Головна Література Лілія Шитова УРОКИ СІМ’Ї
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

 

Сейчас 102 гостей онлайн

УРОКИ СІМ’Ї

Була. Була в мене бабуня. Як було, наприклад, дитинство.
...Сонячний ранок, що заглядає разом з бабунею в ліжечко: «Вставай, вставай, соненятко, вже синичка проснулась, а ти спиш!». Смачне вишневе варення з пінкою влітку, теплі вовняні рукавички в мороз, такі таємничі, такі чародійні казки. То все бабуся, то все вона!
Ні, ніщо в житті не могло б замінити мені тих перших життєвих уроків, які дало спілкування з бабусею. Уроків непоказної доброти, душевних щедрот, відданості, вміння бути такою потрібною і водночас такою непомітною. І ніщо в житті не зуміло їх перекреслити, стерти з пам'яті. А тому й живе в мені глибока переконаність, що немає (в кого б то не було і з яких би то не було високоповажних міркувань!) права позбавити себе чи близьку людину, її високої місії – бути бабусею. А малечі – великого щастя мати бабусю.
А про те, що проблема бабусі існує, свідчить і наша пошта.
Вони різні, ці листи. Листи-роздуми, листи-сповіді, листи-скарги.
«У мене є внук, але я його майже не бачу. До мене, сільської жінки, інтелігентна невістка ставиться зверхньо. Пробувала відвідувати їх, але довше тижня не витримую. Сама бачу – не вписуюсь в їхні гарнітури з своєю білою хустиною. До мене в село також внука не дуже відпускають, бояться сільського виховання. А син, між тим, і виховувався, і виріс у цьому ж таки селі, і вищу освіту одержав на мої ж, вдовині статки...
Образливо мені. Та гірше образи те, що за внуком нудьгую. Руки мої просять приголубити когось, оченята його цікаві бачу перед собою. Сниться все, що шукаю його, не знайду...
Знаю, і він за мною нудьгує (йому, до речі, моя біла хустина довподоби!). Але це поки ще маленький. А виросте окремо, то й знати забуде...»
«У нас з чоловіком двоє діток — хлопчик і дівчинка. Дитсадкового віку. Складно нам з ними, як не одне, то друге захворіє, от і сидимо по черзі на лікарняному, яка там з нас уже робота!
Є у нас і бабуся, моя мати. Приходить частенько. Ввечері, щоб ми в кіно чи театр збігали, у вихідні забирає внуків до себе. Любить їх, балує, і вони бабусю дуже люблять. Скаржитися гріх, а я от хочу поскаржитися – могла б мама жити з нами, доглядати внуків. Не хоче. Говорить, ви самі повинні дітей на ноги підняти, це ваш, батьківський обов'язок...»
«Я – це та бабуся, яка любить, дуже любить внуків, а жити разом не хоче. Це на мене ображається моя дочка. А стою я на своєму ось чому. Є у мене сусіди, двоє молодят. Їхнього хлопчика бабуся і дід доглядають. То дитя їх ніби й за батьків не вважає – Петею і Галею зве. Все дідусь, все бабуся. А батьки прибігли з роботи, цьом сина у щічку, і гайда то до знайомих, то ще на якісь розваги. У вихідні дні – те ж саме. От мені й не хотілось би, щоб мої внуки батьків своїх не знали, виростуть, бабусі не стане, а до матері-батька серцем не прикиплять уже, коли в дитинстві не прикипіли. А іншого разу думаю, ніби я й не права. Важко ж їм...»
«...Жила б я з внуками, жила б, щастя б більшого не хотіла! Бо яке у бабусі, крім внуків, щастя? Тут інша біда – не тільки ж бабуся я, а й мати. А діти, вони по-своєму хочуть жити, до порад не прислухаються. Кажуть, вам все не так. А мені й справді все не так. Ніби-то й уваги дітям мало приділяють, і розмовляють з ними занадто різко. Все мені здається не доодержують мої внуки ласки. Може тому, що сама виросла без батьківської любові. Пам'ятаю, як заздрила подружкам, котрі було у батьків на шиї виснуть. От і живе в мені переконання – дитину треба любити, і треба, щоб дитина це відчувала. У них же – інші погляди. Сваримося!»
«А наша мати нам не хоче допомогти, не залишає роботу, хоч пенсію вже заслужила, могла б і відпочити. Вона продовжує працювати, а я з дітьми вдома. Менший весь час хворіє, в дитсадок його лікарі не рекомендують віддавати. Мати ж говорить, що на роботі вона потрібна. Я й сама це знаю, але може і суспільству було вигідніше, коли б бабусі внуків виховували, а молоді працювали?»
«Моя мама не може мені допомогти, потрібно доглядати хворого батька. Живемо ми в різних містах, а обміняти квартиру з районного центру на наше місто складно. А як би хотілося, щоб моя донечка хоч трішки пожила з бабусею і дідусем. Вони уже старенькі. Я сама виросла з бабусею, знаю, яке то щастя. Бабуся була моїм першим другом і порадником, до неї я бігала зі своїми прикрощами, у її тихих долонях залишала свої дитячі сльози і образи...»
Перечитуєш ці листи і бачиш: коментарі тут зайві. Та й чи допоможуть поради? Жити окремо, чи разом, працювати чи виховувати внуків – вирішити може за себе тільки сама людина.
Всі чекають від бабусі допомоги, і це також по-людськи зрозуміло. У молодих так багато справ!
Але в спілкуванні з старими, мудрими людьми є ще один, не менш суттєвий елемент, про який не варто забувати, хоч ми, на жаль, забуваємо. Наші бабусі (і дідусі, безперечно, теж!) прожили цікаве, змістовне життя. І виховний момент спілкування з ними – чи не найважливіший для формування маленької людини.
Скільки можна дізнатися від сучасної бабусі, яке велике значення має її тактовне, ненав'язливе виховання в етичному і естетичному плані. Бабуся – в білому селянському платочку чи пенсіонерка-вчителька, лікарняна няня чи геолог – в усіх величезний життєвий і моральний досвід. Досвід того, як робити на землі добро і як уникати зла. В сім'ї, в суспільстві.
Отже, всім нам разом потрібно робити все від нас залежне, щоб у нашої малечі було щасливе – з бабусями – дитинство, а у бабусь – впевненість у тому, що вона поважана – старість.
Бабусі потрібні внукам, але й внуки бабусям – також.

* * *
Вона прийшла до нас, немолода, гарна своєю вже літньою красою, жінка. Бо ж нерідко таки буває, що з віком втрачається у жінки інтерес до власної зовнішності, не вистачає сили волі стежити за собою, бути завжди підтягнутою, елегантною.
А наша відвідувачка була ніби еталоном, якою саме має бути жінка, коли... молодість залишилася тільки спогадом. В темно-сірому костюмі, білій блузочці, комірець якої був щільно застебнутий скромною, явно старовинною брошкою, з акуратною зачіскою, з гарною сивиною на скронях, вона справляла приємне враження.
І очі. Уважні, розумні, ледь повиті задавненим смутком. Дивишся в такі очі і розумієш: людина пережила немало, але навчилася тримати себе в руках.
– Я прочитала вашу статтю про бабусю. І ось захотілось розповісти про своє давнє, забуте. Може, й ворушити б не треба, але... Раптом ця розповідь комусь та й допоможе уникнути помилок. Мене, знаєте, схвилювала одна фраза в статті. Про те, що не тільки бабусі потрібні внукам, а й внуки – бабусям. Це правда. Часом гірка, якою й є вона для учасників нашої історії.
...Ми з чоловіком одружилися десь по війні. Обоє були студентами. Коли народився син, вирішили, що я переведусь на заочне відділення, працюватиму й житиму в його батьків. Своїх я не пам'ятаю, виросла в дитбудинку.
Так я оселилася в чоловіковій родині. Вчилася, працювала, допомагала чоловікові. Спочатку до мене ніби й ставилися добре, хоч я зразу відчула, що не дуже прийшлася до двору. До них я принесла хіба що не зігріту сирітську душу, а вони мали на ті часи непогані статки. В усякому разі, в квартирі збереглися пристойні довоєнні меблі, одяг. Працювали і свекор і свекруха інженерами, були корінними городянами.
Відносини у нас завжди були дуже стриманими (в цій сім'ї не розкидалися ласкою), але через якийсь час я почала розуміти, що все-таки щось не так. І листи від чоловіка йшли якісь дивні.
Не знаю, чи довго б так тривало, коли б не баба Віра. В просторій квартирі моїх свекрів невеличку кімнатку займала одинока старенька бабуся, її чомусь тут не дуже шанували, хоч, як я розуміла, коли баба Віра була молодшою, то допомагала свекрусі по господарству, бавила їхнього сина.
До мене баба Віра ставилася прихильно. Часом я на неї залишала Андрійка. Вона на руки вже не могла його взяти, а в ліжечко заглядала, угукала до малого.
Отож, від баби Віри я й дізналась приголомшливу для мене звістку. Чоловік мій, виявляється, вже якийсь час мав іншу дружину, вони чекали на дитину. Свекри про це знали, але мені, невідомо чому, не говорили.
– Може, я й недобре роблю, що втручаюся, – заплакала баба Віра. – Але ж і несила спостерігати, як ти собі й Андрійкові в усьому відмовляєш, а йому відсилаєш зарплату. Для чого ж такий обман!..
Нелегко тоді нам з Андрійком довелося. Вибралися ми на квартиру до чужих людей. Ні, свекри не випроваджували нас, але й не тримали. І не допомогли, правда, нічим, хоч знали, що ми без копійки. Ні разу й не провідали, не запитали про Андрійка.
Тоді я вирішила зовсім виїхати з міста. І всі ніби забули про нас.
Чоловік, той, певно, боявся, щоб на аліменти не подала (а я цього принципово не хотіла робити), а дід і баба чому ж? Жодним словом не озвалися до внука, ніби його й не було у них. Досі, знаєте, цього не можу серцем збагнути.
А баба Віра прислала посилочку – Андрійкові вовняні шкарпетки, рукавички й шарфик (певно, розпустила свою стару кохтинку – я по вузликах догадалась – й зв'язала). У листівці запитувала, як Андрійкове здоров'я, слала привіт нам обом і підписала «Ваша баба Віра». Була та листівка єдиною – не довго прожила баба Віра, – але відіграла вона в нашому житті надзвичайну роль.
Коли Андрійко підріс, почав запитувати, чому у всіх є бабусі, а у нього немає.
Розгубилася я тоді, от і вхопилася за баби Віриного листа.
– Була, – кажу, в тебе бабуся, синку, була. От і лист від неї зберігаю, і речі, нею тобі, маленькому, зв'язані.
Я їх і справді зберегла. Дуже зворушила тоді мене баба Віра. А подаровану нею брошку, бачите, й досі ношу.
– То почитай мені, мамо, листа від бабусі, – просить, було, Андрійко.
Я й читаю, показую шкарпетки, рукавички. Андрійко любив слухати мої розповіді про бабу Віру. А речі навіть товаришам показував, гордився: «Мене баба Віра дуже любила, шкарпетки мені, рукавички сплела, щоб я не мерз». І комірця з баби Віриної скриньки мало не до школи носив.
Я так думаю: дуже малому хотілося мати бабусю, як й інші діти. Я вже йому про її життя легенди розповідала, хоч сама, зрозуміло, мало що знала. Яка вона була хороша, розумна, завжди чинила справедливо.
Бувало, що й заговорюся. Андрійко комизиться, а я: «А баба Віра, коли була маленькою, ніколи не комизилась, слухалась». Андрійко, дарма що малий, а зловить мене на цьому: «А ти звідки знаєш? Коли баба Віра була маленькою, ти хіба була вже?»
Одним словом, баба Віра була для нас з Андрійком теплим світлечком у нашому самітньому житті.
Коли Андрійко навчився малювати, то написав портрет старенької лагідної бабусі і назвав його «Баба Віра».
– Я собі її такою уявляю, – сказав мені.
Ну, я й підтверджувала, що портрет, мовляв, дійсно схожий. Може, кажу, все-таки в твоїй пам'яті щось збереглося...
Як я шкодувала тоді, що не попросила у баби Віри фотокартки: не думала, що так все складеться.
У мене так і не вистачило мужності розповісти синові правду, навіть коли став дорослим. Дуже вже зжився він з образом баби Віри...
Про чоловіка і свекрів я нічого не знала. Але трапилось так, що син зробив винахід, про нього написали в центральній газеті. І тоді надійшов до Андрія лист. Дід і баба вітали його з нагородою, раділи успіхові, писали, що старенькі, хворі, всіма забуті (з новою сім'єю свого сина чомусь спільної мови не знайшли), просили приїхати, провідати.
Можете уявити, якою несподіванкою було це для Андрія. Важко нам було обом. Спасибі невістці, зрозуміла мене, матір, певне, вплинула якось і на Андрія. Але довго щось між нами ніби-таки стояло. Якось сказав так тихо: «Може, й зовсім не було її, баби Віри? Може, й листа ти сама написала...»
До новоявлених діда і баби Андрійко не поїхав, а подарунки до свят і гроші їм постійно переказує. Гадаю, це він правильно робить. А що не їде... Може, й недобре, а порадити йому не маю сили. Сама ось збираюсь, також не можу переступити через образу. Пригадую чомусь їхню байдужість. І бабине Вірине співчуття теж пригадую.
– Ви не думайте, вдома у нас все гаразд. В сім'ї лад, онуки ростуть. І Андрій мене вже простив. Часом навіть, коли я вже дуже внучат балую, бува, скаже: «От моя баба Віра, вона знала, що діток любити треба, а балувати ні-ні». І дивиться на мене безневинно.
А онучата, вони ж нічого не знають, чіпляються:
– Розкажи, татку, про бабу Віру. Розкажи...
І син починає творити (вже тепер свої) легенди про бабу Віру, про те, як зігріли його її рукавички.
І баба Віра дивиться на всіх нас з стіни зворушено – портрет її й досі висить в синовій кімнаті.
...Закінчивши розповідь, несподівана відвідувачка ще довго сидить мовчки. А я думаю: як же добре, що на світі жила баба Віра. Старенька, одинока бабуся, у якої вистачило серця, щоб зігріти теплом дитинство чужого онука.
І ще подумала: є на світі, безперечно, й черстві, чужі навіть своїм близьким, люди. Але ж в більшості в кожній жінці живе баба Віра.

Безкорисливі люди
Ми жили в такий період, коли і батьки, і школа прищеплювали нам погляд на життя, при якому не матеріальні блага, а духовні багатства були головними. І мабуть було це правильно і мудро. Можливо тому особливо ріжуть око факти утриманства, трудової і громадянської пасивності, властиві певній частині молоді.
Але звідки ж вона береться, ота «частина», на якому грунті зростає?
Як це не прикро визнавати, та насамперед саме в сім'ї, де з малих років на прикладі батьків формуються погляди на життя, ставлення до людей і речей.
Мені здається, ми ще дуже мало звертаємо уваги на формування у дитини такої риси, як безкорисливість. Гадаємо, подорослішає і це прийде само собою. І приходить. Та, на жаль, не завжди...
І тут величезну роль відіграють уроки, винесені з досвіду сім'ї, оточення.
Можливо, те, що я розповім про уроки, які дістали ми у своїй родині, родичівнаших сусідів, нині і не характерне. Інші умови, інші можливості і весь стиль життя. І все ж переконана, що уроки дитинства, безкорисливість батьків, наших односельчан у той найскрутніший для народу час багато в чому вплинули на формування життєвого стилю наших родин.
Дорослі пам'ятають, не можуть не пам'ятати, як важко жилося нам у дні війни і перші повоєнні роки, як гірко діставався шматок хліба. Але я не можу пригадати випадку, коли б хтось з нашої рідні чи просто односельчан не поділився тим шматком з іншим або взяв за нього плату.
Почну з одного трагічного для нас усіх випадку. Влітку 1941 року, коли фашисти зайняли село, найперше, що вони зробили, вигнали людей з своїх осель, не дозволивши взяти з собою нічого з речей і їстівних запасів.
Ми брели курним шляхом, нас підганяли окриками: «Шнель, шнель», йшли під націленими на беззбройний натовп автоматами. Опинились далеко на хуторі, куди не долітав ні гуркіт танків, ні постріли. Жителі хутора виходили нам назустріч і мовчки розбирали по хатах. Я не пам'ятаю ні прізвищ людей, які дали нам притулок, ні хати, в якій жили. Але й досі пам'ятаю, якими лагідними очима дивилась на нас, дітлахів, старенька господиня.
«То ви ж, бідненькі, голодні!» – і кинулась на город копати картоплю. Пам'ятаю, як у дворі, порослому споришем, у величезному казані варилася картопля, як хазяйка, подоївши корову, розливала молоко, – геть усе, в чашечки чужих дітей. Як вночі шукала, чим теплішим вкрити нас, щоб бува, не померзли. І жаліла, жаліла. Якою ж високою була та жалість!
Майже тиждень ми жили на хуторі, а коли повертались додому, ні про яку плату не велась навіть мова. Доброта людська вимірялася не ціною грошей, а ціною життя.
Повернулись ми в пограбоване фашистами подвір'я, з речей залишились хіба що зовсім негожі та ті, що були прикопані в садку.
І я добре пам'ятаю, що за всі ті важкі роки, коли не було в що вдягнутися, не вистачало хліба, наша бабуня не продала жодної склянки молока. Трішечки залишала для себе, а решту ділила між сусідами, в котрих були маленькі діти.
Жодного яблука, жодної пригорщі вишень також не потрапляло на ринок, обділяли ними сусідів, знайомих. Так само й вони, чим могли, ділилися з нами.
Чомусь найбільше запало в пам'яті, як бабуня перешивала з старих речей нам сукенки, пальтечка. І не тільки нам, а й сусідським дітям.
Було, покличе бабуся сусідську Марійку, приміряє на неї сукенку, з чогось старенького стулену, де треба підіш'є, пристрочить оборочку, прикрасить бантиком, підкрохмалить, випрасує. І біжить щаслива дівчинка додому в обнові.
Коли я згадую ті часи, мені здається, що всі люди на нашому кутку жили, як одна сім’я. Ділилися і їжею, і вдяганкою, і навіть сірником та дрібком солі.
І вже потім, коли війна закінчилася, і жилось нам усім і легше, і краще, та звичка – ділитися всім, що є в хаті, залишилась.
У нас залишилась вона назавжди.
Ми повиростали, у кожного з'явилася своя сім'я, а лад у ній, той, батьківський, прагнули зберегти.
Не тримати зайвих речей, а як раптом з'являться, подбати, щоб потрапили тому, кому потрібніші.
Не гнатися за модними, престижними речами. Не міняти речі, коли вони ще можуть служити, тільки тому, що їх давно вже поміняли знайомі, не влаштовувати речових перегонів.
Зате стало правилом не шкодувати нічого для розвитку здібностей і збагачення духовного світу дітей. Маю на увазі насамперед книги, зустрічі з мистецтвом, подорожі, спілкування з друзями.
Особливо уважними завжди були у нашій сім'ї до дитячих уподобань, захоплень якоюсь корисною справою, прагнули розвивати нахили дітей, допомагали їм.
Бо як часом ще буває? Захоплюється син радіотехнікою, але на деталі потрібні гроші. І тут батьки стають у позу. На дорогу вдяганку синові вони не шкодують сотень, а 2-3 карбованці на транзистори чи там що інше – нізащо не дадуть. Так і гине, можливо, покликання. А трапляється й гірше. Хлопець «шукає» деталі там, де вони «погано лежать».
Не дозволяють батьки синові збиратися з друзями вдома, оберігаючи свій спокій і чистоту квартири, і вони йдуть на вулицю, в підворіття, де їм усе дозволено.
У Сахнівській школі мені розповіли такий випадок. Учень захоплювався авіамоделями, хотів виготовити сам апарат, але грошей на потрібні деталі батьки йому не дали. Тоді він «знайшов» моторчик і почав його розбирати. Добре, що в школі з увагою поставились до хлопця, не скалічили йому долі, а навпаки, залучили до участі в технічному гуртку, де він швидко став одним із перших. Підтягнувся і з навчанням.
Подібний випадок трапився і в іншій школі. Тут, на жаль, хлопця врятувати не вдалось. А починалося все з телефонних трубок та інших дрібниць, з того, що вдома так дбали про чистоту паркету і нові меблі, що дітям місця там вже не знайшлося.
У нас в сім'ї все було по-іншому. Син захоплювався радіотехнікою, і ми йшли йому назустріч. Не в такій вже й розкішній площею нашій квартирі одна кімната була виділена для його занять і швидко перетворилася в радіомайстерню, в якій збиралися майже всі однокласники. Вони виготовляли радіоприймачі, часом зовсім мініатюрні, з сірникову коробку, прилади для «полювання на лисиць». Навіть телевізор зробили за опублікованою в журналі «Радіо» схемою. В кімнаті сина завжди щось читали, обговорювали, конструювали, пахло горілим від паяльників.
Не скажу, що це було дуже зручно. Знайомі часом дивувалися з нашого «стилю» життя, та й радіодеталі для таких приладів недешево обходилися. Але ми не зважали на це. Син, захоплений цікавою для нього справою, ніколи не завдавав нам прикрощів. А згодом захоплення допомогло і в житті. Тепер у його кімнаті у нас вітальня, але нам інколи так не вистачає і дротів, які обплітали все навколо, і запаху від паяльника. Ні, ми ніколи не пошкодували за тим, що поступалися зручностями заради вогника захоплення, який жеврів у дітей. До всього іншого, джинсів, модних речей, вони були завжди байдужі, виросли безкорисливими і скромними у своїх потребах.
Син нині живе і працює в іншому місті, займається науковою роботою. Розлетілися по країні і його друзі. Але, буваючи в місті, завжди відвідують свою «радіомайстерню», розповідають про себе, залишаються пити чай. Час, проведений в нашому домі, ту безкорисливість і увагу, з якою їх тут зустрічали, згадують з вдячністю і любов'ю. Стиль життя, ставлення до людей прагнуть перенести в свої молоді сім'ї. А для нас це – найвища винагорода...
Безкорисливість... Яка це прекрасна людська риса, і як потрібно нам її виховувати, щоб грибок сутяжництва не роз'їдав молоді душі, щоб для них завжди було головним прийти на допомогу іншим, щоб мріяли вони жити красиво, а не розкішно, в праці на благо країни, а не в розвагах і лінощах.
І коли ми оглянемось навколо пильніше, то побачимо, скільки серед нас живе людей, для яких безкорисливість – це норма поведінки, які інакше просто не уявляють собі життя. Вони завжди поділяться з вами книгою, своїм часом, прийдуть на допомогу в скрутну хвилину. І зроблять це непомітно, делікатно, щоб не зачепити почуття вашої гідності.
Бо й справді, скільки добрих справ роблять для нас люди, про яких ми так ніколи й не дізнаємось. Справжня безкорисливість не потребує реклами.
«Про те добро, яке я робив людям, вони здебільшого й не здогадувались. Захищав, відстоював честь, відводив необгрунтовані звинувачення – всього було на віку. А хіба про це розповіси людині, не зробивши їй боляче? В нашій сім'ї не прийнято було афішувати зроблене добро, хоч завжди і в усьому йшли людям назустріч. Так чинити для мене з дитинства стало нормою», – мій співрозмовник знизує плечима, мовляв, а як же інакше?
Безперечно, інакше він, інтелігентна, делікатна людина, не мислить. І хоч, треба дивитися правді у вічі, – не завжди ті, кому робиш добро, виявляються вдячними, а часом і гідними наших безіменних турбот. Свою натуру змінити важко. Та добро, зроблене людям, все-таки, як правило, породжує добро.
У кожної людини з роками виробляється і формується на грунті якостей, вироблених у сім'ї, притаманна їй життєва позиція. Добре, коли вона міцно замішана на безкорисливому служінні людям. Служінні добру.
Кажуть, що найбезкорисливіші у світі – діти і старики. Учімось же у них цієї прекрасної людської риси.

* * *
І, дійсно, найбільше розповідей у нашій пошті про людей старшого віку, про безкорисливі вчинки у складні воєнні і повоєнні часи. Недаремно дехто запитує: можливо, люди тоді були добріші? Безкорисливіші?
Можливо. А найпевніше, то був час, коли на гребені трагічних для країни подій історії найяскравіше висвітлювалися грані як людської самопожертви і доброти, так і їх антиподів. Війна ніби розділила людей на табори, розділила не тільки буквальною лінією фронту, а й лінією, що пролягла через людські серця. І яке то щастя, що на нашому боці були всі ті справжні люди, для яких безкорисливе служіння Батьківщині, а отже, й народові своєму, виявилося єдиним можливим вибором. Навіть, коли це був вибір між життям і смертю.
І коли ви проходите повз мовчазні обеліски, повз безіменні фронтові могили, знайте: то сама безкорисливість, сама відданість тягнеться до ваших сердець пам'яттю, а квіти біля підніжжя пам'ятників воїнам, – то квіти, покладені нами на найсвященніший наш олтар.
Про людей війни, які для нас уже стали легендами, ми розповідаємо в газетах, по радіо часто. Сьогодні ж хочеться згадати тих, хто живе поруч, живе скромно і непомітно, розсіваючи навколо себе безкорисливість, як розсівають сівачі весною в спраглу землю добірне зерно.
...Ось знову кілька листів з Золотоноші нагадують про Ганну Федорівну Черес, жінку, яка в роки війни пригорнула до себе, мов чайка чаєнят, двадцять дев'ятеро осиротілих дітей. Виростила, виховала їх, прикриваючи своїм щирим серцем від недолі, голоду і самотності: «Таке велике серце у нашої мами, таке велике, що вистачало його на всіх, на кожну тую долю, кожне наше горенько»
Листи, про різне – здається, зовсім різне, – але насправді про одне й те ж – зустрічі з доброзичливістю, щедрістю людською.
Про тітку Ольгу, її дивовижну людську щедрість, доброту в Мокрій Калигірці ходять легенди. Очі її, обличчя, вкрите милими веснянками, так і випромінюють доброту. Коли дивиться на тебе — здається, ті сонячні краплинки ось-ось візьмуть та й бризнуть з її щік вам прямісінько в душу. Щиру трудівницю держава неодноразово нагороджувала орденами і медалями, а люди – любов'ю і вдячністю. За те, що завжди вчила не тільки ставленню до праці, а й насамперед – отому доброзичливому, уважному ставленню до людей, ставленню до проблем життя.
Кажуть, що одинокі люди часто замкнуті, зосереджені на собі. Що ж, річ гірка, тут нічого не скажеш. Треба мати велику мужність серця, щоб не очерствіти, не збайдужіти. Ольга не збайдужіла. Свою нерозплескану доброту вона щедро ділить з людьми, кожному завжди готова прийти на допомогу. Живе у її душі невтримна потреба робити людям щось добре, щось дарувати, вділяти від своїх щедрот. Так і перекочовують з її хати не тільки добре слово і вчасна поміч, а й телевізори, меблі – «комусь потрібніші». До неї, як до рідної бабуні, горнуться сільські діти.
А ото дізнається, що хлопчакам котроїсь з подруг хочеться придбати велосипед, йде в магазин, купує: хай хлопчики мають те щастя. Мріє сусідська світлоока дівчинка про годинник, хай здійсниться її мрія – у нас, сиріт, такої можливості не було! Проста і мудра її філософія: коли можеш комусь принести радість, то чому б її не принести? І в самої зігріється серце біля тих радощів.
Можливо, листи про людську щедрість і доброту йдуть лише від людей – і про людей – старшого віку? А молодь, сучасна, дещо раціоналістична молодь, на неї не здатна? І безкорисливість – це та риса, якої вона не знає?
Знає. Просто у молоді завжди так багато справ, вона так поспішає встигнути чогось досягти, зробити, що не завжди має час оглянутись, помітити, оцінити. Та ось життя зіткнуло віч-на-віч з чиїмось горем, чиїмось болем – і людина на очах міняється. Вона така ж, як і її мама, бабуся, а часом і добріша, готова вистояти проти егоїзму, корисливості, недоброти, піти наперекір батькам, коли вони не розуміють поруху її душі, готової до самопожертви в ім'я справедливості.
«Мені 24 роки, Я жила і не знала, що в Черкасах існує будинок дитини, і, певно, й досі не знала б, коли б не випадок. Якось зустріла знайомого чоловіка, він сказав, що йде провідати доньку Ганночку. Мати її пиячить, з дітьми, а був у неї ще й син, жити не хоче. Якась невідома сила потягла мене туди. Коли я вперше побачила Ганночку – вона була така маленька, легенька, як пушиночка, – я боялась взяти її на руки. Потім я почула, як лікар говорив батькові Ганночки, що дитина з усіх сил бореться за життя, їй треба жити в сім'ї. Адже вона вже кілька разів була в реанімації. Мені стало страшно за дівчинку. І я зважилась. Зважилась на все...»
Тепер діти, братик і сестричка, стали дітьми авторки листа. Наперекір волі її батьків, які, безперечно, бажали своїй дочці іншої долі, наперекір думці подруг.
«Я звикла до своїх дітей і люблю їх більше за всіх на світі», – пише жінка.
Не було житла, не було ніяких умов, але було невтримне бажання допомогти дітям, узяти на плечі їхню обіду. Перед очима весь час стояло одинадцятимісячне немовля, вчувалися слова лікаря: «без сім'ї вона не виживе». І ось все в минулому, все влаштувалося, і є мати, і двоє діток, яких вона «любить більш за всіх на світі» і які люблять її.
Більш за все на світі може любити чужих дітей тільки людина з справді добрим серцем. Хоча, стривайте, хіба є на світі чужі діти?
«Я хочу, щоб і інші знали, що є у нас в Черкасах такий будинок, де обділені батьківською любов'ю діти чекають нашої людської любові». І хоч там працюють щедрі і добрі серцем, безкорисливі в своїй любові до дітей люди, хоч вони все роблять, щоб сироти не відчували свого сирітства, діти вперто, з негаснучою надією а очах і вірою в чудо чекають тих, кого можуть назвати мамою і татом.
Ось чому мені здається, що великі прийомні сім’ї, які виникають тепер у країні, як форма влаштування дітей-сиріт, мають перспективне майбутнє. І держава провинна всіляко підтримувати їх. Діти ростимуть у сім’ях, їм буде кому сказати найтепліші слова — мама, тато...
I ще одна історія. На терези, які зважують чисто людські якості молоді. На вулицях нашого міста можна часто побачити молодих – юнака і дівчину. Він іде, трохи погойдуючись, мужньо і вперто творить ходу. Для нього кожний крок, то праця, краплина поту на чистому юнацькому чолі. Так трапилося, що юнак залишився без ніг. Він повернувся не сам, привезли люди в білих халатах, і довгий час єдиним засобом його пересування була коляска для тих, у кого інших засобів немає.
Юнак, стиснувши зуби, переносив біду. Він знав: для того, щоб жити, жити достойно, потрібна неймовірна мужність, сила волі. І він зібрав їх, викував у собі.
Йому в цьому допомогли батьки, друзі. Але насамперед вона. Молоденька дівчина, вірність і мужність якої не дозволили йому занепасти духом, здатися. Недаремно ж говорять, що людські стосунки уособлюють собою вершину людської краси. І тим, хто зустрічає їх на вулиці, здається, що заглянули вони у вічі найсвітлішому, наймудрішому, що є в людській суті і що треба в собі берегти, плекати, як основу життя.
Оті красиві, безкорисливі люди! Вони як світло промінця – хочеться до нього дотягтися. Але, і як докір совісті, яка не спить тому, що людина не зробила для інших все, що в її владі, було зробити.


 
додати

Комментарии 

 
0 #17 Colby 2018-01-04 13:33 online loans for bad credit
payday loans online
no credit check: http://loansmart24.com/
payday loans
payday loans online direct lenders: http://loansmart24.com/
Цитировать
 
 
0 #16 Abroklax 2017-12-20 05:54 Адекватные отзывы о лучших товарах в 2017 году

В этом году в сети продается целая куча товаров из группы «Красота и здоровье», и частенько данные товары представляют из себя мази и гели или назначаемые внутрь биологически активные вещества.

Закономерно, что перед приобретением и началом использования таких средств лучше зайти на портал с отзывами и изучить опыт других людей, хороший пример объективного отзыва вы можете найти на страничке миноксидил перестал помогать

И помните про то, что применение любых средств медицинского назначения надо обсуждать с врачом, а на заниматься самодеятельност ью.
Цитировать
 
 
0 #15 Anettasa 2013-08-31 12:01 большое спасибо!Взяла себе тоже-пригодится. http://www.pozitiv-stroi.ru/stati/mobilnye-betonnye-zavody-mif-ili-realnost/ - многие выходят , http://masterovoy35.ru/ - http://masterovoy35.ru/ .
http://www.sk-priangarsk.ru/ - http://www.sk-priangarsk.ru/ , http://samponn.ru/ - строительные компании москвы .
Цитировать
 
 
0 #14 MilaviKt 2013-08-18 22:52 http://www.ristroy.ru - www.ristroy.ru, http://protexnologii.ru - protexnologii.ru. Прикольно :) Можно сказать, это взорвало мой мозг! :) http://genmontage.ru - genmontage.ru, http://lux-standart.ru - lux-standart.ru. Цитировать
 
 
0 #13 Michael Kors Outlet 2012-07-21 09:07 Once one of the greatest hitters on visit, he explained the actual scenery had changed a great deal in that way since he or she turned professional, along with players being a lot more athletic these days. http://www.michaelkorsoutlets-us.com Michael Kors Outlet Woods stated he or she as well as Vijay Singh was once the only real top players on the PGA Visit working out but not any more."Guys have been in a fitness center, they're lifting the dumbbells, they're striking the track, they're trying to get more powerful, faster because undoubtedly just about all sports activities do. Цитировать
 
 
0 #12 AmaniaVal 2012-07-18 19:55 sector catering diligently to the needs of both men and women all across the globe. viagra for sale , viagra no prescription,vi agra pills, cialis cost,purchase cialis,cialis daily Цитировать
 
 
0 #11 Dedsuttef 2012-07-17 22:55 (NO) in the corpus cavernosum of the penis binds to guanylate cyclase receptors, which results in increased viagra reviews , cheap viagra,viagra samples, cialis,cialis soft tabs,cialis soft tabs Цитировать
 
 
0 #10 Rafalashy 2012-07-06 19:21 cause a sudden and serious decrease in blood pressure. During sexual activity, if you become dizzy or viagra sample , viagra prices,generic viagra, order cialis,buy cialis professional,ci alis 5mg Цитировать
 
 
0 #9 OccarryOrgalt 2012-06-25 06:49 amount of men be saved on faced life with. Most people start change testified to mg pill and facilities and many companies produce brand-name a necklace. buy cialis 20mg , cialis online,cialis samples, buying viagra online,viagra sales,viagra best price Цитировать
 
 
0 #8 frofsnofe 2012-06-24 21:46 Distance learning by its very nature is green education. The online format lessens the need for further constr cialis uk , cialis professional review,generic cialis, viagra sample,sildenaf il viagra,cheapest price viagra Цитировать
 

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить