Головна Література Лілія Шитова Наш моральний вибір
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

 

Сейчас 131 гостей онлайн

Наш моральний вибір

– У цієї людини бездоганна репутація...
– Та що ви, у нашого колективу репутація людей слова!
Такі висловлювання ми чуємо часто.
Давайте ж вдумаємось, що означає це слово, яке так багато важить при оцінці дій людини, всього колективу.
Втім, навіть самим запитанням ми вже дещо відповіли на нього. Енциклопедичний словник пише: «Репутація – це усталена загальна думка про якості, достоїнства і недоліки кого-небудь, чого-небудь».
Для вірності заглянемо ще й в тлумачний словник Володимира Даля. За ним репутація – це «слава людини, добра і погана, як і чим хто вважається, загальна думка про когось».
А тепер давайте поміркуємо про те, чи все ми робимо для того, щоб зажити доброї репутації, і як саме вона складається?
Ось, наприклад, ми знаємо, що у керівника інституту проблем болю Володимира Берсєнева – репутація бездоганного спеціаліста, людини, яка завжди зробить все від неї залежне (і незалежне), щоб врятувати життя кожного, хто потрапить до її рук. І тому спокійно і впевнено віддаємо себе в ці – надійні – руки. Така вже склалася у нього репутація.
Ще б пак! Впродовж півтора десятиліття ним вилікувано, позбавлено нестерпного болю багато тисяч пацієнтів. А тепер він, людина невтомна і енергійна, мріє про те, щоб створити в країні не менше 30 тисяч протибольових кабінетів і готовий поділитися з ними методикою лікування. Своєю методикою!
Агов! Відгукніться ті, хто може допомогти цьому Божою Милістю лікарю позбавити людей від болю.
Ми знаємо також, що ім'я Бориса Патона, академіка, Двічі Героя Соціалістичної праці відоме в країні не лише як керівника створення принципово нового способу і розвитку наукових основ і технології зварки в електрометалургії, а й як цільної, високопорядної людини, високоморального вченого.
Знаємо, що поетеса Ліна Костенко не лише високий, а й непідкупний талант.
Що лауреат національної премії імені Т.Г.Шевченка Ніна Матвієнко має не лише неповторний голос, а й світлу українну душу, і є символом народності в мистецтві. Справедливо кажуть, що її голосом співає сама Україна.
Взявши до рук новий твір талановитого письменника Шевченківського лауреата Анатолія Дімарова, ми ні на мить не засумніваємся в тому, що разом з автором розкриємо ще одну сторінку народного життя з усім трагізмом історичних подій і високістю його духу. Анатолій Дімаров є і завжди буде знаковою постаттю української літератури.
Духовним подвигом видатного вченого, літературознавця, лауреата Шевченківської премії професора Анатолія Погрібного була його щотижнева програма на українському радіо "Якби ми вчились так як треба". Не зводиться рука писати слово "була" — коли готувалася ця книга Анатолій Григорович, який так багато зробив для формування і утвердження національної свідомості й національної гідності, для захисту українськлої мови, — відійшов у вічність. Та залишилися його наукові монографії, феноменальні публічистичні твори, вони живі, вони з нами, як і його світле благородне ім’я. Кажуть, що роботу, яку він зробив, мусили б виконувати цілі академічні інституції. І це правда...
Про працелюбність і працездатність лауреата національної премії імені Т.Г.Шевченка письменника, нашого земляка Михайла Слабошпицького у творчих колах складаються легенди. Просто неймовірно, як може людина встигати стільки зробити. І зробити талановито!
Цей список можна було б продовжувати і продовжувати. І це наше щастя, що в країні так багато людей, які мають репутацію талановитих, відданих своїй професії, працелюбних і кришталево чистих людей.
І це наше щастя, що ми живемо поруч з людьми такої репутації, і можемо брати собі їх за взірець, вчитися у них ставленню до обов'язків, а найперше – ставленню до життя.
Повертаючись до поставленого на початку запитання – з чого ж вона складається, ця репутація, і де її витоки, кожен з нас, напевно, міг би знайти свої відповіді на нього, і напевно, всі вони були б правильними. Є такі гарні, але, на жаль, не часто вживані нами слова: кодекс честі. Обмежимось тим, що скажемо: вони сповідують цей кодекс. Кожним своїм вчинком, кожним днем свого життя.
Бо репутація – це загальна думка, яка склалася, зросла з безлічі думок і вчинків, уявлень людей. Це те, що не нав'яжеш, де не схитруєш, а коли схитруєш, рано чи пізно вона, репутація, скине вдяганку лицемірства.
Треба пам’ятати: репутація, яку часом завойовували десятиліттями, може загинути моментально, коли її перестануть шанувати, злегковажать усталеними правилами.
Не витримує удару репутація політика, з ідеологією партії якого асоціювалася боротьба за справедливе суспільство, зв’зувалися соціальні сподівання народу, а він несподівано переходить в протилежний табір.
Гине репутація письменника, який поетичні барикади, завойовані революційністю в літературі, починає використовувати для вульгарної нецензурщини, шокуючи своїх прихильників.
Йде в небуття репутація людини, яка завжди вивищувалася серед оточення розумом, а тепер втрачає його під впливом алкоголю.
Прикро, але такі метаморфози непоодинокі, і вчорашня бездоганна репутація викликає лише жаль і розчарування.
І ще одне — кожному з нас варто задуматись: якщо в тебе склалася репутація людини, яка не шукає шляху, як виконати доручену справу, а навпаки, як ухилитися від неї, якщо про тебе усталилась думка як про людину, нестерпну в колективі чи сім'ї, якщо тебе, передовика виробництва, в колективі насправді вважають срібнолюбцем, глухим до інтересів громадськості, то чому ж склалася така погана репутація, і що можна зробити, щоб вона змінилася, стала іншою, гідною сучасної людини?
Є у нас ще й люди, які мають репутацію тих, хто живе не за свій рахунок, а за рахунок держави, обкрадає її, а отже, й нас із вами.

Мабуть, ще людство досить молоде.
Бо скільки б ми не загинали пальці,
ХХ вік! – а й досі де-не-де
трапляються іще неандертальці.

Так писала Ліна Костенко.
Є вони і в ХХІ-ому. На жаль...
Та про таких говорити марно. Не спіймані за руку, вони нахабно дивляться нам у вічі, і «слава погана» їх не хвилює. Виховувати таких – важка справа. Певно, тут потрібно ширше і сміливіше застосовувати Закон. І допомогти цьому застосуванню повинна громадськість. Громадськість, яка, до речі, складається з нас із вами. Конкретно. Бо вона, наша репутація, залежить і від того, як ми боремось зі злом, і має не тільки психологічний, а й, насамперед, соціально-психологічний аспект.
Отже, людина повинна дбати про свою репутацію-професійну, моральну, репутацію батька і сина, сусіда і товариша, репутацію керівника і підлеглого, навіть домогосподарки; в кожній соціальній ролі, в якій людині доводиться виступати в житті, дбати про творчу самореалізацію, про соціальну значущість свого «я».
І добре було б, дуже добре, коли б дбати про репутацію власну і колективну, дитину починали вчити в сім'ї, коли б про це не забували в школі, в трудовому колективі, куди прийде молода людина.
Будемо відвертими. Чи про кожен колектив, куди прийшов новачок, можна сказати, що це колектив єдності слова і діла, а якщо ні, то чого він, молодий і соціально незагартований, навчиться там? Якщо в колективі несприятливий морально-психологічний клімат, нездорові стосунки, як це вплине на молоду, раниму душу і якою буде репутація такого колективу? Бодай в очах однієї людини. Це також важливо.
І коли ми дбаємо про виховання особистості морально значимої, про пробудження в ній морального достоїнства, мобілізацію її морально-психологічних ресурсів, ми працюємо і на репутацію. Репутацію людини. І репутацію колективу Всіх нас разом.

Надійна людина
Тільки тим історія належить,
Хто сьогодні бореться й живе.
Василь Симоненко

Приводом для цієї розмови послужив лист десятикласників однієї з шкіл про дискусію, що спалахнула в класі: яку саме людину можна вважати надійною. «Ми гадаємо, – писали школярі, – що надійна людина – це та, на яку можна в усьому покластися, яка ніколи не підведе ні колектив, ні товариша».
Повністю розділяємо вашу думку, юні друзі. Адже в усі часи епітет «надійна» був найкращою характеристикою, яка відбиває віру людини в людину, в її найкращі моральні якості, високу порядність, силу волі. Тобто, надійність в усіх життєвих – і буденних і екстремальних – ситуаціях.
Пам'ятаю, вірменський спортсмен Шаварш Карапетян був нагороджений призом ЮНЕСКО «Фейр плей» – «Справедливої гри». Шаварш – прекрасний спортсмен, але нагорода вручалась йому, як виняток, за вчинок, не зв'язаний зі спортом. Карапетян випадково став свідком трагедії: з мосту в Єреванське водосховище зірвався і потонув автобус із людьми. Не роздумуючи, Шаварш кинувся в крижану воду і, розбивши скло в автобусі, з глибини 10 метрів виніс один за одним 20 чоловік, приречених на загибель.
Коли Шаварша Карапетяна запитали, яку з рис найбільше цінує в людях, він відповів:
– Надійність.
І мав повне право на ці слова. Адже свій подвиг вчинив, ризикуючи (двадцять paзів!) своїм життям. Та інакше він і не міг: надійність, порядність, силу духу з малих років виховував у своїх синів батько, який, до речі, був свідком цієї події. Він ще не впізнав сина, а вже зрозумів: це він. Можливо, підказало батьківське серце, але насамперед те, що знав, якими виховував дітей.
Ми ще раз нагадали читачам історію, яка облетіла світ і схвилювала його силою духу людини, її безкорисливістю, готовністю ризикувати власним життям заради життя інших, зовсім незнайомих людей. Нагадали для того, щоб наголосити: надійність, цю прекрасну рису, виховують у людини з дитинства, з тих самих пір, коли вона робить перші кроки по землі. Виховують власним прикладом дорослі, коли дитина бачить, всіма фібрами своєї маленької, чистої душі відчуває надійність батька як людини, громадянина, надійність сім'ї, в якій усе будується на порядності, доброзичливості, вірності громадянським ідеалам. Виховують прилученням до висот прогресивної гуманістичної літератури, що завжди проповідувала і проповідує надійність, як фундамент людських відносин, кінорозповідями про лицарів, надійність яких, вірність ідеї, друзям перевірялись тяжкими випробуваннями, і часом нелюдськими стражданнями.
І ми, їхні нащадки, захоплюємося не тільки безприкладним героїзмом, а й залізною надійністю цих не переможених ні смертю, ні часом людей.
Але повернемось до проблеми виховання надійності як риси сучасної людини. Про сім'ю ми вже говорили. Багато що може зробити й школа. Про це свідчать уроки Макаренка, Сухомлинського. Можна навести безліч прикладів з практики наших шкіл.
І коли ми вчимо дітей законів фізики, природознавства, прагнемо, щоб наші акселерати росли інтелектуально і фізично розвиненими, не забуваймо, що дбати треба не тільки про надійність знань, а й моральну надійність особистості. Якби не ця риса – не було б Корольова. Якби почуття обов'язковості, надійності і віри в надійність своїх колег не було притаманне космонавтам, не було б і космічних подвигів.
Це правда, що надійність людини найчастіше перевіряється в екстремальних ситуаціях, тоді, в коротку мить життя, вона як на долоні.
Але наша надійність перевіряється щодня, інколи в зовсім буденних ситуаціях. Надійність трудового колективу, який, коли вже взяв зобов'язання, то виконає його, не допустить зриву поставок іншим, не випустить недоброякісної продукції. Надійність працівника, якому сміливо можна доручити будь-яке складне завдання. Він не підведе, не злегковажить своїм словом.
Варто сказати про надійність професійну, людей, яких називають Майстрами, у яких золоті руки. Золоті руки – це багато. Але це й мало, коли сама людина ненадійна. Недавно мені розповіли про лікаря, який не залишив операційної, рятуючи людину від тяжких опіків, хоч сам почував себе дуже погано. Попросив медсестру підтримувати його за плечі і довів операцію до кінця. А був це інфаркт. І він, лікар, не міг не розуміти, чим це йому загрожує...
Але ж скільки є прикладів ненадійності професіоналів, таких, яким не довіриш не тільки свого життя, а й будь-якої важливої справи. Прикро, але часом вони зовсім непогано почувають себе за спинами надійних. Їм навіть зручно там, затишно. І блага ті ж самі, та ж зарплата. Те ж саме повітря, та ж сама природа. Але хай вони, ненадійні, не обманюються. Люди знають, хто підтримає в складну хвилину, на кого можна покластися, а кого хвилює тільки власний спокій і комфорт. Як говорять альпіністи – з ними ніхто не пішов би у зв'язці. Поруч з ненадійними сумно працювати, сумно жити. Певно, треба врешті в очі сказати й тим, хто зловживає спиртними напоями: ненадійні ви фахівці, ненадійні люди.
І ще одне: надійний – певно ж походить від надії. Надії на добре, чесне, розумне, гарне. На вірність, нездатність на зраду, підлість, хитрощі й обман. Яка дорога вона нам – надійність – у дружбі, коханні, взаємодопомозі і взаємовиручці! Надійність – це мовби антипод корисливості, боягузтву, обивательству. Надійність – вирок усьому безчесному, хиткому.
Нас розпинають на хресті,
На перехресті правди і облуди...
То ж не згубімо духу предків
і на сьогоднішніх державницьких вітрах, – застерігає поет Григорій Діхтяренко.
Будемо відвертими: на сьогоднішніх державницьких вітрах надійним живеться нелегко – але ж тільки так і варто жити. І тому щодня, щогодини виховуймо в собі, в наших дітях, друзях, колегах цю прекрасну людську рису.
Хай пощастить нам про себе почути: надійна людина!

Мистецтво спілкування
Як мені даровано багато,
Скільки в мене щастя, чорт візьми! —
На землі сміятись і страждати,
Жити і любить поміж людьми.
Василь Симоненко.

Чи вміємо ми спілкуватися? – хто з вас і коли задавав собі таке запитання? Тим часом майже усе наше життя, крім годин сну, проходить у спілкуванні з людьми: в сім'ї, на роботі, в колі друзів, у громадських місцях. Це далеко не другорядна сторона соціального життя.
«Єдина справжня розкіш на світі – це розкіш людського спілкування» – любив повторювати французький льотчик Антуан Сент-Екзюпері, автор відомих у нашій країні книг «Планета людей", «Маленький принц», творів, які закликають людей до людяності, вчать вмінню спілкуватися, приносити один одному радість.
Що ж, спілкування, як стверджують психологи, та й самі ми в цьому переконані, – це всебічне задоволення потреб людини в людині.
Тобто, щасливими ми можемо відчувати себе тільки тоді, коли поруч із нами перебувають нам подібні. Люди. Ті, світогляд яких нам близький, поведінка яких нам імпонує, а погляд на життя, міжособистісні стосунки ми розділяємо і розуміємо.
Все це свідчить про те, що всім нам разом потрібно більше дбати про культуру спілкування. Дбати, починаючи з сім'ї, в якій народжується дитина, і до глибокої старості. Бо проблеми спілкування є повсюди – в сім'ї, школі, в трудовому колективі, в молодому, зрілому і пенсійному віці. І завжди, доки людина вступає в контакти з іншою людиною.
Маленькому громадянинові, який щойно з'явився на світ, уже необхідна посмішка інших, ласкаві дотики їхніх рук. Отже, потрібно, як тільки він починає щось розуміти, виховувати в ньому почуття: іншим так само вони потрібні – твоя усмішка, ласкаві дотики твоїх рук.
Найголовніше, що повинна осягти своїм розумом і серцем маленька людина, – потрібно не тільки брати від людей, а й віддавати їм. Що справжню насолоду від спілкування людина дістає лише тоді, коли сама виступає творцем краси і теплоти стосунків із людьми.
Вийдіть у двір і уважно придивіться, як спілкуються ваші і сусідські діти. І коли помітите найтонші симптоми егоїзму, зневажливого ставлення до менших, використання в стосунках з ними сили, неповаги до стареньких пенсіонерів, для яких світ часом звужується до території двору, бийте на сполох. Бийте сьогодні – завтра буде пізно.
Ми, дорослі, не повинні забувати про те, що культури спілкування наші діти вчаться у нас, інколи підсвідомо переймають форми ставлення в сім'ї до бабусі і дідуся, чоловіка – до дружини, батьків – до дітей, колег, сусідів. Все вони чують, все вони бачать, наші маленькі наступники і судді. І жорстоко потім доводиться розплачуватись за найменший прорахунок: образливе слово, неувагу, нетактовність, нечуйність. Тут система бумеранга діє бездоганно.
Отже, найкращий метод виховання культури спілкування в сім'ї – робити все для того, щоб воно було красивим, теплим, корисним.
Втім, це має бути правилом не лише для сім'ї, а й для школи, для колективу.
...Через кілька днів привітно розчиняться двері шкіл, профтехучилищ, технікумів, вузів. Яким урочистим, святковим, радісним буде цей день! На обличчях учителів, батьків, дітей сяятимуть радісні посмішки, все тонутиме в квітах, палких запевненнях, добрих побажаннях. Куди ж вони подінуться пізніше, коли почнуться робочі дні, – усмішки, доброта, доброзичливість? Хто підмінить вираз обличчя, тональність розмов? Чому навіть найдосвідченіші вчителі часом забувають, що малюкові так само, як свіже повітря, потрібні посмішка дорослих, власна впевненість у тому, що вони, вчителі, доброзичливі, справедливі, вірні слову?
Довір'я до дітей, воно ніколи нікому не завадило. Головне тільки, щоб дорослі при цьому не забували, що вони дорослі, а учні, це ті, кого вони зобов'язані виховати хорошими дорослими.
Тими, які прийдуть у трудовий колектив і творитимуть в ньому атмосферу – чи то довірливості і поважливості, чи індивідуалізму і чвар. А від того, яка атмосфера в колективі, залежить більше, ніж ми інколи гадаємо.
Наш настрій не тільки в робочі години, а й вдома; наші стосунки – не тільки з колегами, а й потім – з батьками, дітьми, дружинами; наше світосприйняття і взаєморозуміння з усіма, хто зустрічається на нашому життєвому шляху. Навіть випадково, в поїзді, на автобусній зупинці, на вузькій стежці.
Нехай підождуть невідкладні справи.
Я надивлюсь на сонце і на трави.
Наговорюся з добрими людьми.
Не час минає, а минаєм ми.
А ми минаєм... ми минаєм... так-то... – писала Ліна Костенко. Зворушливо і щиро.
Головне, що нам потрібно кожному для себе запам'ятати: життя вимагає таких форм спілкування людини з людиною, які б поєднували високу вимогливість з повагою до неї. доброзичливість, ввічливість, делікатність, вміння зрозуміти і поспівчувати, радіти і сприяти успіхам іншого, творити атмосферу морально-психологічного об'єднання, а не роз'єднання людей.
Отже, вміти спілкуватися не так уже й складно. Треба тільки захотіти...

Здрастуйте...
Вклонившись, ми мовили один одному,
Хоч були зовсім незнайомі:
– Здрастуйте!
Що особливе ми сказали один одному?
Просто «Здрастуйте!»
Чому ж на краплинку щастя стало більше в світі?
Чому ж на краплинку сонця стало більше в світі?
Чому ж на краплинку радісніше стало життя?
Володимир Солоухін

Ось такі чудові, щирі рядки написав поет Володимир Солоухін. І ми сьогодні хочемо також поговорити про це ласкаве слово – «Здрастуйте», привітання, яке має неабияке значення в нашому спілкуванні. Бо, власне, хіба не з слова «Здрастуйте» і починається наше вміння спілкуватися?
Вранці йдеш по вулиці, а зустрічний тобі вклонився і весело гукнув: «Здрастуйте». Прийшов на роботу, сам привітався лагідно: «Здрастуйте», тобі відповідають з доброю посмішкою: «Здрастуйте, здрастуйте». І навколо розливається доброзичливість. Хочеться працювати, зробити людям щось гарне, добре. А буває й інакше...
Буває. І саме це й свідчить про те, що розмова про вітання актуальна.
А зараз заглянемо в словники. «Здравствувати, значить бути живим і здоровим», – говориться в них.
Отже, сказати людині: «Здравствуйте», «здрастуйте» – означає побажати їй довго жити і бути здоровою. До речі, прощаючись, ми саме так і висловлюємось: «Будьте здорові».
Можна сміливо зробити висновок, що в давнину люди при зустрічі, вітаючись, зразу ж цим попереджали, що вони мають стосовно інших добрі наміри і бажають їм бути живими і здоровими, тобто здравствувати.
Зустрічаючись вранці, люди бажають один одному доброго ранку, вдень говорять – доброго дня, ввечері – доброго вечора. Як це прекрасно!
Вітаються всі, хіба що вже зовсім невихована людина може, не здоровкаючись, пройти повз іншу людину. Але як ми вітаємось? Часом здається, що шкодуємо хвилини свого дорогоцінного часу, буркнемо вкорочене і безграмотне «драстє», забувши додати ім'я і по батькові, посміхнутися, як і личить це робити, зичачи людині здраствувати. Скільки їх з'явилося, слів-замінників випробуваного віками привітання! Поблажливе – «привіт» від сучасних молодиків перекочувало до статечних людей, і саме тут звучить інколи просто зневажливо. Хоч щодо «привіту», то це дщеякою мірою справа смаку і моди, тому не будемо навколо нього сперечатися.
А ось щодо тону... Хіба не буває, що саме від того, як з вами привіталися, залежить настрій на весь день?
Пригляньтесь, як тепло, ввічливо вітаються з вами в селі старі люди. Зупиняться, знімуть капелюха чи вклоняться низенько. Для них це не формальність, яку треба відбути, а важливий акт зичення добра тобі, людині. І, говорячи своє «добридень вам», «здрастуй, дитино» – ота немолода жінка чи сивий дідусь справді щиро бажають вам всього доброго, вкладаючи в свої слова значно багатший зміст.
«Ніби кажуть не «здрастуйте», а «миру тобі, щастя тобі, людино», – читаю в листі знайомого. Чому в хлопця така асоціація? «Дивиться тобі старенька людина у вічі, і стільки в її погляді тепла, доброти, ніби ти не знайомий хлопчисько, а її надія, опора».
Що ж, справді і надія, і опора. Бо стара людина знає, що саме тобі продовжувати почате попередніми поколіннями, що від тебе залежить, чи ясно світитиме сонце на землі її онуків...
На жаль, особливо в містах, ми забуваємо цей гарний народний звичай – вітатися не поспіхом, а повагом, висловлюючи не лише словом, а й інтонацією, поглядом, всіма фібрами душі побажання людині здравствувати.
Бо ж буває, що звичайне «здрастуйте» обертається для людини неприємністю. Особливо уважними потрібно бути керівникам – до них придивляються, прислухаються люди. Отже, стежте за своїм тоном, вітаючись, дивіться людині у вічі, посміхніться їй, спитайте, як здоров'я її, членів її сім'ї, коли знаєте, що хтось прихворів.
Письменник Володимир Канторович з приємністю згадує зустріч в редакції з керівником полярної експедиції Отто Юлійовичем Шмідтом. Йому здавалось неймовірним, що Отто Юлійович в лічені дні, які залишились до виходу експедиції, знайшов час для роботи над Енциклопедією. Шмідт люб'язно привітався з кожним за руку, когось упізнав і сказав ввічливо, що цінить його співробітництво. На це він витратив не більше трьох хвилин, тому що не дозволив собі поспішати.
Уявляю, який вихор у подібних обставинах підняв би навколо себе невмілий керівник, – пише Канторович. І далі: ввійшла секретар, молода жінка. Отто Юлійович, який уже встиг сісти за стіл, знову підвівся, привітався з нею, поцікавився, як здоров'я, запитав, чи чекає на нього запрошений автор. Коли той зайшов, знову ж таки зустрів його на півдорозі, посадовив у крісло, сказав якусь ввічливу фразу. Словом, зроблено було все необхідне, щоб створити для розмови спокійну, дружню атмосферу.
Для чого переказуємо цю історію? Щоб застерегти тих, хто, поспішаючи (а в наш час хто не поспішає?), економить хвилину на вітанні, а втрачає значно більше – ту привабливу атмосферу, за якої краще і ефективніше вирішуються справи.
У нас уже склався ритуал – вітатися за руку з колегами по праці, знайомими. Нічого не маючи проти цього звичаю, все ж зауважимо, що коли вже ми його додержуємо, то маємо бути особливо уважними. Якщо знайомих людей багато (а саме так буває перед зборами, в фойє театру, Будинку культури), всім руку не потиснеш, то чи не краще обмежитися загальним вітанням? Щоб нікого не обминути.
Коли тиснемо руку людині, то треба, щоб цей потиск був у міру енергійний (не можна байдуже простягати руку, щоб її потиснули тобі), вітаючись, треба дивитися на людину, а не собі під ноги чи на тих, хто стоїть поруч. Це ображає людину, але передусім свідчить про нашу невихованість, а в даному випадку ще й демонстрацію її.
Вітання – це вияв поваги, а тому воно має відповідати і обставинам, і можливостям, вітання не повинно бути ні занадто голосним і емоційним, ні холодним і байдужим. Коли ми вітаємося із знайомими на вулиці, не треба привертати увагу всіх зустрічних, розмахувати руками, кидатися в обійми.
Хто вітається перший? Кажуть, – той, хто вихованіший. Елементарно ж – молодші зі старшими, чоловіки з жінками, той, хто йде повз людину, яка стоїть, той, хто заходить у приміщення. І завжди, в усіх випадках, – першими вітаються з дорослими діти.
Отже, вітатися треба вміти, вітання, як пароль, як пропуск на територію душі співрозмовника. Вітатися потрібно вчити малюків у дитсадку, в школі, пояснюючи їм значення цього звичаю в спілкуванні людей. Недаремно В.О.Сухомлинський проводив з дітьми бесіди, присвячені цим словам і почуттям, котрі по крупинці вкладав у них рід людський.
«Мені здається дуже важливим, – підкреслював він, – щоб це слово в устах дитини, образно кажучи, несло тонку музику людських почуттів, поривань, бажань, устремлінь. Тихим весняним ранком... ми приходимо в найкрасивіший куточок саду – я, вчитель, і мої вихованці. Одна з моїх сокровенних надій – це думка про те, що здивовані, захоплені красою, діти відчувають найтонші відтінки цього мудрого і красивого слова – «Здрастуйте».
Василь Олександрович вигадував і розповідав дітям прекрасні казки про чарівне «Здрастуйте», а ми, дорослі, батьки, вчителі, хіба не спроможні робити це? Дитина з перших своїх кроків повинна вміти вітатися, вкладаючи в слова «здрастуйте», «добридень», «добрий вечір вам» той зміст, який вони насправді несуть.
Здрастуйте ж, люди!
Доброго ранку, добридень вам!
Сьогодні, завтра і на все життя...

Любіть дітей
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Тарас Шевченко


 
додати

Комментарии 

 
-1 #29 биб биииииб 2013-03-12 23:47 Цитировать
 
 
0 #28 alex 2012-04-09 16:56 thank you Цитировать
 
 
-1 #27 настя 2012-04-05 21:39 Очень полезный сайт, много хорошей информации. к написанию сочинения помогает безупречно! Цитировать
 
 
-1 #26 Gfif 2012-04-04 23:42 Цитировать
 
 
-1 #25 Кристина 2012-03-02 00:35 Очень полезный сайт, много хорошей информации. к написанию сочинения поможет безупречно! Цитировать
 
 
-1 #24 мирося довга* 2012-01-24 21:26 крутоооооооо : Цитировать
 
 
-1 #23 вика 2012-01-16 22:23 клас хоть написала те шо потрібно))) Цитировать
 
 
-2 #22 Виктория 2011-12-21 19:47 Большое спасибо, напишу сочинение и для себя выводы сделаю… Ещё раз большое спасибо Цитировать
 
 
0 #21 Максим 2011-12-04 17:25 азмем так много и замудрено Цитировать
 
 
0 #20 Юля 2011-11-30 22:20 може бути Цитировать
 

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить