Головна Література Лілія Шитова Наш моральний вибір
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

 

Сейчас 30 гостей онлайн

Наш моральний вибір

Коли йому було чотирнадцять, він склав програму дій: які книжки прочитати, які знання набути, які науки опанувати. Коли підрахував, виявилося, що для того, щоб справитися з наміченим, потрібно дев'ятсот років. План життя було переглянуто і скорочено – до п'ятсот, потім до ста п'ятдесяти років. На цьому хлопчик зупинився. А коли в кінці життя (воно обірвалось у шістдесятичотирьохрічному віці) підбив підсумки, намічена програма була перевиконана в два з половиною рази, а ім'я академіка Отто Юлійовича Шмідта шанобливо вимовляли вчені в усьому світі. Так мрія, конкретизована у чіткий план дій, стала тією рушійною силою, яка визначила собою ціле людське життя.
«Щоб зробити щось велике, треба всі сили душі спрямувати в одну точку», – писав Л.М.Толстой. А І.П.Павлов уточнював цю думку, вказуючи, що «все життя, всі його поліпшення, вся його культура робляться рефлексом цілі, робляться тільки людьми, які прямують до тієї чи іншої поставленої ними собі в житті мети».
Цілеспрямованість – одна з найважливіших і найнеобхідніших людських рис. Уміння визначити цілі далекі і ближчі, так би мовити, програму-максимум і програму-мінімум – обов'язкова умова насиченості й суспільної цінності життя. Тому що можна мати від природи великі здібності до тієї чи іншої галузі діяльності, але, не будучи цілеспрямованим, не вміючи долати труднощі – нічого не досягти і так і залишитися людиною, що «подає надії», або й просто невдахою, життя якого «не склалося».
Щасливим же почуває себе лише той, хто, визначивши життєво важливі цілі, йде до них послідовно і невідступно. Життя нагороджує його високою радістю долання труднощів і знегод на шляху до визначеної мети і почуттям справжнього задоволення при її досягненні. А це і є одним з найважливіших компонентів щастя.
З дитинства він мріяв про небо. Мрія стала метою. Досягнення її вимагало напруження всіх сил. Та людині цілеспрямованій по плечу будь-які випробування. І юнак став льотчиком, мужньо захищав рідне небо Вітчизни в роки Великої Вітчизняної.
Він — наш земляк, відомий двічі Герой Радянського Союзу, генерал-майор авіації І.Н.Степаненко.
Але ж не можуть усі бути підкорювачами повітряних чи космічних трас, скажете ви. Так, але кожен може і повинен ставити собі за мету краще за всіх робити свою справу, якою б скромною вона на перший погляд не здавалася. Якби усі ми саме так ставилися до своєї роботи, до виконання своїх обов'язків – виробничих, громадських, батьківських, – то і поставлені перед нашим суспільством завдання вирішувалися б швидше і краще, а наші діти бачили б у кожному з нас приклад високої цілеспрямованості, зразок для наслідування.
Часом плутають кар'єру з кар'єризмом, тому перше слово нерідко вживається з негативним відтінком другого. Тим часом кожна професія мас свої ступені – розряди, посади, звання. Вони й існують для того, щоб людина долала їх одну за одною, щораз досягаючи якісно вищого рівня роботи, який визначає її зарплату, повагу товаришів, місце в колективі. В цьому разі і можна говорити про кар'єру – у кращому, найвагомішому розумінні цього слова.
Коли ж людина, поставивши за мету досягти певного щабля на службових сходинках будь-яким способом, не зупиняється ні перед чим, у тому числі й безчесним вчинком, це – кар'єризм, але до професійної кар'єри він не мас ніякого відношення. Для досягнення нікчемних кар'єристських цілей окремі людці інколи витрачають стільки сил і енергії, що якби спрямувати їх в іншому напрямку – на звичайне професійне зростання – успіх міг би стати реальним.
Ось чому так важливо визначити для себе не тільки належну мету, а й чисті й чесні засоби її досягнення. Адже не тільки мета формує засоби, а й самі засоби, якщо вони аморальні, впливають на мету, поступово деформуючи її. А досягнувши навіть, здавалось би, цілком поважної мети непорядними засобами, не користуватиметеся авторитетом у колективі, в людей.
Кожен із наших здобутків, найбільших наших досягнень був колись тільки метою. Чим чіткіше вона визначена, окреслена, тим коротший шлях до неї.
Сьогодні вже ваш син чи дочка засвоюють цей мудрий урок.
Ні, їм не легше живеться на світі, і світові живеться сьогодні дуже нелегко. Але добитися, щоб завтра йому не було важче, ніж сьогодні, а головне, – щоб сам він був і завтра, і через століття, – це і їхня мрія. Хай же стане вона метою! І хай ідуть вони до неї цілеспрямовано й несхитно.
...Бо манна з неба
Не падає і не впаде.
Нам дужче й дужче жити треба —
Свобода в нас і – з нас іде! – писав Микола Вінграновський.

Ввічливість
...А поруч вставали некороновані
Корифеї і справжні вожді.
Вставали Коперники і Джорджоне,
Шевченко підводив могутнє чоло.
І біля вічного їхнього трону
Лакузи жодного не було.
Бо щире високе небо
Не підмалюєш квачем,
Бо величі справжній не треба
Спиратись на плечі нікчем.
Василь Симоненко.

Ввічливість... Це так мало і водночас так багато. Мало вимагає зусиль, багато дає людині і її оточенню, сприяє створенню атмосфери доброзичливості, рівноваги, радощів.
Людина людині просто злегка вклонилася, і в неї вже заграла посмішка на устах і передалась іншій. Ланцюгова реакція, вона існує для ввічливості, як, на жаль, і для грубощів, істеричності, нестриманості.
Ввічливість – це норма поведінки людини в суспільстві. В кожному разі, має бути нормою. А як часто ми можемо почути принизливе «ти» від людини, якій самі не можемо відповісти тим же.
Тобто, форма звертання до людини на «ви» чи «ти» свідчить про нашу ввічливість, а отже, й вихованість. «Ти» можливе лише між близькими людьми, і тільки в тому разі, коли воно взаємне. Навіть, коли мова йде про старшокласників, юнаків і юнок, які тільки ще стоять на порозі дорослого життя. Досвідчені і етично виховані педагоги саме так і роблять. «Ви» примушує старшокласника швидше дорослішати, пробуджує в ньому почуття власної гідності, відповідальності. Якось не можна собі уявити В.О.Сухомлинського, який би «тикав» десятикласникові. А дехто, навіть з викладачів вузів, технікумів, це собі дозволяє. Ще й пишається цим, вважає ледь не проявом демократизму.
Неввічлива, тобто погано вихована людина не може бути добрим керівником. Втім, взагалі не може бути керівником, не зуміє виробити стилю ефективного керівництва, завоювати повагу і авторитет людей.
Серйозної уваги заслуговує проблема створення атмосфери взаємної ввічливості в сфері обслуговування населення, – а вона ще далека від досконалості. Багато скарг надходить на грубість продавців, працівників соціального забезпечення і навіть, як це не парадоксально, медичних працівників, професія яких уже сама по собі передбачає милосердя.
А мистецтво людського спілкування насамперед передбачає ввічливість, тобто вміння делікатно, люб'язно ставитися до людей, які нас оточують. Вміти чемно привітатися, не забути сказати «дякую», «будь ласка», «на все добре». Ввічливість повинна бути буквально автоматичною.
Ці навички дитині потрібно прищеплювати з дитинства. Письменниця Людмила Гангнус написала прекрасну книгу «Азбука ввічливості». Цю книгу діти і батьки повинні читати разом, її треба знати. Справді, уроки ввічливості, які веде добра фея Здрастє, живі, захоплюючі, дотепні. Так і треба вчити дітей цієї премудрої науки – ввічливості, без якої люди можуть перетворитися просто в дикунів.
Бо хіба можна інакше назвати молодика, який нецензурно висловлюється, незважаючи на присутність інших, а тим паче дітей, людей похилого віку, хулігана, який зводить рахунки з допомогою сили, пліткаря, який обговорює за спиною у людини її особисті проблеми чи вади.
Ввічлива, вихована людина ніколи не дозволить собі нічого подібного, вона постійно своєю поведінкою – на роботі, вдома, в громадських місцях – є прикладом для інших. Прикладом делікатності, доброти, чемності, терпимості, готовності прислужитися, допомогти. Пам'ятаймо! Ввічливу дитину може виховати тільки ввічлива людина.
Давайте подумаємо, хіба справді так важко бути ввічливим? При зустрічі з людиною уже своїм «добридень» («добрий ранок», «добрий вечір») показати, що ти справді радий зустрічі, що вона приємна тобі і ти щиро зичиш людині добра, на знак поваги (якщо ти чоловік) зняти чи хоч би злегка торкнутись капелюха, подаючи руку, зняти рукавичку, поступитись місцем в тролейбусі чи автобусі жінці, літній людині, не говорити і не реготати дуже голосно, не перебивати, коли говорять інші, вміти вислухати і, безперечно, ніколи, ні за яких обставин не підвищувати голосу. Ні на кого. Підвищений тон – прояв неповаги, насамперед до тих, з ким ми розмовляємо. І прояв власної невихованості, котра в цьому разі видає нас з головою. Ввічлива, добре вихована людина завжди вміє управляти своїми емоціями.
Ввічливість інколи плутають з етикетом. Але і правила етикету передбачають ввічливість, так само як ввічливість – дотримання правил етикету. Ввічлива людина завжди буде виховано поводитись в театрі, бібліотеці, на танцмайданчику, в інших громадських місцях. Ввічливість, насамперед, не дозволить їй, розмовляючи, заважати іншим слухати лекцію, образити неувагою лектора.
Ввічливість не дозволить вихованій людині голосно, з набитим ротом розмовляти за столом, зловживати спиртними напоями самій і примушувати до цього інших.
Ввічлива людина завжди проявить співчуття до чужого горя, зуміє ненав'язливо і тактовно підтримати, посумувати з людиною в біді, порадіти в радощах. Ввічливість – рідна сестра увазі, чуйності, повазі, скромності. Ввічлива людина ніколи не стане підлабузником, не втратить почуття власної гідності, так само як не стане хамом, не впаде в амбіцію. Ввічливий чоловік ніколи не сяде в присутності жінки, коли стоїть вона (службовий кабінет аж ніяк не є винятком). Певно не назвеш ввічливою людину, екологічно не виховану, ту, яка жорстоко ставиться до тварин, нівечить дерева, квіти, траву.
Внутрішня культура не дозволить вихованій людині навіть наодинці з природою (як, до речі, й з малими дітьми, з стариками) поводити себе не по-лицарськи.
Неввічливо не турбуватися про сусідів – включати на повну потужність радіоприймачі, телевізори, магнітофони, гримати дверима чи стільцями, збиратися на східцях і шуміти в під'їздах, смітити (і не прибирати!) там чи в дворі, на вулиці або в скверах, розштовхувати чергу, не пропустити стару людину, вагітну жінку, інваліда.
Отже, будьмо взаємно ввічливими, щодня учімось законам ввічливості, цій прекрасній рисі вихованості. Тобто, будьмо по-справжньому шляхетними.

Мужність
Ніхто не забутий.
На попіл ніхто не згорів.
Солдатські портрети
на вишитих крилах пливуть...
І доки є пам'ять в людей
і живуть матері,
Допоти й сини, що спіткнулись об кулі,
живуть.
Борис Олійник

Народжується син. І мати, співаючи йому колискову, бажає вирости щасливим і мужнім. Щасливим, бо яка ж мати не мріє про щастя для свого дитяти? Мужнім, бо, що то за мужчина, коли у нього не стачить мужності взяти на свої плечі все, починаючи від захисту Батьківщини до піклування про свою оселю, неню, сім'ю?
Але що там, всім нам, кожній живій людині, жінці і чоловікові, потрібна ця благородна риса характеру. Отож і наспівує мати своїй дитині пісеньку про хоробрих і достойних людей, на яких схожими треба зростати.
У нас є герої-люди і герої-міста. І мужність тих поколінь своїми безіменними братськими могилами, зірками героїв і солдатськими медалями, активною діяльністю в партизанських з'єднаннях і підпіллі, самовідданою роботою для фронту в його тилу, своєю безстрашністю і самозреченістю, краплинами священної крові перелилась у серця нащадків.
Вони заповідали нам мужність – воїнів, будівельників, робітників, хліборобів. Зрештою, просто мужність людей.
Мужність потрібна молоді, яка стоїть на варті кордонів.
Мужність потрібна матерям, які виростили-викохали своїх синів, виховали такими, щоб вони вірно служили Батьківщині. І тут перед нами постають образи матерів – Єпистимії Степанової, десять синів якої пішли на фронт і не повернулися, і Євдокії Лисенко, десять синів якої вернули з воєнних доріг і поклали в травні 1945-го до ніг матері своєї Перемогу.
І то не тільки їй, то всім матерям країни піднявся пам'ятник на Черкащині. І стоїть тепер серед полів і лісів, міст і сіл Мати, стоїть як символ непереможності людського духу, як символ життя, дивиться нам у вічі.
Всі вони, наші героїчні попередники, дивляться нам у вічі. Дивляться і бажають нам мужності. У виборі роботи, не легкої, не вигіднішої собі, а потрібнішої країні.
У служінні науці – щоб використовували її досягнення для людства, а не проти нього.
Щоб були мужніми в чеснотах, і чесними в мужності (не втекти, не злякатись труднощів – хтось їх повинен взяти на свої плечі).
Щоб були мужніми у відповідальності, бо наша спільна відповідальність за те, що робиться у країні, складається з відповідальності кожного за ту ділянку роботи, яка тобі доручена. За свою сім'ю, свою вулицю, своє село чи місто.
Щоб мали мужність вистояти в боротьбі за справедливість, коли хтось хоче ту справедливість порушити. Сказати правду у вічі товаришеві, коли він чинить негідно, керівникові, коли той нехтує принципами моралі і законом трудового колективу.
Не змовчати, не побоятися виступити проти очільників власної партії, коли вони забувають про головну мету – служити народові або використовують в боротьбі негідні методи.
Визнати і виправити помилки, коли вони допущені, а тим більше, коли завдають шкоду іншим. Ми – люди, а людям властиво помилятися.
Помиляються не тільки люди.
Помилялися навіть святі.
Згадайте: Ісус від Іуди
Мав останній цілунок в житті, – писав Василь Симоненко.
Стати на шляху сутяги, користолюбця, які своє матеріальне благополуччя ставлять над усе в житті, хулігана, який, користуючись своєю силою, посягає на життя і честь жінки, дитини, іншої людини.
Мужність потрібна в щасті, щоб, купаючись у ньому, не забути про інших, про тих, хто поруч, і щастя їм чомусь не посміхнулось.
Мужність потрібна в біді, бо не тільки щастя, а й горе трапляється на віку людини. Коли своя біда – потрібно вміти в ній достойно вистояти. Коли чужа – вміти її розділити (недаремно говорять – розділене горе, то півгоря), не залишитись байдужим спостерігачем. Бо ніколи-ніколи не були спільниками мужність і байдужість, так само, як добро і зло.
Брехня, що мужність не виносить сліз
У цьому світі нам всього не досить,
Є мудрість – із довкіллям компроміс,
І це все більше розуміє досвід.
Ніщо на цьому світі не мине,
Лише для когось станемо в пригоді,
Коли насуне сіре і сумне,
Коли на долю сподіватись годі.

Так звертається до нас поет, лауреат обласної премії імені Василя Симоненка, талановитий художник Ігор Забудський, чиї твори ми з задоволенням читаємо, чиї художні полотна роздивляємося в музеях. Людина, яка має вистраждане особисто право на ці проникливі слова.
Пам’ятаю його з дитинства, жвавого допитливого хлопчика, який бігав у нашому дворі в зграйці таких же веселих дітлахів. Та раптом все це скінчилося – автомобільна катастрофа, прикутість – назавжди – до ліжка. Але Ігор не здався тяжкій недузі. У нього вистачило сили волі і мужності боротися, одержати освіту, малювати, творити вірші, видати кілька поетичних книг, редагувати твори інших. Жити повноцінним життям, на що часом нездатні й здорові люди.
Ось тепер і поміркуймо – чи все ми знаємо про мужність, її прояви у повсякденному житті, коли кожен твій вчинок є її мірилом. Коли кожне мовлене слово про себе, ставлення до світу, людей, до життя вимірюються таки ж нею, мужністю. І тоді, можливо, ми зрозуміємо, що для того, щоб жити достойно за всіляких, сприятливих і несприятливих обставин, для всього у нашому складному світі потрібна особиста мужність. Мужність Ігоря Забудського, який не лише вистояв у боротьбі з долею, а й не втратив любові до людей, природи, світу. Мужність його батьків, які своєю любов’ю і відданістю що день божий підтримують його у цій відчайдушній боротьбі.
Для всього потрібна мужність. Потрібна всім нам – дорослим і дітям. Без мужності, безстрашності, чесності, сміливості немислиме становлення молодих і зрілість старших.
І тому, співаючи дитині колискову, хай неня вчить її мужності з перших життєвих кроків.
Ви коли-небудь бачили, як невпевнено і в той же час вперто творить дитя свою ходу? Як мати, в якої тремтить вся душа (а раптом воно впаде, заб'ється), все ж, розправивши руки-крила, зіп'явшись над ним птахою-захисницею, вчить його ту ходу творити? Падати, вставати і йти, все ж іти...
І в цьому великий, мудрий і неосяжний смисл життя. І для цього кожному з нас насамперед потрібна мужність. Мужність, як одна з чеснот кодексу Людини.

Делікатність
Люди – прекрасні.
Земля – мов казка.
Кращого сонця ніде нема.
Загруз я по серце
У землю в’язко
Вона мене цупко трима.
Василь Симоненко
«Розкажіть, що таке делікатність, тактовність у стосунках».
«Знаєте, часом здається, що термін тактовна людина – у нас відмирає, як, зрештою, і сама делікатність, тактовність у поведінці».
«Чи не здається вам, що делікатна, тактовна людина в нашому сучасному світі стає анахронізмом, і, так би мовити, виглядає смішно. Делікатність тепер не в моді».
Ці рядки – з листів читачів. Різних за віком, професією, освітою, уподобаннями.
Чому ж їх усіх однаково хвилює це питання, і чи справді така гарна людська риса як делікатність тепер «не в моді», а тактовність – «відмирає»? І що могли б зробити тут сім'я, колектив.
Відповісти на всі ці запитання відразу – нелегко. То ж заглянемо в словники. Що вони нам скажуть?
Виявляється, не дуже багато. Читаємо, що слово «делікатний» – французького походження, що означає воно: чуйний, ввічливий, лагідний у поводженні.
Щодо такту, то означає це поняття – почуття міри, додержання правил пристойності. Такт у справах, у вчинках – це вміння сказати чи зробити щось до речі, це добрий смак, гармонійність у стосунках.
І, безперечно, найперші ази тактовності, науки бути делікатним у спілкуванні, людина дістає в сім'ї, вбирає в себе буквально з молоком матері.
Здається, все так органічно просто: треба бути чуйним, ввічливим, лагідним у поводженні, додержувати у поведінці і стосунках з іншими правил пристойності.
Але, як часто, не задумуючись, молода мати, ввічлива з дорослими, чинить нетактовно щодо власної дитини! Прийшли до сина друзі, він їх запросив, йому так хотілося показати їм власноручно виготовлену модель парусника, а мати виштовхала їх з кімнати: нічого тут смітити! Син паленіє, йому до сліз соромно перед друзями, їм теж незручно, розходяться, не дивлячись один одному в очі.
А мати вже й забула про інцидент, запитує сина, чому це він такий неговіркий. І як сміє відповідати матері таким тоном. І невтямки їй: той перший урок нетактовності у поведінці з іншими він дістав від неї самої.
Діти дуже сприйнятливі, вони вбирають в себе і добре і зле, як губка вбирає воду.
Вихована людина ніколи не дозволить собі бути нетактовною не тільки з рівними, а й з найменшою істотою.
А як зле, коли батьки на очах у своїх ще малих дітей із зневагою говорять зі старими, допускають зверхність у стосунках з іншими людьми, які їм здаються менш вихованими, освіченими, в присутності інших роблять зауваження щодо їх зовнішності, одягу, невлучно сказаного слова, в чомусь допущеного промаху.
Нетактовним людям здається, що вони завжди знають більше за інших, про все можуть краще судити, і судять категорично, безапеляційно. Такі люди краще за колегу знають, що і як йому потрібно робити, як вдягатися, з ким товаришувати, навіть що до кого почувати...
І ось парадокс. Нетактовні люди – це часто-густо породження нашої делікатності. Вони проростають на грунті нашого невміння дати їм відсіч. Дійсно, поставити на місце іншого тактовній людині важко, вона розгублюється під натиском нахабства. Вроджена делікатність найчастіше змушує її змовчувати. Відповісти на образу образою вона не може, хоч потім довго почуття перенесеного приниження не даватиме спокою.
Ось про що розповідає один лист. «Недавно на моїх очах стався такий випадок. Зустрілися дві жінки, вже немолоді. Висока, худорлява кинулася з обіймами до подруги своїх шкільних років, трохи розповнілої, з лагідним, симпатичним обличчям. «Ох, моя рибонько, скільки ж то ми не бачилися, як збігає час». Вона щось швидко розповідала про себе, про спільних знайомих, не даючи подрузі вимовити й слова, а потім, раптом, критично оглянувши подругу, зауважила: «А ти, бачу, зовсім зa собою не стежиш, подивись, на що cxoжа твоя фігура. Треба на Дніпро бігати, зарядкою займатися».
Жінка почервоніла, спробувала відбутися жартом: «Та ніколи мені на Дніпро бігати, дітям треба допомогти, онуків у дитсадки і ясла випровадити».
«Жінка завжди повинна залишатися жінкою. Ти на мене подивись, а ми ж з тобою в десятому були однаковими, найстрункішими в класі. Скажи краще, що попоїсти любиш».
Вона ще щось говорила, повчала жінку, і все таким зверхнім, категоричним тоном. Та тільки ніяковіла, аж сльози на очах зблиснули. Але мовчала. Мовчали й ми, хоч на душі було незатишно. Вже потім я, ще і ще раз пригадуючи розмову, запитувала себе: чому? Могла б дати гідну відсіч нахабі й ображена жінка. Адже вона виростила і виховала сама, – чоловік помер, – трьох дітей, має чотирьох онуків, у хаті у неї завжди гамірно від дитячих голосів. А всі знають: онуків треба й обійти і нагодувати, і казку їм прочитати, і, знову ж таки, – відправити в дитсадочок, забрати звідти. І на підприємстві вона – краща робітниця, громадської роботи не цурається, любить людей і вони відповідають їй взаємністю. А та ні дітей не народжувала, ні внуків не голубила, ні людьми не опікувалася. Жила тільки для себе та дбала про «фігуру». Нічого цього ми не сказали приятельці. Не змогли. Та, певно, й добре. Негарно на чужу, може, біду, пальцем показувати, навіть коли й заслужила того. От і виходить, що ми з своєю делікатністю дозволяємо нетактовним людям розперезуватися. І мимоволі подумаєш: можливо, ми й неправі, може, треба з такими інакше? Бо, певно, багатьом доводиться потрапляти в таку ситуацію».
Напевно, доводиться. І вам, і мені, й іншим. Недаремні ж оті тривожні: «відмирають», «стають анахронізмом», «не в моді», – висловлені в листах. Але ж є, є серед нас люди і делікатні, і тактовні. Є. І їх більшість. Ще Василь Симоненко узагальнював: «Люди – прекрасні...»
Прекрасні, це ті, які не помітять чиєїсь незграбності, зосереджують увагу не на своїй особі, а на іншій людині, на її проблемах. Не нав'язують свою думку іншим, бо, може, вона й помилкова. Ніколи не поставлять людину в незручне становище, не принизять її.
Такі люди зустрічаються нам щодня, але ми не помічаємо цього, бо справжні скромність, вихованість, тактовність непомітні. Зате помітне нахабство, помітні нетактовність, неделікатність. Вони вміють і люблять себе показати, вони прямо кричать про себе.
А ми? Що ж ми?
Виходить, щоб делікатність, не дай Боже, не відмерла, за неї також треба боротися?
Виходить, що так.

Репутація
Найогидніші очі порожні,
Найгрізніше мовчить гроза.
Найнікчемніші дурні вельможні,
найпідліша брехлива сльоза.
Василь Симоненко.


 
додати

Комментарии 

 
-1 #29 биб биииииб 2013-03-12 23:47 Цитировать
 
 
0 #28 alex 2012-04-09 16:56 thank you Цитировать
 
 
-2 #27 настя 2012-04-05 21:39 Очень полезный сайт, много хорошей информации. к написанию сочинения помогает безупречно! Цитировать
 
 
-1 #26 Gfif 2012-04-04 23:42 Цитировать
 
 
-1 #25 Кристина 2012-03-02 00:35 Очень полезный сайт, много хорошей информации. к написанию сочинения поможет безупречно! Цитировать
 
 
-1 #24 мирося довга* 2012-01-24 21:26 крутоооооооо : Цитировать
 
 
-1 #23 вика 2012-01-16 22:23 клас хоть написала те шо потрібно))) Цитировать
 
 
-2 #22 Виктория 2011-12-21 19:47 Большое спасибо, напишу сочинение и для себя выводы сделаю… Ещё раз большое спасибо Цитировать
 
 
0 #21 Максим 2011-12-04 17:25 азмем так много и замудрено Цитировать
 
 
0 #20 Юля 2011-11-30 22:20 може бути Цитировать
 

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить