Головна Література Лілія Шитова Наш моральний вибір
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

 

Сейчас 86 гостей онлайн

Наш моральний вибір

Але ж хіба ми їх не любимо? Не їм присвячуємо своє життя, не вони є його головним змістом? Любіть дітей! Та хіба не образлива навіть сама ця фраза?
Образлива. Немає для батьків нічого дорожчого за свою дитину, вона найбільша наша цінність, найбільша святиня, заради неї ми готові, не задумуючись, пожертвувати своїм життям.
Життям – так. А часом? Хвилинкою, яка необхідна саме сьогодні, коли ми такі зайняті, коли у нас така напружена робота, а дитина прагне казки, прагне відповіді на якісь дивні запитання, чи просто хоче з нами побавитися, пограти в якусь дитячу, зовсім нецікаву (для нас!) гру?
Так у нас же дійсно не вистачає часу, і робота справді невідкладна, вона не може чекати, а дитина – може...
В тім то й справа, що не може. Дитина – росте. Росте щодня, щогодини, для неї рік – ціла епоха, вона буде іншою завтра, ніж була вчора, і те, що ми пропустили в її житті сьогодні, вже ніколи не повториться. І тому вона потребує щоденної нашої уваги і щоденної любові.
Виховання дитини – це не мила забава, а справа, в яку слід вкласти зусилля безсонних ночей, капітал тяжких переживань і багато думок, – писав відомий польський педагог дитячий лікар Януш Корчак, автор популярної в усьому світі книги «Як любити дітей».
Він говорив дитині – «Ти – людина». І це було першою літерою в азбуці його виховання.
A у нас? У батьків, взагалі старших? Яка перша літера в азбуці власної педагогіки? «Не чіпай», «не заважай»? «Ні», «не можна», «ніколи»?
Можливо, й ні, можливо, все-таки, на першому плані інші слова, не з лексикону заборони, а з лексикону роз'яснення, любові. І все-ж, давайте кожен себе запитаємо, скільки разів на день ми сьогодні гримали на дитину? Відмахувалися від її запитань? Треба полічити, скаже кожен. Треба. Бо ми так до цього звикли, це стало нормою, ми просто не помічаємо і, отже, відповісти на запитання не в силі.
Ні, любити дітей – це тільки на перший погляд просто. Любити – треба вміти, треба мати талант. Бо вона, дитина, не завжди така, якою б нам хотілося її бачити – лагідна, слухняна, гарна, чепурна. Вона й вередує, й хворіє, шукає на себе калюжу, не завжди вродлива й слухняна, охайна і привітна, а часто вперта, галаслива, любить лізти в шкоду...
Любити дитину – не означає тільки милувати, тільки голубити. Любити – це, насамперед, поважати, виховувати, ростити її людиною. Любов це не втіха, любов – труд, і труд нелегкий, систематичний.
Пам'ятаєте «Першу колискову» незабутнього Миколи Вінграновського:
Спи, моя дитинко, на порі.
Тіні сплять і сонна яворина...
Та як небо в нашому Дніпрі,
Так в тобі не спить хай Україна.
Вдумаймося. Це ж перша колискова для дитини! А в ній уже є слово – Україна...
Любити дитину – не означає потурати всім її забаганкам, примхам – в такому разі виховаємо тирана. Бачили таких собі милих, маленьких тиранів, які не знають слова «треба», а знають-відають тільки слово «хочу»?
Але ж любити не означає й принижувати, залякувати, визнавати в розмові з маленькою, беззахисною істотою лише одну, наказову форму розмови – зростимо пасивну, покірливу, в усьому зневірену людину. Треба пам'ятати – вони ж в усьому залежні від нас. І не зловживати тією залежністю, як, до речі, і залежністю дорослої людини.
У всьому потрібна міра. Ось чому любов – то насамперед мудрість. Мудрість ясновидящого материнського серця, яка грунтується на самовідданості і безкорисливості почуття.
Тому, що любити – це й виховувати, гартувати характер, волю, вміння не тільки пожинати плоди забезпеченого батьками, а й долати труднощі, вміти вистояти в них самим і підтримати інших.
І як же ми помиляємось, коли думаємо, що дітям потрібні від нас лише красиві речі, багатий стіл.
Нашим дітям найдорожчі ті хвилини спілкування з батьками, які ми часто витрачаємо на додатковий заробіток (для них же!), їм, одначе, зовсім не потрібний. А коли й проявляються у дітей нахили до речизму, то насамперед винні в цьому ми. Можливо, безвинно – винні. Самі зросли в післявоєнних злиднях, хотілось чогось кращого, ось і не помітили, коли перейшли межу. Дехто, безперечно, не всі. Але й того досить, щоб кинути тінь. Більшість із них, на щастя, тих злиднів не знає. Їм речі не затулять світ, коли дорослі в цьому не допоможуть.
Не шкодуймо для дітей часу – немає плодотворніших годин, як години, витрачені на спілкування з дітьми. Не шкодуймо для дітей ласки – немає кращого спогаду, як батьківська ласка в нашому трудному дорослому житті. Любімо дітей – вони не можуть рости без нашої любові.
Любити дітей – це самим бути взірцем для них, їх виховують не наші моралізування і повчання, а наш приклад у ставленні до роботи, людей, сім'ї, їх переконують наші справжні переконання, а не високі слова про них.
Ось чому любити дітей – це щодень, щогодини завойовувати їх повагу до себе, боротися за те, щоб за жодний наш вчинок, слово чи порух не довелось червоніти. Щоб наша істинна віра ставала їхньою вірою – діти інтуїтивно відчувають фальш і лицемірство, байдужість до себе.
Відомо, що діти люблять нас, батьків, інстинктивно, люблять гаряче, їх почуття незатьмарене сумнівами і недовір'ям. Ми для них – найкращі, ми – святиня, до якої тягнуться, якій вірять беззаперечно. А тому й розчарування їxнi не тільки прикрі, а й болісні, й гіркі. Любити дітей – це поважати себе і заслуговувати повагу суспільства.
А по якому праву претендують на любов і повагу ті, кого ми вже вранці зустрічаємо біля ларків з «зосею» чи пивом? Від яких тхне брутальністю і зневагою до норм нашого співжиття? Батьки, які сп'яна ображають гідність їхніх матерів? По праву батьківства?
Що ж, дитяча любов безкорислива, вона запрограмована самою природою, і часом таким батькам на неї незаслужено щастить. Але ж якою болісною є та любов, якою приниженою і... безвзаємною. І як можемо ми, дорослі, миритися з тим, що на наших очах зневажається, плюндрується дитяча любов, втрачається віра в усе справедливе і святе?
"Діти, яких не люблять, стануть дорослими, які не можуть любити" — слушно зауважує американська письменниця Перл Бак. У них розвивається синдром меншовартості, недовіри до власних можливостей, звичка в критичних ситуаціях опускати руки, тоді, коли потрібно боротися.
А є ж у нас свій, власний, прекрасний досвід, — як спілкуватися з дитиною, любити її і боротися за неї. Це роботи педагога зі світовим ім’ям Антона Семеновича Макаренка. Так, саме зі світовим ім’ям — у багатьох країнах світу нині вивчають і поширюють його роботи. А у нас чомусь, і саме в роки незалежності, коли дитяча бездоглядність перевищує критичний поріг, про нього подекуди ніби бояться згадувати.
А даремно. Може б нашим педагогам, і не лише педагогам, допомогла краще спілкуватися з дітьми, довіряти їм; і сучасна, зроблена на сучасному рівні, книга кандидата психологічних наук Володимира Моргуна "Психологія особистості в педагогіці А.С.Макаренка". Якби освітяни подбали про її поширення.
Любити дитину – це любити й те, що вона любить, чим дорожить. Її маленьких друзів-бешкетників, які величезним гуртом, відвідавши всі калюжі і забравши бруд з усіх обстежених куточків двору, влетіли в вашу чисту, вимиту й витерту до блиску квартиру, щоб подивитися мультик.
Ви розгубилися, навіть розізлилися, це також природно. Не показуйте цього вашій дитині при її друзях. Хіба (й досі!) не пам'ятаєте, як образила вас мати, можливо, батько, вигнавши миле ваше товариство, приведене вами спеціально для того, щоб показати, яку іграшку подарували вам ваші люблячі батьки? Згадайте, яке це було горе для вас і... спиніться. Перемийте підлогу, зберіть розбиті під краном черепки чашок – вони не варті жодної дитячої сльози. А тим більше – втрати віри дитини в те, що її батьки найкращі, найдобріші, вони зрозуміють, як йому хочеться зробити щось приємне, щось гарне своїм друзям, вони взагалі все – завжди – розуміють. Його мама, його тато...
Згадаємо, як тепло писав наш рідний поет Василь Симоненко:
І небо теплотою глибиніє,
І радість наливається в серця —
Сміються, бігають, пустують, мріють
Малесенькі замурзані сонця.
Сонця... Малесенькі, замурзані, але ж сонця!
В.О.Сухомлинський говорив: серце віддаю дітям. Віддаймо їм серця – вони його щедрі паростки.
Любімо дітей... Будьмо гідні їхньої любові...

Прочитайте книгу...
Книги – морська глибина,
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
Іван Франко

Воно прийшло у світ, прекрасне дитя, цікавооке диво, таїнка, зміст нашого життя, надія і віра. І ми хочемо виховати його красивим фізично і духовно, розумним, сміливим, морально багатим. І шукаємо, постійно і наполегливо шукаємо чудотворних рецептів, дійових засобів такого виховання. Є ж вони, володіє ж ними хтось, коли стільки на світі було і з'являється людей геніально обдарованих, тих, які сприяють буквально фантастичному прогресу думки, знань, відкриттів...
Є, безперечно, є! І одним із них, тих засобів, якими знехтувати сьогодні аж ніяк не може жодна освічена людина, є спілкування з Книгою.
Книга – величезна сила. Найбільшим із чудес, створених людиною, вважав книгу Горький, свого часу один з найпопулярніших письменників і один з найфанатичніших читачів. В 1928 одна газета надрукувала прекрасну по своїй суті відповідь Олексія Максимовича на запитання Леоніда Леонова: «Чи не занадто багато ви читаєте?» – «...Люблю бачити, як зростає людина».
Горький завжди підкреслював, що книга втілює у собі всі знання про життя світу, всю історію зростання світового розуму, всю історичну працю і досвід народів землі, вона є могутньою зброєю дальшого розвитку духовних сил людства. «Всім хорошим у мені я зобов'язаний книгам», – зізнавався він.
А Тарас Григорович Шевченко! Не можна переоцінити роль, яку зіграло в становленні його, як письменника, знайомство зі світовою літературою.
Книга стала нашим супутником, порадником і розрадником, джерелом насолоди і знань. І все ж давайте уважніше придивимось, чи всі ми і чи завжди вміємо використати книгу, як інструмент виховання своїх дітей, внуків, вихованців дитсадків, учнів, студентів, підшефних юнаків і дівчат.
...Наше дитя ще зовсім маленьке, але воно вже тягнеться до прекрасного, його зір приваблює все гарне, яскраве, цікаве. Красиву ляльку, кумедне звірятко, крокуючий екскаватор, чого тільки не приносимо ми в дитячий куточок. Але його, найменшенького, так само зацікавить і гарно видана книга, тож не забуваймо про неї! І ті, на наш погляд примітивні казочки про курочку рябу, яка «знесла золоте яєчко», про двох півників, які «горох молотили», про рукавичку, в якій вмістилося стільки звірят, та то ж для малюка ціла наука про життя і спілкування з собі подібними!
Перші уявлення про добро і зло, дружбу і вірність, мужність і відданість приходять до дитини з казки. Не збіднюймо ж її дитинства, не втрачаймо жодної можливості для виховання в дитині цих прекрасних почуттів.
«Я завжди розповідаю внукові казки про те, що його цікавить, що він того дня побачив, – розповідає читачка дитячої бібліотеки. – Адже для нього все є відкриттям. Зустрілись по дорозі з машиною, яка перевозить хліб, і ось вам готовий сюжет: про чарівну машину, яка швидко завозить хліб, бублики, тістечка в магазини, дитячі садочки, школи, щоб діткам вранці було з чим пити молоко, а пити молоко треба для того, щоб вони росли здоровими. І так далі, і таке інше, бо внука зразу ж зацікавило, де і як випікається хліб, чого випікається. І йому ніколи не набридає, навпаки, чим більшає, тим ширшає коло інтересів. Словом, моя казка не має кінця. І я знаю, ростиме внук, зростатимуть і його інтереси. Тоді бабусині казки замінять книги, які відповідатимуть їм, будитимуть думку.
Інтереси дитини... Як необхідно спрямувати їх в потрібне русло, всі ми добре знаємо. І як часто нам заважають звичайні лінощі думки, невміння в нелегкому своєму «невистачанні часу» знайти хвилину для того, щоб навчити читати дитину, зуміти зацікавити її читанням тих книг, які можуть стати вирішальними в дорослій долі.
Ми навіть собі не уявляємо (забуваємо, не хочемо поміркувати), як цікавлять підлітків серйозні проблеми – наукові відкриття, природознавство, мандрівки, досліди, як кличуть їх до себе таємниці неба, перші знання яких приходять зі знанням астрономії. І як це важливо – делікатно, тактовно допомогти дитині зустрітися саме з такою, і захоплюючою, і водночас збагачуючою знаннями про світ літературою, написаною розумними людьми, істинними мислителями! І можливо тоді з'являться серед них нові Амундсени і Папаніни, послідовники Арсеньєва, Тура Хейєрдала, Жака Іва Кусто. Недаремно письменник Павленко писав: «Вчасно прочитана книга – величезна удача. Вона здатна змінити життя, як не змінить її найкращий друг і наставник».
А коли ще поруч і він, друг і наставник, той, якого підліток підсвідомо і часто безпорадно шукає серед нас...
Мені здається, що ми, тобто все наше суспільсво, ще недооцінюємо ролі письменників, які пишуть для дітей і про дітей. Як на мене, саме дитячу літературу в наш тривожний час варто було б віднести до най-най соціально значущої. Адже вона працює на майбутнє, можливо, навіть більше, ніж "доросла". А дитячі письменники якраз і є справжніми наставниками і друзями дітей! 
Ось лише один приклад. У бібліотеках і школах Черкас добре знають скромну і приязну людину, письменницю, лауреата літературної премії імені Володимира Короленка Майю Фролову. Її книгами захоплюються школярі, бо книги не лише виховують, а й лікують вразливі дитячі душі, зазираючи в найпотаємніші куточки, торкаючись найболючіших проблем.
Що ж спонукає до цієї благородної, але й украй нелегкої праці письменниці багатьох інших сподвижників дитячої книги? Любов до дітей. Віра в те, що зерна, посіяні ними в дитячій душі, незабаром дадуть достойні сходи. І прекрасна мрія — світ, збудований сьогоднішніми їхніми читачиками, буде світлішим, здоровішим, сприятливішим для життя людей.
Можна лише гаряче вітати Перший Всеукраїнський конкурс на кращі твори для дітей молодшого шкільного віку "Золотий лелека", який стартував ув Україні й кращі твори якого будуть видані окремими книжками у видавництві "Грані Т". Гарний почин. Може, його підхоплять й інші видавництва.
Для пропаганди книги потрібно використовувати всі можливості, зокрема й таку цікаву форму, як книжкові виставки — в музеях, бібліотеках, школах. На щастя, вони в Україні, й у нашій області, хоч і дуже несміливо, набувають поширення. До того ж із залученням до цієї роботи авторів книг, письменників, які не лише презентують свої твори, а й кваліфіковано розповідають присутнім про значення літератури в становленні людини. І тут, здається, могли б проявити більше активності органи народної освіти, стати організаторами таких виставок і зустрічей.
А як багато значать для політичного і морального формування юнацтва книги про видатних людей світової історії, великих вчених, героїв, безсмертних воїнів Великої Вітчизняної війни! Скільки взірців для наслідування, які високі і світлі ідеали! І як образливо, коли золота ця скарбниця залежується на книжкових полицях, а перевага віддається легкому чтиву. І ще образливіше, коли, вибираючи саме таку легеньку книжечку, дехто говорить: «Хочеться, знаєте, щось таке для душі». Але ж хіба наші душі не тягнуться до вершин людської мислі, людського духу? Тож, вибираючи книгу, навіть на відпочинку, вибираймо ту, яка кличе до них, яка виховує, наснажує, загартовує, мудрістю великих вчить мудрості нас.
А ще згадаймо, як давно ми перечитували «Кобзаря» – найголовнішу книгу в житті багатьох поколінь співвітчизників, як давно перегортали твори Лесі Українки, Івана Франка, чи з усією багатющою спадщиною української класики встигли познайомитись. Чи знаємо всіх наших сучасних поетів і письменників...
Чи говоримо з дітьми й утверджуємося самі в тому, що наша українська мова – одна з найдавніших і найбагатших мов світу, що ця мова поетична, музикальна і для неї однієї у світі характерне явище евфонії (милозвучність!), що вона зіграла величезну роль в становленні нашої незалежності і має не менше значення для державного будівництва країни.
А про все це, про красу мови і її велич не стомлюється говорити з нами в своїх глибоких, болісно-пронизливих публікаціях лауреат Національної премії імені Т.Г.Шевченка Василь Захарченко. Він же познайомив нас із публіцистичними роздумами про українську мову письменника Анатолія Гарматюка «Милозвучна наша мова» у другому числі часопису Черкаської обласної письменницької організації «Холодний Яр», який так професійно і... невтомно ось уже кілька років готує (для нас!) редактор часопису лауреат міжнародної премії імені Григорія Сковороди Григорій Білоус.
Цю роботу корисно прочитати всім, адже, як стверджують автори, і що абсолютно беззаперечно, евфонізація тексту не лише приносить естетичне задоволення читачам, а й допомагає виробляти власний стиль усім, хто тяжіє до творчості. Додамо – всім нам, грамотним людям. Недаремно ж іще Яків Маркович називав нашу мову мовою... кохання.
І ще багато чого, мудрого і корисного, дізналися б ми з шпальт цього часопису, з книг наших давніх і сучасних українських авторів, якби уважно студіювали їх. Учились би достойніше ставитися до рідної мови, плекали б і леліяли її.
Отже – частіше відвідуймо бібліотеки! Нас там чекають. Нас люблять і вірять, що ми любимо їх. Бо ж так важливо нині зустрітися з доброю, розумною – вітчизняною – книгою! На щастя, бібліотеки ще мають таку, але, на жаль, все меншу і меншу можливість...
До речі, лише тут ми можемо ознайомитися з книгами наших черкаських письменників, з часописом «Холодний Яр», який постійно знайомить читачів з їхніми новими творами.
Може, це залежить і від всіх нас? Від того, щоб ті, від кого це залежить реально, зрозуміли, що і вони насправді залежать від нас?
Книга, – хороша, розумна, – потрібна всім. Вчіть її читати малюка, юнаків і юнок, вона допоможе їм стати такими, на яких ми сподіваємось. І тому, коли нам хочеться зробити комусь подарунок, – подаруймо книгу. Коли людина одинока, вона допоможе скрасити їй самотність, коли у неї горе чи смуга невдач, відверне від гірких думок, вгамує біль, коли люди – старенькі, хворі і їм уже нелегко спілкуватися з іншими, книга втішить, зробить їхнє життя цікавішим, привабливішим.
А коли людина молода, сильна, але нудьгує, шукає розваг, хай книга замінить їй ті з них, які для здоров'я шкідливі. І фізично, і морально. Бо, на жаль, ще часто так буває, починає людина нудьгувати, не знає куди себе подіти, а тут дружки, такі ж, нудьгуючі... Ні, немає, не винайшло ще людство кращих ліків від пустопорожнього дозвілля, ніж розумна, захоплююча книга. Ви тільки візьміть її в руки, тільки відкрийте і прочитайте першу сторінку. І тоді вона не відпустить вас, і можливо, приведе у світ неперевершених духовних цінностей, у світ науки, великих відкриттів, poзумy і доброти.
Прочитайте книгу... Книга вибудовує людські долі.

З великої літери
Юність вчать – наука їй не шкодить,
Але рветься зойк у мене з уст:
Хай до неї й близько не підходить
Із своєю міркою Прокруст.
Василь Симоненко

«Моя мета – частину свого серця віддати дітям. Моє кредо – якщо не я, то хто ж...» – так колись висловився народний Вчитель СРСР Микола Миколайович Дубинін.
І були це не просто слова, а тверда переконаність в тому, що інакше не можна. І хіба ці слова не примусили всіх нас разом замислитися не тільки над суттю професії педагога, а й над її призначенням, роллю в нашому житті?
Ми не випадково написали тут слово Вчитель з великої літери. Давайте і далі дотримуватися цього правила, і зовсім невипадково написали – «в нашому», а не «в учнівському житті». Бо хто ж ми всі, як не вчорашні учні, і хто вимостив нам дорогу в життя, вибудував нашу долю, як не школа, як не Вчитель у ній?
Згадаймо власне шкільне дитинство, шкільне отроцтво. Що найбільше запам'яталось в ньому? Щасливий той, кому – урок улюбленого Вчителя. Посмішка Вчителя. Настанови Вчителя.
«Людину кращою, саме кращою робить Вчитель», – так подумалось Миколі Миколайовичу, коли він довідався про політ у космос Юрія Гагаріна. І він пішов працювати в школу-інтернат, погодьмося, не найлегшу з шкіл, щоб стати саме Вчителем. Щоб робити людину кращою. Інакше чого ж іти в школу?
Ось таке запитання, і хочеться, щоб його задав собі кожен, хто присвятив себе цій благородній професії. Хто тільки-но розпочав свій педагогічний шлях, і хто пройшов його половину. Це також не пізно. Не пізно для людини, яка хоче сіяти добре, вічне. Адже Вчитель – це ж і є той сіяч. І, як кожному сіячеві, йому дуже, дуже нелегко. Та й засіває він найцінніше, але й найблагодатніше поле – людську маленьку душу, якій згодом стати великою душею людською.
Сьогодні педагогіка в пошуку. Нових ідей, нових форм, методів навчання.
Діти читають, в усякому разі, дивляться і слухають телерадіопередачі не менше, а може й більше, ніж ми, дорослі. Вони знають про Вчителя Шаталова, який закликав своїх колег не тільки постійно пам'ятати, що «діти – завжди діти», а й кожну секунду жити цим почуттям, звіряти по ньому кожне своє дійство.
Якщо дитина любить Вчителя – вона любить вчитися, любить школу, уроки, книги. Не любить, боїться його, значить, навчання переживає, як муку, без бажання йде в школу. Згадаймо своє дитинство. Вчителів, заради яких ми бігли до школи, і вчителів, через яких не хотіли бачити її. Згадаймо, щоб зробити висновок, щоб зрозуміти сучасних дітей. Щоб погодитися – улюблений вчитель – це чисте, кришталеве скло, через яке учень дивиться на життя. Думки, оцінки улюбленого вчителя стають для учня еталоном ставлення до людей, їх вчинків, явищ дійсності.
Вони (і діти, і батьки) – на стороні Вчителя, який вважає, що в кожній школі є обдаровані діти, важливо тільки знайти для кожного діяльність, яка б відповідала його схильностям; що вчити і розвивати учня потрібно всебічно. Що учень за певний час може засвоїти лише певну, а не безмежну кількість інформації, а тому потрібно суворо відбирати необхідні для розв'язання даного завдання відомості.
З цього приводу б'ють тривогу вчителі, і тривогу цю розділяють з ними батьки. Просвітницьку функцію нині виконує не лише школа, а й засоби масової інформації, телебачення, кіно, театр. Чи розумно без залишку віднімати особистий час школяра, ігноруючи це?
А ще досвідчені педагоги переконані – «двійка» шкідлива. А дехто ж на уроці, екзамені – ніби насолоджується блідими, гарячковими обличчями дітей. Ось, мовляв, всі ви у мене в руках! Це добре, що «в руках» і добре що «всі». Але для чого руйнувати саму основу успіху – здоров'я учня?
Хіба не знайома вам ця ситуація? І хіба не соромно, що таки знайома? Діти – вони завжди діти. А ми (адресуємось не тільки до школи, а й до сім'ї) – завжди дорослі. Вони – наше породження, те, що ми з них ліпимо. Своєю любов'ю, добротою, зацікавленістю, доброзичливістю. Але й своєю нелюбов'ю, байдужістю, злобивістю.
Нам всім треба сьогодні вчитися – вимогливої доброти, розумної любові, тактовності і доброзичливості у спілкуванні з оцими найдорожчими, і не тільки кожному з нас зокрема, а й усьому суспільству. Один із наших черкаських педагогів любить говорити: «суспільство складається з батьків, дітей і вчителів». У мудрості цій, хай і полемічній, тезі не відмовиш. При умові, що вчителі – з Великої літери.
У нас в області шанують Героя Соціалістичної праці Г.К.Міхненка за його пошуково-дослідницьку роботу. Бо він – Вчитель. Пам'ятають в країні народного вчителя СРСР О.А.Захаренка. З усіх куточків України і досі їдуть у Сахнівку вивчати досвід новатора. Але й досвід і новаторство Захаренка грунтуються насамперед на Любові і Повазі до світу дитини, на вірності педагогіці Макаренка, Сухомлинського.
А ми таки небезрідні! Є у нас неоціниме джерело, з якого пити й пити вітчизняній педагогіці. Тож хай у вчителя на столі частіше з'являються книги-думи Сухомлинського, Ушакова.
Проблеми, проблеми – викладання, виховання, прилучення до праці – про них треба дбати постійно. Осягти розумом і серцем кожному вчителю, що його ставлення до школи – це ставлення до дитини, до відповідальності за її долю. Осягти розумом всім нам, і насамперед керівникам всіх рангів, міста чи села: як ми ставимося до потреб школи, до потреб вчителя, так до нас поставиться життя.
Не забудьмо, що в їхні руки ми вручаємо наше майбутнє.
А ще пригадується — М.М.Дубинін переповів притчу про виноградну лозу. Пам'ятаєте: коли лозу запитали, до яких висот вона може дотягтися, лоза відповіла: «Дайте мені опору і я дотягнусь до сонця». І побажав учителям: дайте дітям опору, хай кожна дитина дотягнеться до сонця...

Наше духовне багатство
Воскресайте, камінні душі,
Розчиняйте серця і чоло,
Щоб не сказали
Про вас грядущі:
Їх на землі не було...
Василь Симоненко


 
додати

Комментарии 

 
-1 #29 биб биииииб 2013-03-12 23:47 Цитировать
 
 
0 #28 alex 2012-04-09 16:56 thank you Цитировать
 
 
-2 #27 настя 2012-04-05 21:39 Очень полезный сайт, много хорошей информации. к написанию сочинения помогает безупречно! Цитировать
 
 
-1 #26 Gfif 2012-04-04 23:42 Цитировать
 
 
-1 #25 Кристина 2012-03-02 00:35 Очень полезный сайт, много хорошей информации. к написанию сочинения поможет безупречно! Цитировать
 
 
-1 #24 мирося довга* 2012-01-24 21:26 крутоооооооо : Цитировать
 
 
-1 #23 вика 2012-01-16 22:23 клас хоть написала те шо потрібно))) Цитировать
 
 
-2 #22 Виктория 2011-12-21 19:47 Большое спасибо, напишу сочинение и для себя выводы сделаю… Ещё раз большое спасибо Цитировать
 
 
0 #21 Максим 2011-12-04 17:25 азмем так много и замудрено Цитировать
 
 
0 #20 Юля 2011-11-30 22:20 може бути Цитировать
 

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить