Головна Середні віки Історія Варварів Варварський порядок – винекненя феодалізму.
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

 

Сейчас 190 гостей онлайн

Варварський порядок – винекненя феодалізму.

 винекненя феодалізму лицарі та варвари

"Ми - люди, створені по подобі Бога,

а нами керують, як худобою!"

Хроніка  Фруасара.

За всіх часів, коли варвари вторгалися в землеробську країну, здобувши перемогу над її царями, 

вони ділили землі між собою. Племінний вождь простягав дружиннику або главі роду пучок соломи й дарував йому землі, села й ріки; новий повелитель зі своїм загоном відправлявся у свої володіння - і починалося те, що пізніші історики називали "установленням феодальних відносин". Загін варварів займав зручний пагорб і будував бург - маленьку фортецю із землі й дерева, а потім приступав до скорення місцевого населення. Варвари вбивали, грабували, насилували й вели до себе жінок. Бранців перетворювали в рабів, а інших змушували платити данину й обробляти поля панів. Ті самі події повторювалися в історії багато разів, у Спарті, у Римі, у Парфії, на Русі. Бувало й так, що царі, борючись із варварами, давали своїм воїнам право на збір податків із селян, а потім, в обстановці війни й анархії солдати починали поводитися як варвари: вимагали усе більше й більше, і до смерті сікли батогами тих, хто не погоджувався платити. Селянину було однаково, хто його грабує й веде його дочок - "свої" або "чужі"; хто б не жив у замку на пагорбі, порядок був той самий - той самий древній "арійський порядок", що встановлювали завойовники-арійці і який учені йменують "феодалізмом". "Феодом" в XI столітті називалося лицарське володіння, що раніше називали "бенефицієм" і яке тепер, у період анархії, стало спадкоємним і майже необмеженим.

Отже, лицар із загоном збройних слуг, найманців або міністеріалів, затверджувався в дерев'яному замку на пагорбі. Спочатку він збирав призначені податки, а потім починав вимагати все більше, підкріплюючи своє право побиттям селян. "Їх переслідують пожежами, грабунком і війною, - писав сучасник, - їх кидають у темницю й накладають на них окови, а потім змушують платити викуп або ж морять голодом і піддають усіляким катуванням..." Доведених до розпачу селян змушували підписувати кабальні грамоти: "Усім відомо, що крайня бідність і тяжкі турботи мене осягли й зовсім не маю, чим жити й одягатися... Тому прошу зробити й затвердити поневолювання моєї вільної особистості..." "Не по неволі, не по примусу, не по обману - по вільній моїй волі надяг я собі ремінь на шию..." Одні із селян ставали рабами-"сервами", інші данниками-"віланами"; вілани  віддавали "сеньйорові" частина врожаю, а серви обробляли його поля. Селяни як і раніше жили у своїх селах і обробляли свої наділи - але земля, пасовища й ліси тепер уважалися власністю сеньйора. Усе, що залишилося в селян - це їх дерев’яні, криті соломою хатини, де віконце затягалося бичачим міхуром, а дим виходив у діру в даху - так що, коли палилося вогнище, доводилося дихати димом, стіни всередині були покриті сажею, і самі селяни були "чорні обличчям". Одяг селянина становило старе ганчір'я й шкіри звірів, а їжу -  рідка  каша, часто без солі, тому що її привозили здалеку, і вона коштувала дорого. Хліб теж був рідкістю - пан змушував молоти борошно тільки на своєму млині, і за це доводилося платити.

 Густі ліси як і раніше з усіх боків оточували поля й села - але сеньйор не дозволяв робити вирубки й розширювати ріллю: адже ліс був улюбленим місцем його полювання. Селянин, що вбив оленя або зрубав дерево, карався смертю - тому селяни не могли прокормитися на своїх наділах, час від часу розділених між синами. Вони були приречені на голод - і XI століття наповнене описами постійно повторюваних голодувань: "Люди дійшли до того, що виривали друг у друга падло та інші огидні відходи, - писав хроніст про голод 1033 року. - Деякі, рятуючись від смерті, їли лісові коріння і водорості - все марно!" Навіть у врожайні роки єдиною мрією селян було ситно поїсти; вони розповідали один одному легенди про святих, що годували юрби людей сьома хлібами, і про казкову країну Кокань, де "молочні ріки течуть у киселевих берегах".

Селянам було заборонено мати зброю, і вони були безпомічні перед вершниками в залізній збруї. Але іноді розпач штовхав їх на повстання, вони збиралися з косами й серпами й підступали до замка; із замка виїжджав загін лицарів - і починалася розправа з бунтівниками. От як описує середньовічний роман розправу, що проводив граф нормандський Рауль:

Він обійшовся із селянами грубо,

Вибив очі, не залишив і зуби,

Багатьох віланів він на кіл саджав,

Жили тяг, кістки рук відтинав.

Інші були живцем спалені,

Чи розпеченим свинцем хрещені...

Уцілілі бігли в ліси й ховалися там, іноді нападаючи на самотніх вершників. Подібно Робін Гуду, вони вели життя розбійників - панам доводилося побоюватися цих лісових молодців з тугими луками. Вся лицарська література наповнена ненавистю й відразою до селян - особливо до тих, які раптово виходять із лісу: "З лісу з'явився молодий селянин, - оповідає лицарський роман. - Він заріс довгою щетиною черіше вугілля, у нього були товсті щоки й величезний приплющений ніс, більші широкі ніздрі й виродливі жовті зуби". А от як виглядав (у власних очах) шляхетний лицар:

Корпус його міцний, пропорції чудові.

Широкі плечі й груди; він був прекрасно складний:

Могутні руки з величезними кулаками

І граціозна шия.

На боці в прекрасного лицаря висіло те, що робило його прекрасний і шляхетним - довгий залізний меч, його головний скарб, що він ніжно називав по імені й іноді поклонявся йому як богу. Життя шляхетного лицаря було зовсім несхоже на життя селянина: з веселою компанією друзів він проводив час на полюванні, мчався через хащу, заганяючи вепрів і оленів - а потім бенкетували у своєму замку: на стіл подавалися дичина й засмажені на рожні поросята, рікою лилося вино й бродячі співаки виконували лицарські балади. Дерев’яні стіни зали були завішані домотканими килимами із зображенням битв, меблі були простими і грубими, а на підлозі собаки гризли кості - час розкоші й добірності ще не прийшов, так само як і час освіченості й побожності. Лицарі були неписьменні; вони вважали, що вчитися - значить "ушкодити душу"; вони не знали молитов і не поважали ченців. Вони із задоволенням оббирали купців на дорогах і грабували чужі села - а потім воювали із сусідніми сеньйорами, палили їхні поля й села, спустошували округу. Це був їхній спосіб життя, війна й грабіж: адже в кожного лицаря було кілька синів, старший з них успадковував маєток, а іншим доводилося добувати багатство списом і мечем.

Священики впадали у відчай від цього розбою, від постійних воєн; вони надавали в церквах притулок всім гнаним і разом із селянами споруджували на перехрестях доріг великі дерев'яні хрести - лицарі не повинні були торкати тих, хто, рятуючись від погоні, прильнув до хреста. На початку XI століття єпископи запропонували франкському королю Роберту зобов'язати сеньйорів клятвою на священному писанні: "Я не стану віднімати в селян ні бика, ні корови, - повинні були обіцяти лицарі, - я не буду кривдити ні селянина, ні селянки, ні купця;  я не буду відбирати в них гроші й змушувати їх платити викуп... Я не буду піддавати їх ударам, щоб відняти в них засоби до існування..." Термін дії цієї клятви поширювався на час сівби - і тільки; церква не насмілювалася вимагати більшого. Вона багато разів намагалася встановити "Божий мир", заборона на війни й грабежі хоча б з вечора п'ятниці до ранку понеділка - але безуспішно. Навесні 1095 року, коли церковний собор у Піяченце знову обговорював питання про "Божий світ", з Константинополя прибули посли від імператора Олексія - вони просили допомоги проти підступивших до міста тюрок. Папа Урбан II ухопився за цю думку: проголосити хрестовий похід проти тюрок, за звільнення Святої Землі, Єрусалима, - і, відправивши туди всіх лицарів-розбійників, установити "Божий мир". Восени папа скликав новий собор у центрі Галії, що роздиралася війнами,, у Клермоне; він запросив туди не тільки священиків, але й лицарів всієї Європи. На широкій рівнині під Клермоном він звернувся до величезної юрби з промовою:

- Земля ця, котру ви населяєте, - говорив папа, - здавлена звідусіль горами й морем, вона стиснута вашою численністю й ледь прогодовує тих, хто її обробляє. Звідси виникає те, що ви один одного кусаєте й пожираєте, ведете війни й наносите один одному безліч ран. Нехай же припиниться між вами ненависть, нехай змовкне ворожнеча й затихнуть війни...

- Нехай виступлять проти невірних ті, хто зловмисно звик вести війну проти одновірців... Так стануть відтепер воїнами Христа ті, хто раніше були грабіжниками!

І людське море, що стояло на рівнині, сколихнулося й вивергнуло єдиний крик:

- Так хоче бог! Так хоче бог!

 

 
додати

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить