов! Він помічав кожну поетичну перлинку, кожну художню знахідочку у творчості побратимів по перу. А ось розмов про його власні художні прийоми майже не було. Через властиву йому скромність звертати увагу на своє не любив, а ми... чомусь не здогадувалися. 
Сумно. Але минулого не повернеш, нічого в ньому не по­правиш. Лише жаль, великий жаль охоплює душу.
Про блискучі епітети, влучні алегорії, майстерні, високого гатунку метафори у поезіях Симоненка варто було вести сер­йозну розмову. Може, хоч тепер хтось із літературознавців спо­кутує провину минулого і підготує таку роботу. Мені здається, вона стала б у великій нагоді молодим авторам.
У 1965 році І.Дзюба, виступаючи в республіканському Будин­ку літераторів на вечорі пам’яті поета, сказав так: “Оця дорого­цінна здат­ність постійного умудрення, зростання, самовдоско­налення, оця жадо­ба знань, жорстока дисципліна, самонавчання, – це один з добрих уроків Василя Симоненка усім нам”.
Дуже уважно читав Василь "Літературну Україну", хотів ба­чити її справжнім осередком національного духу, національного самоусвідом­лення, шко­ли поетичної майстерності і своєрідного мовного навчителя й арбітра.
У жартівливому "Тлумачному словнику" від Петра Лозини писав: "Рима — невірна коханка поетів-початківців, заради якої останні жертвують елементарними правилами граматики". Слаб­ке знання мо­ви вважав майже загальною вадою почат­ківців, пояснював це бай­дужістю до рідного слова. Особливо не терпів мовного суржику.
"Зрозуміло, що кожна людина має право говорити й писати тією мовою, якою бажає. Але перш за все треба вивчити її", — зауважував він в одному з оглядів. А коли знаходив бодай найменші мовні перлинки, радів їм, зачитував у редакції. Рецен­зуючи книгу М. Масла "Земля батьків", Василь писав: "Є в книзі ще один скарб — це мова. Навіть тоді, коли Масло пише про давно не нові в поезії речі, він майже завжди уникає поетичних штампів і знаходить свої слова".
Мову Василь називав "священною коровою" кожного поета і пуб­ліциста. Тут він, вірогідно, був би цілком солідарним із ви­словом Емерсона: “Падіння людини веде за собою падіння мови”. А тим паче з його вдалим парафразом – “Падіння мови тягне за собою падіння людини”.
Обурювався Симоненко мовною деградацією, боявся сло­весної глухоти, підкреслював, що слово має приносити есте­тичну насолоду. Радів, почувши гарне, милозвучне слово в прозі чи поезії, але був категорично проти красивостей, якими, чого гріха таїти, ми всі потроху зловживали. Вважав, що слово має бути щирим, простим і зрозумілим усім. І сам завжди дбав про природність і красу усіх мовних елементів своїх публікацій. Неда­ремно його твори витримали випробування часом, згустки енергії на­родних характерів у новелах зачаровують і досі, а потужний голос поета й тепер звучить природно і правдиво. Чар його мови — незвичний, осібний, але він є. 
Симоненко належить до письменників, які "не відпускають". Мене (та хіба тільки мене?), він "не відпускає" вже п`ятий деся­ток літ. Примушує задумуватися над тим, в чому ж феномен психологічного впливу його простої, абсолютно простої, без будь-яких філологічних прикрас, мови?
Василь часто потерпав від некваліфікованого втручання в його тек­сти "глухих на слово" редакторів і тому сам дуже уваж­но ставився до правки авторських матеріалів, ніколи "не вихоло­щував з них душі".
Слова з вірша Симоненка "Моя мова" ("І тобі рости й не в'януть зроду, Квітувать в поемах і віршах, Бо в тобі — великого народу Ніжна і замріяна душа"), здається, цитують всі. Одначе, з мовою перестали "церемонитися" навіть в офіційних органах, в літературі ж, а тепер вже й у пресі, "квітує" ненормативна лексика. Більше того, це вже стало не­мовби правилом "хорошого тону". Про яку вже "замріяну душу мови" можна тут вести… мову!
Симоненко був обізнаний з психологією словесно-художньої твор­чості та філософією мови О. Потебні, який наголошував на взаємо­зв'язку мови, мислення і дійсності; вивчав особливості стилістичних засобів І.Франка, Т. Шевченка, І. Нечуя-Левиць­кого, сучасних письмен­ників. Великого значення надавав роботі зі словниками. Часом говорив: “Я побіг до Брокгауза і Ефрона”. Тобто, в редакцію “Черкаської правди” заглянути в енцикло­педію. В “молодіжці” її, на жаль, не було. Постійно користувався словником Б. Грінченка — першим великим словником україн­ської мови, який дивом залишився у нас, як пам'ять про батька. Казав, що "по-білому" заздрить мені. До речі, про Грінченка говорили, що він більше працював, ніж жив. Це ж можна сказати й про Симоненка.
Взагалі, до словників, енциклопедій Василь ставився з особ­ливим пієтетом, мріяв: "Хай ось тільки трохи розбагатію, закуплю всі на сві­ті словники і енциклопедії, і буду тримати їх під замком! Ні, під замком — не буду. Хай всі користуються, а то у нас дехто і запас Елкиних слів вичерпав". Ось і виходить, що слова Феофана Прокоповича про те, що наша Батьківщина благає допомоги красномовства, для нас і досі актуальні…
У слово красномовство Василь вкладав особливий зміст. Це точ­ність, ощадливість, інтелігентність. Високе філософське наповнення мов­леного. Присутність думки і чіткість мети. Ніякої пози, ніякої бру­таль­ності, ніяких штампів і стереотипів. Людина має гордитися своєю рідною мовою, оберігати її від сторонніх впливів, як оберігають честь.
Що ж до словників, то у нас їх нині стільки виходить — орфогра­фічних, енциклопедичних, галузевих. Отож, формуючи власні бібліо­теки, скористайтеся мудрою порадою Симоненка!
* * *
Доброю школою для журналістів редакції були листи-відповіді, які Василь надсилав своїм адресатам. Завжди теплі, чемні, розважливі, — хочеш-не-хочеш, а замислишся. Ті, хто одержував їх, запам'ятовували назавжди і зберігали про це добру пам'ять. Відомий публіцист і політик, а тоді моряк, Микола То­менко згадує, як послав у черкаську "молодіж­ку" вірші. Василь підтримав його і навіть надіслав на флот примірник газети з надрукованими віршами. У своєму вірші-спогаді Микола Воло­димирович пише про це так: "Я радів листові, як дитина — вирізка з газети. Підпис твій. Може, то була ота хвилина, що на хвилі втримала крутій?.. Я не знав твоїх ще "Тиші й грому", бо бушлат на плечі строго ліг… Але щось повіяло із дому, із чер­каських дорогих доріг…" Погодь­теся — гарна оцінка, спові­дальна. 
Нещодавно по Черкаському обласному радіо прозвучав лист інва­ліда першої групи, прикутого недугою до ліжка, Сергія Чертова, який у пам'яті своїй зберігає відповідь В. Симоненка на надіслані ним до редакції вірші: "Добрий день, Сергію! Ваші вірші справляють приємне враження. Хотілося б ще почитати Ваших творів, узнати дещо про Вас. З привітом В.Симоненко". “Судячи по його теплій, приємній для почат­ківця відповіді, це була людина не тільки великого поетичного таланту, а й великої, щедрої душі і доброго серця”, – пише С.Чертов.  
"Ну, що б, здавалося, слова!" А ось бачите, скільки десяти­літь ми­нуло, а душу людини досі зігріває Василева увага до невідомого йому початківця.
В архівах Василевих друзів зберігаються копії багатьох лис­тів, які свого часу він писав, і всі сповнені делікатності, терп­лячості, добро­зичливості. Головне, вважав Василь, щоб людина не втратила віри в себе, щоб не відчувала себе одинокою, нікому в світі непотрібною. "Не завдання це газети", — можуть тепер сказати. Василь думав інак­ше — відчував себе відповідальним за тих, хто довірився йому в листі.
Ось він пише молодому чоловікові з Катеринополя: “Ми одержали Вашого листа і розуміємо почуття, що хвилюють Вас. Нам здається, що вам варто взяти себе в руки і не робити поспішних кроків. Ви кохали свою дружину 8 років, прижили з нею двох діток. Тепер зустріли кращу. Одружитеся з нею і знову, може, зустрінете кращу. До речі, за що Ви покохали Ганю (ім’я змінено. – Л.Ш.)? З Вашого листа видно, що Вас захопила її краса. Але хіба цього досить для сім’ї? Ганя ще дитина, вона здатна просто захопитися. І, якщо Ви скористаєтеся її дитячим довір’ям, то чи певні Ви, що вона потім не шкодуватиме все життя? З привітом В.Симоненко”.
Ось відповідає ображеній дружині, котра просить опублі­кувати кри­тичного листа про свого чоловіка в газеті: “Ваш чоловік не така вже й погана людина, щоб ославити його на всю область. Можливо, Ваші шляхи ще зійдуться. То для чого ж спалювати між вами мости? Думаємо, Ви вірно зрозумієте нас. Адже Ви також зацікавлені не в тому, щоб ославити чоловіка, а в тому, щоб у Вашої дитини був батько. Ми по­стараємось зв’язатися з ним і поговорити...”
А це ось із листа юній дівчинці: “Що Вам порадити у Вашій справі? Очевидно, найкращим порадником тут буде Ваше серце...”
Його серце також було порадником усім, хто звертався в редакцію. Перечитуєш листи і відчуваєш, що автор всіма фібрами серця бажав добра адресатам, відшукував саме ті слова, які могли б заспокоїти, примусити задуматися, зупинити. Байдужими вони не були ніколи.
* * *
Знайомство з Василем в усіх, кому пощастило з ним зустрі­тися, залишало незгладимий слід. Спілкуванню він надавав великого значення. Використовуючи відомий вислів Сент-Екзюпері, скажу, що спілкування з людьми було для нього справжнім розкошуванням. Не шкодував для цього ні часу, ні душевних сил. Пам'ятаєте? "Як мені даровано багато, Скільки в мене щастя, чорт візьми! — На землі сміятись і страждати, Жити і любить поміж людьми!"
Я наводжу ці слова тому, що саме в них суть філософії спіл­кування, дружби, щастя, розуміння і сприйняття того, що життя дарує нам не тільки радощі, а й випробування. І коли вони при­ходять, перевіряється істинність почуттів. Про це Василь, ніби випробовуючи висоту і ницість людської душі, сказав ув одному зі своїх найдосконаліших віршів:
Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш,
Твоя краса цвіте в моїх очах.
Але скажи: чи ти зі мною поруч
Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?
Вже в тому, як ставить поет питання, відчутна його непо­хитна громадянська позиція, його вимогливість до дружби, кохан­ня. Він хоче і має право знати, що на нього чекає — вір­ність, підтримка чи зрада і відступництво. Чи то в дружбі, в коханні, чи в громадян­ському окопі. Тонко це відчув Олесь Гончар, відзначивши, що мотиви громадянської й інтимної лірики у Симоненка "часто гармонійно зли­ваються в однорідний пое­тичний сплав".
Симоненко завжди простягав усім руку допомоги. Актор Петро Манойло згадує, як Василь, почувши його гру на скрипці у виставі, одразу ж після спектаклю прийшов за лаштунки, подякував за вдало виконану роль. І тут же запитав, чи не погодився б той брати участь у “вогниках” – за такою назвою комсомол проводив зустрічі з артистами, поетами, цікавими людьми.
Петро з радістю погодився і виступав разом з поетами-черкасцями у гарнізонному Будинку офіцерів, на Всесоюзній комсомольській будо­ві заводу хімічного волокна, в інших трудових колективах, студентських гуртожитках.
“Мене завжди вражало, з яким хвилюванням, проникливістю Симо­ненко читав тихим голосом свої вірші, – пише Петро Михайлович. – В ньому була якась притягальна сила, наче якийсь магніт привертав до нього”. 
І досі тепліє на душі, говорить актор, при згадці про підтримку Василем творчих спроб молодих поетів і, зокрема, його авторських пісень “Черкаський вальс”, “Ти з нами, Кобзарю”, в удосконалення змісту яких, до речі, Василь вніс значну частку.
Звісно, небайдужим був Василь і до творчості колег, завжди прагнув, і був готовим чимось допомогти. Я в той час захоп­лювалася поетичною прозою, для якої характерна своєрідна ритмічність мови. Василь помі­тив це, знайшов і приніс мені дещо з поетичної прози В.Стефаника, М.Черемшини, і, здається, Б.Грінченка. Таких прикладів кожен із нас міг би навести безліч.
Володимир Біленко, відомий в Україні публіцист, а в той час секре­тар Канівського райкому комсомолу, з легким сумом і приязню розпо­відає про зустрічі з Василем у Каневі, на Тарасовій горі, в Черкасах, про духовне спілкування з ним, довгі розмови про проблеми молодіж­ного руху, дружню підтримку в складні хвилини життя.
В. Біленко й донині зберігає критичні кореспонденції Василя, зокре­ма, дотепну статтю "Кроляча скарга", адресовану Канів­ському райви­конкому. Василь умів безкомпромісно і рішуче виставити на посміх будь-яку профанацію діла, на неї у нього була справжня алергія. Під­тримав же товариша не з почуття приятелізму. Просто він добре розу­мів суть речей і не міг, не бажав миритися з тим, що вважав неспра­ведливим, потворним.
Він був ніби речником талановитої молоді шістдесятих, вираз­ником її нових думок і сподівань, турбувався про її майбутнє, виступав проти формалізму і урапатріотизму у важливій справі виховання молоді: "Юність вчать — наука їй не шкодить, Але рветься зойк у мене з уст: Хай до неї й близько не підходить Із своєю міркою Прокруст!". 
Пригадалося й таке. Якось до нас у редакцію завітав світло­чубий школяр і прямодушно заявив: "Хочу працювати у вас в редакції. Дуже хочу!". Ви вже знаєте, як ставився Василь до "дуже хочу". І все ж ми гуртом умовляли хлопчину, що газета від нього нікуди не втече, а зараз головне – вчитися, здобути вищу освіту. Василь говорив: "А таки шкода буде, коли цей бравий хлопець не одержить журналіст­ської освіти — він аж палахкотить любов'ю до газети! Ось саме з таких і виходять люди". А був цим школярем… відомий тепер письменник, лауреат Націо­нальної премії України імені Т.Г.Шевченка й ще десятка інших пре­стижних премій, у тому числі й премії імені Василя Симоненка – Михайло Слабо­шпицький! Отак Симонен­кова приязнь легким крилом торкнулась і його юності.
Про публікацію його віршів у “Молоді Черкащини’’ зі щирого благословення незабутнього Василя Симоненка з душевною теплотою і вдячністю згадує і відомий український поет, наш земляк Данило Кононенко.

* * *
Василь завжди був відкритий для спілкування з людьми, горнувся до них усім серцем, навіть до зовсім незнайомих. Просто радів життю, зустрічам з людьми: ("Дні стоять погожі і привітні — Розтопилося б і серце кам'яне; Всі на вулицях — немов знайомі, рідні, Лиш чомусь не впізнають мене…")
Спілкуванню сприяла його щедра вдача — рівне, доброзичливе став­лення до людей, шляхетність і толерантність. До рис його характеру, безсумнівно, належали розсудливість і почуття спра­ведли­вості, душевна рівновага, повага до інших і самопо­вага, незалежність, м'яка іронічність і здоровий скептицизм. Погодь­теся, що поєднання таких рис в одній людині трапляється нечасто. Однак, у Василя вони поєднувалися при­родно і гар­монійно. 
І це, без сумніву, впливало на всіх, хто був близьким до нього. У виданні “Три роки поруч” Ігор Осадчий пише: “Спілкування з Василем було невимушене, приносило задоволення, відчуття духовної близь­кості. Без перебільшення скажу – вплив Симо­ненка на формування мого світогляду був великий, і я вдячний долі за те, що вона звела мене з такою людиною”.
Навіть коли траплялися хвилини розчарувань, відчуженості, Василь прагнув побороти їх, і знову світився доброзичливістю і любов'ю до людей: "І та моя відчуженість недавня Мене зали­шила — і я бажаю жить, Відкрить на вікнах посірілі ставні, З людьми сміятись, плакать і любить".
Був Василь уважний до всіх у колективі, делікатний у став­ленні до жінок. Коли приносив квіти, а були це, зазвичай, весняні проліски, фіалки, гілочки мімози, то приносив хоч по маленькому пучечку, а всім. Це було так зворушливо!
У гурті був веселий, часом навіть (взагалі, для нього це було не характерним) говіркий. Свята, дні народження любив прово­дити у колі друзів, особливо в лісі, біля річки. А то й просто по­блукати з товари­шами по місту.
Старався всім допомогти, навіть за рахунок власного ком­форту. Коли у Ігоря Осадчого не заладилося з житлом, він дав йому притулок у власній невеличкій двокімнатній квартирі. Якщо траплялася у когось біда, Василь завжди був поруч. На пам'яті багато епізодів його хвилювання, тривоги за друзів. По спра­ведливості кажучи, емоційний клімат нашого колективу фор­мувався значною мірою й стараннями Василя. І що дуже важли­во, на перший план він завжди ставив інтереси конкретної лю­дини.
Нашого колегу-художника запросили на пристойно опла­чувану ро­боту. Ми захвилювалися: невже "зрадить"? А Василь обурився. Але не його ймовірною "зрадою", а нашими емоціями: "Не смійте на нього тиснути! Він має сам вирішити, як йому вчинити. Ніколи не ставайте на дорозі у людини!".
Колега "не зрадив", залишився у колективі, а незабаром газету закрили. Прикро було нам згадувати власну егоїстичну поведінку, хоч і дбали ми, звісно, про "рідний колектив". А той Василів урок і я, й інші наші колеги, засвоїли добре. Коли від нас залежала чиясь доля, передусім думали про інтереси лю­дини.
А ще ми випускали свою гумористичну стінну газету "Ру­шай далі". В ній вміщувалися дружні шаржі, веселі жарти і дотепи, епіграми, які, зазвичай, ішли текстівками до фотознім­ків, зроблених відкрито чи "схованою" камерою. Тут уже не враховувались ні вік, ні посада. Більшість текстів, часом досить ущипливих (але не образливих!) писав Василь.
Згадується таке. Василь написав поему "Русалка", Жанна Біличенко принесла її в секретаріат і ми вирішили дати в газету. Самі, без дозволу автора. Коли Василь повернувся з від­рядження, "Русалка" вже стояла в полосі. Василь трохи роз­гнівався: "Вона ж іще не відстоялася! Я мав ще над нею працю­вати!". Довго сердитися він не вмів, зате написав епіграму: "О, Ліля Павлівна, благає вас поет, не ставте моїх віршів у макет". Зверніть увагу — не "поставте", а "не став­те" — допроситися у нього власних віршів було нелегко. Зате охоче друкував поза­штатних авторів. 
Був й інший випадок (це щодо моєї персони). До нас, в редакційний двір, приблудився собака, чорний і кудлатий двор­няга, з розумними, геть не собачими очима. Собака чомусь обрав "у друзі" мене. Ходив за мною слідом, проводжав і зустрічав з роботи, годинами терпляче сидів під вікном мого кабінету. Василь часто виходив покурити і завжди лагідно роз­мовляв з собакою. А потім говорив мені: "Та вийдіть же до нього, погомоніть трохи!" Я виходила, собака радісно скавчав, ніби вимагав погладити його по голові, потім швидко заспокою­вався і знову влягався "на вахту" під вікном.
В один із таких моментів нас і зафотографували. Знімок з'я­вився в стінгазеті, а Василь написав до нього невеличкий, трохи сумнуватий жарт, щось на зразок того, що кожна жива істота потребує чиєїсь прихильності.
"Коли б я вірив у перевтілення душ, то сказав би, що в мину­лому житті цей собака був людиною і десь там зустрічався з вами. Ви подивіться лишень в його печальні очі. Ніби він каже: "Ну, що ж ти не впізнаєш мене!", — говорив Василь.
Знімок у мене зберігся й досі, а текст загубився, і я вельми шкодую за цим — мали б ще одне свідчення Василевої уваги, доброти і співчуття до всього живого.
А скільки таких жартів не збереглося! Останній номер стін­газети ми випускали, коли прощалися з "Молоддю Черкащини". Тільки вийшла стіннівка за назвою "Злазь, приїхали". На жаль…
Василь поважав людей. Колектив відповідав йому тим же — його і поважали, і любили. Пам'ятаю, як ми всім ко­лек­тивом ходили до нього "на толоку". Він тоді одержував квартиру. А був такий порядок: на будівництві "кандидат" на квартиру мав відпрацювати на будові місяць. Ми ж із жартами і галасом відробили все те за один день.
І тут на будівництво прийшла Ганна Федорівна, Василева мама. На ній була світла квітчаста українська хустина, обличчя мала строге, аж ніби урочисте, іконно-гарне. Вона вклонилася нам, подякувала за допо­могу в "жи­тейському ділі" і запросила до обіду. "Так у добрих людей годиться", — мовила твердо. Ми й притихли, і дуже старалися, щоб все було, "як у добрих людей годиться". А Василь сидів такий поважний: аякже, він же господар толоки! Тільки в очах нема-нема та й з'являлися хитрі, веселі бісики.
Про інший, вже гіркий випадок не піднімається й писати ру­ка. Але ж біль від цього не меншає і ніякий час його не прити­­шить — Василя немає. Йдеться про побиття його міліцей­ськи­ми на залізничному вокзалі. Вплинуло це на протікання його хвороби, було причиною наглої смерті, чи ні, про це знає один Бог, але те, що це завдало йому непоправ­ної душевної травми, образило, принизило його людську гідність, однозначно.
Людина — недоторканна, ніхто не сміє підняти на неї руку, посягнути на її честь і достоїнство — впевненість у цьому порушили у Василевій душі оті двоє невігласів у формі.
Ми всі дуже тяжко переживали те, що трапилось. Ніхто ні на мить не засумнівався у Симоненкові, всі були впевнені, що Василь не міг по­вестися негідно, що реакція міліцейських на його вчинок — елементар­не прохання продати цигарки — була неадекватною. Ми добре знали Василя і розуміли, що те, що йому приписували, було просто немож­ливим. І коли до редакції приходили з вимогою розглянути його "непра­вильну" поведінку на зборах, одержали тверду відсіч.
Всі в колективі старалися підтримати, розважити Василя, висловлю­вали йому повну довіру. "Не знаю, що б я робив, коли б не підтримка колективу, друзів. Як би все це витримав…", — з болем говорив Василь.
Ми пропонували підняти питання про факт наруги над ним, але Василь категорично відмовився: "Я ж нічого не доведу, у мене немає свідків, а вони знайдуть їх скільки завгодно. Ще й зроблять з мене хулігана, осоромлять".
Свідків, дійсно, не було. Але ж і досі ятрить душу образа, завдана молодій талановитій людині.
Василь знав: у житті буває не тільки щастя, на віку трапля­ється всього — і горя, і біди. Не можу забути одного випадку, стає якось моторошно навіть від згадки. Зайшов Василь, про­читав своє:
Скільки б не судилося страждати,
Все одно благословлю завжди
День, коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для біди.
"Ось думаю, — каже, — може, в останньому рядку замінити біду на боротьбу? ("Для життя, для щастя, боротьби")
"Звісно, — підтверджую, — "для боротьби" краще. Не треба "для біди"! Він уважно подивився на мене: "Ви забобонна?" "Та ні, — зніти­лася я, — не забобонна. Але ж…" 
"Гаразд, — відповів, — я подумаю". 
Подумав. І залишив — "для біди".

* * *
Одне з чільних місць у творчості В. Симоненка посідали теми жінки, матері, дітей. Василь щиро кохав дружину, свою Люсю-Малюсю, крихітну і милу дівчинку "з синьою звабою в очах", присвячував їй ніжні, ліричні рядки. Про чисте, зворушливе в своїй наївності почуття свідчать і юнацькі листи Василя: звер­нені до неї, Люсі, — ніжні, турбот­ливі; й іронічні, з долею на­смішки щодо своєї, палко закоханої персони. 
Безмежно любив Василь сина Олеся, свого маленького кирпатого барометра ("Ти лежиш іще впоперек ліжка — Ну до чого мале й чудне! А до тебе незримі віжки Прив'язали цупко мене"). Шанував і обож­нював свою Велику Матір. 
Темі матері присвячено чимало його публіцистичних висту­пів і віршів. У них він завжди ставав на захист жінки-матері, обстоював її права. Пошанівок матері у Василя почався з ран­нього дитинства. Ганна Федорівна одна виховувала його, вкладаючи у це виховання і всю свою любов, і віру, і надію. Його вдячне серце ніколи цього не забувало: "Коли не вмів ще й букваря читати, Ходив, як кажуть, пішки під столом, Любить людей мене навчила мати, І рідну землю, що б там не було", — писав Василь у вірші "Я не бував за дальніми морями".
У вірші "Вклонися їй", перефразовуючи довженківське "Жінки — матері нашого народу", Василь пише: "Бо це ж вона, вона — народу мати, а значить — Мати правди на землі". Тож, звертається поет до ровесника: "Їй не шкодуй синівської любові, Її мозолі й зморшки — все шануй. Вклонися їй, скажи привітне слово, І руки працьовиті по­цілуй. Навчись її всім серцем поважати І берегти від злоби і наруг…"
А які світлі, ніжні слова знаходить поет для Ганни Федорівни: "Я таку тебе завжди бачу, Образ в серці такий несу — Материн­ську любов гарячу І твоєї душі красу…" В житті матері, в її щоденному буденному подвизі він бачив для себе найвищий взірець: "Я хотів би, як ти, прожити, щоб не тліти, а завжди горіть, Щоб уміти, як ти, любити, Ненавидіть, як ти, уміть…"
Ганна Федорівна все життя свято берегла Василеву віршо­вану від­повідь на її лист, який він одержав, навчаючись в університеті в 1954-му році:
Знов листа мені прислала мати,
Невеличкий лист — на кілька слів.
Пише рідна, що навколо хати
Наш садок вишневий забілів.
Наче вчора бігав я до школи
І садив ті вишеньки малі,
А тепер гудуть над ними бджоли
І поважні пустуни-джмелі.
Слів таких і треба небагато,
Та вони, як весняні пісні,
Принесли в гуртожиток, в кімнату
Теплі-теплі спогади мені.
Це їй, своїй матері, їй і синові Олесю, всім матерям і дітям землі, присвятив Василь свої безсмертні "Лебеді материн­ства" — твір, який став улюбленою піснею українського наро­ду, його естетичним і гро­мадянським гімном, що промовляє до сина устами батька-поета: "Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір виби­рати…" 
Заключні слова пісні "Можна все на світі, вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину" викарбувані на надмо­гильному пам'ят­нику поетові (неоціненний дар усім нам скульп­тора від Бога світлої пам'яті Станіслава Грабовського). 
У "Лебедях материнства", мов у свічаді, відбилося філо­софське сприйняття Симоненком життя, його ніжна, лагідна і в той же час кри­цево-непідкупна душа.
Восени 2004-го року національне радіо передало композицію за книгою поета-академіка Бориса Олійника “Сива ластівка”. Вірші читав сам Борис Ілліч. Тихо, урочисто.
І так сколихнулося все... Згадались Василеві поезії, написані для мами, сумний та величний материнський подвиг Ганни Федорівни, її довголітнє щоденне чатування біля могили сина, мовчазні розмови з ним. А коли зазвучала “Пісня про матір”, ніхто вже й не приховував сліз. Здавалось,відбувається перегук найсвятіших людських почуттів – любові до матері, Берегині всього сущого на Землі, втілених у рядки Високої Поезії тала­новитих побратимів.
Немає вже на світі Ганни Федорівни. Їй, матері, судилося закрити очі сина і ще цілих 35 років бути Святою Берегинею його пам'яті і місця упокоєння. Тепер її материнське серце навічно впокоїлося поруч.
Нема й Людмили Павлівни. По смерті Василя доля не зав­жди була до неї прихильною. Та в нашій пам'яті вона залишиться світлоокою дружиною поета, яка подарувала йому сина і про­вела в останню путь. І ось знову трагічна звістка — про перед­часну кончину Олеся Васильовича Симоненка. Єди­ного сина... Це йому Василь присвятив свій геніальний вірш “Кирпатий барометр”, на якому виховувалось не одне покоління наших сучасників. Доля невблаганна — вона одного за одним забирає з життя рідних Василеві людей. Та є онука Василя Андрійови­­­ча — Мирослава. Не судилось йому постояти біля колиски своєї онуки, побавитися з нею, а їй — послухати його мудрі казки й розповіді. Тож хай благословенне ім'я поета завжди буде з тобою, дитино, а на життєвому шляху зустрічаю­ться тільки ЛЮДИ — ПРЕКРАСНІ. 
Василь завжди був на боці дитини, прагнув оборонити її неза­хищеність. У своїх публікаціях "Пошти людина", "Помилок кра­ще не робити", "Чому Володя відбився від рук" й інших різко виступав проти нездар, які своєю негідною поведінкою затьма­рювали життя тих, кого він так щиро, так захоплено називав "маленькими сонцями": "Сміються, бігають, пустують, мріють Малесенькі замурзані сонця", про кого говорив у віршах "Ман­дрівник", "У маленьких очах відбивається світ" та інших.
У своїй автобіографії Василь Андрійович написав: "Батько зали­шив сім'ю, коли мені не було ще й року. З того часу шляхи наші не сходи­ли­ся". Хто не зрозуміє всієї гіркоти цих коротких, а по суті трагічних слів!
Горе хлопчика, у якого немає батька, який би його, може, коли й почубив, але захистив би, приголубив, вилито в авто­біографічному вірші "З дитинства" (" В мене була лиш мати, Та був іще сивий дід, — Нікoму не мовив "тату" І вірив, що так і слід.") В приголомшливо гіркій новелі "Кривда" ("У Івася немає тата. Не питайте тільки, чому. Лиш від матері ласку знати Довелося хлопчині цьому.") він усією душею на боці хлопчика, з якого поглузував безсердечний і єхидний сусід, мовляв, ти тут бігаєш, а дома на тебе чекає батько. Василь всім серцем відчуває Івасеву образу, його сором і біль. І тому, коли хлопчина виби­ває з рогатки сусідову шибку, автор "Кривди" стає поруч із хлоп­чиком: "Бо ж немає тим іншої кари, Хто дотепи свої в іржі Заганяє бездумно в рани, У болючі рани чужі…" 
Вірш "Одинока матір" сповнений болісного співчуття до жінки, яка стала "в сімнадцять літ вдовою" і за якою лицеміри і духовні покидьки не визнають права на материнство, гнівом і ненавистю диха­ють рядки про них: "Мадонно мого часу! Над тобою Палають німби муки і скорбот, І подвиг твій, обпечений ганьбою, Благословив роз­стріляний народ". 
Діти завжди перебували в центрі уваги й Симоненка-публіциста. Він часто бував у школах, дитячих садках, музичних закладах. У статті "Новосілля", розповідаючи про щойно від­криту в Чигирині школу-інтернат, про створені там чудові умови для гармонійного розвитку дітей, у той же час гостро ставить питання про нерозв'язані проблеми й адресує свої докори та вимоги райкому партії і райвиконкому. 
В кореспонденції "Виступає черкаський міський" аналізує станов­лення міського ансамблю пісні й танцю, формування його самобут­нього репертуару, піклується про підвищення виконав­ської майстер­ності молодих його учасників. У публікаціях "Про папери, засідання і живинку", "Художня бездіяльність", "Біб­ліотека… на балконі", "Борж­ники" й багатьох інших картає, звинувачує, вимагає — до проблем духов­ності підростаючого покоління він ніколи не був байдужим. Саме ця небайдужість, непокора обставинам водили його рукою, коли він писав свої пристрасні, гнівні поетичні рядки.
Небайдужою рукою була написана і казка “Цар Плаксій та Лоскотон”. Втім, це не просто казка, яку охоче читали і, до речі, читають і досі наші діти. Це й гострополітична сатира на можновладців, які прагнули встановити у тій країні “віковічне царство сліз”. Отже, читати її, — читати уважно! — варто не лише дітям, а й дорослим, тим паче тим, від яких залежить настрій і комфорт інших.
Я ж, гортаючи книжечку, видану в рокованому 1963 році, з теплотою, довічною вдячністю і преглибоким сумом перечитую рядочки автографа на її обкладинці, написані його рукою: “Лілі Павлівній з щирим, сердечним “поползновєнієм”. Вас. Симо­ненко”.
Дружив Василь і з нашими “редакційними” дітьми, дарував їм казки. Наш син Володя тоді почав ходити до школи, і дово­дилось нам виходити з дому, якщо взимку, то й затемна. Бувало, чимчикуємо повз редакцію, а Василеве віконце вже світиться. Ми підходили до вікна, син кидав у шибку сніжку, Василь Андрійович усміхався до нього, піднімав руку для вітання, і хлопчик з того був вельми задоволений. Діти ж бо люблять, коли до них ставляться як до рівних.
Старший син Юрій захоплювався фотосправою, частенько заходив у редакцію. Вірші Василя Андрійовича пам’ятає й дотепер. Людина технічної культури, він досить прискіпливо, навіть прагматично ста­виться до сучасної поезії. Власне, його турбує те, що віршам деяких авторів притаманні песимізм, розгубленість перед життям, а тому вони мають згубний вплив на молодих людей, породжують почуття без­вихідності, фатуму. Тобто, вони – не за людину, а проти неї, на шкоду їй.
А ось поезії Василя Симоненка – завжди за людину, підтри­мують її морально, і, головне, налаштовують на боротьбу за власне місце у житті, за світле та добре у ньому.
“Прекрасні вірші, – писав колись М.Гумільов, – як живі істоти, вхо­дять в коло нашого життя, вони то вчать, то кличуть, то благослов­ляють; серед них є ангели-хранителі, мудрі вожді, спокусники-демони і милі друзі. Під їх впливом люблять, ворогують і помирають”.
Вірші Василя Симоненка і вчать, і кличуть, і благослов­ля­ють. Благо­словляють передусім.
Не знаю, чому нечасто згадується вірш Симоненка "Ста­рість", а він поряд із широковідомим "Дід умер" є одним із найщемкіших свідчень величезної поваги поета до людей старшого покоління, тривоги за них, любові й співчуття до тих, хто все життя віддав країні, своїм дітям, а тепер, на старість, залишився нікому не потрібним: "Взять би істик, торбу через плечі І піти світ за очі з села, Але звик до хати, до малечі, Що його, мов батька, облягла. Все стерпить, хіба заплаче стиха, Дивлячись на добрих малюків. Все стерпить — докори, сором, лихо — Лиш би вмерти на землі батьків!".
Тепер, коли старість особливо скривджена, вірш читається так, ніби написаний сьогодні.
* * *



 
додати

Комментарии 

 
0 #16 стас 2012-10-17 17:19 Цитировать
 
 
+2 #15 SeruY 2011-04-11 22:19 бо блат боти складали! Цитировать
 
 
+1 #14 настюха 2011-04-06 22:08 [quote name="Маришка"]
А чому немає самих аналізів його віршів, того в яких умовах він їх писав і про що думав?…
Цитировать
 
 
0 #13 Инна 2011-03-31 19:56 А де аналізи віршів??( Цитировать
 
 
+1 #12 Ням-нямчики 2011-03-15 20:31 а де вірш? Цитировать
 
 
+1 #11 Аліночка 2011-03-09 19:35 Чому не має його віршів(((((((( Цитировать
 
 
+1 #10 Маришка 2011-02-05 15:31
А чому немає самих аналізів його віршів, того в яких умовах він їх писав і про що думав?
Цитировать
 
 
+1 #9 df 2011-02-01 20:37 Цитировать
 
 
+1 #8 викуся 2010-11-10 22:27 хорошо только стихов нету Цитировать
 
 
0 #7 styfer 2010-08-29 12:42 Прочитано, принято, понято :) то что искал)
Не в обиду владельцу сайта, но ИМХО, над дизайном стоило бы поработать чуть подольше и поусерднее. Всё-таки внешний вид сайта играет немаловажную роль. Могу судить по личному опыту: после того как-на http://*************/ - моём сайте был нарисован и свёрстан новый диз, читатели стали задерживаться гораздо надольше, да и самому приятно смотреть. Подумайте над этим, думаю моё мнение разделят многие..
Цитировать
 

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить




...