Головна Середні віки Історія Варварів Друга навала варварів - Норманів
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

 

Сейчас 127 гостей онлайн

Друга навала варварів - Норманів

навала варварів Норманів на теріторії Франків

...Століття ураганів і вовків - до загибелі світу,

Щадити людина людини не стане...

"Едда".

Державу побудувати важче, ніж палац в Аахені. Потрібні тисячі грамотних чиновників, потрібні писані закони, потрібні століття виховання, здатність 

управляти й готовність підкорятися. Карл призвав до керування державою останніх грамотіїв, що пережили варварські навали, єпископів і ченців, - однак войовничі франки не хотіли підкорятися ченцям. Вони ще пам'ятали про варварську волю, коли воїни піднімали на щиті обраних ними вождів - і Карл поважав їхню волю: щороку, коли франки збиралися на "травневих полях", готуючись до чергового походу, він виїжджав до війська й просив його затвердити свої рішення. Правда, військо Карла нічим не нагадувало колишніх одягнених у шкіри варварів із сокирами в руках - це були стрункі ряди вершників у шкіряних із залізними пластинами панцирах. Карл призивав у похід лише тих, хто міг з'явитися в панцирі й на коні - насамперед своїх васалів, що одержали бенефіції й приносили йому клятву вірності. Прості люди, що не мали панцира й коня, складалися, щоб виставити вершника; не беручи участь у походах, простолюдини переставали бути воїнами й перетворювалися в селян. Вони вже не могли постояти за себе й втрачали ту волю, що дає меч у руці; їм нема чого було сказати графу, що у супроводі загону залізних вершників приїжджав у село й вимагав нових податей. Лише "государеві посланці", яких розсилав імператор Карл, могли захистити їх від сваволі васалів і графів - але спадкоємці Карла перестали розсилати посланців.

Нащадків Карла Великого кликали Каролінгами або "королями" - потім цим словом стали називати всіх монархів. Вони теж любили варварську волю - у тому розумінні, що син міг підняти руку на батька, а брати могли люто рубатися на мечах. За звичаєм варварів, вони поділили між собою державу Карла й прийнялися воювати один з одним. Після розділу Імперії між онуками Карла в 843 році утворилося три королівства: західні області дісталися Карлу Лисому, східні - Людвігу Німецькому, а Італія й землі на Рейні - "імператору" Лотарю. В 855 році володіння Лотаря були поділені між трьома його синами, держава Карла Великого розпалося й поринуло в міжусобиці - і в цей самий момент на Європу обрушилася хвиля нової німецької навали.

Північна Рівнина залишалася демографічним вулканом, де у вогні лютих боїв народжувалися нові племена воїнів і звідки час від часу викидала лава. Момент нового виверження був визначений появою "дракенів" - прикрашених головою дракона великих морехідних човнів, які навчилися робити північні варвари. "Дракени" уміщали півсотню воїнів і за тиждень могли перетнути Північне море, а за місяць - досягти берегів Італії. Вся Європа виявилася у владі варварів; флотилії з десятків і сотень "дракенів" спустошували берега й піднімалися вгору по ріках, спалюючи села.

Прапор набігу, "вікінга", міг підняти будь-який прославлений у боях воїн, і, зібравшись на березі, дружина приносила жертву богу війни Тору. "Жрець по жеребу призначав людей для жертви, - писав хроніст, - їх оглушали ударом ярма по голові; особливим прийомом вибивали мозок, потім звалювали на землю й відшукували серцеву залозу. Витягши з жертви всю кров, вони, відповідно до звичаю, змазували нею обличчя й швидко розгортали вітрила кораблів..." "Послав всемогутній Бог юрби лютих язичників, - говорить англійський літопис, - датчан, норвежців, готів і шведів. Вони спустошували грішну Англію від одного берега до іншого, убивали народ і худобу, не щадили ні жінок, ні дітей". "Вікінги не щадять нікого, поки не дадуть слова щадити. Один із них часто примушує тікати десятьох і навіть більше. Бідність вселяє їм сміливість, скитання унеможливлюють правильну боротьбу з ними, розпач робить їх непереможними". Літописці з жахом розповідали про воїнів-берсерків, які кидалися в бій напівголими - вони пили сік мухомора й упадали в приступи люті; якщо поблизу не було ворогів, то вони кидалися на дерева й скелі.

До кінця IX століття все, що зуміли відбудувати в часи Карла Великого - церкви, монастирі, села - усе звернулося в попіл. Жорстокі "люди з півночі", "нормани", убивали ченців і приносили в жертву своїм богам тисячі бранців. "Води рік пофарбовані кров'ю жертв і покриті трупами, що розкладаються, - писав галльський єпископ. - Кістки бранців норманських гниють без поховання на островах Сени, береги, колись прекрасні, зовсім спустошені вогнем і мечем". Захопивши коней, нормани створили кінні загони, які нишпорили по Галлії у всіх напрямках. Кінноти франків не могла впоратися із цим невловимим супротивником; кожний граф намагався захистити свої володіння, будував дерев'яні фортеці-бурги й боровся сам по собі. Граф Ед зумів відстояти Париж, але всі землі на північному узбережжі виявилися в руках норманів. Після смерті короля Карла Товстого (885-88) не найшлося гідного спадкоємця, і графи стали проголошувати себе королями - або просто переставали підкорятися кому б те не було. Кожний володарь, що мав бург і загін вершників, став "сеньйором" своєї округи, паном над життям і смертю околишніх селян. Сеньйори воювали між собою і з норманами, а потім і нормани стали зводити бурги й, перетворившись у сеньйорів, стали такі самі як франки, невідрізнити. Улаштувавшись на північному узбережжі, у Нормандії, вони робили звідси походи в глиб Галлії, у Британію й навіть на південь Італії.

У Британії нормани облюбували для поселення північно-східну частину острова - цей район згодом стали називати "Областю датського права", "Данелаг", або по-англійському, "Денло". Наступаючи в глиб країни, вони вбили двох вождів англів і загнали короля саксів, Альфреда, у ліси й болота південно-заходу. Альфреду (871-900) все-таки вдалося зібрати сили; за прикладом франків він створив кінне військо й тридцять років завзято боровся з ворогами. За свою мужність і незвичайний розум Альфред одержав прізвисько Великого; він намагався повернути життя у свою розорену країну, будував бурги й монастирі, запрошував учених ченців і навіть створив при дворі школу. Він і сам знаходив час для навчання й у проміжках між боями, обпершись на круп свого коня, розбирав латинські грамоти; він вивчив латинь, а потім переклав на рідну мову декілька вцілілих у монастирях творів. Після смерті Альфреда його спадкоємці ще сто років пручалися норманам, поки в 1016 році Британією не опанував датський король Канут; острів був розорений війнами, а вцілілі англосакси були обкладені важкою даниною.

Британія й Галлія прийняли на себе основний удар навали - але окремі флотилії вікінгів проривалися далеко на південь, захід, схід. Нормани розграбували Лісабон і Севілью, знаменитий вікінг Гастінгс розоряв Італію. Пізніше, в XI столітті, італійський південь був завойований загонами лицарів з Нормандії; нормани створили тут сильне королівство й не раз вторгалися через протоку на Балкани, загрожуючи Константинополю. Флотилії кораблів з головою дракона нишпорили по північній Атлантиці, вікінги захопили Ірландію й заснували поселення в Ісландії й Гренландії. Близько 1000 року один із гренландських поселенців, Лейф Щасливий, заплив на своєму кораблі далеко на південь і досяг покритої лісами теплої країни, де ріс виноград і в прозорих струмках водилися лососі. Лейф назвав цей край Винландом, "Країною винограду" - це був острів Ньюфаундленд біля узбережжя Америки. Норманам не вдалося закріпитися в Америці - шлях туди був занадто далекий і важкий; у пам'яті жителів півночі залишилися лише легенди, передані з вуст у вуста й оповідають про плавання в невідомі землі.

Шуміли весла,

залізо дзенькало,

гриміли щити -

вікінги плили.

Мчалася стрімко

зграя кораблів,

несла дружину

у відкрите море.

 

 
додати

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить