Головна Історія України XIV ст.
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу
чековый принтер

Это интересно

загрузка...
Сейчас 232 гостей онлайн

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ У XIV - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVI ст.

Приєднання південно-західних земель до Литви і Польщі



Тевтонський орденУ XIII ст. внаслідок розкладу первіснообщинного ладу і зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава для захисту своїх земель від зовнішніх ворогів (Лівонського і Тевтонського орденів). Її засновником і першим князем був Міндовг. Послаблені монголо-татарами і політично роз'єднані українські і білоруські землі стали об'єктом захоплення їх Литвою і Польщею. Вже в період правління великого литовського князя Гедиміна (1316—1341), який титулував себе «королем литовським і руським», було завершено приєднання білоруських і почалося захоплення південно-західних (українських) земель. Просуваючись на південь, литовці зіткнулися з Золотою Ордою, що володіла українськими землями. 1362 р. у битві при Синіх Водах вони завдали поразки ординцям, внаслідок якої до Литовського князівства, яким тоді правив син Гедиміна Ольгерд (1345—1377), відійшли Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля і більша частина Волині. Українське населення фактично не чинило опору литовцям, оскільки бажало покласти кінець владі над ним Золотої Орди та міжусобицям князів. У литовській владі бачили запоруку стабільності і спокою. На землях Галицько-Волинської держави події розгортались дещо інакше. Коли стало відомо, що Юрій-Болеслав помер, на Галичину рушив король Польщі Казимир III. Його перший похід завершився короткочасним загарбанням Львова. Зібравши сили, галицькі бояри на чолі з Дмитром Детьком змусили загарбників полишити місто.
Тим часом виступила Литва: син великого князя литовського Дмитро-Любарт здобув Волинь і домігся визнання себе галицьким князем. Протягом дев'яти років бояри на чолі з Дмитром Детьком робили спроби відстояти незалежність Галицько-Волинської держави, але ця боротьба завершилась поразкою. 1349 р. Галичину загарбав польський король. Але після смерті Казимира III 1370 р. польським королем став Людовік Угорський і Галичина опинилася під владою Угорщини. Лише після його смерті 1387 р. вона була в Угорщини відвойована поляками. Волинь же у середині XIV ст. опинилася під зверхністю Литви.
Таким чином, в останній чверті XIV ст. більшість українських земель відійшла до Великого князівства Литовського. Литовські князі намагалися не порушувати місцевого устрою. Тому місцева влада була фактично в руках української верхівки.
Оволодівши більшою частиною українських і білоруських земель, Литовське князівство стало сильною феодальною державою. Ці землі були на становищі удільних князівств, на чолі яких стояли литовські князі. Захоплені Литвою землі з їх високою культурою мали великий вплив на політичне і суспільне життя Литовського князівства. Багато князів із династії Гедиміновичів прийняли православ'я, майже всі вони були одружені на руських православних княгинях. Слов'янська українська мова була офіційною державною мовою князівства. Литовці приймали місцеві українські звичаї, назви посад і станів.
Після смерті Ольгерда 1377 р. на чолі держави став його молодший син Ягайло. З метою укріплення свого внутрішнього становища (боротьба зі своїми братами та родичами за великокнязівський престол) і зовнішнього (загроза Тевтонського ордену та посилення Московського князівства) Ягайло пристав на пропозицію польської знаті про укладання унії Литви і Польщі.
14 серпня 1385 р. в замку Крево поблизу Вільно між Литвою і Польщею була підписана Кревська унія. Ягайло приєднав до Польщі Велике князівство Литовське разом з українськими і білоруськими землями, сам прийняв католицтво, передав Польщі литовську казну. 1386 р. Ягайло, одружившись з польською королевою Литовське князівствоЯдвігою, був проголошений польським королем. Кревська унія значно укріпила позиції Литви та Польщі. Разом вони змогли відвоювати в Угорщини 1387 р. Галичину, а 1410 р. розгромити Тевтонський орден у битві при Грюнвальді. Одночасно ця унія дала можливість польським феодалам захоплювати українські землі і насаджувати католицизм.
Однак намагання приєднати до Польщі литовські землі і перетворити їх на провінцію Польщі викликали опір з боку литовської знаті і особливо брата Ягайла — Вітовта. У боротьбі з Ягайлом Вітовт наприкінці XIV ст. домігся незалежності Литви і став її князем. Проводячи жорстке укріплення Литовської держави, посилюючи залежність українських і білоруських земель, Вітовт ліквідував існуючі раніше великі удільні князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське і Подільське) і перетворив їх на провінції Литви, змістивши місцевих князів і посадивши там своїх намісників. Отож за час правління Вітовта (1392—1430) Литва знову стала сильною державою, значно посилився соціальний і національний гніт українського народу.
Польський уряд на загарбаних українських землях провадив двояку політику: деякий час зберігалася „руська старовина” (залишалася цій частині державна назва «Королівство Руське», дозволялося вживання давньої української мови в діловодстві поряд з латинською, відновлена галицька православна митрополія), але разом з тим роздавав ці землі іноземцям за зобов'язання служити у польському війську, сприяв німецькій колонізації краю, підтримував 
польських купців і католицьких місіонерів. 1434 р. були остаточно скасовані будь-які автономні права Галичини у складі Польщі.
Після смерті Вітовта 1430 р. його наступником став молодший брат Ягайла сіверський князь Свидригайло. Він знову почав боротьбу проти посилення Польщі за незалежність Литви, спираючись на православну знать, що викликало невдоволення литовських феодалів-католиків, очолюваних Сигізмундом Кейстутовичем. У наступні чотири роки в межах Великого князівства литовського існувало дві держави — власне Литва і «Велике князівство Руське». У цій боротьбі переміг Сигізмунд. Але Свидригайло зберіг за собою Волинь, відновивши її автономію. Волинське князівство було остаточно ліквідовано після смерті Свидригайла 1452 р.
Після смерті Сигізмунда (1440) великим князем став син Ягайла Казимир, який 1444 р. успадкував трон свого брата, польського короля Владислава III і став одночасно Великим князем литовським і польським королем. Він продовжив наступ на українську автономію у складі Литви. При ньому Волинь, Київщина і Поділля остаточно стали литовськими провінціями.



  Соціально-економічний розвиток українських земель у XIV - першій половині XVI ст.


Вищу верству населення становила феодальна знать — князі, бояри, магнати, (великі землевласники) і шляхта (дрібні землевласники), що були підданими литовського князя або польського короля і мали нести на їх користь військову службу за тимчасове або спадкове володіння землею. Серед них було багато православних сімей — князі Острозькі, Збразькі, Вишневецькі, Чарторийські та ін. Великий вплив мало й духовенство.
Більшість населення України становили селяни, що жили общинами. Вони спільно користувались угіддями, іноді орними землями, виконували повинності на користь феодалів і держави.
Головною галуззю економіки було сільське господарство. У землеробстві застосовували трипільну систему. Вирощували жито, пшеницю, овес, ячмінь, просо, городину, льон, коноплі тощо. Крім землеробства існувало скотарство, бджільництво, рибальство. Здебільшого сільське господарство було натуральним як у феодальних маєтках, так і в селянських дворах.
Дедалі більше від сільського господарства відділялось ремесло. Його центрами були великі міста — Київ, Луцьк, Кам'янець, Крем'янець та ін. Часто ремісники об'єднувались в цехи. Багато ремісників було в селах.
Відокремлення ремесла від сільського господарства розвивало торгівлю як внутрішню, так і зовнішню. У внутрішній торгівлі значну роль відігравали ярмарки, що проходили у великих містах і селах. Інтенсивно розвивалася зовнішня торгівля з Англією, Францією, Голландією через Польщу. Розвиток ремесла і торгівлі сприяв укріпленню і розширенню міст, збільшенню в них населення. Міста поступово перетворювались із фортець в 
адміністративні, економічні і торгові центри. Великі міста — Луцьк, Київ, Кам'янець, Кременець здобули право самоуправління (Магдебурзьке прав) коли міське управління переходило до міської ради (магістрату) на чолі з войтом. Зазвичай в управлінні містом брали участь заможні міщани — купці, лихварі, майстри ремісних цехів та ін.

  Українські землі під владою інших держав


З Основним об'єктом експансії Угорщини на сході було Закарпаття. Остаточно воно було включено до складу Угорщини у XIII ст. Місцеве українське населення було закріпачене і позбавлене будь-яких прав.
Буковина у свій час входила до складу Галицько-Волинської держави. Але після монголо-татарської навали зв'язки цих земель з галицько-волинськими значно послабшали. До середини XIV ст. ними володіла Золота Орда, потім вони потрапили під владу Угорщини, а з XV ст. увійшли до складу Молдавського князівства. У середині XV ст. від Золотої Орди відокремилося Кримське ханство із столицею в Бахчисараї, яким правили хани династії Гіреїв. 1478 р. воно визнало себе васалом турецького султана. Встановивши контроль над землями Північного Причорномор'я та Приазов'я, татари у другій половині XV ст. розпочали грабіжницькі походи на сусідні землі з метою захоплення полонених, який потім продавали на невільницьких ринках у Кафі (Феодосії) та Гезлеві (Євпаторії). Торгівля невільниками була головним джерелом збагачення ханства.
У середині XV ст. зростає могутність Московської держави. Московський князь Іван III проголосив свої історичні права на всі землі Київської Русі. Утиски князів з боку польсько-литовської держави призвели до того, що частина прикордонних з Московією земель почали переходити під владу московського государя. Це спричинило литовсько-московські війни. їх наслідком стало входження на початку XVI ст. до складу Московії Чернігово-Сіверських земель.
Таким чином, на початку XIV — XVI ст. відбувся розподіл українських У земель між сусідніми державами з повною ліквідацією ознак їх державності.






  УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVI - XVII СТ.


  Люблінська унія і її наслідки для України



Починаючи з XIV ст., Польща намагалася заволодіти всіма українськими землями шляхом поглинання всього Великого князівства Литовського. У XVI ст. для об'єднання двох держав склалися всі умови. Упродовж XV—XVI ст. Польща перетворилася на шляхетську республіку. 
Влада короля обмежувалась сеймом. Виборному королю заборонялось ухвалювати важливі рішення без його згоди.
Прибічниками польсько-литовської унії були представники української, білоруської і литовської шляхти, яка бажала мати рівні права з польською та обмежити сваволю магнатів, а також полегшити свою військову повинність, тоді як в Польщі існувало наймане військо, що утримувалось за рахунок спеціального податку.
До зовнішніх причин, що підштовхували Литву до унії з Польщею належала загроза з боку Московської держави, внаслідок якої остання відібрала у Литви Смоленськ (1513) та Полоцьк (1563). У січні 1569 р. у Любліні відкрився сейм польської і литовської знаті. Незважаючи на гостру боротьбу, 1 липня 1569 р. унію між Литвою і Польщею було укладено. За її умовами Польща і Литва утворювали єдину державу Річ Посполиту на чолі з одним виборним королем, єдиним сеймом і грошовою одиницею. Польські феодали дістали право володіти землями у Литві. Окремими залишались герб, печатка, місцева адміністрація, фінанси, військо. Але майже всі українські землі увійшли до складу Польщі і були поділені на шість воєводств: Руське (з центром у Львові), Белзьке, Волинське (з центром у Луцьку), Київське, Подільське (з центром у Кам'янці) та Брацлавське (з центром у Брацлаві).




  Брестська церковна унія (1596)



Польський уряд, приєднавши українські землі, прагнув і релігійної єдності, щоб тісніше прив'язати до Польщі українські землі і мати можливість ополячити українське населення. Тому в Речі Посполитій посилилися утиски православних. Наступ католицизму поширювався завдяки тому, що православна церква переживала кризу: поширювалась єресь (заперечення православного вчення), обмежувалась освіта, знищувалась моральність духовенства. Серед українського і білоруського духовенства для того, щоб подолати кризу, поширилась ідея унії з католицькою церквою, через яку можна було б досягти релігійної єдності, згоди усіх християн і зрівняти в правах православних з католиками.
У жовтні 1596 р. на церковному соборі католиків і православних — прибічників унії — у Бресті (Білорусь) було прийняте рішення об'єднати православну і католицьку церкви під верховенством Римського Папи; православні мали прийняти деякі канони католицького віровчення, а також григоріанський календар; у православній церкві зберігались старі обряди і вважався дійсним слов'янський переклад Святого Письма. Така церква дістала назву уніатської, або греко-католицької. Православ'я було оголошене поза законом, а всі православні храми, їхні землі переходили до уніатів. Католики й уніати почали насильно насаджувати унію на землях України і Білорусії. Брестська церковна унія 1596 р. розмежувала суспільні сили України на її прибічників і противників (кількість яких переважала). Але разом з тим вона дещо згладжувала протистояння католиків і православних, стоячи на шляху до повного ополячування населення України.






  Братства


Основна маса населення не визнала унію і продовжувала вести боротьбу за свою православну, батьківську
 віру. Особливо активні дії були з боку православних церковних братств. Вони утворювалися у XVI—XVII 
ст. у Львові, Галичі, Дрогобичі, Києві, Луцьку та інших містах. Виступаючи проти національно-релігійного
 гніту, вони організовували бібліотеки, школи, друкували полемічні твори на захист православ'я. 
Братства також намагалися здійснювати контроль за діяльністю католицького і уніатського духовенства.
 Членами братств були здебільшого міщани і православна шляхта.



  Зростання феодальної експлуатації


З розвитком ринкових відносин, зростанням міст збільшився попит на сільськогосподарські продукти, ремісничі вироби, а це, у свою чергу, призвело до посилення феодальної експлуатації селян — головних виробників товарної продукції. У другій половині XV ст. феодали України на зразок Польщі і Литви в західних і північно-західних українських землях почали утворювати так звані «фільварки» (хутірські господарства). З другої половини XVI ст. вони з'явилися і в південно-східній частині України. На відміну від уже існуючих дворів фільварки мали значно більше орної землі, що належала безпосередньо феодалам. Це були багатогалузеві господарства, в яких вироблялось більше продукції для ринку. З появою фільварків значно посилилася експлуатація селян, зросла особиста залежність від феодала. Збільшилися панщина, грошові і натуральні повинності. За рішенням сейму 1447 р., в Галичині селянин не мав права залишити свого пана, підшукавши собі заміну. На початку XVI ст. селяни не мали права скаржитись на свого пана великому князю. У кодексі законів — литовських статутах 1529, 1566, 1588 рр. юридично закріплювались необмежені права і привілеї панів та безправне становище селян.
Земельна реформ що була проведена великим князем литовським і польським королем Сигізмундом II Августом 1557 р. була спрямована на розвиток великих феодальних господарств, розширення їх земель, розорення селянської общини, збільшення різних податків. На кінець XVI ст. кріпосне право на українських землях було закріплено рішенням сейму 1573 р. і третім литовським статутом 1588 р. З появою цих документів селяни і їх землі ставали власністю феодала.


 
додати

Комментарии 

 
-1 #25 Ждана 2012-02-05 13:27 Что за говно? !!!! Цитировать
 
 
-1 #24 Максим 2011-10-19 15:17 Дерьмо Цитировать
 
 
+2 #23 sorall 2011-10-09 20:44 матеріалчик так се… Цитировать
 
 
-1 #22 ТаНьКа 2011-09-25 17:06 Сайт дійсно крутий. Цитировать
 
 
+1 #21 Снітинський Володими 2011-09-22 10:05 Цитирую Publisher:
Цитата: "Слов'янська українська мова була офіційною державною мовою князівства. Литовці приймали місцеві українські звичаї, назви посад і станів".

Хто це написав? Авторе, Ви хоч один документ читали тою "слов’янською українською" мовою? Невже буває ще татарська чи германська українська. Ту давньоруську мову хто як хотів, так і назвав: і західно-російською, і західно-руською, і старо-білоруською, і давньоукраїнськ ою… Не будьте схожими на тих румун, які на повному серйозі стверджують, що румуни заснували Рим. Я переконаний, якби хтось спитав Міндовга: "А хто ти за національністю?" - він би не зрозумів запитання. У кращому випадку відповів би тою мовою: "Я есмь князь литовский, руский, жмойтский и иных". Набридло оце базікання про українську зверхність. Так і хочеться запитати: а чого ж тоді у лайні живемо?

ЩОж ло цих слів, як не хочеться визнавати, але це правда!
ЧОМУ ми досі із гамна не вилізли?
Цитировать
 
 
0 #20 Diana 2011-06-07 11:37 Очень хороший материал!Совету ю! Цитировать
 
 
0 #19 Diana 2011-06-07 11:35 Материал мне очень нравится!Всё очень удобно!!!! Цитировать
 
 
-3 #18 Вася 2011-05-18 23:55 вам ничто не поможет, если до сих пор писать не умеете. Цитировать
 
 
+8 #17 Publisher 2011-03-04 13:10 Цитата: "Слов'янська українська мова була офіційною державною мовою князівства. Литовці приймали місцеві українські звичаї, назви посад і станів".

Хто це написав? Авторе, Ви хоч один документ читали тою "слов’янською українською" мовою? Невже буває ще татарська чи германська українська. Ту давньоруську мову хто як хотів, так і назвав: і західно-російською, і західно-руською, і старо-білоруською, і давньоукраїнськ ою… Не будьте схожими на тих румун, які на повному серйозі стверджують, що румуни заснували Рим. Я переконаний, якби хтось спитав Міндовга: "А хто ти за національністю?" - він би не зрозумів запитання. У кращому випадку відповів би тою мовою: "Я есмь князь литовский, руский, жмойтский и иных". Набридло оце базікання про українську зверхність. Так і хочеться запитати: а чого ж тоді у лайні живемо?
Цитировать
 
 
+2 #16 печка 2010-12-28 21:13 мне на модуле по истории это помогло))) Цитировать
 

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить




...