Головна Література Лілія Шитова УРОКИ СІМ’Ї
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

 

Сейчас 161 гостей онлайн

УРОКИ СІМ’Ї

* * *
Книги Володимира Леві виходили давно. Вони були дуже популярні у вісімдесяті роки минулого століття. Але ось переглядаю його роздуми і поради і думаю, що і сьогодні вони актуальні. Не застаріли ні трішечки. Звертатись до них корисно.

Люди, які випромінюють світло
Бувають люди на світі такі щедрі на добро і співчуття. що з першого погляду викликають до себе приязнь. Побачиш в очах людини ту особливу небайдужість, заінтересованість в тобі особисто і, дивись, зігрітий її душевним теплом, сам уже світишся назустріч. Дарма що, може, і бачиш ту людину вперше, і зустрітися навряд чи коли ще доведеться.
І довго-довго потім тобі почуватиметься гарно і затишно.
Не знаю, як вам, а мені на такі зустрічі щастило. На людей, після знайомства з якими праглось стати кращим.
І кожний раз такі зустрічі полишали в душі незгладимий слід. Таким було і моє знайомство з відомою кіноактрисою заслуженою артисткою РРФСР Оленою Олександрівною Максимовою.
Хоч, звісно, про те, хто вона, я тоді не здогадувалась. Тільки з першої хвилини все здавалось, що знаю цю людину, знаю давно, а ось згадати не можу.
Трапилось це в Москві, де я була у відрядженні. І аж в надто буденній, навіть трохи гумористичній обстановці: в черзі до лікаря. Я вже чекала виклику, коли до приймальні зайшла немолода жінка, привіталась і якось так світло і приязно посміхнулась:
– За вами черги ніхто не займав? От і добре, займу я.
У нас зразу зав’язалася невимушена розмова: про статтю, яку я саме читала в нашій українській газеті. А йшлося в ній про безкорисливість жінок, які у війну пригрівали зігнаних фашистами з рідних дворищ стариків і дітей, про останню медичну дискусію в «Літературці».
Вийшла медсестра, вже почала запрошувати мене, але побачила мою співрозмовницю і звернулась до неї:
– Прошу вас, заходьте.
Нічого в тому дивного не було. Вік віддавав їй перевагу. Але тією перевагою вона, незважаючи на мою згоду, не захотіла скористатися.
– Ні за яких обставин. Черга ваша, окрім того ви ж гостя у нашому місті, а я —вдома!
Я пішла до кабінету, але почувала себе не дуже зручно. Від того, що практично поступилась мені немолода жінка, якій, певно, і в черзі важко висиджувати. Думалось і про те, що таким даром співчутливості, чисто людської комунікабельності володіємо ми, на жаль, далеко не всі, це здебільш властиво немолодим інтелігентним людям. А як було б добре, коли б ця риса передавалась у спадок і молодому поколінню.
Тим часом в приймальні з'явилась ще досить міцна і енергійна особа. Рішуче відсунувши сумочку моєї недавньої співрозмовниці, заявила з викликом:
– Я піду перша. Без черги. Маю право!
І така категоричність була в її тоні, така рішучість, ніби відвойовувала для себе принаймні життєвий плацдарм і зараз чекала відсічі. Жінка дивилась на неї розгублено. Так, ніби силкувалась осягнути щось абсолютно незбагненне.
– Може, вам посвідчення показати, – наступала та.
– Та ні, навіщо ж? – відповіла тихо.
І тут не витримала медсестра:
– Посоромились би! Перед вами заслужена людина.
– А я що, знала про це? Могла б і сама сказати, – знизила тон.
– А того, що вона в матері вам годиться, ви теж не помітили? – уїдливо кинула медсестра.
– Ну годі, годі, Юленько! – зніяковіла жінка, зайшла в кабінет і звернулась до мене, ніби виправдуючись:
– У мене, безперечно, теж є посвідчення персональної пенсіонерки. Але, знаєте, я якось не звикла ним користуватись. Тим більше у таких випадках.
І раптом, уже жартівливо, кинула:
– А я ж таки трохи ваша, довженківська!
Ось так ми познайомились з Оленою Олександрівною. В невеличкій побутовій сценці, а як проявились різні людські характери!
Потім Олена Олександрівна охоче погодилась зайти до мене в готель. Ми вели розмову про сучасні звичаї, смакували чаєм з бузиною. «Сорок літ такого не пила!» – сміялась вона.
А мені хотілося зрозуміти витоки її щирого, непідробного інтересу до людей, доброзичливого гумору, яких навіть безжальний до інших вік не спромігся в ній загасити. А вміння спілкуватися, чисто людська привабливість – звідки вони?
– Можливо, з дитбудинку... Я ж виховувалась у дитбудинку, а там, знаєте, ми були однією величезною, але дружною сім’єю. Один за всіх, всі за одного! Бо ж спілкування було тоді чи не єдиним нашим багатством, нашим щастям. Ми росли чесними, справедливими. Правда, це не завадило дитбудинківцям спробувати виключити мене з комсомолу, коли я вступила до кіностудії. Як таку, що не встояла перед «буржуазним впливом» (кіно мої друзі вважали буржуазним пережитком!).
А трапилося це так. Оленка побачила афішу, яка сповіщала про те, що кіностудія оголошує конкурс на безплатне навчання. І зважилась. Якщо безплатне, то чому б не спробувати?
– І ви знаєте, мене прийняли! Примусили зіграти роль вуличної дівчинки, яка лузає собі насіння і ні на кого, нінакогісінько – не звертає уваги. І я зіграла саму себе! Можливо, вони це помітили. Але мені пощастило. Екзамен приймав відомий кіномитець В.В.Гардін. Щось він у мені побачив, може, оте жагуче бажання: грати в кіно.
І взагалі, знаєте, в житті мені щастило на хороших людей, завжди щастило! Спочатку Гардін, Еггерт, потім — відома радянська кіноактриса, режисер Ольга Іванівна Преображенська. Вона, до речі, не побоялась мені, новачкові в кіно, запропонувати складну роль невістки в «Бабах рязанських», терпляче морочилася зі мною. Потім я знімалась у неї ще в трьох картинах, навіть в цирковій сцені. Еггерт запропонував мені роль Анчутки в «Хромом барине». А яка з мене була актриса? Оператор вигукував: «Ой-ой, у мене об’єктив лопне від твоїх емоцій!»
...Їй, дійсно, щастило на хороших людей. Але, цілком імовірно, саме тому, що від її чарівливої усмішки, від очей, зосереджених на співрозмовникові, лилось і лилось на людей тихе світлечко. Захопленість, щирість, довірливість: «Я так люблю вас, люди! Я так хочу, щоб всім-всім було хороше на світі!»
Мене цікавило, як кінематографічна доля звела Олену Олександрівну з Довженком.
– Про те, щоб зніматись у Довженка, я могла тільки мріяти. Для всіх нас він був Майстром, сподіваюсь, розумієте, що це означало!
Я розуміла. Пам'ятала слова С. М. Ейзенштейна, який після перегляду «Звенигори» писав: «Перегляд закінчився. Люди повставали з місць, замовчали. Але в повітрі стояло: між нами нова людина в кіно. Майстер свого обличчя. Майстер свого жанру. Майстер своєї індивідуальності. І разом з тим майстер наш. Свій. Спільний»
– Що ж, – підтверджує Олена Олександрівна, – художник справді дістає право на звання Майстра лише тоді, коли він має що сказати людям. Своє, власне, виболене. А Олександр Петрович своє слово в мистецтві сказав. Хоч я тоді вже знялась у «Тихому Доні» в ролі Дарії, але повідомлення про те, що мене розшукує Довженко, застало зненацька. Він хотів би бачити мене в ролі Наталки у фільмі «Земля». І я поїхала.
Складною була роль Наталки в філософсько-епічній «Землі», одній з недосяжних кінематографічних висот, останньому шедеврі Великого Німого. Минуть десятки років, і в Брюсселі серед дванадцяти найкращих класичних фільмів світового кінематографу буде названа поруч з «Потьомкіним» і «Матір'ю» Ейзенштейна й Пудовкіна і довженківська «Земля». А тоді все було не так щасливо, особливо для актриси, яка зважилась зіграти любов і муку Наталки, нареченої юного комсомольця Василя в трактуванні Довженка. Василь ішов з побачення від нареченої, щасливий, переповнений силою кохання, жагою жити, йшов, здається, назустріч життю, а впав, по-злодійському вбитий недругом.
Наречена, яку ми бачимо як втілення горя і розпачу в сцені похорону Василя, у фіналі фільму знаходить щастя з іншим. Перемагають не вбивці, перемагає життя, його нездоланна сила. Таким був задум майстра. Не всі його зрозуміли. Навколо фільму знялася шалена буря. Було й хвали було й хули.
– Моїй героїні особливо не пощастило. Всі говорили, що це моя велика удача, але найкращі кадри з картини були вирізані. Олександр Петрович, після фейлетону Д.Бєдного, ходив як хмара.
– Та я, незважаючи на пережите, через три роки знову знялась в його «Аерограді». Там був такий епізод. Люди залишають свої домівки, я, вдова, дивлюсь на все це, і з моїх очей мають литися сльози. Олександр Петрович так бачив цю сцену. Але я не могла видавити з своїх очей сліз. Так і залишились на екрані мої закам'янілі від горя очі. Вже потім зрозуміла, чому не могла зіграти так, як він хотів. В житті, коли приходило справжнє горе, я, взагалі-то тонкосльоза, ніколи не плакала. Ставала ніби кам'яною. А для мене та сцена у фільмі не була грою. Майстер вмів нас примусити – жити на зйомках життям своїх героїв.
– У цього фільму була щасливіша доля?
– Ні, він не приніс нам удачі. В повітрі тоді стояла передвоєнна грозова атмосфера, і Довженко хотів цю атмосферу передати в фільмі. Можливо, він був аж занадто публіцистичним. Не для всіх зрозумілим. Але я щаслива, що знімалась в цьому майже документальному відбитку тих літ. Щаслива своєю працею поруч з такими митцями, як Довженко, актори Свяшенко, Масоха, Шкурат, актриса Емма Цесарська. В Емму Цесарську я просто була закохана. І як в актрису (вона тоді грала в «Тихому Доні» Аксинью), і – можливо, навіть більше, як в людину. Вже потім, коли я стала дорослішою, досвідченішою, так само, як вони мені, допомагала молодим акторам в їхньому становленні. Ненав'язливо, тактовно, як робили це Ольга Преображенська, Емма Цесарська, інші мої вчителі.
– Олено Олександрівно, – запитую, – а які у вас були найулюбленіші ролі?
– Важко сказати. Здається, всі – найулюбленіші. Я любила кожну свою героїню, мені дорогий був кожний найменший епізод на екрані. І жінка – голова колгоспу з кінофільму «Чужа рідня», і «Жаба» в «Фотографіях на стіні», в кожну з них я вкладала частинку серця, прагнула їх зрозуміти, і може, тому всі мої «Мірчуткіни» такі переконливі і життєві. Так, в усякому разі, їх оцінює глядач.
– Що приніс вам кінематограф, Олено Олександрівно?
– Багато щастя, але багато й страждань. Щастя від того, що ти через посередництво мистецтва зумів сказати щось своє людям, переконати когось, як важливо бути добрим до тих, хто оточує тебе, добрим і справедливим до життя. Страждань, коли немає ролі, яку б ти хотів зіграти, коли тебе забувають. А найбільше я вдячна кіно за те, що воно принесло мені стільки щасливих, незабутніх хвилин спілкування з людьми: з моїми колегами – акторами, режисерами, з глядачами. Ви знаєте, коли я йду вулицею, зі мною вітається дуже багато людей. Навіть в метро я здаюсь багатьом знайомою.
Що це справді так, я переконалась на собі. Я вже згадувала про те, що з першої хвилини мучилась думкою: звідки я її знаю? В одному була певна: людина ця хороша і мені чимось дуже близька. Тепер твердо знаю чим: своєю любов'ю до людей, святою переконаністю в тому, що жити тільки й варто заради людей. І для людей.
І ще один епізод, ще один, так би мовити, штрих до портрета. Без нього, мені здається, він був би неповним. В роки війни, в евакуації Олена Олександрівна, тоді вже відома актриса, взяла на себе обов'язки куховарки. Годувала сімдесят малюків, дітей кіноакторів. Зробила це для того, щоб вони вижили, щоб кожний шматочок потрапив за призначенням. Щодня 70 невеличких котлет, і серед них така ж крихітна, як і решта, одна-однісінька, як і всім, – власному синові.
Хочу додати: я щаслива, що на одному з життєвих перехресть зустріла таку гарну людину. Моя сусідка по кімнаті в готелі зауважила тоді:
– Ви після зустрічі з Максимовою аж засвітилися.
Що ж! Гарні і добрі, шляхетні люди завжди випромінюють світло. А для мене особисто це був ще один урок. Доброзичливості, скромності, любові до людей. До життя.

Дорога пам’яті
(лютий 1983 року)
Цей теплий, схожий на весняний, місяць нічим не нагадує суворого, з заметілями і хуртовинами, дощами і непролазною багнюкою лютого 1944 року, коли очікуване визволення зрештою прийшло.
Фашисти, які ще кілька діб тому озвіріло нищили все навколо, тяглися довгою чередою, обірвані, брудні, з обмороженими обличчями і руками. Вони перелякано позирали на жінок, стариків, дітей, які мовчки стояли в дворах. Щулились один до одного, боялись відплати, розуміючи, що, якою б жорстокою вона не була, її не назвеш несправедливою.
Це ті, котрі залишилися живими. Значна частина їх зовсім не вирвалась з Корсунь-Шевченківського котла, який пізніше назвали другим Сталінградом.
Я згадую: всі дороги, всі поля покриті трупами і технікою фашистської армії.
Мій дитячий зір назавжди закарбував картини цього побоїща. І ось тепер, коли за склом машини пробігають мирні вулиці, поруч з дорогою сяють добрим світлом села і міста, я тим, своїм другим, дитячим, що навіки залишився, зором, бачу страшні картини минулого.
Для молодих поколінь, які не знають, що таке війна, ця дорога – звичайна. Для мене, моїх ровесників вона – дорога пам'яті.
Я згадую... На цьому ось залізничному переїзді ми побачили молодого військового хлопчину. Він лежав горілиць на шпалах, розкинувши руки. Так лежать на землі тільки тоді, коли відпочивають. І тільки в літню спеку. Вдивлявся останнім своїм поглядом в похмуре лютневе небо. І небо востаннє закрило йому очі, тому що нікому було закрити.
Ось на цім узбіччі дороги, ми, купка дітлахів, стояли і жадібно дивились на дорогу, якою повільно пересувалися наші війська. Стомлені бійці їхали на стомлених конях, ми махали їм руками, щось вигукували радісне, вітальне, і бійці посміхались, відповідаючи нам.
І коли з нами порівнялась дівчина на білому коні, я знала, відчувала, що вона помітить, не може не помітити мене. І дівчина справді помітила. Вона так гарно, так сонячно усміхнулась і помахала привітно рукою.
Але щастя на цьому не закінчилось, не могло закінчитись! І ввечері, коли я прибігла додому, на порозі мене зустріла та сама дівчина, що подарувала мені на дорозі свою добру усмішку.
Чи впізнала вона мене? Не знаю... Може, й не впізнала. Та посміхнулася знову, посміхнулась так світло, так радісно, що, здається, і навколо все посвітлішало.
Іноді мені здається, що це був найрадісніший день у моєму житті. Оля, а дівчину звали Олею, весь час була поруч. Розпитувала про життя в окупації, розповідала про свою сім'ю, з якою її роз'єднала війна, а чи жива родина, вона не знає.
Я з заздрістю і захопленням поглядала на Олину військову форму. Адже всі ми, дівчатка, тоді мріяли стати кулеметницями, фронтовими медсестрами. А вона раптом, майже пошепки, зізналась:
– А мені більш за все на світі хочеться одягти сукню і відчути себе хоч на хвилинку цивільною людиною...
Оля вийняла з речового мішка синє, помережене дрібненькими квітами платтячко і притулила його до грудей. Я почала її вмовляти одягти плаття.
– Не можна, – сумно відказала Оля. – Війна. Ще командир ненароком вгледить.
І все ж вона не втрималась, одягла те легеньке шовкове платтячко. І зразу перетворилась в зовсім юну, беззахисну дівчинку.
Пам'ятаю, мама нагріла дощової води, Оля змила голову і присіла біля грубки. А я сиділа поруч і дивилась, дивилась... Якою вона була гарною з мокрим блискучим волоссям, в синенькому своєму платтячку!
Ох, Олю, Олю! Як мені хотілося бути схожою на тебе! Скільки років я потім вишивала ті дрібненькі, накручені ниткою на голку квіточки, на своїх хустинках, сукнях, кофтинках.
– Адже це так просто, – говорила ти тоді. – Дай, лишень, голку й нитку, я покажу.
І це справді виявилось дуже просто. Просто і гарно. Як усе, що ти робила: як сушила біля вогню волосся, як співала з мамою бойових, нових тоді для нас і таких бажаних пісень.
Бьется в тесной печурке огонь,
На поленьях смола, как слеза...

І все життя потім, скільки не доводилось мені слухати цю пісню, я згадувала, як тихо, з яким затаєним сумом, вимовляла ти ці слова.
Іншої пісні, яку співала Оля, так більше і не довелось почути. А тоді я з жадібністю, прагненням запам'ятати ловила кожне слово:

Может быть, на ближнем полустанке,
Разгорится небывалый бой,
Потеряю я свою кубанку
С молодой удалой головой...

Оля співала, мама, в якої був чистий і сильний голос, підспівувала їй. І так хороше це в них виходило! У двох вчительок, старшої, котра вже випустила в життя не один клас, і молодої, що після навчання навіть не встигла приступити до роботи.
А потім вона від'їжджала на своєму білому, гордому коні, я вперто бігла слідом, бігла, в'язнучи в багнюці, витираючи сльози рукавом ношеного-переношеного батьківського піджака. Вона довго оглядалась, махала мені рукою, щось кричала, але я не могла розібрати тих слів. І так гірко й образливо було від цього на душі. Все здавалось, що вона говорила щось важливе для мене, для всього мого життя, а я не почула.
Чому я так думала, не знаю. Але хіба могла так просто минути, не залишити сліду в моєму житті ця зустріч?
І таки залишила. Якщо навіть зараз, через 39 років, я так чітко все пам'ятаю, ніби це було вчора. Її милу усмішку, теплий погляд, такі гарні ямочки на щоках. Пам'ятаю, як вона спала у нас в домі, прямо на дощатій долівці, в солдатській шинелі, чоботях. А обличчя уві сні було таким спокійним, довірливим.
Взагалі, людська пам'ять – дивна річ. Не пам'ятаєш, що було вчора, прізвищ людей, з котрими зустрічався зовсім недавно. А ось прізвище, почуте лише один раз, багато-багато років тому, запам'яталось на все життя.
Для чого?
Про це пам'ять знає краще за нас. Поза нашою свідомістю вона відбирає головне, що трапилось у нашому житті й залишає в собі назавжди. Інакше чому б я пам'ятала, що дівчину, яка зупинялась у нас на один день, звали Оля?
Ольга Василівна Кацика – послужливо підказує пам'ять, і я і дивуюсь, і вірю їй.
Від Олі надійшла одна, лише одна звістка, весною того ж року. Оля писала, що б'ють вони фашистів, визволяючи далі рідну землю, і що, певне, війні вже швидко кінець. А там і побачимося...
Не побачились... І листів більше не було. Залишилось на добру згадку невеличке фронтове фото та зарубка – це вже навіки – в серці. 
Скільки разів мені снилась дівчина у військовій шинелі, на білому коні, дівчина, яка визволяла наше село від фашистської нечисті. Як мені все життя хотілось бути схожою на неї! Зі спокійною переконаністю в правоті своїй і необхідності того, що робиш, виконувати найтруднішу роботу. Ось куди завела мене дорога, якою колись прокотилась війна. Дорога священної нашої пам'яті..

* * *
Тридцять дев’ять роки тому... А це немало для одного покоління. Та не заростають народні стежки до обелісків і пам'ятних знаків, що вкарбувалися брилами в дорогу по кільцю битви, не в'януть там квіти.
І в ці лютневі дні, як було й минулого, й позаминулих років, їдуть і йдуть сюди, на місця затихлих боїв, постарілі, з посрібленими скронями фронтовики, Люди, які нічого не забули. Вони одягають свої ордени й медалі, шукають і знаходять місця, де точились бої, падали, скошені ворожими кулями, побратими. Де стояли домівки, в котрих знаходили відпочинок і тепле слово привіту. А інколи, як пощастить, зустрічали і впізнавали і самих постарілих тепер господарів.
Бо хто з нас не пам'ятає, як в день 25-річчя Корсунь-Шевченківської битви хлібом-сіллю зустрічала маршала Конєва старенька Тетяна Хомівна Тарануха з села Шевченкове, в хаті якої в лютому 1944 року розміщувався штаб Другого Українського фронту. Зустрічала й обіймала, а сивий маршал не стримував сліз.
У житті кожної людини трапляються зоряні хвилини, котрі забути просто неможливо. Такими, певно, й були, зоряними, на все життя, дні корсунь-шевченківського братерства для членів колишнього комсомольського бюро гвардійського козачого артилерійсько-мінометного полку і їхнього комсорга Володимира Сіробаби*. Ось і приїжджають вони щороку в цю лютневу негоду на місця своєї молодості, місця незабутніх битв, невмирущої солдатської слави.
Їм тут завжди раді, запрошують приїхати весною, коли гора біля музею стає бузково-червоною від квітів. І здається тоді, що чиясь чарівна рука прихиляє цей небачений в світі букет до ніг тих, хто визволяв цю землю з-під фашистського ярма.
І вони обіцяють. А приїжджають у лютому, коли холодно і незатишно.
Що тягне їх сюди, чому навіки прикувала їх серця до цих місць пам'ять?
З кожним роком рідшає їхнє коло, доводиться поминати не тільки тих, хто залишився тут, на полі бою, а й тих, котрі вже тепер покидають нас, наздогнані старими кулями, осколками, незагоєними ранами.
І все ж вони їдуть. 
Ось і в Стеблеві вам розкажуть легенду про те, як шукали колишні солдати хату, в якій мали в ті жорстокі дні і материнську ласку, і батьківське тепло.
Прізвище пам'ятали: Кайдаші. Та й хіба таке прізвище можна забути? А село нове, замість хатинок – гарні цегляні будинки. І все ж знайшли. Впізнали подвір'я, місце впізнали. А на порозі стояла, немов тільки й чекала їх, старенька господиня.
– Чи ж не впізнаєте нас, мамо? Обіцяли приїхати в гості, ось і приїхали...
Старенька сплеснула руками.
– Синочки! – обнімає синів, сміється і плаче. Запрошує гостей у хату, а в сінях – діжка з водою.
Запекло у серці Володимира Сіробаби – пригадалось, якою смачною тоді вода здавалась.
– Дайте, мамо, нам води напитися. – і ківшик йде по колу. Як тоді...
І на хвилину здалося, ніби повернулося минуле, той незабутній лютий сорок четвертого, і та крижана вода з української криниці.
– Пийте, синки, пийте. – припрошує мати, тихенько витираючи сльози. Від радості, від того, що минуло стільки літ, а не забули, приїхали, прийшли навідати.
А вона хіба забула? Ой, не забула, нічого не забула! Недаремно ж у цих ось постарілих поважних чоловіках упізнала молоденьких солдатиків, котрих і водою напувала, і частувала смачним борщем.
...Зустрічі, зустрічі, скільки отут їх буває, несподіваних, хвилюючих, радісних. Ось і недавно зустрілись син із батьком. Але як зустрілись!
...Ні про що таке не думаючи і не гадаючи, приїхав на Черкащину у відрядження москвич Г.Я.Єлістратов. Ну й, звісно, вирішив побувати в корсунськім музеї. Про те, що батько його в цих місцях воював, чи від скромності, чи не прийшлось до слова, змовчав.
Показали гостеві музей, потім – стрічку хроніки про битву. Але, не дочекавшись кінця, гість піднявся і вийшов з залу. Стоїть у коридорі, здригаються плечі. А виявилося, побачив на кіноекрані свого батька. Капітан Я.С.Єлістратов зачитував бійцям рішення Військової Ради 1-го Українського фронту про нагородження орденами курсантів батальйону, які відзначилися в боях. Показали й поле бою, на якому учбовий батальйон Єлістратова знищив 800 фашистів.
Отже, й синам, і внукам тих, хто тут воював, багато чого нового може відкрити полита кров'ю корсунська земля.
Бо що ж, коли не серце, привело Геннадія Івановича Єлістратова на цю, таку незвичайну зустріч, з молодим і живим своїм батьком? На дорогу священної нашої Пам'яті...
І це також уроки сім'ї. Бо хто ж, як не вона, виховала їх, мужніх захисників Вітчизни. А ще – уроки нашої громадянської пам'яті. Уроки життя.
___________________________________________________________________
* Володимир Якович Сіробаба, лауреат міжнародної журналістської премії імені Юліуса Фучика, колишній редактор газети "Радянська Україна", голова Спілки журналістів України. Світлої пам’яті...

Освідчення в любові
(замість післямови)
Ось і надійшла черга написанню останньої сторінки цієї книги. Як багато хотілося сказати і як мало вдалось. Бо що таке морально-етичні норми? Вироблені протягом віків, вони стали національним кодом українського народу, його головним духовним багатством, яскравим проявом національної свідомості і національної гідності, моральним еталоном добра.
Тема ця неохопна і я торкнулась, і то лише краєчком, тільки деяких, на мій погляд, особливо важливих морально-етичних проблем. Це — моральний вибір людини, її гідність, порядність, доброзичливість, скромність, надійність, вроджена делікатність і коректність, мужність, цілеспрямованість, демократизм, повага до кожної людини, любов до дітей, вміння вислухати інших, приносити їм радість.
Джерелом і безпосереднім вогнищем, де формувалися найкращі риси людини, в України завжди і повсюдно була сім'я, батьківська хата, материнська любов. Уроки добропорядності, працелюбності, вміння спілкуватися передусім одержувалися в сім'ї. Вся наша морально-етична культура народжувалася там, у родинному гнізді, одержані в ньому уроки з покоління в покоління передавалися нащадкам і трепетно оберігались ними.
Що ж, ніде правди діти, не всім фортуна подарувала такі сім'ї, інакше не було б в країні ні дітей сиріт при живих батьках, ні малолітніх безпритульних. І все ж, це швидше виняток із правил, і може, всі ми разом винні в тому, що таких «винятків» стає все більше й більше.
І це також урок, який має чомусь та й навчити кожного сущого в Україні.
Життя нашого покоління було нелегким і складним, удари долі часом такими жорстокими, що, здається, людина просто не могла їх витримати. І не всі, далеко не всі, витримували. З цього передусім має робити висновки держава. Засвоїти уроки і зробити висновки з немилосердного голоду, який охопив Україну в 32-33 роках, знищення цвіту нації в 37-38 роках, коли на терені країни з’явилися сотні тисяч сиріт, якими вони стали з вини держави. Тяжкої, непоправної вини. В тюрмах, на засланнях гинули абсолютно безвинні люди, а їхні діти в себе дома ставали чужими, дітьми «ворогів народу», і не сміли навіть обмовитися про те, що батьки ніякими ворогами не були, а були чесними, високопорядними людьми. Держава ж лише через десятки років визнала це, відбувшись папірцями: «реабілітовані в зв'язку з відсутністю складу злочину».
Ніколи, ніколи не повинно це повторитися. І уроком це має стати не лише державі, а й всім тим, хто бездумно виконував волю тирана і його прибічників.
Тяжким ударом для країни була війна 1941-1945 років. Багато пережито і багато про це написано. Але мало хто вдумується в те, що для тисяч її учасників війна не закінчилася й досі, і не закінчиться до кінця їхніх днів. Болять незагоєні рани у фронтовиків, їх нестерпно мучать фантомні болі, а в сновидіння, якщо коли й вдається заснути, знову і знову приходить війна. І вони, як і тоді, зриваючись з ліжка, йдуть в атаку, своїми грудьми затуляють від куль і вибухів побратимів-солдат. Та про це відають лише вони самі та їхні близькі, яким доводиться переривати їхній сон, щоб вони вирвались живими з тих страшних видінь.
Настає ранок і колишні воїни, зібравши всю свою силу волі і ховаючи за ніяковою усмішкою свої страждання, повільно проходять вулицею, спираючись на палички, поскрипуючи протезами. І зустрічні люди навіть не уявляють чого коштує їм кожен крок по землі. Землі, власною кров'ю відвойованої в окупантів. Для нас, для грядущих поколінь.
...Уроки життя, як багато і яких гірких випало їх на нашу долю. Чорнобильський апокаліпсис, Афганістан, занепад і розвал держави, в якій жили, спустошення ще недавно багатої і прекрасної української землі, знищення промисловості.
Чия вина і кому робити висновки з цих тяжких уроків? Висновки робити всім, бо коїлось це на наших очах. А вина... Колись про це напишуть дослідники історії, і дай Бог, щоб вони написали гірку-прегірку, але правду.

 
додати

Комментарии 

 
0 #17 Colby 2018-01-04 13:33 online loans for bad credit
payday loans online
no credit check: http://loansmart24.com/
payday loans
payday loans online direct lenders: http://loansmart24.com/
Цитировать
 
 
0 #16 Abroklax 2017-12-20 05:54 Адекватные отзывы о лучших товарах в 2017 году

В этом году в сети продается целая куча товаров из группы «Красота и здоровье», и частенько данные товары представляют из себя мази и гели или назначаемые внутрь биологически активные вещества.

Закономерно, что перед приобретением и началом использования таких средств лучше зайти на портал с отзывами и изучить опыт других людей, хороший пример объективного отзыва вы можете найти на страничке миноксидил перестал помогать

И помните про то, что применение любых средств медицинского назначения надо обсуждать с врачом, а на заниматься самодеятельност ью.
Цитировать
 
 
0 #15 Anettasa 2013-08-31 12:01 большое спасибо!Взяла себе тоже-пригодится. http://www.pozitiv-stroi.ru/stati/mobilnye-betonnye-zavody-mif-ili-realnost/ - многие выходят , http://masterovoy35.ru/ - http://masterovoy35.ru/ .
http://www.sk-priangarsk.ru/ - http://www.sk-priangarsk.ru/ , http://samponn.ru/ - строительные компании москвы .
Цитировать
 
 
0 #14 MilaviKt 2013-08-18 22:52 http://www.ristroy.ru - www.ristroy.ru, http://protexnologii.ru - protexnologii.ru. Прикольно :) Можно сказать, это взорвало мой мозг! :) http://genmontage.ru - genmontage.ru, http://lux-standart.ru - lux-standart.ru. Цитировать
 
 
0 #13 Michael Kors Outlet 2012-07-21 09:07 Once one of the greatest hitters on visit, he explained the actual scenery had changed a great deal in that way since he or she turned professional, along with players being a lot more athletic these days. http://www.michaelkorsoutlets-us.com Michael Kors Outlet Woods stated he or she as well as Vijay Singh was once the only real top players on the PGA Visit working out but not any more."Guys have been in a fitness center, they're lifting the dumbbells, they're striking the track, they're trying to get more powerful, faster because undoubtedly just about all sports activities do. Цитировать
 
 
0 #12 AmaniaVal 2012-07-18 19:55 sector catering diligently to the needs of both men and women all across the globe. viagra for sale , viagra no prescription,vi agra pills, cialis cost,purchase cialis,cialis daily Цитировать
 
 
0 #11 Dedsuttef 2012-07-17 22:55 (NO) in the corpus cavernosum of the penis binds to guanylate cyclase receptors, which results in increased viagra reviews , cheap viagra,viagra samples, cialis,cialis soft tabs,cialis soft tabs Цитировать
 
 
0 #10 Rafalashy 2012-07-06 19:21 cause a sudden and serious decrease in blood pressure. During sexual activity, if you become dizzy or viagra sample , viagra prices,generic viagra, order cialis,buy cialis professional,ci alis 5mg Цитировать
 
 
0 #9 OccarryOrgalt 2012-06-25 06:49 amount of men be saved on faced life with. Most people start change testified to mg pill and facilities and many companies produce brand-name a necklace. buy cialis 20mg , cialis online,cialis samples, buying viagra online,viagra sales,viagra best price Цитировать
 
 
0 #8 frofsnofe 2012-06-24 21:46 Distance learning by its very nature is green education. The online format lessens the need for further constr cialis uk , cialis professional review,generic cialis, viagra sample,sildenaf il viagra,cheapest price viagra Цитировать
 

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить