Головна Історія України Збірка матеріалів Сармати та Алани
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

 

Сейчас 73 гостей онлайн

Сармати та Алани

історія про сарматів та аланів У той час, коли скіфи ще безроздільно панували в причорноморських степах, до сходу від них, за Доном кочували близькі по мові й способу життя племена, яких греки називали савроматами, а потім - сарматами. Геродот зберіг легенду про походження савроматів. Відповідно до легенди, після битви між амазонками й греками при Фермодонті (ріка в Малій Азії), що перемогли греки переправлялися через Чорне море на трьох кораблях разом з полоненими амазонками. Під час плавання амазонки перебили чоловіків, але не вміючи управляти кораблями, по примсі хвиль і вітрів прибутку до берегів Меотіди (Азовське море) у землі вільних скіфів. Тут вони вступили у війну

зі скіфами. Скіфи ж, заволодівши після битви трупами амазонок, побачили, що це жінки й вирішили більше з ними не боротися, а послати юнаків, щоб ті вступили з амазонками в шлюб. Амазонки погодилися, висунувши наступну умову: "Ми не могли б жити разом з вашими жінками, адже в нас і в них різні звичаї. Ми стріляємо з лука й метаємо дротики; і їздимо верхи, жіночим же роботам ми не навчені. А ваші жінки не роблять нічого з того, що ми перелічили, але, залишаючись у візках, займаються жіночою працею, не виїжджаючи на полювання й взагалі нікуди. Отож, ми не можемо ладити з ними. Але якщо ви хочете, щоб ми були вашими дружинами й щоб ви могли вважати себе справедливими, те, коли прийдемо до батьків, одержите свою частину майна й потім, коли повернетеся, будемо жити самі по собі". Амазонки попросили своїх чоловіків переселитися зі Скіфі за ріку Танаїс (Дон), пояснюючи це прохання тим, що їх страшить думка про перебування в країні, який вони принесли багато лих. Юнаки погодилися. "Прибувши в ту місцевість, у якій вони тепер живуть, вони заселили її. І відтоді дружини сарматів дотримуються древнього способу життя, виїжджаючи на полювання на конях і разом із чоловіками, і окремо від чоловіків; вони також ходять на війну й носять той же одяг, що й чоловіки". Далі, Геродот повідомляє, що говорять сармати на зіпсованій скіфській мові. "Щодо шлюбу в них установлене наступне: ніяка дівчина не виходить заміж перш, ніж не вб'є чоловіка із числа ворогів. Деякі з них, не здатні виконати звичай, вмирають у похилому віці, перш, ніж вийти заміж".

В 512 р. до н.е., коли в Скіфію вторглася армія перського царя Дарія I, сармати відгукнулися на заклик скіфів і вступили у війну з персами, що закінчився поразкою останніх.

Пізніше, сармати, за словами давньогрецького історика Діодора Сицилійського, "... зробилися сильніше, спустошили значну частину Скіфії й, поголовно винищуючи переможених, перетворили більшу частину країни в пустелю".

Сучасні вчені висловлюють сумніву, у тім, що переселення сарматів у Північне Причорномор'я мало завойовницький характер і допускають, що вони займали залишені скіфами до III в. до н.е. території.

Древні письменники називають кілька сарматських племен: роксоланів, язигів, аорсів, сіраків, аланів, і інших. Їхні відносини зі скіфами, що жили в кримських передгір'ях, були часом ворожими, часом - мирними й навіть союзницькими. Збереглася легенда про Амаге, дружині сарматського царя Медосака, що, бажаючи допомогти союзному Херсонесу, гнобленому скіфами, з невеликим загоном в 120 чоловік переборола величезну відстань і, увірвавшись у скіфську ставку вбила царя, "а царську владу вручила синові вбитого, наказавши йому правити справедливо й пам'ятаючи про смерть батька, не торкати сусідніх еллінів і варварів".

Під час війни скіфів з понтійскім царем Мітридатом VI наприкінці II в. до н.е. роксолани, очолювані Тасієм, виступили на стороні скіфів. За словами Страбона, вони "... прийшли на допомогу Палаку синові Скілура й уважалися войовничими. Однак будь-яка варварська народності або юрба легкоозброєних людей неспроможні перед правильно побудованої й добре озброєною фалангою. У всякому разі роксолани числом близько 50000 чоловік не могли встояти проти 6000 чоловік, виставлених Діофантом, полководцем Мітрідата, і були здебільшого знищені. У них були шоломи й панцири із сирицевої бичачої шкіри, вони носять плетені щити як захисний засіб; є в них також списи, лук і меч".

Потерпілі поразку у війні скіфи підкорилися понтійському царю. У складі армії Мітрідата вони змушені були взяти участь у війнах Понтійського царства з Римською республікою, що тривали до 63 р. до н.е. Серед союзників Мітрідата античні історики називають і сарматів.

Описані події II - I вв. до н.е. знаходять висвітлення й у матеріалах, отриманих у результаті археологічних досліджень. У цей час у Північному Причорномор'ї одержує поширення своєрідне явище, іноді умовно називане археологами "кінними скарбами". Ці скарби являють собою набори речей, які найчастіше знаходять у насипах курганів або на природних височинах. У їхній склад майже завжди входять деталі кінської збруї, серед яких виділяються фалари - срібні або бронзові, часто, багато орнаментовані бляхи, що служили для прикраси коней. Крім цього, характерні бронзові казани, срібний і бронзовий посуд, зброя (найчастіше - наконечники копій і стріл). Нерідко зустрічаються шоломи античного, переважно, италійського виробництва. Висловлювалося припущення, що останні є трофеями, захопленими в римлян сарматськими союзниками Мітрідата, що повернулися з походів. До цієї групи пам'ятників належить й поховання, розкопане в Криму в кургані біля села Чистеньке, причому, у цьому випадку вперше речі, характерні для "кінних скарбів", були знайдені в похоронному комплексі. Поховання воїна було зроблено в катакомбі - підземній камері, у яку вела вхідна яма. На дно останньої поклали коня з набором збруї. Разом з воїном помістили зброю - меч, спис, два дротики, стріли. Крім цього, знайдені керамічний посуд, залізна пряжка, золоте кільце, намисто й інші предмети. Поховання воїна - вершника, що сполучає у похоронному обряді й інвентарю як піздньоскіфскі, так і сарматські риси, яскраво відбиває розглянуту епоху.

Після переселення сарматів за Дон у Причорномор'я з'являються поховання, зроблені в курганах, деякі з яких виділяються винятковим багатством. Одне подібне поховання вивчене й у Криму, у Ногайчинському кургані . Похована в дерев'яному писаному саркофазі жінка супроводжувалася численними дорогоцінними прикрасами й предметами, що вражають майстерністю виконання, багато хто з яких є справжніми витворами мистецтва. Серед останніх особливо виділяється пара золотих браслетів з напаяними золотими дротиками, на яких нанизані численні перлини й намисто зі скла й онікса. Кінці браслетів завершуються парними скульптурними композиціями у вигляді фігурок Ерота й Психеї. Між головами фігурок на шарнірах укріплений замок, що складається із гранованої пластини, у центрі якої укріплений кольоровий камінь. Безсумнівним шедевром ювелірного мистецтва є застібка у вигляді дельфіна з гірського кришталю й золота. Цікава масивна золота гривня зі згорнутого в три витки прута, кожний з кінців якого прикрашений рельєфними зображеннями у вигляді трьох крилатих фантастичних істот - грифонів. Тулуба грифонів орнаментовані вставками із синього скла. Гривня, крім своїх художніх вартостей, примітна й тим, що являє собою один із украй нечисленних у Криму зразків сарматського звіриного стиля. Цей стиль, що відрізняється від скіфського рядом особливостей у зображенні тварин і, у першу чергу, - застосуванням поліхромії - використання вставок з кольорових каменів, найчастіше, бірюзи (у деяких випадках, синього скла, коралів). Іноді, сарматський звіриний стиль називають золото - бірюзовим. Безліч виробів, виконаних у цьому стилі, знайдено в похованнях сарматської знаті, розкопаних археологами на Нижньому Доні, у на Кубані, і Поволжя. Уперше подібні знахідки стали відомі на початку XVIII століття, коли завдяки указу Петра I, частина дорогоцінних прикрас, які знаходили шукачі скарбів у древніх похованнях, сталі доставляти в Петербург. Так утворилася колекція, що одержала назву Сибірської. Однак, серед учених немає впевненості в тім, що всі ці предмети знайдені в Сибіру. Особливо важливе значення для розуміння походження сарматського звіриного стиля мало несподіване відкриття археологів, зроблене в 1978 році в Афганістані на пагорбі Тиля - Тепе. Тут, учені, що вивчали поселення бронзового століття, випадково виявили кілька найбагатших поховань I в. н.е., що належали, найімовірніше, представникам царського роду, що править іраноязичними племенами, що створили Кушанську державу. Серед численних дорогоцінних виробів, знайдених у цих похованнях, виділяються прикраси із золота з бірюзовими вставками, дивно близькі знахідкам із сарматських курганів Північного Причорномор'я. У цьому зв'язку висловлювалися припущення про виникнення золото-бірюзового стилю на сході й східному походженні людей, які принесли вироби, виконані в цьому ювелірному стилі, у Північне Причорномор'я. Були висловлені думки й про етнічну приналежність цих людей: одні дослідники бачили в них аорсів, інші - аланів. Однак остаточно ця проблема не вирішена. Як би те не було, безумовно, жінка, похована в Ногайчинському кургані, займала дуже високе положення у своєму племені.

З I в. н.е. сармати починають проникати в Передгірний Крим і селяться поруч зі скіфами. У багатьох випадках сармати ховали своїх померлих на тих же некрополях, що й скіфи. Характерною рисою сарматського похоронного обряду було використання для поховання підбивних могил. Останні являли собою прямокутну або овальну в плані вхідну яму, у довгій стінці якої влаштовували підбивку. Після приміщення в підбивку померлого, камеру закривали плитами, а вхідну яму засипали. сармати, що переселялися на півострів, приносили із собою й нові типи речей, які в них запозичили скіфи, наприклад, зброю, кінську збрую, дзеркала й інші. Разом із сарматами одержали поширення й своєрідні знаки - тамги, які наносили на предмети, указуючи на їхню приналежність тій або іншій особі або роду. Серед інших народів сармати виділялися й досить дивним по сучасних уявленнях звичаєм деформувати черепа. Із цією метою дітям туго перемотували голову, у результаті чого череп згодом здобував подовжену форму.

Проникали сармати й на територію Боспорського царства. На думку дослідників, що зайняв на початку I в. н.е. боспорський трон цар Аспург, що став родоначальником нової династії, походив із середовища сарматської знаті.

ДО III в. н.е. особливої могутності досягло плем'я аланів, що підкорило багато інших сарматських племен. За словами римського історика IV в. н.е. Амміана Марцеліна "...із часом вони об'єдналися під одним ім'ям і все звуться аланами внаслідок однаковість звичаїв, дикого способу життя й однаковості озброєння. Немає в них куренів, ні хто з них не оре; харчуються вони м'ясом і молоком, живуть у кибитках покритих зігнутими у вигляді арки шматками деревної кори, і перевозять їх по нескінченних степах. Дійшовши до багатою травою місцевості, вони ставлять свої кибитки в коло й годуються, як звірі, а коли пасовище виїдене, вантажать своє місто на кибитки й рухаються далі... Всі хто за віком і статтю не годяться для війни, тримаються біля кибиток і зайняті домашніми роботами, а молодь, з раннього дитинства зріднившись із верховою їздою, уважає ганьбою для чоловіка ходити пішки й всі вони стають внаслідок різноманітних вправ чудовими воїнами... Майже всі алани високого зросту й гарного вигляду, волосся в них русе, погляд, якщо не лютий, те все-таки грізний; вони дуже рухливі внаслідок легкості озброєння... Як для людей мирних і тихих приємне спокій, так вони знаходять насолоду у війнах і небезпеках. Щасливим у них уважається той, хто вмирає в бою, а ті, що доживають до старості й умирають природною смертю, переслідуються в них жорстокими глузуваннями, як вилупки й труси. Нічим вони так не пишаються, як убивством людини, і у вигляді славного трофея вішають на своїх бойових коней здерту із черепа шкіру вбитих. Немає в них ні храмів, ні святилищ, не можна побачити покритого соломою куреня, але вони встромляють у землю по варварському звичаю оголений меч і благоговійно поклоняються йому, як Марсу, заступникові країн, у яких вони кочують".

Біля середини III в. н.е. алани одночасно з германськими племенами вторгаються в Крим. У цей час припиняється життя на скіфських поселеннях. У передгір'ях виникають численні аланські  могильники.

В 375 р. н.е. у Північне Причорномор'я ввірвалися грізні завойовники - гуни. Почалася кривава епоха Великого переселення народів. Частина аланів підлегла гунами була захоплена ними на Захід до кордонів Римської імперії. Історія їх повна військовими походами й боями. Пройшовши з битвами через всю Європу, алани разом з вандалами досягли Іспанії й переправилися через Гибралтар у Північну Африку, де заснували королівство. Ті ж алани, які залишилися в Північному Причорномор'ї - у Криму й на Північному Кавказі, продовжували жити тут і в середньовічний час.

 
додати

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить