Коли на Землі почався Весняний Бал, семеро братів, Маленьких Мудреців, вирішили подивитися, що діється у лісі.
Було о тій порі тут дуже гарно.
Ліс тільки одягав весняне вбрання. Ялиночки причепурюються, струшують з гілок пил, а із смолисто-золотистих свічечок на світ виповзають пухнасті лапки світло-зеленого кольору.
Молоденький клен щось весело бурмотить червоно-жовтими листочками, підганяє їх розкриватися,а вони все ще ніжаться, ніжаться.
Тендітна осичка, немов із кимось бавиться. Викине золоту монетку і дивиться, яке враження це справляє на інших. А ліщина, ліщина випростує довгі тонкі прутики й розгой­дує їх з усіх сил. Це щоб золоті сережки дзвеніли, бджі­лок приваблювали .
Лише дуб стоїть, зовсім ще роздягнений,а серйозний такий, ніби Весняний Бал його й не цікавить зовсім.
Одного з братів, Петрика, це заінтригувало.
„Кого б запитати” - подумав він і раптом почув під ногами писк.
- Ой-ой, обережно! Ти на мене ледве не наступив!
Дивиться, а внизу маленька фіолетова квіточка ображено скривила жовтий ротик.
Соромно стало йому:
- Пробач, будь ласка, ти такий крихітний, відразу й не помітиш.
- Будь ласка, тільки надалі будь обережніший. До ре­чі, я не крихітний, а крихітна. Звати мене Фіалка. Поход­ження - з сімейства фіалкових. Можеш і ти мені відреко­мендуватися - ласкаво запропонувала вона. 
- А я Мудрець. 
- Мудрець? Хіба ти старенький?
- Нічого я не старенький, - спалахнув Мудрець. - Нас семеро братів, і всі ще маленькі. Це казкарка називає нас Мудрецями. А так я Петрик. 
- Петрик - це гарно! - зраділа Фіалка. – Петрик плюс Фіалка, правда звучить? Давай, Петрику, дружити. 
- Звучить то звучить , - розсудливо відповідає Пет­рик. - А ось як бути з дружбою не маю уяви. Адже мені бігти далі треба, щоб побачити якнайбільше, а ти тут залишаєшся.
- І справді, - засумувала Фіалка. - Таке приємне знайомст­во і таке коротке... 
Петрик потер лоба.
- Слухай, Фіалко, є грандіозна ідея. Я тебе прико­лю до кишеньки, щоб не загубилась, і будемо разом біга­ти!
- Ідея дійсно грандіозна, - зітхнула Фіалка. – В ім’я дружби я, звичайно, на будь-які жертви готова. Але ж я, Петрику, на твоїй кишеньці дуже швидко зів’яну. А в мене життя і так коротке.
Петрик відразу зацікавився:
- А скільки років Фіалки живуть? - запитав він. 
- Тільки одну весну.
- Це, звичайно, малувато. Я ось живу на світі цілих шість весен і стільки ж зим, і то ще зовсім мало прожив.
Вони сумно помовчали.
- Евріка! - раптом вигукнув Петрик,недарма ж Мудрець! - Я з тобою залишуся. Звичайно, доки буде Бал. Дещо ми й тут побачимо, а про інше мені брати розкажуть.
- От і добре, - зрадівши, Фіалка підняла свої зовсім-зовсім фіалкові очі. - Ти справжній друг, Петрику!
- Аякже, так і треба – солідно проказав басом хлопчик. І почервонів від задоволення, так його похвала Фіалки зворушила.
А щоб приховати ніяковість, запитав:
- Слухай, а ти не знаєш, чому це всі дерева зелені­ють, а дуб ні?
Фіалка похитала головою.
- Не знаю... Давай запитаємо Ворону. Ось вона, на гілці сидить.
- Давай, - погодився Петрик. - Слухайте, Вороно... 
- Ворона Воронівна, мене звуть. Кар-р, - перебивши Петрика, відрекомендувалася Ворона. - Я дуже давно тут живу, все бачу, все знаю. І всю вашу глибокомудру розмо­ву чула.
І, трохи помовчавши, промовила:
- А дуб, молоді люди, тому ще не одягнений, що в ньо­го дубове мислення. Геніальні думки до нього пізніше приходять. І листя, яке виросте, також буде, вибачте, дубове.
- Невже? Такі маленькі листочки і вже дубові? - Петрик був вражений.
- Ну так, звичайно, дубові. Я це точно знаю, кар-р.
- Якщо Ви, Вороно Воронівно, все знаєте, то чи не мо­жете ви нам сказати, чому Фіалка тут в самотині росте, зов­сім без сім’ї.
- Можу, безумовно. Тому, що любителів зір-рвати тут дуже багато буває. Торік на цьому ж місці ще багато фіалок росло, ціле сімейство фіалкових. Прибігла компанія, на вигляд таких порядних молодих людей, і фіал­ки повиривали разом із корінням. 
- Діла... - сказав протягом зовсім спантеличений Петрик. Та невдовзі у нього з’явилась нова геніальна ідея.
І він поклявся:
- Я тепер, Вороно Воронівно, ніколи квітів рвати не буду. Тільки нюхати і дивитися.
- Правильно, квітами лише милуватися годиться. Спасибі. Ви дуже вихована молода людина. Якби й інші діти були такими, а то ж у лісі зовсім квітів не залишиться, порядній Вороні навіть на духи не буде.
- А що, хіба духи з фіалок бувають? - ще більше здиву­вався Петрик.
- Безумовно. І з фіалок, і з конвалій. І духи, і ліки також. Ці квіти, як і багато інших, дуже корисні. Ви, до речі, знайомі з Конвалією?
- Ні... - відповів Петрик розгублено. 
- Та ось же вона, поруч, - зраділа Фіалка, що може чимось допомогти Петрику. - Познайомтеся, будь ласка.
- Здрастуй, Конваліє! - сказав хлопчик. - Пробач, я тебе якось відразу не помітив.
- Та це тому, що вона весь час дивиться вниз, - засмі­ялася Фіалка.
- А чому? 
- Чому? Але це ж так природно! Я з вдячністю поспі­шаю надивитися на землю, адже це вона мені життя дала. А часу в мене, знаєте, обмаль.
- А чому обмаль? - запитав Петрик.
- Тому, що, не вважайте це з мого боку нескромністю, Конвалія - квітка гарна і цілюща. Кожний намагається її зірвати.
- Так ти й голову, напевне, тому нахиляєш, щоб нікому
не впасти в очі? 
- Нічого не вдієш, - покірно зітхнула Конвалія. - Кожна рослина змушена якось захищати своє життя.
- Ну ось що, друзі, я про ваше життя своїм братам розповім, а вони вмить усіх дітей оповістять. І візь­мемо ми вас під свій дитячий захист, - урочисто пообіцяв Петрик.
- Ура! - закричала Фіалка. І закліпала віями.
- Спасибі тобі, Петрику! - скромно подякувала й Кон­валія.
- А зараз, - сказав хлопчик, - мені час іти. Хоч і сум­но з вами розлучатися, та вдома будуть хвилюватися.
- Правильно, Петрику, не можна, щоб старші хвилювалися. Ви дуже люб’язний хлопчик, - сказала Ворона.
Петрик привітно помахав своїм новим знайомим рукою і побіг у хащі.
Фіалка і Конвалія сумно дивилися йому вслід. 
А Ворона Воронівна сказала:
- Ось що значить хороша дитина. За такий короткий час ми його встигли так полюбити...