Головна Література Лілія Шитова Наш моральний вибір
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

 

Сейчас 165 гостей онлайн

Наш моральний вибір

Духовне багатство... Воно справді єдине, гідне людини. Бо морально-етичні норми, вироблені народом протягом віків, становлять його суть.
Ось чому дедалі більше уваги ми надаємо не тільки нагромадженню матеріальних благ, а й насамперед формуванню таких рис характеру особистості, які б сприяли її активній участі у будівництві життя. Тобто, ми говоримо про світогляд людини, її знання, переконання, ідейну стійкість, політичну і емоційну культуру. Вони по суті й становлять духовне багатство людини, а отже, і духовне багатство всього суспільства.
І тут ми переконуємось, що поряд із формуванням наукового світогляду, високої свідомості й активної життєвої позиції потрібно дбати і про формування таких потреб у людини, які б не ставали самоціллю, а були корисні й сім'ї, і суспільству, служили розвиткові й духовному збагаченню людини, а не перетворювали її у пасивного споживача. Щоб ці потреби, сформовані під впливом суспільства, спрямовували діяльність людини у русло добра.
Яку ж людину ми сьогодні називаємо духовно багатою? Насамперед ту, у якої широко розвинені духовні потреби у перетворюючій діяльності, у праці на благо Батьківщини, в здобутті політичних і економічних знань, прагненні до етичного і естетичного самоудосконалення, у спілкуванні з духовно багатими людьми.
Візьмемо працю. Ті, кому з дитинства прищеплена любов до неї, знаходять у праці, якою б не була професія людини, насолоду, праця становить зміст їхнього життя.
Виховуючи у молоді любов до праці як до головної потреби життя, потрібно пробуджувати у неї і потребу в пізнанні, здобутті знань. Адже не таємниця, що науково-технічний прогрес вносить такі зміни у виробництво, які вимагають все глибших і вищих знань у більшості професій.
Майбутнє будувати і жити в майбутньому – молодим. І вони повинні з честю скласти екзамен на зрілість, зуміти йти в ногу з науково-технічною революцією. І тут не може не турбувати байдужість окремої частини молоді до нагромадження знань, оволодіння потрібними країні професіями. Головне ж не тільки в тому, щоб одержати атестат чи диплом, а те, що за ними, які знання, погляди, прагнення стоять.
І сучасній молодій людині, яка не прагне знань, зростає не активним творцем благ, а їх споживачем, потрібно дати зрозуміти, що у неї відсутнє почуття достоїнства. До речі, достоїнство людини – це також її багатство.
Не повинно бути байдужим до цього і суспільство, воно має всіма засобами розвивати у молоді потребу в пізнанні світу.
Згадаймо думку В.О.Сухомлинського про те, що немає страшнішого горя, ніж те, коли молодій людині не хочеться знати. Саме на розвиток цьогo «хочу знати» перш за все має спрямовуватися тут виховна робота. І, треба відверто сказати, якщо подекуди в школах падає престиж освіти, то винні тут насамперед ті, хто не вміє пробудити у дітей зацікавленість знаннями або надає їм тільки утилітарного значення.
Таку ж потребу потрібно виховувати кожній людині в самоудосконаленні, в етичному і естетичному збагаченні особистості, розвитку естетичних смаків, етичної грамотності, оволодінні високою культурою почуттів. Бо, скажемо відверто, є ще серед нас багато людей, які дістали освіту, нібито вміють поводитись у товаристві, але душі мають холодні, байдужі до громадських справ і чужої біди, емоційно бідні. І дуже образливо чути, коли такі говорять про себе: «Я – сучасна, раціональна людина».
Не треба робити наклепу на сучасність. Науково-технічний прогрес вимагає глибоких знань, це так. Але коли ними володітимуть черстві, байдужі до потреб людства «раціоналісти», суспільство дуже багато втратить із своїх гуманістичних завоювань.
Саме тому в інституті народознавства України розробляється концепція, за якою нам надалі особливо серйозно потрібно працювати над формуванням естетико-морально-етичних засад. Щоб кожний громадяним розумів, чим він може прислужитися суспільству, і щоб суспільство, в свою чергу, забезпечувало людині можливісчть такої праці. 
Йдеться про поглиблення гармсонізації відносин у виробничій, і не лише у виробничій, сфері.

Згоряють очі слів, згоряють слів повіки.
Та є слова, що рвуть байдужий рот.
Це наше слово. Жить йому повіки.
Народ всевічний. Слово – наш народ, – 

писав Микола Вінграновський. 
Бо ж у любові до нашого слова, до України – також наше духовне багатство.
Духовне багатство людини саме в тому й полягає, що її серце відкрите добру, що ділами і помислами своїми вона служить його творенню.

Моральна культура
І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!
Ліна Костенко

Певно, ви погодитесь, що коли, рекомендуючи вам товариша, скажуть: це людина високої моральної культури, – кращої характеристики ви не зажадаєте.
І тому нам потрібно спільно подбати про те, щоб школа виробляла в учнів внутрішню потребу жити і діяти за принципами людської моралі, з ранніх років виховувати у дітей чесність і правдивість, доброту і принциповість.
Адже нам сьогодні потрібна не просто освічена, інтелектуально розвинена людина, а людина, розвинена морально. Здатна на високоморальні вчинки і не здатна на вчинки, які протирічать духові народної моралі. Людина порядна, чуйна і скромна, доброзичлива і безкорислива, підготовлена до творення добра і боротьби зі злом. Адже показником моральної культури особистості у нас завжди була і є єдність високої моральної свідомості, переконань, громадянськості і людяності, благородства, справедливості.
Всі ці якості і повинна формувати у своїх вихованців школа. Виховувати з того дня, коли дитина вперше переступить шкільний поріг. Вперше сяде за шкільну парту. Розкриє шкільний підручник. Гляне в обличчя Вчителю.
Школа має справляти виховний вплив на все суспільне життя країни. Тобто, стати і найпершим осередком виховання моральної культури підростаючої людини.
Давайте оглянемось навколо себе. Звання Героя Соціалістичної Праці у нас в області присвоєно чигиринському вчителю Г.К.Міхненку, який вважав своїм обов'язком давати учням не тільки освіту, а й прищеплювати їм високі моральні якості. Звання народного вчителя – директору Сахнівської школи О.А.Захаренку, школи, у колективу якої найпершою заповіддю була і є заповідь – виховати Людину. Наші найближчі сусіди – кіровоградці свято зберігають і розвивають традиції незабутнього В.О.Сухомлинського, який вчив, мов безцінне моральне багатство оберігати благородні душевні поривання дітей, не оскверняти їх байдужістю.
Такі наші вимоги до школи і тепер. Бо їй ми довіряємо все, що є у нас, батьків, найдорожче, – дітей. Все, що є найдорожче у нашої країни. Вимоги, скажемо відверто, дещо максималістські, але справедливі. І ось тут, кожному з нас, треба ці ж вимоги, або й вищі, пред'явити насамперед собі. Бо помиляється той, хто думає, що виховання високої моральної культури людини не пізно починати зі шкільної парти.
На жаль, пізно. Справа в тому, що моральний фундамент особистості закладається з самого її народження – у сім'ї, дитячому садочку. Формування життєвої позиції людини починається із засвоєння дитиною простих норм моралі: почуття обов'язку, честі, гідності. З виховання емоційної розвиненості, сумлінності, здатності радіти чужим радощам, співчувати чужій біді, нести відповідальність за свої вчинки, поважати і любити людей, вміти спілкуватися, вміти берегти природу. 
До речі, екологічна культура людини також входить в культуру моральну, і чим далі, тим більше, стає її важливою частиною.
І, нарешті, треба вчити бути готовим до морального вибору. Того, від якого буде залежати все твоє подальше життя, ставлення до тебе людей, місце в суспільстві.
Ось чому такі важливі у вихованні моральної і політичної культури людини її орієнтація на високі ідеали, моральні зразки, норми, цінності, формування здорових духовно-моральних потреб і запитів. Сім'я, школа, колектив спільними зусиллями, і тільки спільними зусиллями, мають для цього використати всі можливості мистецтва, літератури, інформації, етичної освіти. І не в останню чергу – силу громадської думки.
Критерієм рівня моральної культури українського народу є його високий моральний дух, гуманізм, миролюбність і стійкість. Із цією ж міркою повинна підходити до себе і кожна людина.

Батьки і діти! Діти і батьки!
Нерозділиме і одвічне коло.
Ми засіваємо житейське поле,
І не на день минущий – 
на віки.
Борис Олійник


Виховай себе сам
І неповторність кожної хвилини
шукає шлях від болю до перлини.
Ліна Костенко

У сучасному світі величезне значення надається освіті людини, вихованню в неї високорозвиненого інтелекту, фізичної досконалості, моральних якостей. Освічена, гармонійно розвинена людина – ідеал для всіх.  
Але досягти справжніх висот у власному удосконаленні людина може лише при умові, коли вона займетеся самовихованням. Бо для того, щоб бути гідною Людиною, необхідна воля, воля і воля, – говорив Микола Островський. Тобто, необхідна постійна, систематична робота над собою, над своїм вихованням і удосконаленням своєї особистості. Вони ж залежать від генеральної установки людини, її світогляду, від того, як вона розуміє зміст свого життя. Сім’я і школа повинні виховувати у дитини прагнення до самовиховання і самоудосконалення, прищеплювати навички до серйозної і систематичної роботи над собою.
Недаремно ж Микола Вінграновський стверджував:

Доки в серці бажання не пізні,
Доки юності чиста пора, 
Подаруй мене, Земле, Вітчизні 
І води подаруй із Дніпра.

Вітчизна і дніпрова вода – ось що найсуттєвіше. Решту молода людина має здобути сама. Наполегливою працею. Самоудосконаленням.
Справедливо говорять: все починається з дитинства. Отже, люблячі батьки повинні пам'ятати: ми нічого гіршого не можемо зробити для свого дитяти, ніж дозволити йому робити все, що заманеться. З найперших кроків дітям, як не шкода їх, – і себе також – потрібно прищеплювати навички до самодисципліни, гартування волі, виховання характеру. Згадаймо лише, як наполегливо, як вперто дитинча творить власну ходу, як хоче, старається саме дістати іграшку, орудувати ложкою, забити цвях. «Я – сам», «я – сама» – чи не наша провина в тому, що оце перше словосполучення в житті дитини поступово зникає, перетворюється в інше, протилежне йому за змістом: «одягни мене», «подай мені»...
Оволодівати життєвими навичками нелегко. Але чим швидше оволодіє ними дитина, тим краще і для неї, і для нас. Бо все в житті дістається трудом: і професійна майстерність, і інтелект, і політична та естетична культура. Тому варто всіляко підтримувати у юні потяг як до фізичного саморозвитку, так і до духовного, морального самоудосконалення. Щоб уміти, знати, потрібно, насамперед, працювати.
На жаль, у деяких наших школах діють за іншим принципом. Піднести знання на тарілочці легше, важче примусити дітей здобувати їх самостійно, вміло при цьому орієнтуючи у морі знань, учити передусім мислити, навчити вчитися. Хоч усі ми знаємо, що знання тверді лише тоді, коли людина здобуває їх поглибленою, систематичною працею. Всі геніальні люди відзначалися ще й тим, що були людьми геніально працелюбними.
Видатний педагог В.О.Сухомлинський небезпідставно вважав, що суть самовиховання полягає в тому, щоб зуміти примусити себе. «Людина – це насамперед сила духу, вміння наказати собі», – любив підкреслювати він. А роль свою вихователь передусім має бачити в тому, щоб правильно зорієнтувати дітей, спрямувати їхнє самовиховання на досягнення суспільно значущої мети, формування якостей свідомих будівників життя. Формувати єдність ідеї служіння людству і стремління до особистого удосконалення.
Звичайно, найкраще, коли процес самовиховання, самовдосконалення, а звідси – і виховання у людини почуття особистої відповідальності за себе, за своїх товаришів, особистої причетності до справ, якими живе суспільство, починається на ранній стадії розвитку. На жаль, відбувається так не завжди. Не треба впадати у відчай: працювати над собою ніколи не пізно. «Кожна людина сама себе виховувати повинна» – писав І.С.Тургенєв. Повинна. І тут, певно, варто повторити кілька загальновідомих істин, які ми, проте, часом забуваємо.
Всі знають, що праця – основа життя, що жодним видом праці не можна оволодіти, не доклавши до цього зусиль. А як часто ми пасуємо перед найпершими труднощами, переконуємо себе в тому, що це для нас недосяжно. А потім заздримо тому, хто все вміє, у кого «все в руках горить». Секрет тут простий – він хотів, примусив себе уміти, тренував свою фізичну досконалість. Життя, і мабуть, справедливо, жорстоко мститься за невміння, непристосованість до праці. І парадоксів тут немає – легше в життєвому океані почуває себе той, хто більше трудився над собою. Фізична досконалість не остання з щедрот долі. Але по більшості цю долю готуємо ми собі самі. (Згадаймо космонавта Берегового. Про його вік свідчить участь у Великій Вітчизняній війні, зокрема в Корсунь-Шевченківській битві. Скільки наполегливості треба було проявити і в фізичному тренуванні, і в здобутті потрібних знань, щоб стати героєм-космонавтом, а пізніше – керівником Центру підготовки космонавтів).
Що ж до вихователів, то спрямовувати своїх вихованців (і самого себе також) треба на працю творчу. Бо саме в ній людина знаходить найвищу насолоду. Давайте подумаємо: кому ми найбільш по-доброму заздримо? Людям творчо одержимим... Виховувати у собі, у своїх вихованців творчу одержимість, яке це щастя! Життя складне! Не в усіх воно складається за схемою: школа – інститут – робота.
І не в кожного вистачає сили волі примусити себе вчитися і працювати, використовувати для здобуття знань, оволодіння професією свій вільний час.
Інколи кажуть: і нахили є в людини, і практика, могла б бути добрим спеціалістом. Але ж важко вчитися, коли є сім'я, робота. Важко. І все ж таких прикладів у нашій області – тисячі.
У самовихованні потрібна система. Насамперед, як ми вже говорили, треба поставити перед собою суспільно значущу мету (тільки вона має цінність!), і наполегливо йти до неї, не розмінюючись на дрібниці, не відхиляючись від курсу.
У самовихованні важливі: самоконтроль, самоаналіз, самокоригування. Потрібно вміти подивитися на себе збоку. Наприклад, я виховую в собі таку рису, як впевненість. Риса необхідна, бо людина не впевнена в собі, боязка, ніколи не сягне висот професії, не здійснить подвигу. Впевненість – це добре. Але не самовпевненість, не самовдоволеність. Почуття гідності, самоповаги, гордості, мужності, але не пихи, самолюбування, зверхності, нахабства, чванства.
Культивувати в собі доброту, благородство, порядність, совісність, чесність, правдивість, доброзичливість, самовідданість, товариськість. Вчитися бути комунікабельними, витриманими, дисциплінованими, акуратними, скромними. Бо ніщо, як писав у своїх щоденниках Лев Толстой, так не сприяє власному благу і благу інших людей, як прагнення до досконалості.
У роботі над собою величезна сила прикладу. Часто молодь обирає собі за взірець людину, яку вважає ідеалом, і прагне наслідувати її. Добре, коли цей взірець гідний наслідування! І тут потрібна тактовна допомога старших.
У самовихованні важливо вміти піднятись над власним егоїзмом, визначити найгірші вади свого характеру і боротися з ними. Виховувати у собі вміння визнати свої помилки, самокритичність, а не схильність до самовиправдання, розвивати розумові здібності, а не самовдоволеність, завжди і в усьому прагнути моральних висот.
Нам сьогодні потрібні люди, які постійно розвивають і збагачують свої духовні і професійні потенції, життєві цілі яких збігаються з цілями суспільства. Така особливість може формуватися тільки у трудовому колективі, морально-психологічний клімат якого сприяє творчому зростанню своїх членів.
Колектив, без сумніву, відіграє величезну морально-виховну роль у становленні особистості. Від інтенсивності духовної атмосфери в ньому залежить багато. Але коли людина не хоче працювати над собою, не бажає займатися власним вихованням, звинувачувати в цьому насамперед варто себе. На жаль, у нас розвелося немало таких духовних утриманців. Почав пиячити – недогледіли сім’я, колектив, порушує дисципліну, знову ж таки – не прищепили поваги до порядку. Все це правильно. Але за свою деградацію має відповідати перед собою і сім'єю сама людина. Бо у кожного, підкреслюємо: у кожного, є реальні можливості для самовиховання у відповідності з найвищими ідеалами людства. Для цього потрібні — зібраність, організованість, цілеспрямованість. Їх також у собі треба виховувати...

Обдаровувати радістю
Юдоль плачу, земля моя, планета,
Блакитна зірка в часу на плаву,
Мій білий світ, міцні твої тенета, 
Страждаю, мучусь, гину, а живу!
Страждаю, мучусь, і живу, і гину,
благословляю біль твоїх тенет.
Цю грудочку тепла – у Всесвіті – людину!
І Всесвіт цей – акваріум планет.
Ліна Костенко

На зборах колективу стоматологічної поліклініки лікар говорив своїм колегам: «Усміхайтесь, частіше усміхайтесь людям, які приходять до нас за допомогою. Усмішка сприяє створенню атмосфери взаємного довір'я, навіть біль ніби стає меншим...».
Що правда, то правда. Усмішка викликає усмішку. А з неї починається ланцюгова реакція творення доброго. Недаремно В. Гюго писав: «Сміх – це сонце, він проганяє зиму з людського обличчя».
А щодо болю... То коли він навіть не меншає, заради того, хто тобі посміхається, хочеться перетерпіти – не завдавати ж такій приємній людині прикрощів! Недаремно ж говорять, що усмішка – то людинолюбство. І ми набираємось мужності, терпляче, і не лише терпляче, а й легше, переносимо біль, швидше забуваємо про нього.
І ось тут ми, здається, натрапляємо на вислів, над яким варто подумати. Бо чому одну людину ми вважаємо приємною, про іншу – цього не можемо сказати, а ще іншу відносимо до людей неприємних?
Тому що одна людина вміє посміхатися, а інша не вміє, або й не знаходить потрібним це робити?
Коли б все було так просто...
Бо й справді, є люди, які навчилися одягати на обличчя чергову посмішку, коли їм це вигідно. Візьмемо облесливу усмішку підлабузника. Ніде правди діти, часом її, фальшиву, важко відрізнити від справжньої, відкритої посмішки чесної людини.
Але чи так вже й важко? І коли трохи призадуматися, приглянутися, можна й відрізнити?
Адже усміхненість має відповідати внутрішній суті людини. А коли уста посміхаються, а в очах облесливість, а за всім цим стремління будь-якою ціною чогось добитися, щось мати, а ми цього не бачимо...
Тоді задумаймось, насамперед, що з нами трапилось і чому це ми розучились розпізнавати людей! А володіти цією наукою потрібно всім – по горизонталі й по вертикалі. І особливо – керівникам. Чому — гадаємо, зрозуміло. Але ж сьогодні ми ведемо мову про чесну, відкриту усмішку на обличчі чесної, приємної в своїй суті людини.
Є професії, наприклад, того ж медика, яким непривітливість прямо протипоказана. Бо хіба не буває так, що хворий обирає лікаря, навіть менш кваліфікованого, але привітнішого, уважнішого, того, кому можна довіритись, відкритись.
Ось поспостерігайте за прийомом малюків у педіатрів. В одному кабінеті діти розриваються від крику, в іншому весело сміються, тягнуться рученятами до фонендоскопу. Діти, навіть найменші, зразу ж віддають симпатії тим, хто починає зустріч з малюком із посмішки. Щира, весела, вона розливається на їхніх обличчях і тут же викликає відповідь – малюка вже не лякає нова людина.
Подивіться, як тягнеться малеча в дитячих ясельках чи садочку до привітної виховательки, няні, і як обминає злих, неврівноважених. Та й нам, дорослим, хіба не легше працювати з людьми привітними, доброзичливими! Хіба не помічаєш, що й самим легше говорити, вирішувати справи з людьми, коли вони приходять до нас, коли ми приходимо до них з усмішкою на обличчі?
А як часто хочеться нагадати молоденьким дівчатам – продавцям у магазинах, кіоскерам, касиркам в касах вокзальних, в касах ощадних, всім працівникам сфери обслуговування вислів славнозвісного Монтеня про те, що найліпшим доказом мудрості є безперервний хороший настрій духу. А до цього б ще додати, що усміхнене молоде обличчя завжди красиве.
Важко? Там, де перед тобою безперервний потік людей (і людей різних, скажемо прямо), справді нелегко. І все ж, легше усміхнутись людині, ніж образити її грубим словом чи неувагою. Ви тільки спробуйте, і побачите, як почнеться зворотна ланцюгова реакція.
Усмішка... Безперечно, вона дорога лише на обличчі чесної, порядної людини і чесній, порядній людині має призначатися. Не будемо посміхатися тому, хто ні посмішки, ні доброго слова не заслуговує. А всім останнім будемо!
Усміхаймось дітям – від нашої усмішки вони швидше і краще ростимуть. Окрім цього усмішка старших формуватиме у них такі позитивні риси характеру, як шанобливість, доброзичливість, ввічливість, толерантність. 
Усміхаймось старикам – це пора в житті людини, коли вона особливо потребує нашої уваги, привітності. Просто не можу не навести рядки з одного листа: «Все життя працювала, все в турботах і турботах, завжди серед людей. А тепер ось пішла на пенсію, попросила сусіда лавочку біля брами прилаштувати. Попораюсь, сяду на лавочці і чекаю. Хтось пройде, обізветься добрим словом, посміхнеться, і на весь день на душі усміхнено стає...».
Як гарно сказано: усміхнено на душі... А ми й не задумуємося над тим, що є люди, яким наша посмішка потрібна! Тож давайте частіше усміхатись. Думати не лише про тих, хто сьогодні будує, а й про тих, зведеним руками яких користуємось.
В житті, як і в порах року, бувають і весни, бувають і осені.
Отож сьогодні, коли закінчиться робочий день, аналізуючи зроблене, важливе, згадаймо й таку малість: чи посміхалися ми сьогодні (і якщо не посміхалися, вважаймо прожитий день втраченим).
Чи принесла наша посмішка кому-небудь хоч крапельку радості?
Кому від неї на душі стало усміхнено?

Вміти слухати
В моїй душі безсмертний дух народів,
В моїй душі енергія століть...
Почнись, епохо чистих небозводів,
Епохо згоди, хліба і суцвіть!
Микола Вінграновський

Ми часто дискутуємо про те, чи вміємо вести бесіду, читати лекцію, оволодіти увагою аудиторії. На цю тему написано чимало книг, монографій, досліджень. І це правильно. Бо людину потрібно вчити правильно розмовляти з пелюшок. З дитсадка. З школи. Ми вже не говоримо про технікуми, університети.
Не можна сказати, що ораторським мистецтвом ми вже всі оволоділи досконало, тут ще треба працювати і працювати. Тому що соромно, коли сучасна освічена людина не вміє правильно висловити думку, не знає рідної мови. Але розмова сьогодні не про це. Про інше. Чи вміємо ми слухати?
Лектора, який, готуючись до зустрічі з нами, можливо, за рахунок безсонної ночі, перегорнув масу літератури для того, щоб глибше розкрити тему. А ми, замість того, щоб уважно вислухати, занотувати головні думки, щоб потім поміркувати над порушеними в лекції проблемами, сидимо з нудьгуючим виглядом і демонструємо свою байдужість. У кращому разі. В гіршому – розмовляємо з сусідами. І в залі стоїть такий собі мирний гул, ніби у бджолиному вулику. Щодо вулика, то картина ця в природі, наприклад, дуже приємна. Коли ж мова йде про взаємозв'язок – лектор і аудиторія, — то, хай пробачать нас ті, хто себе впізнає, мова йде, по-перше, про наше невміння слухати, по-друге – про нашу елементарну етичну неосвіченість. М'яко кажучи...
І не треба ображатися. Бо, поклавши руку на серце, кожний з нас, певно, знайде за собою такий грішок. Що ж, сумно, що він був, то ж хай більше не буде. Просто уявімо себе на місці того лектора (доповідача, вчителя) і зробімо висновки. Будьмо людьми уважними і вихованими.
Вміти слухати – це, знаєте, справді мистецтво. І ним потрібно оволодівати. І не тільки на лекції, уроці, бесіді.
На прийомі, коли до керівника прийшла людина з своїм болем, своїми проблемами. Можливо, вони здадуться йому не такими вже й важливими, можливо, саме сутужно з часом – вихована людина ніколи не образить іншу людину. Ту, яка до неї прийшла, а отже, сподівається на допомогу, пораду чи, що також цілком можливо, просто з вірою, що її уважно вислухають. Не образять неувагою.
У театрі, коли актор хоче донести до нас характер героя, на концерті, коли з сцени лине музика, яка – при вмінні слухати – полонить душу, принесе ні з чим незрівнянну насолоду.
У лікаря, який приймає хворого. Хай не пише він в ту хвилину непотрібного хворій людині паперу, а вислухає, дасть пораду, щоб людина бачила – їй співчувають і обов'язково допоможуть.
У магазині, коли туди зайшов покупець, а продавець... Хай не розмовляє з подружками, не дивиться байдужими, а часто й зневажливими очима на покупця. Хай дасть зрозуміти, що для продавця він у ту хвилину найприємніший гість, людина, яку за всяку ціну потрібно обслужити, допомогти якнайефективніше витратити зароблені ним гроші.
Просто в розмові. Двох дорослих – колег, знайомих, друзів. Коли ви розмовляєте, хай ваші очі з увагою і щирим прагненням зрозуміти зосередяться на обличчі вашого співрозмовника.
Згадаймо в цю хвилину, що вихована людина ніколи не переб'є співрозмовника, не обірве його, дасть до кінця висловити свою думку.
Немає нічого кращого, як очі, що спинилися на тобі з теплотою і увагою. Немає нічого гіршого, як порожні, байдужі очі, що дивляться і не бачать тебе.
А чи задумувались ви коли-небудь над виразом свого обличчя, очей? Коли розмовляєте з людиною, слухаєте її?
Часом буває, зустрінешся з людиною, а очі в неї так і випромінюють тепло, доброту. І здається, що сам прилучився до чогось світлого, доброго. І настрій стає кращим, і на душі радісніше. І самому хочеться зробити, сказати іншому щось добре.
Ну і, безперечно, навпаки... Бо ми всі тісно зв'язані одне з одним, і наш настрій передається іншим, як передається струм по електродротах.
А давайте придивимось, як ми, дорослі, вчителі, батьки, сусіди по будинку, розмовляємо з дітьми. Власне, як слухаємо їх.
Ось прибігло дитя з вулиці, воно десь впало, забруднилося, з кимось законфліктувало і зараз прагне пояснити батькам, як це трапилося, що воно, ну, зовсім невинне. І що ж, батьки вислухають уважно, заспокоять, розберуться? Буває. Але частіше нам ніколи слухати, розбиратися, швидше і зручніше нагримати, покарати – винне чи невинне – надалі знатиме. А воно не знатиме, воно тільки відчує себе приреченим: хіба доведеш щось дорослим, хіба важлива для них справедливість?
Певно, немає потреби розвивати цю думку далі. Певно, коли захочуть подумати, знайдуть свої помилки і вчитель, і батько, які не зуміли вслухатися в дитячі виправдання, побачити за ними дитяче горе, невміння захистити свою гідність, протистояти жорстокості. Скільки дитячих скалічених життів на совісті дорослої неуважливості, через невміння, а часом і просто небажання вслухатися, заглянути в дитячу душу, дзеркалом якої є дитячі очі. Мають бути. І це також залежить від нас, дорослих. Все на світі залежить від нас, за все ми несемо відповідальність, як не важко, це треба осягнути. І розумом, і серцем. 
А починається все, в кожному разі дуже багато з того, чи вміємо ми вислухати навіть найменшу людину. Отже, мистецтво слухати, мистецтво почути, зрозуміти – воно також є, і ним потрібно оволодівати. Всім нам, тим, хто живе на планеті Земля, яка, до речі, також давно вже просить вислухати її.


 
додати

Комментарии 

 
-1 #29 биб биииииб 2013-03-12 23:47 Цитировать
 
 
0 #28 alex 2012-04-09 16:56 thank you Цитировать
 
 
-2 #27 настя 2012-04-05 21:39 Очень полезный сайт, много хорошей информации. к написанию сочинения помогает безупречно! Цитировать
 
 
-1 #26 Gfif 2012-04-04 23:42 Цитировать
 
 
-1 #25 Кристина 2012-03-02 00:35 Очень полезный сайт, много хорошей информации. к написанию сочинения поможет безупречно! Цитировать
 
 
-1 #24 мирося довга* 2012-01-24 21:26 крутоооооооо : Цитировать
 
 
-1 #23 вика 2012-01-16 22:23 клас хоть написала те шо потрібно))) Цитировать
 
 
-2 #22 Виктория 2011-12-21 19:47 Большое спасибо, напишу сочинение и для себя выводы сделаю… Ещё раз большое спасибо Цитировать
 
 
0 #21 Максим 2011-12-04 17:25 азмем так много и замудрено Цитировать
 
 
0 #20 Юля 2011-11-30 22:20 може бути Цитировать
 

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить