Головна Література Лілія Шитова Наш моральний вибір
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

 

Сейчас 160 гостей онлайн

Наш моральний вибір

Автор часто згадував ці слова в дні чорнобильської трагедії, подій, які часом давали зовсім несподівані відповіді на поставлені в цій мужній пісні запитання. Що ж, Чорнобиль багато що перевірив у нас, людях, став великим для всіх випробуванням. Тож слідом за автором, який назвав один з розділів повісті «На чому перевіряються люди», задамо й собі це запитання. Кожний зокрема.
Справді, чим ми сьогодні перевіряємось? Певно, не помилимось, коли скажемо, що кожного з нас насамперед перевіряє справа, яку ми тепер всім миром почали.
Сьогодні ми перевіряємось тим, як ставимось до своїх службових обов'язків, на якій би посаді не знаходились. Життя показує: немає маленьких посад, маленьких обов'язків. Часом від неправильно загвинченого невеличкого гвинтика може трапитися велика біда. І прикро, що ми чомусь про це забуваємо, коли примирливо ставимось до бракороба, прощаємо недбалість, призвичаїлись до порушень трудової, технологічної дисципліни.
Ми призвичаїлись, прощаємо. Але економіка нічого не прощає. І тому нам доводиться починати багато чого заново, вчитися, здається, елементарних речей. Подумайте тільки, ми сьогодні змушені говорити про те, що платити людині зарплату потрібно ту, яку вона заробила. А для цього передусім забезпечити її роботою. І це, здається, нині для нас найскладніша проблема.
І дуже добре було б, коли б ті, від кого це залежить, частіше згадували слова Миколи Вінграновського:
Не буде щастя ні мені, ні люду,
Поки на світі нещаслива буде
Хоча б одна людина роботяща.

А про яке щастя може йтися, коли у людини немає елементарного – роботи? І наші багатії мали б знати, вони перевіряються і тим, як створюють робочі місця. У своїй країні. Для своїх людей...
А тепер хотілось би ще назвати кілька проблем, на яких, як нам здається, нині перевіряємось, і дуже серйозно, всі ми.
Загальновідомо: моральність суспільства визначається тим, як воно ставиться до своїх стариків і до своїх дітей. А як в житті? Конкретно, в твоєму місті, районі, селі?
В країні сотні тисяч людей старших працездатного віку, всі вони багато зробили для суспільства, все, чим ми нині користуємось, створено їхнім розумом, їхніми руками. Багато з них й сьогодні ще працюють, допомагають дітям, виховують онуків, вчать нас мудрості вчинків і доброти серця. Проїдьте селами, спитайте, хто плекає біля будиночків вишневі сади, щедрі грядки городини.
Але ж скільки серед ветеранів нині є одиноких, тих, у кого війна і час забрали дітей, здоров'я. А про них забули ті, кому не слід забувати. Страшно...
Страшно і гірко. Все більше і більше ветеранів стають безпомічними. Ми перевіряємось тим, як ставимось до них. Діти і онуки цих людей, їх односельці, всі, абсолютно всі, дорослі і здорові люди.
Кожний ветеран колись працював у колективі. Але не завжди там, заклопотані своїми труднощами і проблемами, бувають уважними до них. А ветерану ж не так багато й треба, тільки б знати, що про нього пам’ятають, почути слова вдячності.
І тут варто згадати про одну добру справу. З вдячністю і теплотою сприйняли ветерани-журналісти області акцію правління обласної організації Національної спілки журналістів України — "Покликання — журналіст", зініційовану головою правління організації Сергієм Томіленком. Активно підтримала задум журналістів і компанія "Київ-Стар".
Акція була спрямована на підтримку і вшанування ветеранів черкаської журналістики, вивчення їхнього професійного досвіду. І вона перевершила всі сподівання. В обласних і районних газетах публікувалися нариси про постаті черкаської журналістики, відбулася зустріч молодих журналістів із ветеранами в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького, їх вшанували цінними подарунками. Але найголовніше, підкреслюють ветерани, це те, що їх не забули, відзначили добрим словом їхню творчу працю, а молодь більше дізналася про вклад ветеранів у розвиток черкаської журналістики, поцінувала його.
І це — не епізод. Не менш плодотворним і цікавим виявився і наступний крок правління обласної журналістської організації. Спільно з працівниками обласного караєзнавчого музею тут відкрито першу в області експозицію, присвячену розвитку журналістики на Черкащині. Є в музеї й окремі стенди, що висвітлюють творчість відомих журналістів. Таким чином виставка працює на престиж нелегкої журналістської професії, пошановує її ветеранів, а молоді дає змогу повчитися в своїх старших колег. Для неї ці заходи так само багато значать, як і для ветеранів.
То, може, цей гарний приклад обласної організації спілки журналістів‍ візьмуть до уваги й інші організації, установи, підприємства? Наші ветерани заслуговують на це.
Звісно, тут потрібно докласти чимало зусиль. Але найбільше — має бути бажання творити добро, вшанувати працю своїх попередників.
Ми часто повторюємо: все краще дітям. А чи завжди це так? В області багато шкіл розташовано в старих, пристосованих, а то й аварійних приміщеннях. Там вчаться наші діти. «Квіти нашого життя». А скількиом батькам доводиться возити дітей в інші села... То, може, потрібно забути на якийсь час про інші наші потреби і бажання, відкласти їх і зайнятися цією проблемою? Всією громадою? Коли ми всі проявимо наполегливість, кровний інтерес, то нікуди буде дітися і тим, хто досі не хоче або не може зрозуміти, що немає нічого важливішого, ніж виховання здорового і освіченого підростаючого покоління.
А скільки ще у нас серйозних проблем у роботі з дітьми-сиротами. І цим ми також перевіряємось. Як поставимось до діток, яким доля відмовила в головному – батьківській ласці. І не тільки поставимось, а й побачимо свою вину перед ними. За те, що їх спіткало і чого вони досі недоодержали від суспільства. Від кожного з нас.
Є у нас два будинки дитини. Чи знаєте ви туди дорогу? Тут завжди вас чекають, тут завжди потрібна допомога. Ласкаве слово. Доброта.
Ми перевіряємось увагою учасників війни, до воїнів, які в мирні для нас дні повернулися з Афганістану не тільки з нагородами, а й з тяжкими ранами; як ставимось до пам'яті тих, хто не повернувся, до батьків, які втратили своїх синів.
Перевіряємось тим, як ставимось до хворих, як повернемось обличчям до проблем сучасної лікарні, поліклініки, турбот і побуту тих, хто нас лікує.
І ще є одна, спільна для всіх турбота – охорона навколишнього середовища. Повітря, яким дихаємо, вода, яку ми споживаємо, земля, яка нас годує. Ми, черкасці, перевіряємось цією складною для нас проблемою – кожний, від домогосподарки до керівника найвищого ешелону. Перед природою, а отже, й перед майбутнім наших дітей, ми завинили, перетворивши своє найзеленіше, найчистіше місто в одне з найзабрудненіших міст, а наші села — в склади небезпечних хімікатів.
І сьогодні ми перевіряємось тим, який внесемо вклад в охорону природи, як будемо боротися проти її знищення і забруднення. З тими, хто її псує, забруднює, порушуючи найсвятішу заповідь людини – берегти колиску, яка виколихала людство.
Ми перевіряємось тим, як боремось зі злом.
Доки живу —
Не хочу знать спокою,
Доки живу —
Відкину геть жалі.
Життя моє!
Поклич мене до бою
Супроти всього
Злого на землі!
Гадаю, під цими проникливими словами нашого земляка поета Данила Кононенка підпишеться кожен із нас. Бо кожен із нас має стати на прю зі злом, коли воно загрожує добру.
Ми перевіряємось любов'ю до рідної мови. І куди б не закинула нас доля, маємо дбати про неї, берегти і леліяти її. Данило Кононенко живе в Криму, працює в єдиній там україномовній газеті «Кримська світлиця», яка наполегливо пропагує вітчизняну історію, культуру і літературу. Там, в російськомовному оточенні, народилися і виросли його діти, і поет, з болем і тривогою, звертається до сина:

Мову свою солов'їну —
Мамину пісню-розмай,
Сину мій, рідна дитино,
Не забувай!

Для кримських дітей письменник випускає українською мовою газету «Джерельце», щоб вони з дитинства насолоджувалися неперевершеною красою і багатством рідного слова, оволодівали ним.
А який взірець любові і шани до рідної мови подають нам українці Канади, Австралії й інших чужоземних країв. Як дорогоцінний скарб, з покоління в покоління передають вони знання українського слова своїм нащадкам.
Ми перевіряємось... Перевіряємось на зрілість, гуманізм, доброту. На мудрість і справедливість, мужність і сердечність. Перевіряємось щодня, щогодини. І тому спитаймо насамперед себе, спитаймо тих, хто поруч: ти б пішов з ним, пішов би зі мною в розвідку?

Випробування... демократією
Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш,
Твоя краса цвіте в моїх очах.
Але скажи: чи ти зі мною поруч
Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?
Василь Симоненко

У суворий і тривожний період ми живемо. У період, коли демократизація суспільства, гласність наступають на горло командно-адміністративним методам, сірості, бездарності, зрівнялівці. Зникають закриті для критики зони, не стає осіб, які б стояли поза нею, нам всім, здається, легше дихається.
«А ще хочу сказати про гласність. Вона вимагає від людей величезної сумлінності. Тут на перший план мають виступати такі якості як абсолютна чесність, порядність, делікатність, доброзичливість" — читаємо в листі.
«Дивна логіка у автора листа!» – можна було б вигукнути, прочитавши його. Гласність і делікатність, доброзичливість, здається, ці поняття, як говориться, з різних опер.
У тім-то й справа, що зовсім не з різних, і чим більше набуває демократія прав, чим яскравіше проявляється її вплив на наше життя, тим більше й варто нам задумуватися над кровним зв'язком цих слів.
Демократія і гласність – випробуваний засіб боротьби за перемогу найдосконаліших людських стосунків, впровадження прогресу. І тому можна з впевненістю сказати, що без чесності, порядності, доброзичливості та й делікатності – вони нічого не варті. Гласність – для людини, а не механічного робота, в ім'я людини, а не заліза, все, що робиться в Україні – мусить служити людині, її інтересам.
Відтак кожному з нас слід, певне, задуматися: як же я розумію гласність і як саме нею користуюся?
У демократичному суспільстві гласність має бути девізом, паролем до людських сердець. Гласність – в усьому – у розв'язанні економічних і суспільних завдань, кадрових проблем. Гласність – щодо історії і не лише її здобутків, а й важких помилок, гласність – не тільки в економіці, а й в психології мислення. Відсутність гласності завдала тяжкий удар науці, економіці, мистецтву (де в зв'язку з відсутністю гласності часом займали командні висоти не талановиті і роботящі, а бездарні і байдужі), формуванню правосвідомості. Щодо останнього, то стало ясно: в правоохоронних органах працюють звичайні люди. Опинившись за зачиненими дверима, поза обговоренням і критикою, багато з них морально деградували, скотились до кримінальних злочинів, боротьбу з якими їм довірено вести.
І хоч морально нелегко пізнавати гірку, а часом і страшну правду, знати її необхідно. Дехто запитує, для чого, що це дасть, адже минулого не повернеш. Дасть – багато. Наприклад, гарантію того, що в майбутньому це вже не повториться. Злочинці мають знати, що вони нестимуть найсуворіші покарання за порушення закону. І особливо ті, кому доручено цей закон оберігати.
Свіжим вітром гласності повіяло після зняття заборон з деяких раніше закритих статистичних даних, і насамперед, з даних про порушення режиму охорони навколишнього середовища. Що ж, нам стало від цього жити тривожніше. Але будемо вважати, що широка гласність зіграє тут свою позитивну роль.
Ми ще тільки на початку цього нелегкого шляху. Ми ще тільки вчимось демократії, вчимось жити в умовах гласності. І треба, щоб ми, викриваючи негативне, вчились помічати й паростки досвіду, нове, світле, щоб не дозволили демагогам спекулювати на гласності, під виглядом критики паплюжити людей – цього в нашій історії було вже задосить. А може й більше ніж задосить!
Давайте глянемо правді у вічі. Не встигла минути ейфорія від того, що нарешті в країні перестали всерйоз сприймати доноси анонімника, на рахунку якого тисячі скалічених доль, як його місце на історичній арені за будь-яку ціну прагне зайняти демагог. І вже займає...
Усі ми розуміємо, що часто це нашвидкуруч перелицьований наклепник, який поспішає зняти дивіденди з гласності і демократії. Але саме перед ним ми й пасуємо. Як завжди пасували добрі перед злими, порядні перед нахабами, скромні перед пихатими – цей ряд можна було б продовжити. Але не будемо. А будемо боротися з демагогом. Не дамо йому втопити в багні злослів'я, підробленого під принциповість, нашу людську гідність. Бо хіба ви не помітили, що кожен, хто в критиці використовує тільки чорні фарби, відчуває себе в ранзі не менш як звинувачувача, добре знаючи, що добрі, скромні і порядні не посміють йому заперечити, побояться, що їх віднесуть до розряду затискувачів критики. Особливо ж, коли та чорна фарба виливається на голову людини в ранзі хоч маленького, а керівника. Не скажуть – добрі, скромні і порядні: «Голубчику, оглянься хоч трішки на себе, вимагаючи від інших, роздивись, як дієш сам». Просто не вміють вони, не навчились давати відсіч.
А треба – без цього демократія і гласність перетворяться в свою протилежність. Їх просто не буде. І добрим, порядним, скромним вкрай необхідно бути ще й твердими, принциповими, вчитись відстоювати завойовану демократію, щоб вона служила чесному люду.
Чому ми так ненавидимо, чому така бридка нам анонімка! Тому, що час її панування формував у нестійких, морально не загартованих людей найстрашніші риси – зрадництво, доносительство. Те, що зневажалось в усі віки, усіма народами, під виглядом анонімної критики, було узаконене. А скільки за цим, крім людських нещасть, стояло моральних вироджень! Деградації особистості!
Це ми тепер всі розуміємо. Демагог, правда, відкритий. Він стоїть перед нами, дивиться нам в очі, але в нього, як і в анонімника, немає ні душі, ні совісті. Та ж корисливість, ті ж помста і заздрість, той же кар'єризм, тільки під іншим соусом.
Демагогія існувала завжди, але небезпечна вона особливо зараз, коли нам дорогі кожна хвилина, кожна година, коли нам потрібні сили, здоров'я, добрий настрій кожної людини. Багато хто з нас схильний вважати демагогів, крикунів дитячою хворобою демократії, якої, ніде правди діти, так довго нам бракувало, що дехто просто сп'янів від необмежених можливостей висловитися. Хай і так. І в багатьох випадках, віриться, саме так і є.
І все ж... І все ж, як не парадоксально, саме в період розгортання демократії (може не досить вдале?) стало відбуватися щось незугарне і навіть небезпечне. Небезпечне для моралі людей. Вседозволеність і безкарність за скоєне. І що найприкріше, подали цей приклад ті, котрі мали б демократії вчити. Скільки бруду, неперевірених звинувачень, а то й злої неправди вилили вони один на одного, безбожно використовуючи для цього пресу, радіо, телебачення і... трибуну Верховної Ради! Ту, з якої до народу мали б з чесним словом звертатися депутати – ми ж їх для цього обрали! Втім, чи насправді обирали ми отих всіх невідомих осіб, які нічого не зробили для країни, а їх просто повключали до списків очільники партій? З невідомих і незрозумілих люду причин! Щось не так у нашому виборчому законі, щось, дуже, не так.
Депутати, це ж ті, кому ми довіряємо свої долі. І вони повинні заслужити цю честь! А вони... Скільки наслухалися дикого і неправедного ми про них, від них же самих. Бо злі слова мають властивість бумерангом повертатися до тих, хто їх рече.
Ось така невтішна вимальовується картина! Що й дало підставу лауреату Шевченківської премії Борису Олійнику написати у своєму вірші «Не копайте яму» такі гіркі слова:
Бо вже так обклали
Одні одних брудом,
що питання встало:
Чи ми й справді... люди?
Брату брат, їй-право,
Накопали стільки —
Ледь не півдержави
В ямі по маківки.

Ми ніби забули, а треба ж пам'ятати, – завжди пам'ятати! – мета демократії – єдина її мета – служити людині. І вся ота гласність, якою так безапеляційно, так шкідливо для здоров'я нації, скористалися наші зверхники, має голосувати не за них, а за людину.
Нічого. І розберемось, і навчимось. Переможуть демагоги на зборах, де обирають керівника, оберемо не найкомпетентнішого, а найвигіднішого крикунам, – розплатимось власною кишенею і втратою позицій в економіці – іншого разу мовчати не будемо, обиратимемо того, хто може бути справжнім вожаком. І на виборах – також.
І будемо копати разом – не яму «брату брат», а викопаємо, як пише поет, у степу криницю.
І покажем світу
Збратані судьбою,
Що ми ж таки діти
Матері одної!

А ще мріє Борис Олійник:

Щоб така утішна,
Грала в ній водиця,
Аби й сам Всевишній
Забажав умиться.

Помріймо спільно з ним. Ми цього варті!
...Випробування демократією, воно виявилось не таким легким, як ми собі уявляли. Та ми, вірую, його витримаємо. Адже, попри всі наші біди, у більшості нашого народу чисті помисли і високі почуття.

Що скажуть люди...
Як хочеться вину, що душу ссе,
Звалить на когось!
Та даремні мислі.
Бо з тої миті, як на світ родився,
Я вже відповідаю в нім за все!
Борис Олійник

«Ми б і раді, але що скажуть про нас люди?». Такою несподіваною, хоч, коли по щирості, то не дуже й несподіваною була відповідь усіх тих, з ким нам доводилось розмовляти про форми гостювання. Ми висловлювали думку, що воно, гостювання, як і інші форми спілкування, цілком можливе і без алкогольних напоїв. Мали на увазі в тому числі і весілля, і зорини, і проводи в армію...
Це ж питання («а що люди скажуть?») задав вчитель, який готувався проводжати сина в армію.
Проводи відбулися. Відбулися без краплі спиртного і були вони якимись особливо теплими, ліричними. Старші говорили з молоддю про значення служби в армії для зміцнення обороноздатності країни, про обов'язок кожного молодого громадянина мати поряд з мирною професією і професію військову. Ветерани добре пам'ятають жорстоку дійсність. На війні гинули насамперед ті, хто не мав бойового досвіду, незагартовані фізично. І слухали, слухали молоді, і такі гарні, сповнені роздумів про життя, були в них очі.
А які очі були в тих, котрих (рідні батьки!) споїли на проводах, щедрою рукою наливаючи вино і горілку в їх склянки?
Вони ще вчора були дітьми, школярами. І в школі вчителі палко проповідували норми моралі, несумісні з пияцтвом, і організм їхній ще не встиг загартуватися, не навчився захищатись від шкідливих впливів. Які останні спогади винесли вони з батьківського дому, з свого села? П'яні теревені і п'яні сльози, головний біль і гірке похмілля. А може, і якийсь власний препоганий вчинок, якого ніколи б не допустив тверезим, злі слова, сказані дівчині, з котрою дружив з шкільної парти. А тепер вона побачила його в усій п'яній «красі» і заявила, що чекати – такого – не буде. І підтвердила це своїм першим і останнім листом, за яким в довгі дні солдатської служби вже нічого більше не буде. Хіба що батьки сповістять: одружилася з іншим. Boни, звісно, звинуватять дівчину, не подумають, що, влаштувавши щедре частування синові, насправді зруйнували чистий світ першого кохання.
Ось одна така мати, бідкаючись, говорить: «У нас з чоловіком не було ні весілля, ні проводів в армію. Жили по війні бідно. Тепер інший час. Хай хоч діти одержать те, чого ми не мали...»
Тут, думається, варто спинитись, нагадати напрочуд точні слова відомої актриси Алли Демидової: «Посилання на час... Чи не надто часто ми беремо його собі в адвокати?»
Актриса згадує як «в тяжкі воєнні роки, коли часом, крім зварених картопляних лушпайок, і на обід нічого не було, люди віддавали останній шматок тим, кому він був потрібніший. Найтяжчі часи не вбивають у справжній людині доброти і душевної щедрості, глибокої поваги до людей».
Як вірно сказано! І як образливо, що ми, забувши моральні уроки минулого, апелюємо до нього, коли хочемо виправдати свої егоїстичні вчинки, дрібненьку психологію отакого собі купчика, який може собі дозволити, ніби в цьому і полягає щедрість, влаштувати гульбище для рідного синка чи дочки, про яке колись і мріяти не могли.
Стривайте, але ж хіба про те (щоб споїти побільше людей!) ми, наші батьки тоді мріяли? Хіба це було смислом нашої боротьби за краще життя?
Розумно користуватися своїми можливостями, нагромадженим естетичним і етичним потенціалом, спрямувати їх у потрібне русло – хіба це не священний обов'язок старших перед молодшими?
Адже нерозвиненість високих потреб, невміння, а часом і небажання вчитися розумно задовольняти їх, знижують критерії вимогливості до себе і до оточення, спричиняють до бездумного, рослинного животіння, схильності до пияцтва, яке стало дуже серйозною проблемою в багатьох сім'ях.
«А починалося все, здається, з добрих намірів: поблажливо дозволеної під час випуску в школі чарчини вина, бучного повноліття, розтягнутого на кілька днів весілля», – це слова людини, трaгeдiя якої тепер вже непоправна.
Інший наш співрозмовник прагне продемонструвати свою незгоду ерудованістю: «Весілля без горілки і вина? Та ж навіть саме слово «весілля» походить від «веселитися!»
Можливо. Але ж хіба ми настільки зубожіли емоційно, що для того, щоб зрадіти щастю близьких людей чи друзів, нам обов'язково потрібен допінг? І хіба ми прийшли на весілля для того, щоб зіпсувати молодятам їх найщасливіший день п'яними натяками і вигуками?
Соціолог І.В.Бестужев-Лада вивів таку заповідь: «Розум людський – вершина сущого. Не дурмань його пияцтвом. Не зводь суєтою. Це – дикунство!»
Погодьтеся, заповідь дуже справедлива. Тож не треба посилатися на час.
Не принижуймо минулого – йому були властиві не тільки недостатність матеріальних благ, а й високість помислів.
Не ображаймо сьогоднішнього – у нас є все для того, щоб ми красиво справляли весілля й інші сімейні торжества. Ну, хто нам заважає?
І ще одне. Давайте глянемо на карту планети і позаздримо самі собі. Як нам пощастило!
Яка краса навколо нас! А хіба не радість для людини посадити дерево, вирощувати хліб, викохати квітку! Скажіть, ви бачили хоч одного п'яницю серед садівників?
Скільки є прекрасних справ, куди можна вкласти свій розум, серце, знайти в них насолоду, радість творення.
Але повернемось до початку нашої розмови. «І що ж сказали люди після ваших безалкогольних проводів?» – запитали вчителя. «Ви знаєте, сказали, що це чудово!» – відповів він.
Отже, не будемо боятись того, що скажуть люди. Частина (переконані, що таких буде більшість) зрадіє і підтримає, частина замислиться, а частина... їм дамо відсіч. Всі разом. Хай, зрештою, вони, а не ми, думають: «А що скажуть люди?»
Люди скажуть – спасибі. Бо:
«...Мало прожити життя, —
Треба життя зрозуміти», — писав Євген Плужник.

Зерна життя
Та нехай над землею година
чи негода лютує і рве, —
вічна мудрість простої людини
в паляниці звичайній живе.
Василь Симоненко


 
додати

Комментарии 

 
-1 #29 биб биииииб 2013-03-12 23:47 Цитировать
 
 
0 #28 alex 2012-04-09 16:56 thank you Цитировать
 
 
-2 #27 настя 2012-04-05 21:39 Очень полезный сайт, много хорошей информации. к написанию сочинения помогает безупречно! Цитировать
 
 
-1 #26 Gfif 2012-04-04 23:42 Цитировать
 
 
-1 #25 Кристина 2012-03-02 00:35 Очень полезный сайт, много хорошей информации. к написанию сочинения поможет безупречно! Цитировать
 
 
-1 #24 мирося довга* 2012-01-24 21:26 крутоооооооо : Цитировать
 
 
-1 #23 вика 2012-01-16 22:23 клас хоть написала те шо потрібно))) Цитировать
 
 
-2 #22 Виктория 2011-12-21 19:47 Большое спасибо, напишу сочинение и для себя выводы сделаю… Ещё раз большое спасибо Цитировать
 
 
0 #21 Максим 2011-12-04 17:25 азмем так много и замудрено Цитировать
 
 
0 #20 Юля 2011-11-30 22:20 може бути Цитировать
 

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить