Головна Історія України початок XIX ст.
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу
Поздравительные открытки с днем Святого Валентина. | Посетите http://prorabprorabich.ru/ - станьте специалистом | Consulta todas las ofertas empleo en Barcelona y provincia.

Это интересно

загрузка...
Сейчас 45 гостей онлайн

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

Політичний статус Наддніпрянської України та її населення у складі Росії

 

З кінця XVIII ст. українські землі Наддніпрянщини були перетворені на звичайну провінцію Російської імперії. На них був поширений загальноімперський адміністративний порядок. Вона була поділена на дев'ять губерній — по три в кожному регіоні: Харківська, Чернігівська і Полтавська — на Слобожанщині і Лівобережжі; Київська, Подільська і Волинська — на Правобережжі; Катеринославська, Херсонська і Таврійська — у Південній Україні. Крім того, кожен регіон був генерал-губернаторством — відповідно Малоросійським, Київським і Новоросійським.
Частина компактно заселених українцями земель опинилася поза межами дев'яти українських губерній. Це райони Кубані, Війська Донського, Воронезької, Курської, Гродненської та Могильовської губерній. Разом із цим в ці губернії увійшли райони, де компактно проживало російське населення. Такий адміністративно-територіальний поділ був спрямований на посилення контролю над українцями та прискорення їх русифікації.
Національна політика царського уряду в Україні ґрунтувалася на вимогах перетворення українців на росіян і мова про незалежність України навіть не йшла. Вони були позбавлені права на вільне використання рідної мови; обмежувався вільний розвиток української культури.
Ліквідація автономії Гетьманщини різко погіршила соціальний стан місцевого населення. Українське селянство знову закріпачувалось. Найбільш поширеним було кріпацтво на Правобережжі. На Лівобережжі кріпацтво не набуло такого поширення, оскільки багато козаків Гетьманщини було перетворено на державних селян.
Політичний курс російського царизму стосовно України зумовив заселення українських міст переважно мігрантами: російськими чиновниками, купцями, робітниками, єврейськими ремісниками і дрібними торговцями, представниками інших національностей.


 

  Україна і війни Російської імперії

 

У першій половині XIX ст. Російська імперія продовжувала вести активну зовнішньополітичну діяльність і була втягнута в цілу низку воєн. Деякі з них тією чи іншою мірою мали відношення і до українських земель. Так, 1806—1812 рр. велася чергова війна з Туреччиною, яка не залишала надії повернути під свій контроль Північне Причорномор'я і негативно вплинула на життя в Україні, оскільки, будучи найближчим тилом російської армії, що діяла у Молдавії і Валахії, мала забезпечувати військо припасами, посилати на війну ополченців. За умовами Бухарестського договору, що завершив цю війну, до складу Росії увійшла Бессарабія, в трьох повітах якої (Ізмаїльському, Аккерманському і Хотинському) кількісно переважало українське населення. Майже одразу після російсько-турецької війни розпочався похід на Росію французького імператора Наполеона. Певне місце в його планах посідала і Україна. Він дивився на українські землі як на розмінну монету, якою збирався розплатитись зі своїми союзниками. Правобережжя він обіцяв віддати полякам, Волинь — австрійцям. Північне Причорномор'я з Кримом — Туреччині. Іншу територію України передбачалось поділити на воєнно-адміністративні області, під управлінням наполеонівських генералів, щоб забезпечити постачання матеріальними ресурсами наполеонівської армії.
В Україні, як і в усій Російській імперії, спостерігався великий патріотичний підйом, формувалося ополчення і козацькі полки, в які добровільно записувались українські селяни, оскільки сподівались, що після перемоги над французами вони отримають волю.
Основні битви відбувалися на Московському напрямку. В цих битвах відзначилися Малоросійський, Полтавський, Харківський, Сумський, Охтирський, Київський та інші піхотні і кінні полки, у яких служило чимало українців. Українці брали участь у партизанському русі. Серед командирів партизанських загонів були виходець із Сумщини Єрмолай Четвертак, уродженець Правобережжя Федір Потапов, що взяв прізвище відомого козацького полковника XVIII ст. Самусь, та ін. Починаючи з осені 1812 р. до складу діючої армії влилися українське ополчення і козацькі полки, які з наступаючою армією дійшли 1814 р. аж до Парижа.
Російсько-турецька війна 1828—1829 вже не зачіпала українських Земель, але мала певне відношення до України. Основною подією цієї війни, що стосувалась українського народу, став перехід козаків Задунайської Січі на чолі з отаманом Осипом Гладким на бік російської армії. Після цього їм було дозволено повернутися в Україну, де вони були поселені в Приазов'ї, діставши назву Азовського війська, яке проіснувало до 1865 р.



 

  Соціально-економічний розвиток Наддніпрянщини і зростання феодального гніту

 

У першій половині XIX ст. ринкові відносини продовжували поширюватись у всіх сферах господарства Наддніпрянської України. Найбільш енергійно включались в них великі землевласники, які вдосконалювали ведення господарства у своїх маєтках за рахунок впровадження нових досягнень агрономії і агротехніки, намагались використати сільгоспмашини. Але через те, що у багатьох поміщиків не було грошей на нововведення, бракувало кваліфікованої робочої сили, такі спроби часто закінчувались невдало.
Втягувались у ринкові відносини і селяни, які змушені були, щоб розплатитися з повинностями, шукати додаткового заробітку, наймаючись на різні місцеві підприємства, займаючись ремеслами і промислами. Деякі вирушали на заробітки в Степову Україну. Найбільш енергійні з них, накопичивши грошей, викупались на волю і продовжували займатись підприємництвом.
Втягуючись у ринкові відносини, поміщики посилювали експлуатацію селянкріпаків, головним чином за рахунок збільшення панщини. Вони активно застосовували урочну систему її виконання, тобто кожний кріпак отримував денне завдання («урок»), яке було, як правило, таке велике, що виконувати його доводилося два-три дні. Панщина часто сягала до 6 днів на тиждень. Зростали і податі з селян.
Ще одним шляхом розширення поміщицького господарства було обезземелення селян. Поміщик міг позбавити селянина земельного наділу, примушуючи його обробляти лише поміщицьку Землю за щомісячний продуктовий пайок. Деякі поміщики віддавали селян у найм на підприємства або в услужіння. Все це врешті-решт підривало економічні можливості селян, на яких трималось поміщицьке господарство. Отже, й воно почало занепадати.
Разом із тим царський уряд вживав деяких заходів для того, щоб упорядкувати виробничі відносини між поміщиками й кріпаками. На Правобережній Україні, де кріпацький гніт був особливо нещадний, царські власті 1847—1848 рр. провели так звану інвентарну реформу. В кожному помісті була заведена інвентарна книга, де записувалися норми панщини та інших повинностей. Але визначав їх сам поміщик. Селяни ж бачили в цій реформі ще одну спробу увічнити кріпацькі відносини і виступали проти неї.
Складним було і становище державних селян, яких в Україні налічувалося майже половина. Державні землі разом із селянами здавалися в оренду так званим посесорам разом із приписаними до них селянами, які, окрім того, що працювали на орендатора, не звільнились від сплати державних податків, що забирали майже половину їх прибутку.
Таким чином, кріпосна система господарювання не могла ефективно функціонувати в умовах розвитку товарно-грошових відносин і економічно занепадала.
В Україні відбувався подальший розвиток промисловості. Поряд з підприємствами, заснованими на праці кріпаків, які поступово розорялися, виникали купецькі промислові підприємства, що були більш життєздатними і засновувались на найманій праці. Починаючи з 1830-х рр., у промисловості почали застосовуватись парові машини, тобто починається промисловий переворот. Найбільш розвинутою галуззю промисловості було цукроваріння: Відбувався розвиток інших галузей переробки сільгосппродукції, зароджувалось машинобудування, виникла і швидко розвивалася кам’яновугільна промисловість у Донбасі.
Розміщення промислових підприємств у містах .сприяло зростанню міського населення, чисельність якого у першій половині XIX ст. зросла втричі. Особливо швидко зростали приморські міста Одеса, Миколаїв, Херсон та ін., де зосереджувалися порти загальноросійського значення.
Економічний розвиток супроводжувався розширенням внутрішньої торгівлі імперії. Політика царизму в Україні була спрямована на те, щоб перетворити Україну на ринок збуту російських промислових товарів. Україна ж була постачальником на ринок сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки. Що ж до місця України в зовнішній торгівлі Російської імперії, то вона виступала як основний постачальник зерна (зокрема пшениці), що вирощувалось головним чином у Степовій Україні і вивозилося в Європу через чорноморські порти.


 

  Соціальні рухи

 

Неприйняття феодальних порядків, підтримуваних царським урядом, спричиняло протести селян, що набували різних форм. Селянські виступи мали здебільшого стихійний і локальний характер. Селяни, продовжуючи вірити в «доброго царя» зверталися до нього зі скаргами. Скарги селян на своїх панів йшли губернаторам, приставам та іншим державним службовцям. Іншими формами протесту були: відмова від сплати оброку та праці на панщині, підпали поміщицьких маєтків, вбивства поміщиків та їх управителів, утечі, збройний опір представникам влади. 
Ще одним осередком опору були військові поселення, що почали створюватись царським урядом з 1816 р. на землях, заселених державними селянами з метою економії бюджетних коштів на утримання війська. У військових поселеннях селянські сім'ї не тільки займалися землеробством, а й утримували власним коштом 1—2 солдатів. Життя військових поселенців суворо регламентувалося. Вони повинні були вставати, відпочивати, працювати тільки за командою капралів. Усі чоловіки мали займатися муштрою. Такі поселення створювалися на Харківщині, Катеринославщині, Херсонщині, Київщині і Поділлі.
1817 р. при спробі перевести їх в розряд військовопоселенців підняли повстання Бузькі козаки на Херсонщині. Ще більше повстання спалахнуло у військовому поселенні в Чугуєві (1819). Уряд послав туди два полки з артилерією. Повсталі трималися два місяці, після чого настала розправа. Не менше 80 осіб було забито на смерть шпіцрутенами.
До відкритих збройних виступів удавалися і селяни. Таких виступів відбулося кілька сотень.
Значного розмаху надобув селянський рух на Поділлі, очолений Устимом Кармалюком (1787—1835). За непокору він був відданий поміщиком у рекрути, але 1813 р. втік з уланського полку і повернувся на батьківщину. Організувавши групу народних месників, Кармалюк упродовж чверті століття вів свою боротьбу. Його загоном було здійснено понад сто нападів на поміщицькі маєтки та на місцевих багатіїв. Але 1835 р. Кармалюк потрапив у засідку, і його було вбито.


 

  Початок національного відродження Наддніпрянщини

 

Знищення царизмом у кінці XVIII ст. української автономії на Лівобережжі і Слобожанщині супроводжувалось русифікацією місцевого населення. В першу чергу їй піддалась українська еліта, яка відмовилась, отримавши титули російських дворян і обіймаючи посади у державному апараті, від національних звичаїв і мови. Отже, носіями української мови і культури залишались головним чином селяни.
Разом з тим збереглася невелика купка патріотично налаштованої української інтелігенції, яка, відмовившись від ідеї відродження Української державності, зосередила свої зусилля на культурній галузі. Колискою українського культурного відродження стала Слобожанщина. Тут
розгорталася діяльність літераторів і громадських діячів: Д. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, які писали і видавали свої твори українською мовою.
При Харківському університеті 1816—1819 рр. виходив друком масовий журнал «Український вісник», що містив у собі й україномовні матеріали.
Значна увага приділялась вивченню української історії, граматики української мови, фольклору. В рукописах поширювалась «Історія русів», видавалися збірки українських пісень тощо. Видатними діячами українського відродження були мовознавець О. Павловський, історик Срезневський та ін. Метою їхньої діяльності було збереження української мови та національної свідомості українського народу.


 

  Рух декабристів в Україні

 

Для суспільно-політичного руху в Наддніпрянській Україні важливе значення мала спроба офіцерів російської армії за допомогою перевороту встановити в Росії конституційний лад 1816 р. в Петербурзі виникла перша декабристська організація — «Союз порятунку». Вона існувала недовго: вже 1818 р. в Москві замість неї був створений «Союз благоденства». Тоді ж на території України було засновано Тульчинську управу Союзу на чолі з полковником Павлом Пестелем. 1821 р. заколотники реорганізували свої об'єднання і створили дві організації —Північне товариство з центром у Петербурзі й Південне — з осередком у Тульчині. Південне товариство очолив П. Пестель. Членами цього товариства були брати Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, Михайло Бестужев-Рюмін та інші офіцери 1-ї і 2-ї армій, розташованих в Україні. Протягом 1822—1825 рр. щороку в Києві під час контрактових ярмарків відбувалися з'їзди керівних діячів Південного товариства для вирішення організаційних та програмних питань.
Основним програмним документом Південного товариства була «Руська правда», складена П. Пестелем. Вона передбачала:
• повалення самодержавства й встановлення республіки;
• скасування кріпацтва і наділення селян землею без викупу;
• ліквідацію станів, запровадження політичних свобод і рівності усіх громадян;
• повну свободу торгівлі і промисловості.
Пестель виступав за унітарну державу без якихось автономних утворень чи територіального самоврядування — на відміну від Конституції, складеної членом Північного товариства Микитою Муравйовим, де йшлося про перетворення Російської імперії на федерацію держав, дві з яких (Малоросійська з центром у Харкові і Чорноморська з центром в Києві) мали бути створені в Україні. Отже, в «Руській правді» про жодне самовизначення українського народу не йшлося. Водночас 1823 р. в Новограді-Волинському виникло Товариство об'єднаних слов'ян, очолюване братами Петром та Андрієм Борисовими, а також польським дворянином Юліаном Люблінським. Програма товариства викладалася в двох документах — «Правилах» і «Клятві», що передбачали:
• визволення всіх слов'янських народів і об'єднання їх у федерацію;
• ліквідацію монархічного устрою та встановлення демократичного ладу;
• скасування кріпацтва та станових привілеїв.
Щоправда, про входження України в федерацію як окремої частини нічого-не говорилось.
У вересні 1825 р. «Товариство об'єднаних слов'ян» увійшло до складу Південного товариства, утворивши в ньому Слов'янську управу.
14 грудня 1825 р. на Сенатській площі в Петербурзі Північне товариство підняло повстання, але внаслідок нерішучості дій воно було придушено того ж таки дня. 31 грудня члени Південного товариства підняли Чернігівський полк. Виступ почався на Київщині, його підтримали 19 офіцерів і близько 1000 солдатів. Сергієм Муравйовим-Апостолом був складений «Православний катехізис» із закликом до народу повалити самодержавство та встановити демократичний лад і знищити кріпацтво. Але приєднати до себе інші частини повсталим не вдалося. З січня вони потрапили у засідку і були розгромлені. Всі офіцери — учасники заколоту — були заслані в Сибір. П'ятеро найактивніших декабристів були повішені, серед них троє з Південного товариства (П. Пестель, С. Муравйов-Апостол та М. Бестужев-Рюмін).


 

  Політизація українського національного руху

 

Під впливом повстання декабристів та їх ідей виникла нова генерація діячів українського національного руху, які не задовольнялися вже суто культурно-просвітницькою діяльністю і переходили до діяльності політичної. Цьому сприяло і польське повстання 1830—1831 рр. Але поляки, прагнучи відновити національну державність і висунувши гасло «За нашу і вашу свободу», а також розглядаючи українські землі як складову частину Речі Посполитої, не знайшли підтримки серед українського населення, оскільки шляхта не обіцяла свободи залежним від них селянам. Врешті-решт це повстання було придушене;. Однак прагнення поляків здобути свободу серйозно вплинуло, на молоду українську інтелігенцію. Одним із центрів демократичного руху став Харків. 1826 р. у Харківському університеті виник таємний політичний гурток, очолюваний студентами В. Розаліон-Сошальським і П. Балахутою. У гуртку було близько 20 осіб. Гуртківці поширювали заборонені твори, самі писали волелюбні вірші і памфлети. 1827 р. гурток був розгромлений царськими властями.
Другим центром суспільно-політичного і національно-визвольного руху стала гімназія вищих наук у Ніжині. Поширенню передових ідей сприяла група прогресивно мислячих викладачів гімназії — її директор Іван Орлай, професори Н. Білоусов, С. Андрущенко, І. Ладижин. За свої погляди 1830 р. вони були звільнені зі своїх посад і відправлені у заслання.
Ці заходи не припинили українського руху. Центр його у другій чверті XIX ст. перемістився в Петербург, де проживало чимало представників української інтелігенції. Тут друкувалися російською мовою присвячені Україні видання, серед яких твори вихідця з Полтавщини М. Гоголя. Демократичні ідеї дістали відтворення у світогляді видатного українського поета і громадського діяча Т. Шевченка, який пропагував національно-визвольні, знищення кріпацтва революційним шляхом та виступав за об'єднання всіх слов'янських народів у демократичну федеративну державу.

 

  Кирило-Мефодіївське товариство

 

Кирило-Мефодіївське товариствоПід впливом шевченківських ідей у січні 1846 р. в Києві виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Ініціаторами його створення виступили вчитель з Полтави Василь Білозерський, чиновник канцелярії Київського генерал-губернатора Микола Гулак, професор Київського університету Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, етнограф Опанас Маркевич. У квітні 1846 р. до товариства вступив Тарас Шевченко. Організація була названа на честь слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Восени 1846 р. вона налічувала 12 осіб.
Програмні положення Кирило-Мефодіївського братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був М. Костомаров, та у «Записці» В. Білозерського. Концепція кирило-мефодіївців містила:
• створення демократичної федерації рівноправних слов'янських республік;
• знищення самодержавства та скасування кріпацтва і станового поділу суспільства;
• утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод громадян;
• досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами.
Головною метою товариство вважало досягнення Україною державної незалежності на зразок США або Французької республіки. Державна незалежність країни бачилась у федеративній спілці таких само незалежних слов'янських держав, кожна з яких мала б становити штат або розмежовувалася б на кілька штатів. Центральним містом цієї федерації мав бути Київ. Ідею визволення слов'янських народів з-під іноземного панування та їх єднання передбачалося поширювати головним чином за допомогою просвітницької діяльності.
Члени товариства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали свої ідеї за допомогою прокламацій («До братів українців», «До братів великоросів і поляків»), творів Т. Шевченка; піклувалися про розвиток національної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, видання книг. Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. У березні 1847 р. за доносом воно було викрите. Члени товариства були вислані у різні губернії Російської імперії. Найтяжче було покарано Т. Шевченка, відданого на військову службу в Оренбурзький корпус із забороною писати і малювати — за радикальні погляди, висловлені в його творах.
Розгром товариства завдав великої шкоди українському національному рухові, загальмувавши його розвиток на більше ніж десятиліття.


   


 

  Адміністративно-територіальний устрій західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії та становище їх населення

 

З кінця XVIII ст. українські землі Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття опинилися у складі Австрійської імперії. Влада Австрії, здійснюючи адміністративно-територіальний поділ, як і царський уряд, не зважала на етнічний склад населення. Так, східногалицькі землі (де більшість становили українці) і західногалицькі (де у більшості були поляки) потрапили в одну адміністративно-територіальну одиницю «Королівство Галіції і Лодомерії» з центром у Львові. У представницькому органі краю переважала польська шляхта, хоч вона і не була вирішальною силою місцевого управління. Повнота, влади зосереджувалася в руках губернатора, що призначався австрійським імператором. «Королівство Галіції і Лодомерії» поділялось на 12 округів. Окремим округом до королівства до 1861 р. входила Буковина (також без етнічного поділу на Північну — українську і Південну — румунську); Закарпаття входило до складу Угорщини, що була частиною Австрійської імперії.
У багатонаціональній Австрійській імперії західноукраїнські землі, в свою чергу, самі були багатонаціональними. Разом із представниками корінної нації — українцями — тут жило багато поляків, євреїв, німців, румун та ін. Але на соціальній драбині західноукраїнського суспільства українці знаходились на нижніх щаблях, оскільки здебільшого були представлені феодально залежним селянством. Щодо них провадилась асиміляторська політика.


 

  Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель у першій пол. XIX ст.

 

Народні маси західноукраїнських земель також відчували феодальний гніт, який призводив до їх зубожіння. До чотирьох п'ятих свого прибутку селяни мусили віддавати поміщикам, духовенству, а також державі у вигляді різних повинностей. На практиці поміщики не дотримувались якоїсь певної норми панщини. У селян для обробітку власних наділів часто не вистачало часу.
Поміщики розширяли продуктивне тваринництво, займались переробкою сільськогосподарської продукції (винокурінням, цукроварінням тощо), а також засновували підприємства гірничої промисловості. Окремі маєтки перетворилися на багатогалузеві господарства із застосуванням машинної техніки і найманої праці.
У 20—30-ті рр. XIX ст. поміщики і купці почали займатися підприємницькою діяльністю. Вони перепродавали в Австрію і Німеччину худобу, куплену в Наддніпрянській Україні. Розвивалися соляна, лісопереробна, тютюнова промисловість. Але в цілому промисловий розвиток західноукраїнських земель відбувався дуже повільно. Більшість промислових товарів у Західній Україні були привізними. Австрійська влада розглядала ці землі як сировинний придаток до промислово розвинутих центральних і східних областей імперії.

 

  Антифеодальна боротьба в західноукраїнських землях

 

Відповіддю на посилення феодальної експлуатації в західноукраїнських землях Австрійської імперії були виступи селян. Нового розмаху набув на Прикарпатті традиційний опришківський рух. На Буковині понад десять років діяв загін, очолюваний Мироном Штолюком. Лише за допомогою значної військової сили владі вдалося розгромити повстанців. 1830 р. Штолюка було страчено.
1844 р. значного розмаху набуло повстання на Буковині, яке очолив Лук'ян Кобилиця. Під його керівництвом мешканці 22 буковинських сіл оголосили ліса і пасовиська своєю власністю, вигнали поміщиків і представників влади, встановивши самоуправління. Як і в багатьох випадках, уряд застосував військову силу для придушення повстання. Л. Кобилиця був заарештований.
1831 р. на Закарпатті спалахнули холерні бунти, приводом до яких стали обмеження пересування у зв'язку з епідемією холери в краї. Але при цьому селяни виступали взагалі проти всієї системи земельних відносин в краї. Хоча вони були розгромлені, але влада дійшла певних висновків і пішла на якісь поступки. 1836 р. були скасовані деякі другорядні повинності. Селяни отримали право за згодою поміщика відкупитись від повинностей та переходити від одного поміщика до іншого за умови сплати всіх податків і боргів. Було дещо обмежено права поміщиків у справі переслідування селян через суди, скасовано тілесні покарання селян.

 

  Початок національного відродження на західноукраїнських землях

 

Піднесення у першій половині XIX ст. визвольних рухів у Європі спричинило національно зорієнтовану хвилю поширення ідей просвітництва на західноукраїнських землях.
Перша хвиля національного відродження в Галичині пов'язана з діяльністю культурно-освітнього осередку в Перемишлі, що сформувався 1816 р. навколо греко-католицьких ієрархів Михайла Левицького та Івана Снігурського. До цього осередку входили Іван Могильницький, Іван Лаврівський та ін. Учасники гуртка виявляли великий інтерес до української історії, чимало зробили для піднесення національної освіти. І. Могильницький був, зокрема, автором першої в Галичині «Граматики» української мови та наукового трактату «Відомості о руськім язиці». Інтерес до національно-історичної спадщини й мови та усної народної творчості виявляли і представники духовенства інших західноукраїнських земель. Великий внесок в українське відродження на Закарпатті зробив священик Олександр Духнович — автор українськомовного молитовника та низки підручників для початкових шкіл і посібників для вчителів українською мовою. На Буковині першу спробу друкувати українські пісні кирилицею зробив Іван : Велигорський. Проте наступні діячі на буковинській літературній ниві продовжували вживати стару книжну мову. В цілому справа українського відродження в західноукраїнських землях знаходилася на початковому етапі в руках греко-католицького духовенства як найбільш освіченої верстви українського населення.


 

  «Руська трійця»

 

Найбільш послідовно у справі відстоювання рідної мови була напівлегальна демократично-просвітницька організація «Руська трійця», засновниками якої 1832—1833 рр. стали студенти Львівської духовної семінарії Іван Вагилевич, Маркіян Шашкевич і Яків Головацький. Навколо них гуртувалась національно свідома молодь. Метою організації було піднесення масової української свідомості і впровадження української мови та культури в усі сфери національного життя. Для цього учасники «трійці» почали їздити по селах і збирати народний фольклор. Основною сферою їхньої діяльності була культурно-просвітницька, зокрема, видання українських книжок.
1836 р. було видано літературно-художній альманах «Русалка Дністрова», що складався з літературно-публіцистичних, науково-історичних творів, народних пісень та дум. Це була перша книга, видана народною українською мовою. Сам факт її видання вже набував політичного забарвлення, і це викликало протидію з боку австрійської влади. «Русалка Дністрова» була заборонена. Всіх її упорядників притягли до відповідальності. Внаслідок перепон, що їх чинили австрійські урядовці, та переслідувань членів «трійці» гурток врешті-решт розпався.


   

 

  Західноукраїнські землі під час революції 1848-1849 рр.

 

Європейська революція 1848—1849 рр., охопивши Австрійську імперію, докотилася і до Західної України. Весною 1848 р. Галичина стояла на порозі масового селянського повстання. Тому уряд змушений був йти на поступки. У квітні 1848 р., раніше, ніж в інших районах імперії, в Галичині було скасовано панщину. Але як і всюди, скасування панщини проводилось без урахування інтересів селян. У компенсацію за скасування панщини поміщики були звільнені від низки податків, а також отримали грошове відшкодування від держави. За ними залишилися так звані сервітути, тобто ліси і пасовища, якими користувались селяни. За подальше користування вони мали сплачувати поміщикам.
У серпні 1848 р. панщину було скасовано на Буковині, але селяни мали за це сплатити величезні платежі. В Закарпатті ж панщина проіснувала до 1853 р.
Революція сприяла прискоренню самоорганізації українства. 2 травня 1848 р. представники греко-католицького духовенства та інтелігенції сформували у Львові Головну руську раду (ГРР), яка мала представляти інтереси українців Галичини перед імперським урядом. Вона була очолена священиком Григорієм Яхимовичем. Програма ГРР містила в собі як політичні, так і культурно-просвітницькі вимоги.
Основною політичною вимогою Головної руської ради був розподіл Галичини на Західну (польську) і Східну (українську). Вона також висувала інші загальнодемократичні вимоги.
Під егідою ГРР видавалась перша в Західній Україні україномовна газета «Зоря Галицька», проводились наукові з'їзди, видавались підручники та інші видання українською мовою, розроблялись освітні програми. В кінці 1849 р. була відкрита кафедра української мови та літератури при Львівському університеті, яку очолив колишній трійчанин Яків Головацький.
У липні 1848 р. імперська влада, налякана революцією, проголосила демократичні свободи і погодилась на скликання парламенту (рейхстагу), де були б представлені всі народи імперії, в тому числі й українці. Під впливом масового політичного і національно-культурного руху австрійський уряд обіцяв виконати українські вимоги, які озвучили депутати. Але далі обіцянок справа не пішла. Галичина так і не була поділена.
На Буковині також розгорталися революційні події. Але революційні сили в краї послаблювало те, що не існувало зв'язку між неукраїнськими (здебільшого) за своїм складом містами і українськими селами. Українські буковинці змогли провести в рейхстаг п'ять своїх депутатів, які діяли спільно з депутатами-українцями Галичини. Одним із них став Лук’ян Кобилиця. Підтримуючи вимогу роз'єднання Галичини, буковинці наполягали на приєднанні свого краю до її української частини.
Дещо інакше розгорталися події в Закарпатті. Угорці, які прагнули незалежності і вважали ці землі своїми, заперечували права українців на хоч би обмежену культурно-національну автономію, насильницьки впроваджуючи в школах мадярську мову. Тому закарпатські українці не підтримали повстання угорців проти Австрії, що почалось у вересні 1848 р. Переконавшись, що повстанський уряд не цікавлять інтереси українців, закарпатські діячі висунули ідею автономії Закарпаття і об'єднання його з українською частиною Галичини.
Тим часом з літа 1848 р. сили контрреволюції в Австрії оговтались і перейшли в контрнаступ. Після придушення революційних виступів у Відні, загострилося становище у Львові. 1 листопада тут спалахнуло збройне повстання, внаслідок чого австрійський гарнізон був змушений залишити місто. Але артилерійський обстріл Львова австрійськими військами наступного дня, який спричинив значні руйнування, змусив повсталих капітулювати. В усій Галичині було оголошено воєнний стан.
У березні 1849 р. було розпущено австрійський парламент, потім скасовано конституцію і відновлено централізовану адміністративно-бюрократичну систему. Дійшла черга й до Головної руської ради, яка під тиском влади 1851 р. самоліквідувалася.
Почав придушуватись і селянський рух, який особливо активний був на Буковині, де в листопаді 1848 р. його очолив Л. Кобилиця. Лише у квітні 1850 р. повстання в краї було придушене, а її керівник був закатований у в'язниці.
Хоча революція 1848—1849 рр. була розгромлена, її завоювання були духовною основою для подальшого розвитку національного руху.


 

  Українська культура у першій половині XIX ст.

 

У першій половині XIX ст., незважаючи на асиміляторську політику російського та австрійського урядів, розвиток української культури вийшов на новий рівень.
Хоча запровадження української мови в освітніх закладах у Наддніпрянській Україні було неможливим, мережа освітніх закладів розширювалася. У першій половиш XIX ст. в Україні було відкрито два університети — в Харкові (1805) і Києві (1834), 10 гімназій (Харківська, Новгород-Сіверська, Київська та ін.), ліцеї — в Кременчуці, Одесі, Ніжині. Розвивалася жіноча освіта, яка існувала окремо від чоловічої. Були засновані Харківський, Полтавський, Одеський, Київський і Керченський інститути шляхетних дівчат. Однак вища і середня освіта мали елітарний характер. Здобути її могли тільки заможні верстви населення. Обмеженою була й можливість здобути навіть початкову освіту, оскільки початкових шкіл в селах не вистачало. Тому зростала кількість неписьменних.
У Західній Україні при Львівському університеті 1848 р. працювала кафедра української мови і літератури. Після революції 1848—1849 рр. почали відкриватися недільні школи для дорослих, де викладання велося українською мовою. Хоча українська мова викладалася в школах, вивчення її тут не було обов'язковим.
Значних успіхів досягла історична наука. У першій половині XIX ст. вийшли праці Дмитра Бантиша-Каменського і Миколи Маркевича, присвячені українській історії, в яких простежувалась ідея окремості історичного розвитку України та права її народу на власну державність. Почали видаватися «Історія Русів», «Літопис Самовидця», була опублікована велика кількість документального матеріалу. Зрозуміло, що над усіма цими виданнями тяжіла царська цензура.
Прихильніше ставився царський уряд до точних та природничих наук, оскільки вони обслуговували інтереси всієї імперії. Українські вчені тут також досягли чималих успіхів. Всесвітньо відомим став випускник Харківського університету М. Остроградський, автор праць з математичного аналізу, теоретичної механіки, теорії чисел, алгебри, математичної фізики. Професор Харківського університету Т. Осиповський видав тритомний «Курс математики», за яким навчалися багато поколінь студентів. М. Максимович писав фундаментальні праці з ботаніки. Значного поширення набуло вивчення астрономії. Почали діяти астрономічні обсерваторії в Харкові, Миколаєві та Києві.
Значну роль у піднесенні національної свідомості відігравали література та мистецтво. У першій половині XIX ст. з'явилась плеяда талановитих українських літераторів: Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, О. Духнович, П. Куліш, М. Гоголь та ін. Досягла розквіту творчість Т. Шевченка.
В образотворчому мистецтві високого рівня досягла творчість В. Боровиковського, В. Тропініна, що працював в Україні 1804—1821 рр., Г. Васька, К. Павлова та майстрів пейзажу А. Кунавіна, І. Сошенка, В. Штернберга. Як художник значних успіхів досяг і Т. Шевченко, що створив багато портретів, жанрових композицій, малюнків.
Зразками музичного мистецтва стали симфонічні і камерно-інструментальні твори І. Вітковського, А. Галенковського, О. Данилевського, С. Гулака-Артемовського (автора першої української опери «Запорожець за Дунаєм»).
1810 р. в Одесі був заснований оперний театр. У Полтавському театрі 1819 р. вперше був поставлений музичний спектакль «Наталка Полтавка» за п'єсою І. Котляревського.
Подальшого розвитку набула архітектура. Забудова багатьох міст України і будівництво поміщицьких садиб здебільшого відбувалися у стилі класицизму. У цьому стилі побудовані споруди театрів в Києві (арх. О. Меленський) і Одесі (арх. Тома де Том), дзвіниця у Києво-Печерській Лаврі (арх. Є. Васильєв і К. Тон) та ін., садиба К. Розумовського в Батурині (арх. Ч. Камерон), Галагана в Сокирицях (арх. П. Дубровський).

 
додати

Комментарии 

 
+2 #61 Аліна 2013-01-13 01:59 Для школяра нормально, але не для студента-історика:( Цитировать
 
 
+1 #60 Тори 2012-03-01 23:27 про Правобережну Україну також! Цитировать
 
 
0 #59 kysa 2012-01-25 12:17 мало,не для історика, це тільки опорна інформація Цитировать
 
 
+2 #58 ксеня 2011-12-26 17:08 взагалі нічого неможливо конкретно найти… Цитировать
 
 
-1 #57 катя 2011-12-13 00:11 …ну так себе… Цитировать
 
 
+1 #56 петрик 2011-11-21 22:25 нічого тут немає ппц!!!!!!! Цитировать
 
 
-1 #55 енот 2011-11-17 22:06 неочень
а вообщем ужасно.
Цитировать
 
 
+1 #54 Віталік 2011-11-10 21:17 Корисно! Цитировать
 
 
+1 #53 qwerty 2011-10-31 19:50 клас Цитировать
 
 
+1 #52 Наталюша 2011-10-30 23:50 класс Цитировать
 

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить




...