Головна Література Лілія Шитова Вступ до "моральний вибір"
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

загрузка...
Сейчас 528 гостей онлайн

Вступ до книги Л.Шитової "Наш Моральний Вибір"

 

Лілія Павлівна  Шитова народилася 20 травня 1930 року в с.Деренківець Корсунь-Шевченківського району Черкаської області в сім’ї  педагогів. Автор багатьох публіцистичних і художніх книг, публікацій в колективних збірниках і журналах. Заслужений працівник культури України, член Національної Спілки журналістів України, лауреат республіканської журналістської премії імені Ярослава Галана, володарка Диплому Спілки  журналістів України «Золоте перо», найвищої  журналістської нагороди -  Золотої медалі української журналістики, інших  журналістських премій і відзнак. 
Лауреат премії імені  Народного вчителя О.А.Захаренка Черкаської обласної організації Профспілки працівників освіти і науки України.  Нагороджена Почесною грамотою  Президії Верховної Ради УРСР, орденом «Знак пошани», медалями. Обиралася депутатом обласної ради народних депутатів п’ятьох скликань.
 
Морально-етична проблематика завжди була провідною у творчості автора. У вісімдесяті роки її книга «Нас на планеті двоє» здобула перемогу в республіканському журналістському конкурсі. Схвально зустріли читачі і критики книгу Л.П.Шитової «Я воскрес, щоб із вами жити» - філософія життя і творчості Василя Симоненка». Книга вийшла у 2005 році (друге її видання – у 2006 році). Розділи книги були озвучені українським радіоканалом «Культура».
 
Позитивно відгукнулись читачі, преса, телебачення і радіо на публіцистичні роздуми  Лілії Шитової  «Наш моральний вибір», які вийшли у 2008 році. Тут автор зібрала під одну обкладинку свої багаторічні роздуми на цю тему, знявши з них нашарування часу, застарілі дані та доповнивши тексти новими фактами і спостереженнями.
 
З метою глибшого вивчення проблем морально-етичного становлення особистості Головне управління освіти і науки Черкаської облдержадміністрації, обком Профспілки працівників освіти і науки України провели в обласному Будинку вчителя презентацію книги та Відкритий урок по ній.
 
У Відкритому уроці взяли участь працівники обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників, начальники відділів і управлінь освіти райдержадміністрацій і міськвиконкомів, завідуючі методичними кабінетами, голови міських, районних і вузівських первинних профспілкових організацій, представники навчальних закладів, письменники, журналісти.
 
Відбулося активне обговорення книги. Про життєвий і творчий шлях автора, значення книги у морально-етичному вихованні підростаючого покоління говорила голова обкому Профспілки працівників освіти і науки  України О.Д.Жалдак. На важливості й актуальності піднятих у роздумах проблем наголошували всі виступаючі.
 
    Для широкого ознайомлення із змістом книги працівників освіти, батьківських і учнівських колективів ( книга була видана коштом автора накладом 200 примірників) газета Черкаської обласної організації Профспілки працівників освіти і науки України «ГОЛОС ПРОФСПІЛКИ» опублікувала на своїх шпальтах відкриті уроки по основних розділах книги.
 
Н.С. Побірченко,  доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії педагогічних наук України, ректор Уманського державного педагогічного університету ім.П.Г.Тичини, лауреат премії Черкаської обласної державної адміністрації імені О.А.Заха-ренка, член президії обкому Профспілки працівників освіти і науки України.

ПОВЕРНЕННЯ ВІЧНИХ ІСТИН

Спочатку – спогад. В головній газеті області “Черкаська правда” (нині “Черкаський край”) з’явилась серія публікацій “Розмова з читачем”. Я в той час працювала у рідному Корсуні-Шевченківському і добре пам’ятаю враження від цих публікацій у наших педагогів. “Ви читали? Ви вже бачили?” – перепитували вчителі один в одного. І свіжа газета переходила з рук до рук. Адже серед звичного на той час на шпальтах інформаційного офіціозу, переможних “рапортів на честь звершень” -  “Розмови з читачем” були наче подих свіжого вітру. Живі теплі слова про речі, важливі завжди і для всіх – про наше духовне багатство, про людську гідність, про вміння спілкуватися. Ці статті друкувались на місці традиційних газетних передовиць і не мали підпису. Але в багатьох із них ми відразу впізнавали стиль, талановиту руку Лілії Павлівни Шитової –  редактора газети, досвідченого журналіста, депутата обласної ради. Хто-хто, а освітяни її добре знали і шанували. Адже і в багатогранній журналістській праці, і в депутатській діяльності у Лілії Шитової завжди і всюди одним з головних векторів були проблеми  морально-етичного становлення особистості, виховання людини, ролі і становища педагога.
 
Тож перше враження від цієї книги – наче від зустрічі з давнім добрим і мудрим другом. “Розмови з читачем” з’явилися у важкий період переоцінки цінностей, коли вже тріщала по всіх швах стара ідеологічна система. І особливо зацікавили вчителів, тому що це був свого роду орієнтир – над чим нам працювати, підтримка, голос однодумця. Набирали розмаху бурхливі 80-і роки – перебудова, прискорення, зародження ринкової економіки. І ось за цих умов замість того, щоб  пропагувати нові напрямки “генерального курсу” головна газета області пише про “абстрактні” вічні цінності. Тепер, з відстані часу, ми глибше розуміємо, що непросто було редактору зробити такий крок. Адже з одного боку становище редактора зобов’язує вести офіційний курс. З іншого – чи зрозуміють читачі? У час наступу дикого ринку, коли справжнім суспільним фетишем стали гроші, вести мову про такі “старосвітські” поняття, як репутація, етика, милосердя. Хтось вважатиме це наївністю, дивацтвом, хтось посміхнеться іронічно.
 
Тільки це було необхідно – спокійний врівноважений тон розмови нагадував: є поняття, які за жодних умов не можна розмінювати на скороминущі лозунги. Гідність, патріотизм, родина, порядність. Земля, хліб, друзі – ось чим маємо дорожити, берегти, як зіницю ока.
 
Це коротка характеристика ролі публіциста Лілії Шитової “в інтер’єрі часу”, базована на особистих спогадах і враженнях. А  книжка “Наш моральний вибір ” пропонує значно ширші тематичні рамки, аналіз нових явищ крізь призму вічних цінностей, втративши які ми втратимо право називатися людьми і цивілізованим суспільством.
 
Нове видання Л.П.Шитової складається з двох розділів: традиційні за формою, пам’ятні нам “Розмови з читачем” та “Уроки сім’ї, уроки життя”. І перша їх характеристика, особливо цінна з точки зору педагога – здатність залучити до співтворчості читача. Не просто з наставницьким тоном розкласти по стосиках: це добре, а це погано. У талановитого публіциста і доброго психолога Лілії Шитової свій підхід. Викладаючи цілком буденний, здавалося б, факт, автор розглядає його під несподіваним, далеким від сучасних стандартів кутом зору. І цим спонукає читача: “Давайте подумаємо разом”. Особливо показове в цьому плані есе “Порядність”. Приклад цілком пересічний: сім’я сина витіснила з квартири стару матір, залишивши її без власного кутка. Єдине, що світить бабусі – інтернат для стариків. Фактів таких, на жаль, далеко й шукати не треба, у своєму ж під’їзді можна почути. Інший випадок – молодий батько, покинувши дружину з малою дитиною, спритно ухиляється від сплати аліментів. Подібних прикладів так багато, що ми перестаємо їх помічати. Точніше, перестаємо реагувати на таку ницість, підлість – будемо називати речі своїми іменами. Чи не з такої байдужості виросло інше повсюдне і згубне явище – розмито межу між поняттями про добро і зло, правду і кривду, честь і безчестя. Кожен досвідчений педагог, мої колеги, які постійно працюють зі студентами, підтвердять: у нового покоління поняття про моральні бар’єри дуже нечітке. Владарює прагматичний підхід: “Відстоюю свої інтереси, завойовую місце під сонцем – тут всі засоби дозволені”. Не всі випадки можна передбачити законами, інструкціями, зазначає Л.Шитова, але чому ж ми – сусіди, знайомі, оточення – залишаємось в ролі спостерігачів, не засудимо нахаб своєю зневагою?! І пропонує повернути сувору, але справедливу традицію бойкоту за підлість: “Уявіть собі людину, яка вчинила непорядно, і з нею всі, буквально всі перестали вітатися, розмовляти! Мабуть, вона почувалася б незатишно…”
 
Здавалося, що можна сказати нового про високі людські чесноти – доброзичливість, скромність, делікатність. Хіба що процитувати цинічний жарт відомого сучасного шоумена: “Скромність – це найкоротший шлях до забуття і бідності”. А Лілія Павлівна возвеличує скромність, прирівнюючи її до таланту. Знаходить щирі переконливі слова, користуючись “принципом дзеркала” – аналізує зворотний бік справи: скільки справжніх талантів загинуло від горезвісної зіркової хвороби. І додає інформацію для роздумів: чому так багато відомих видатних особистостей відзначалися скромністю , не хизувалися своїми талантами, заслугами, подвигами? Тому що для них труд, творчість, високий вчинок були і є нормою життя, обов’язком. Тому й змогли піднятися до вершин, що робили це не заради слави.
 
Цікаве спостереження автора на тему кар’єри в людському житті. Кар’єра і кар’єризм – слова однокореневі, але дуже різні і за значенням і особливо за емоційним забарвленням. Кар’єрне зростання – то чудово, а от поняття кар’єризм завжди було словом зі знаком мінус. Характерно, що нині цей термін практично вийшов з ужитку. Слово перейшло до розряду архаїзмів, зате явище набрало сили. Кар’єризм, тобто прагнення піднятися якнайвище по службових сходинках будь-якою ціною, діючи за принципом “мета виправдовує засоби” – не породження сьогодення, так було і вчора, і позавчора. Змінилась оцінка цього явища і це теж тривожний симптом хвороби суспільства. А щодо горезвісної приказки про те, що мета виправдовує засоби, то цей шлях веде не в тупик навіть, а у прірву. Це твердження автор переконливо ілюструє прикладами з класики.
 
Не обминає Л.Шитова пекучих тем. Відверто заговорила, приміром, про “подвійну” мораль, властиву нашому тогочасному суспільству, коли про одну і ту ж подію в громадському, політичному житті, в економіці існувало дві оцінки – офіційна і “підпільна”, яку висловлювали хіба що у вузькому колі. І мало хто задумувався, що наскільки звичним, настільки ж і згубним було це явище. Фальш отруює атмосферу, в якій підростають юні душі. Але сьогодні ця, неактуальна, здавалося б тема, повернулась іншою площиною, не менш важкою і проблемною. Автор аналізує ситуацію в нарисі “Випробування… демократією”. Не встигла минути ейфорія від можливості висловлювати свою позицію щиро і без остраху за наслідки, зітхнути з полегкістю, що в нашій незалежній державі “перестали всерйоз сприймати доноси аноніма, на совісті якого тисячі скалічених доль, як його місце на історичній арені за будь-яку ціну прагне посісти демагог. І вже посідає…” А демагогія, ця, здавалося б, порожня балаканина, в руках спритників перетворюється на небезпечну зброю, яка здатна втопити у словесних потоках, в паперовій казуїстиці найдорожчі поняття, найцінніші ідеї. “Стало відбуватися щось незугарне і навіть небезпечне  для моралі людей – з тривогою зазначає публіцист. - Вседозволеність і безкарність за скоєне…” Напрямок процесу – з вершини до підніжжя: з трибуни Верховної Ради і до сусідських розбірок, де використовують ту ж зброю – виливають на голову опонента бруд, найабсурдніші, неперевірені звинувачення. І лідери в цьому ганебному процесі, ті, хто мав би відстоювати правду, звертатися до народу тільки з чесним словом – депутати. Далеко не почесну роль взяли на себе засоби масової інформації – часто-густо просто тиражувати відверту брехню і наклепи. Знову-таки в рамках сучасних правил гри: якщо інформація на правах реклами, тобто оплачена – замовник може диктувати що завгодно. Щось негаразд у нашому домі, дуже негаразд, якщо народні обранці перетворили найвищу трибуну у постамент брехні. Та й чи обранці вони, гірко іронізує автор, оті невідомі особи, що якимсь чином потрапили у списки очільників партій. І застерігає  знову-таки притчею з розряду вічних істин: зло ще ніколи не народжувало добра. Зло здатне тільки множитись. І – за принципом бумеранга повертатись до того, хто його заподіяв. Тут вже немає і тіні повчального, менторського тону,  до якого, на мою думку, часом зайве вдається публіцист. Тут – суворе застереження: гріха наклепу, зрадництва не прощає ні історія, ні доля. Це той вічний закон життя, який не підлягає редагуванню.
 
Одна з улюблених тем у творчості Лілії Павлівни – виховання, школа, дитинство. І велика перевага: автор постійно в темі, добре знає ситуацію в навчальних закладах Черкащини, становище вчителів, шкільні радощі і біди. Найпопулярніші на всі часи лозунги, які повторюють на всіх рівнях: “Дитинство – найщасливіша пора”, “Все найкраще – дітям”. А чи завжди лозунги співпадають з реаліями життя? Скільки у нас холодних шкіл, як часто вчителям доводиться пояснювати дітям принцип роботи комп’ютера… малюючи прилад на папірці, тому що сучасної техніки в сільській школі поки що бракує. Скільки вчителів замість того, щоб освоювати інноваційні технології навчання мусять сапати буряки, годувати свиней і торгувати на базарі, щоб так-сяк вирівняти сімейний бюджет, який на мізерній зарплаті не втримаєш. До того ж лозунг про все найкраще для дітей у нас часто сприймають однобоко. У сім’ї – найкращу обновку, найсмачніший кусочок для сина чи донечки, хай навіть старші у дірявих чоботях зимують. Зайве роз’яснювати згубність такого принципу виховання.
 
Нині втратив рейтинг популярності класика вітчизняної педагогіки А.С.Макаренко. А шкода. Тому що, приміром, принцип “все найкраще - дітям” дуже мудро втілювався у життя в очолюваних ним виховних закладах. Вихованці Макаренка училися всьому найпередовішому для свого часу. В колонії імені Горького – найпередовіші технології господарювання, агроном – кандидат наук, від нього вихованці переймали науку хліб ростити. В комуні – завод, на якому конструювали фотоапарати найсучаснішої марки (у наш час, мабуть випускали б комп’ютери). Юнаки і дівчата виходили у світ у всеозброєнні знань, з перспективними професіями. Чи багато сучасних шкіл можуть таким похвалитися? Публіцист не просто запрошує до розмови, а спонукає до дії. І не тільки педагогічний корпус, а всю громаду Черкащини. Адже байдужих до цієї теми немає: йдеться про наших дітей.
 
Нарис “З великої літери” – справжній гімн педагогу, учителю. Саме слово “Учитель” авторка пише з великої літери, шануючи велику працю педагогів-сподвижників, які зуміли шкільну буденність підняти до високої творчості. Але  завжди щира і відверта в спілкуванні з читачами, не заплющує очі на чортополох, який, що гріха таїти, водиться й на нашій педагогічній ниві.  Говорить і про “урокодавачів”, про осіб на вчительських посадах, які насолоджуються своєю владою над дітьми, навіть зловживають нею. І підкреслює: діти виростають такими, якими ми їх виховуємо. Своєю добротою, зацікавленістю. Але й своєю нелюбов’ю, байдужістю, озлобленістю. Їхні недоліки – то результат наших невдач, недоглядів, байдужості.
 
Ще одна з чільних тем цієї книжки – людське спілкування. До неї авторка повертається безпосередньо і дотично в більшості публікацій: “Мистецтво спілкування”, “Ввічливість”, “Здрастуйте”, “Вміти слухати”, “Тон, яким ми говоримо”, “Службова етика” та інші. Знову знайомий ефект: майстерність автора змушує читача свіжим оком глянути на буденні речі, по-новому оцінити себе, своє оточення. Що таке ввічливість – просто звичка вчасно сказати “добридень” і “дякую”? Подібна до стертого п’ятака фраза “Продавець і покупець, будьте взаємно ввічливі”, яку колись писали на плакатах у магазинах (хоч не ставали від того привітнішими торговельники радянської пори). Тим часом ввічливість – то плюс, який допомагає жити, часом навіть рятує у критичних ситуаціях. А змалку навчити юну людину спілкуватися, знаходити своє місце у будь-якому середовищі – це навчити її жити, в значній мірі гарантувати надійне майбуття.
 
Головна ж характеристика нового доробку Лілії Павлівни Шитової: це добра книжка. Авторка, як вже згадувалось, не обминає гострих проблемних тем, подекуди навіть допускає різкість тону, але її позиція – це позиція не стороннього спостерігача, а доброї небайдужої людини. Їй болить доля рідного краю, земляків, знайомих і незнайомих читачів.
 
В статті про книгу “Наш моральний вибір” відома журналістка Наталя Сандрович (газета “Сільські вісті” від 5 лютого 2009 року) писала, що творчість Л.Шитової стала для неї своєрідним відкриттям. “ Навіть більше – одкровенням. Адже її розмова з читачем – щира інтонаційно, виважена кожним словом, а головне – глибока за змістом, і тому, попри віддаленість у часі декотрих публікацій, не втратила сучасного звучання. Прості істини недарма називають вічними, бо вони – на всі часи.”
 
Ще одна приємність цього без сумніву потрібного видання, зазначає Н.Сандрович, в тому, що книга легко читається. У журналістки Л.Шитової напрочуд легке перо: “ Але, як на мене, це не значить, що «Наш моральний вибір» можна читати поспіхом. Не можна і не варто! Над роздумами треба думати           (пробачте за повтор), і  думати серйозно, а не імітувати процес. Нечасто сьогодні таке зустрінеш, правда? І тим більше поваги викликає автор, адже він поважає нас, своїх читачів, звертаючись до нас як до людей розумних, мислячих.”
 
З цим не  можна не погодитися.
 
Іще одне.
 
Нариси, есе, розповіді у книзі мають поетичний супровід – з творів Тараса Шевченка, Василя Симоненка, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Бориса Олійника. Це не просто епіграфи чи своєрідні віршовані ілюстрації до тієї чи іншої теми. Поезія – як музичний супровід, глибше розкриває думку автора, допомагає їх сприйняттю. Тож і закінчу своє коротке вдячне слово автору  книги, що, без сумніву, стане гідним внеском у бібліотеку вітчизняної публіцистики, рядками мудрої Ліни Костенко, які, на мій погляд, найбільше відповідають творчому настрою талановитого публіциста, лауреата багатьох престижних журналістських премій, автора кількох чудових книг – чудової людини – Лілії Павлівни Шитової:
 
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
 
Котрі нічим не осквернили душу.
 
За те, що завтра жде своїх натхнень,
 
Що десь у світі кров ще не пролито.
 
Вечірнє сонце, дякую за день,
 
За цю потребу слова, як молитви.
 
 
додати

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить




...