Головна Історія України Слов’яни Володимир Мономах і часи міжусобиці.
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

 

Сейчас 131 гостей онлайн

Володимир Мономах і часи міжусобиці.

князювання Володимира Мономаха

Християнський князь Ярослав Мудрий  правил тридцять чотири роки й помер в 1054 році, і заповів своїм п'яти синам жити в мирі.

 Незадовго до смерті він виділив їм долі: Київ і титул великого князя дісталася Ізяславу, Чернігів - Святославову, Переяславль - Всеволодові, Смоленськ - В'ячеславові, Володимир-Волинський - Ігорю. До Ярослава великі князі точно так само ділили Русь між своїми синами, але після смерті батька сини вступали в боротьбу, і переможець убивав або виганяв братів. Ярославичи жили мирно, вирішивши успадковувати великокнязівський титул по старшинству: коли вмирав старший брат, його місце займав другий, уступаючи свою долю третьому; на місце третього сідав четвертий - і так далі. Однак в 1060-х роках до кордонів Київської Русі наблизилася гроза: із глибини степів у Придніпров'я прийшли тюрки-половці, могутня кочова орда, яка прогнала печенігів на захід і зайняла всі причорноморські степи - до берегів Дунаю. В 1068 році половці розгромили об'єднані війська руських князів на річці Альті і облавою рушили по прикордонних областях; населення в паніці рятувалося за стінами міст. У Києві простий народ піднявся на великого князя, вимагаючи зброю й коней - але князь не дав, тоді кияни вигнали його з міста. Через рік Ізяслав повернувся, але в 1073 році був знову вигнаний. Серед князів почалися звади, і переможені йшли до половців, щоб наводити на Русь кочову орду. Спустошливі набіги йшли один за одним, "тоді на Русі рідко орачі покрикували, але часто ворони кричали, ділячи собі трупи". Князі будували укріплення вздовж кордону степу: довгі лінії ровів і валів - але нічого не допомагало, половці проривалися знову й знову. Селяни знімалися з насиджених місць і йшли на північний схід, у ліси біля Оки - подалі від хижих кочівників.

Володимир Мономах

У це лихоліття останню лінію оборони на лівобережжя Дніпра тримав переяславльський князь Володимир Мономах, безстрашний воїн, що звик дивитися в обличчя смерті. Мономах був щирим воїном Христа, надію покладав на бога навіть у самі розпачливі хвилини: "Надія моя - бог, притулок мій - Христос, захист мій - святий дух!" - говорив князь. В 1097 році Володимир призвав всіх князів на з'їзд у Любечі. "Навіщо губимо руську землю, самі на себе сварки викликаючи? - говорив Мономах. - Половці землю нашу мордують і радуються... Об'єднаємося щиросердно й нехай кожний володіє часткою своєю..." Із цього часу князі вже не переходили з однієї частки в іншу, а передавали своє князювання синам. В 1103 році війська князів , які об'єдналися, пішли в глиб степів і розгромили половців на річці Сутінь - набіги кочівників на деякий час припинилися. В 1113 році після смерті великого князя Святополка в Києві спалахнуло повстання, простолюд громив будинки бояр і лихварів-банкірів. Повсталі призвали на князювання Мономаха: вони вірили в його християнську справедливість.

Мономах став великим князем, він знизив борговий відсоток і заборонив поневолювати за борги. "Також і бідного смерда й убогу вдовицю не давав я кривдити сильним, - писав князь у повчання своїм дітям. - Краще у праведника мале, ніж багатства грішних великі. Тому що сила грішних зломиться, зміцнює ж праведників господь..." На якийсь час Мономаху вдалося підкорити князів і стримати набіги кочівників; знову, як при Ярославі Мудрому, лився над Києвом урочистий передзвін дзвонів Святої Софії, селянин спокійно орав своє поле, і чернець учив дітей у школі: "Аз, буки, веді..."

Але правління Мономаха тривало тільки 12 років - а потім знову почалася усобиця, тепер уже між нащадками великого князя. Нескінченна смута тривала десятиліттями, за словами літописця, "сильно умаялася Земля Руська". Половці прорвали укріплені лінії й господарювали під Києвом, як у своєму степу. Міста й села запустіли, селяни юрбами йшли в ліси за Оку. Торгівля, якою жили бояри, стала важкою й небезпечною справою: флотилії кораблів спускалися по Дніпру, не сміючи пристати до ворожих берегів, а на порогах купців чекали половецькі засідки. Багато бояр залишали торгівлю, ішли на село, будували укріплені дерев’яні фортеці й змушували своїх холопів орати панські поля. Русь ставала все більше схожою на країни Заходу: дерев’яні замки, лицарі-дружинники, підневільні селяни, міжусобні війни. Правда, що збідніли міста ще залишалися захистом старих боярських родів, але князівська влада настільки ослабшала, що міста стали майже самостійними, вони запрошували одних князів і закривали ворота перед іншими. Всі справи в містах вирішувало боярське віче - у Новгороді його називали "300 золотих поясів"; якщо раніше князь "думав думу" з боярами, те тепер бояри навчилися при нагоді обходитися без князя.

У той час, як на берегах Дніпра панувало "безвладдя", звади й "котори", на півночі, між Окою й Волгою, князям ще вдавалося підтримувати мир і порядок. Ліси за Окою лише нещодавно стали освоюватися переселенцями з півдня, раніше тут жила тільки "чудь" - фіно-угорські племена, предки мордвинів і естів. За Окою було тільки два старих боярських вічових міста, Ростов і Суздаль, - так що бояри тут не мали тієї сили, як на півдні. Дружини північних князів складалися в основному з "отроків", військових слуг із числа князівських холопів; "отроки" жили при дворі князя, одержували від нього зброю й зберігали йому вірність - у них не було ні садиб, ні рабів, і вони нічим не нагадували "старших" дружинників-бояр.

Після смерті Володимира Мономаха суздальські землі стали часткою його молодшого сина, Юрія, прозваного Довгоруким. Юрій облаштовував своє князівство й зводив на головних дорогах дерев'яні фортеці - одною з таких фортець була заснована в 1147 році Москва. Суздальський князь брав участь у війнах південних князів і двічі опановував Києвом - ці війни й битви прославили його сина Андрія, доблесного лицаря й християнського воїна, завжди готового простягнути руку поваленому ворогу. Андрій був дуже набожний, сам роздавав милостиню злиденним і перед заутренею запалював свічі в храмі; він не любив південної Русі й вічних звад південних князів; коли батько поставив його княжити у Вишгороді біля Києва, він не послухався й виїхав на північ, захопивши із собою чудотворну ікону Божої Матері.

Після смерті батька Андрій став правити північними областями, зробивши своєю столицею Володимир - мало кому відоме тоді містечко на березі ріки Клязьми. У Володимирі не було бояр і новий князь правив самовладно, без боярської думи; він оточив себе військом з "отроків" і поставив на горі великий замок Боголюбово - по імені цього замка Андрія прозвали Боголюбським. Першим діло Андрій Боголюбський вигнав з півночі своїх братів: він хотів назавжди припинити звади, які відбувалися через те, що князі виділяли братам долі. Князь вигнав і "великих" бояр, які, бувало, диктували правителям свою волю; він поставив скрізь посадників зі своїх "двірських людей" - "дворян", як їх стали називати пізніше. На півдні в цей час тяглися нескінченні війни, і численні князі боролися за володіння Києвом. В 1169 році Андрій послав на Київ велике військо, яке взяло "на щит" древню столицю Русі й віддало її жорстокому розгрому: "Були тоді в Києві на всіх людях стогін і тугий, скорбота нерозважна й сльози невпинні".

Андрій Боголюбський став великим князем, але не поїхав у розорений Київ, а залишився у своєму Володимирі. Він хотів зробити з Володимира нову столицю й прикрашав його чудовими храмами, на високому березі Клязьми він побудував новий символ Русі - величезний Успенський собор, "дивовижну богородицю золотоверху". Однак бояри не могли примиритися із самовладдям великого князя й організували змову, вони раптово ввірвалися в князівську спальню й накинулися із шаблями на беззбройного Андрія. Старий воїн мужньо пручався, і вбивці в темряві рубали своїх - але зрештою зробили свою чорну справу. Отож загинув Андрій Боголюбський від тієї долі яку приносив іншим.

Після смерті Андрія Боголюбського міжусобиці охопили вже не тільки південь, але й північ Русі. Князі ходили війнами один на одного, палили міста й села, точно половці, гнали у полон по дорогах і наводили степовиків один на одного. Деякі з них ще виходили в степ, щоб постояти не за себе, а за Землю Руську - як Ігор, князь Сіверський, в 1185 році бився із половцями на ріці Кайлі. "Билися день, билися інший, а на третій день до полудня впали прапори Ігореві. Отут розлучилися брати на березі швидкої Кайли; отут кривавого вина не вистачило, отут бенкет закінчили хоробрі русичі: сватів напоїли, а самі полягли за землю Руську. Никне трава від жалості, а дерево від суму до землі прихилилося.

От уже, брати, невеселий час настав, уже пустеля військо прикрила. Піднялася Образа серед деждьбожих онуків.., сплеснула лебединими крильми на синім морі на Дону, плескотом налякала часи достатку. Затихла боротьба князів з поганими, тому що сказав брат братові: "Це моє, і те теж моє". І стали князі про мале "це велике" мовити й самі собі лиха кувати, а погані з усіх боків приходили з перемогами на землю Руську..."

 
додати

Комментарии 

 
0 #3 Княгиня Ольга 2011-12-12 19:21 Жалко Київ жалко Ольгу тут нічого не поробиш Цитировать
 
 
+1 #2 Бедная студентка 2011-10-03 19:59 жаль Русь матушку Цитировать
 
 
0 #1 цема-чан 2011-09-26 00:23 язык розтроился ето ужас!!!! Цитировать
 

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить