Головна Середні віки Відродження Лицарство та лицарі
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

 

Сейчас 213 гостей онлайн

Лицарство та лицарі
Епоха Відродження

звичаї лицарства і лицарів

Так стануть відтепер воїнами Христа ті,

хто раніше були грабіжниками...

папа Урбан II.

Людовіку, прозваному Святим, було вже за шістдесят, коли він відправився у свій останній хрестовий похід.

 Зібравши лицарське ополчення з усією Франції, він висадився на березі Африки й осадив Туніс - гніздо мусульманських піратів, які спустошували береги Середземного моря. Він витримав кілька боїв з арабами, але незабаром у таборі хрестоносців почалася епідемія, і померли тисячі воїнів; у серпні 1270 року благочестивий король помер від чуми.

Людовік Святий заповів лицарству шляхетну ідею, за якою він ішов все життя: ідею про служіння Христу. Своїм прикладом і силою закону він спонукував лицарів до того, до чого і раніше призивала їхня церква: залишити розбій і звади й стать захисниками слабких - жінок, удів і сиріт. Зрештою, довгі вмовляння церкви прищепили лицарству нові шляхетні звичаї; відтепер воїн, що посвячується в лицарі, повинен був пройти врочистий ритуал духовного очищення; ніч перед посвятою він проводив у молитвах у церковного вівтаря й потім після врочистого ходу й проповіді з'являвся перед королем або графом.

- У славу й в ім'я Бога Всемогутнього, - проголошував король, - жалую тебе лицарем. Будь вірний Богу, государю й подрузі; будь повільний у помсті й покаранні й швидкий у пощаді й допомозі вдовам і сиротам; відвідуй обідню й подавай милостиню...

Потім государ виймав свій меч, ударяв плиском по плечу новообраного й цілував нового лицаря; йому надягали золоті шпори й вручали меч і спис:

- Меч цей має вигляд хреста й дається тобі в повчання: як Христос перемагав смерть на древі хреста, так і ти повинен перемагати ворогів своїх цим мечем...

- Це довгий і прямий спис є символ правди, і залізний наконечник на ньому означає перевагу правди над неправдою, а прапор, що розвівається на його кінці, показує, що правда не повинна ховатися...

Весь цей ритуал означав прийняття, і посвяту в число воїнів Христа - і багато лицарів додержувалися цієї клятви все життя, вони боролися біля стін Єрусалима й у  лісах за Ельбою - куди б не послав їх заклик папи. Вони без коливань віддавали життя за віру - як знаменитий лицар Роланд, герой поетичних переказів. По легенді, граф Роланд був залишений Карлом Великим прикривати відступ франків через Піренеї; він боровся до останньої можливості й загинув, як і належить доблесному лицарю:

Роланд відчув: підходить смерть,

Від голови спускається на серце.

Добратися до сосни великої  він  встиг,

Під нею на зеленій ліг траві.

Свій меч і дзвінкий горн покрив він тілом,

Обличчя ж повернув до землі ворожої:

Побачить Карл, що він не злякався,

Ворогів не злякався перед смертю,

Що вмер він, увінчаний перемогою,

Люб'язний граф Роланд, воїн сміливий.

Бродячі співаки, "менестрелі" і "жонглери", виконували "Пісню про Роланда" на площах міст і в урочистих залах; це була древня легенда, великий епос французького народу, в XII столітті покладений на вірші й записаний на пергаменті. У німців був свій епос - "Пісня о Нібелунгах", а в англосаксів свій - "Легенда про короля Артура". Все це були древні лицарські сказання, що передавалися з вуст у вуста, і із часом вкривалися новими деталями - тими деталями, які хотіла бачити нова епоха. Древня "Пісня про Нібелунгів" - це повість про жорстокі битви, де ллється рікою кров, повість про зрадництво й помсту:

Повні чудес легенди давно минулих днів,

Про голосні діянні колишніх богатирів,

Про їхні бенкети, забави, невдачу й горі,

І свари їх криваві почуєте ви незабаром...

Потім, в XIII столітті, прийшов час, коли лицарі заговорили про бога, про святий Грааль - чарівну чашу із кров'ю Ісуса, про прекрасних дам, про кохання Тристана й Ізольди. Прекрасна королева Ізольда кохала доблесного лицаря Тристана, але не могла зрадити своєму чоловікові-королю. Вона прийшла на заклик кохання в ліс до Тристана, і тут їх застиг король:

Король у курінь заходить до них,

Стоїть безмовний, нерухомий,

Зі сплячих не спускаючи очей.

Невже проллється зараз  кров?

Вона сорочки не зняла,

Разділені були їхні тіла -

І меч меж ними там лежав.

Стоїть король, оторопілий,

На меч дивиться в роздумі він

І думає, душею збентежений:

"Що це значить, боже мій?

Вони лежать переді мною,

А я не знаю, як мені бути -

Помилувати або вбити..."

Десятки поетів і менестрелів переказували кожний на свій лад "Роман про Тристана та Ізольду", історію про пригоди закоханих, про їхні прикрості, шаленості й про їхній сумний кінець. В часи Тристана лицарі стали оголювати мечі не заради помсти, а заради кохання; криваві сутички із сусідами замінили турніри, коли суперники ламали списи в ім'я прекрасних дам, а красуні кидали на арену свої надушені хустки. Турнір - це було лицарське свято, коли по заклику принца або графа з'їжджалися лицарі всієї округи, великі поля покривалися різнобарвними наметами, дами надягали розкішне вбрання, лицарі виставляли свої щити з гербами й герольди сурмили, викликаючи на бій. Приймаючий виклик повинен був торкнутися списом щита суперника; потім починалася сутичка; лицарі щодуху мчалися один на одного - страшний удар, і один із суперників вилітав із сідла на пісок арени, а переможець під'їжджав до трибуни й схиляв спис перед дамою серця. Потім нова сутичка - і так десятки боїв, а надвечір дами вибирали переможця турніру, і принц під спів труб і привітальних лементів покладав на нього лавровий вінок. Французька хроніка розповідає, як один раз гордовита красуня запропонувала лицарям, що суперничали за неї, надягти замість збруї її мереживну сорочку - і один юнак, що згоряв від кохання, погодився. Він весь день боровся в цій сорочці, був жорстоко поранений і ледь не втратив життя; мережива перетворилися в криваві лахміття - але уражені його відвагою глядачі присудили йому перемогу, а торкнута його коханням красуня віддала йому своє серце. Усе, що попросив у неї закоханий лицар - це одягти закривавлені мережива на балу, яким завершувалося свято; йому було досить цієї нагороди.

Інша легенда розповідає про поетичні змагання лицарів: один з них проголосив Вергілія найбільшим поетом всіх часів і викликав незгодних на бій. Він витримав сім боїв із шанувальниками Гомера, Овідія, Горація - і, зрештою, одержав смертельну рану - смертельний результат був звичайною справою, що не викликало суму в глядачів. Поранених та покалічених була безліч, тому церква проповідувала проти турнірів - але не могла побороти це жагуче захоплення лицарів. Їм потрібно було з кимсь боротися, це було в них у крові, їх виховували так з дитинства. Перше, чому вчили батьки дітей - це фехтування на мечах і полювання, і молоді пажі тільки й знали, що битися до першої крові й ганяти по лісу оленів, їхня любов - це були хортиці, жваві коні й приручені соколи. З першою нагодою вони тікали слідом за батьками на війну - якщо батьки не брали їх із собою як зброєносців; зброєносець міг, якщо пощастить, виявити себе в битві й відразу, на полі бою, одержати звання лицаря. Життя без війни й турнірів було для лицарів нудним, єдиною розвагою було полювання, а в непогоду доводилося ховатися за стінами замка, закривати від холоду ставні й сидіти біля каміна в темній, освітленій лише відблисками вогню залі. Навіть улітку від потужних кам'яних стін тягло вогкістю й холодом: замки не були розраховані на комфорт і зручності - це були насамперед фортеці. Головна вежа, "донжон", замка де-кусі піднімалася на 64 метра, і потрапити в неї можна було лише через перекидний міст із сусідньої башточки; щоб подихати свіжим повітрям і насолодитися природою, мешканці замка йшли підземним ходом за кріпосну стіну, де був розбитий сад. Але здалеку, з рівнини, замок виглядав, як казкове марево: могутні стіни, вежі що здіймають нагору, гострі шпилі й флюгери. Це було зриме втілення легенди про лицарство - про його доблесть, шляхетність і галантність. На жаль, це була лише легенда, тому що в підземеллі замка була в'язниця з ланцюгами й знаряддями катувань, а у воріт стояли ряди шибениць із трупами, у яких ворони виїдали очі. Крім того, доблесного Тристана й прекрасної Ізольди ніколи не існувало на світі, а лицар-шанувальник поезії, вмираючи, зізнався священику, що він не читав Вергілія...

 
додати

Комментарии 

 
0 #3 ДДДДДРРРИШШШЩ 2012-12-03 19:13 ЖОПАААААА Цитировать
 
 
0 #2 Вадім 2012-11-12 23:39 Кльово я узнал что то новинкое Цитировать
 
 
0 #1 Вадім 2012-11-12 23:39 Кльово я узнал что то новинкое Цитировать
 

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить