Головна Історія України Iсторія Черкас
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

 

Сейчас 158 гостей онлайн

Історія
Місто Черкаси
 Місцевість, на якій пізніше розкинулися Черкаси, здавна була заселена. Тут виявлено 22 археологічні пам’ятки : поселення доби мезоліту, знахідки доби неоліту, дві групи курганів з 9 насипами, поселення бронзового періоду, два городища та сім поселень зарубинецької культури, два поселення та могильник черняхівської культури, два поселення ранніх слов’ян, городище ХІІІ-ХІV cт.ст., поселення та два городища ХIV-XVII ст.ст. та інші. Дві з них мають національне значення.
  Перша згадка про Черкаси в історичних відомостях належить до 1286 р. Отже, ця дата сьогодні є відправною в історії міста, яке нараховує вже майже 720 років.
  Згадка про Черкаси 1394 року малює перед нами укріплене місто на південних рубежах Київської землі. До 1471 року Черкаси входили до Київського удільного князівства, після – до Київського воєводства.
  З ХV ст. Черкаси стають центром Черкаського староства. Тут постійно перебував староста – намісник великого литовського князя, а після 1569 року – польського короля.
  Першим черкаським старостою був Остафій Дашкевич , потім В.Тишкевич, але найбільш відомим є староста Дмитро Вишневецький (Байда), що прославився своїми походами проти турок та татар.
  Починаючи з кінця ХV ст. зростає роль Черкас як опорного пункту при захисті територій від грабіжницьких нападів Кримського ханства. Відомо, що 1483 року городяни успішно відбили напад військ Манглі-Гірея, а 1532 року місто витримало тридцяти денну облогу кримської орди на чолі з ханом Сайдет-Гіреєм.

 
Черкаській замок ХVІ ст. Діорама в ЧОКМ.
Черкаській замок ХVІ ст
  1549 року в Черкасах був зведений новий міцніший замок. Він знаходився на високій горі,мав 29 городень, 4 соснові вежі, від поля його оточував широкий рів. Гарнізон складали 100 чоловік військових та 60 служилих, якими розпоряджався староста. Саме місто розбудовувалося обабіч замку і мало укріплення – острог з двома воротами.
  На середину ХVІ ст. Черкаси вже були значним містом Київщини, а населяли його в основному ремісники, торговці, козаки, селяни. Про місто цього часу знаходимо цікаві відомості в люстраціях Черкаського замку 1552 року.
  В Черкаському обласному краєзнавчому музеї ви можете побачити 
цікаву діораму «Черкаського замку в середині ХVІ ст.»
  Жителі Черкас брали активну участь у відомих селянсько-козацьких повстаннях кінця ХVI-першої половини ХVІІ ст. ст. під проводом К.Косинського, Тараса Федоровича ( Трясили), Павла Бута (Павлюка) та Я.Острянина.
  Навесні 1648 року, під час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, до Черкас прибув сам коронний гетьман М.Потоцький і місто опиняється у самому вирії подій. Звідси 8 червня 1648 року Б.Хмельницький листово звертається до російського уряду . Черкаси стають центром Черкаського полку, який на кінець 1649 року складався із 18 сотень. Очолював Черкаський полк Ясько Воронченко. У фортеці тоді стояв тритисячний гарнізон.  



  Дмитро (Байда) Вишневецький

Дмитро (Байда) Вишневецький
  За Андрусівським договором 1667 року Черкаси залишалися під владою Польщі. Не бажаючи потрапити в польське ярмо, частина його населення переселилася на Лівобережжя, а саме місто в цей час зазнало великих руйнувань.
  Після «Вічного миру» 1686 року Черкаси опинилися на своєрідній нейтральній території між Росією та Польщею, але згідно з Прутським мирним договором 1711 року місто знову опинилося під владою Польщі. Феодальний гніт та національно-релігійні утиски з боку польських старост затримували розвиток міста.
  Під час відомого повстання «Коліївщина» 1768 року на околицях Черкас діяв загін повстанців на чолі з Семеном Неживим. Замок і місто було взято повстанцями, а польський гарнізон було розгромлено.
  Після возз’єднання Правобережної та Лівобережної України в складі Росії, Черкаси 1795 року стали повітовим містом Вознесенського намісництва, а з серпня 1797 року – Київської губернії.
  Ліквідація шляхетського панування позитивно позначилося на розвитку міста. Починають виникати промислові підприємства, найбільшими з яких були тютюнова та цигаркова фабрики. Помітного розвитку досягла й торгівля. Пристань на Дніпрі стає одним із головних перевалочних пунктів лісу, зерна та іншої сільськогосподарської продукції із північних областей на південь України і навпаки.
  Розвиток економіки стимулював і ріст самого міста. Якщо в 1803 році в Черкасах мешкало 3471 чоловік, то в 1845 р. – 9400. На початку ХІХ ст.. місто розташовувалося в основному вздовж берега Дніпра, на низині – Подолі, тому під час розливів нерідко затоплювалося.
  За планом забудови міста 1815 року почало забудовуватися горішнє 
плато. Будується наплавний військовий міст, діють два шпиталя, міська лікарня, відкриваються духовне,казенне, жіноче училища.
  В 1845-46 рр. в Черкасах кілька разів бував Т.Г.Шевченка. Тут мешкали його друзі – Василь і Яким Слюсарі, Юхим Боковня, Степан Хроменко, дід Цехмистренко, Брати Андрій та Юхим Цибульські. В будинку останніх відбувалися зустрічі поета з місцевою інтелігенцією, а зараз тут розміщено музей «Кобзаря» Т.Г.Шевченка. Документально затверджено перебування Т.Г.Шевченка в Черкасах у 1859 році за трагічних обставин арешту поета за наказом черкаського пристава Табачникова. В Черкасах написано вірші «Сестрі», «Колись дурною головою», та ін. Тут Т.Г.Шевченко намалював кілька місцевих краєвидів, зокрема «В Черкасах».
   

Т.Г.Шевченко. «У Черкасах», 1859 р.

Т.Г.Шевченко. «У Черкасах», 1859 р  Після реформи 1861 року в Черкасах зростає промисловість, особливо, після завершення будівництва залізниці, яка з’єднала місто з магістраллю Київ-Одеса. Основними галузями промисловості були лісопереробна, тютюнова, цукрова, металообробка, машинобудівна, борошномельна. Захопило Черкаси й промислове піднесення в Росії у кінці ХІХ ст. На 1900 рік в місті працювало 29 фабрик і заводів, де працювало 1924 робітники.
  Ось лише деякі віхи із історії Черкас. Детальніше про історію обласного центру ви дізнаєтесь під час екскурсій по місту та відвідання Черкаського обласного краєзнавчого музею.
  У Черкасах народилися й почали свій творчий шлях письменник О.Д.Королевич ( Лесь Гомін), художник-графік В.Д.Замирайло, співачка, народна артистка СРСР Л.Д.Лобанова, один із перших українських стратонавтів Я.Г.Український, відомий вчений, член-кореспондент Академії архітектури СРСР О.І.Неровецький та ін.
  Сьогодні мешканці Черкас гордяться своїми «почесними громадянами» , яких за заслуги перед містом занесено до «Галереї Слави м.Черкаси», що розміщена в будинку Черкаської мерії. Це – Д.Г.Нарбут - народний художник України, І.К.Лутак - перший секретар Черкаського Обкому КПРС, М.Ф.Негода - видатний письменник й талановитий митець, О.І.Сасим - народний лікар України, Ф.Ф.Боєчко - ректор Черкаського державного педагогічного університету ім.Б.Хмельниць-кого, П.П.Сова - відомий краєзнавець, О.П.Павловська - народна артистка України, А.І.Химич - заслужений тренер України, олімпійський чемпіон 1964 р. з веслування на каное, Б.О.Верлинський - директор Черкаського театру ляльок та інші.
  Врода Черкас, як і краса всього, що горнеться до Дніпра, неповторна. За п’ятнадцять хвилин від центральної площі імені Леніна міський транспорт доставить вас до зупинки “ Парк “. Ще не зорієнтувавшись як слід серед чарівної тиші столітніх дубів , молодняка сосни, беріз, акацій, ви на повні груди вдихаєте чисте ,настояне на хвої ,ромашці, дубняку повітря - аж голова йде обертом від п’янкого аромату, свіжості й привілля.
  У 1953 році піщані кучугури ,що відділяли околиці міста від Черкаського бору , працівники тогочасної Черкаської лісозахисної станції засадили сосною. Згодом колектив Дахнівського лісництва заліснів тут і дніпрові схили.
  Піднімались дерева – і разом омолоджувалась довколишня міс- цевість. Піщані схили ,вкриті молодняком сосни, ромашковим квітом та чебрецем ,мальовничі види Дніпра ,що відкривалися з високих круч ,з кожним роком притягували до себе все більше людей. До того ж, від центру міста до соснового бору – рукою подати. Тому на початку 60-х років сама по собі виникла ідея про перетворення цього зеленого масиву в парк.
  Немало зусиль доклали черкаські архітектори ( проект створено інститутом “ Укрдніпроінжпроект “ і Управлінням головного архітек-тора міста ), щоб, по суті, не змінюючи природного ландшафту створити пейзажі, які б підкреслювали красу природи, її велич ,щоб ,не порушуючи гармонії , розмістити тут атракціони, кіноконцертний зал ,видові майданчики, водограйні озера ,доріжки і арковий міст, прокласти алеї.
  Хід будівництва парку обговорювався на засіданнях бюро обкому , облвиконкому та міськвиконкому. І це не випадково. Адже мова йшла про створення зони відпочинку трудящих. 
  Він збудований силами громадськості міста і області. Під час субот- ників сюди було завезено величезні валуни, гранітні глиби , гальку з гирла Росі, кар’єрів області і Криму ; збудовано штучні озера і водопади; прокладено русла струмків ; посаджено нові алеї ; розбито квітники.
  Використовуючи все ,що є кращого в паркобудівництві ,архітектори створили мальовничі тематичні пейзажі . Кожного , хто відвідує парк, вражають чарівність липових алей ,гайки берізок , порослі ялівцем пагорби, покриті яскравим килимом квітів галявини. Вас зачарують дзвінка тиша лісових озер , шепіт струмочків ,що спадають по схилу урвища до Дніпра , утворюючи безліч водопадів.
  У парку висаджено більше 70 порід екзотів. Частина з них завезена з “ Софіївки” та Тростянецького дендропарку. Це, зокрема , болотний кипарис , блакитна ялина , бархат амурський , горобина , береза пухнаста , бундук канадський.
  Є у парку і алея знатних гостей міста . Її утворюють деревця , по- саджені льотчиком –космонавтом СРСР, двічі Героєм Радянського Союзу Г.Т. Береговим, двічі Героєм Радянського Союзу І.Н.Степа-ненком , Героєм Радянського Союзу полковником Ф.М. Зінченком (бійці його підрозділу М.Кантарія та М.Єгоров встановили Прапор Перемоги над рейхстагом ).
  Парк розміщений у північно-західному районі міста, формує в’їзд в обласний центр від Канева та Золотоноші. Його територія (площею близько 50 га ) окреслена магістральною вулицею Шевченка, об’їзною дорогою, що веде на Золотоношу , і верхньою надзаплавною терасою Дніпра.
  Основна частина парку розташована на терасі , яка обривається кру- тими уступами до водосховища ( висота їх - більше 30 метрів ,а крутиз-
на - 25-30 градусів). З південно-західного напрямку на північно-східний 
парк розділений мальовничим каньйоном яру, що збагатив природний рельєф і надав йому своєрідну архітектурну неповторність.
  Різнобарвний ландшафт території і її планувальна специфіка ство- рили сприятливі умови для гармонійного формування паркових компо- зицій. Пейзажі парку оформлені на основі поєднання суцільних зелених масивів,які відділяють парк від автомагістралі, і відкритих просторів – галявин і лужків, паркових перспектив ,а також на широкому використанні водної поверхні водосховища ,озер, ставків, струмків та водоспадів
  Парковий комплекс включає три зони : активного і тихого відпочин- ку з альпінарієм і каскадами озер,дитячий сектор ,прогулянко-оглядову зону і зону пляжів.
  Оригінально і поетично розв’язано вхід з боку Дніпра. Над глибо- ким урвищем перекинуто арочний міст ,який веселкою спирається на маківки пагорбів. Знизу від Славутича , притиснувшись до виступів високих дніпрових круч і підкреслюючи витонченість тендітного містка і стрімку величавість крутого берега, в’ються широкі марші бетонних сходинок.
  За створення парку імені 50-річчя Жовтня ( нині назва - парк Ювілейний) архітекторам Г.А.Усатію, В.Г.Гнезділову, інженеру Є.Д.Смирновій у 1979 році присуджено Державну премію УРСР імені Т.Г.Шевченка.
  Під’їжджаючи до Черкас з північного заходу та з півночі ,ви ще здалеку побачите, як до міста підступає темно-зелена стіна знаменитого Черкаського бору. Цей лісовий масив веде свою біографію ще з часів дольодовикової епохи.
  Черкаський бір – один з добре відомих пристепових борів , найбільший в Україні сосновий масив природного походження, який зберігся на південній межі сосни звичайної. Його площа 28,5 тис.га , а разом з Ірдинським болотом та Мошногірським кряжем площа  
складає 41,7 тис.га. На початку XIXст. Черкаський бір мав назву “Лісова дача” і був приписаний до військових поселень Катерино-славської і Херсонської губерній. Південно-західна частина бору виділялась для потреб Чорноморського флоту і носила назву “Корабельний гай”.
  Лісові насадження Черкаського бору мають надзвичайно велике природоохоронне значення. Покриваючи древні піщані тераси в минулому лівого берега, вони запобігають руху та здуванню пісків ,а також змиву та розмиву грунтів. Ліси прибережної смуги регулюють поверхневий стік атмосферної вологи ,захищають береги найбільшого в Дніпровському каскаді Кременчуцького водосховища від розмивання. Вони покращують мікроклімат прилеглих територій, сприяють збереженню малих рік та підвищенню врожаїв сільськогосподарських культур.
  Крім виконання природоохоронних та рекреаційних функцій, Черкаський бір є джерелом лікарської сировини, служить базою розвитку бджільництва, має велике ландшафтно-архітектурне та естетичне значення.
  Дуже часто жителі Черкас відпочивають та милуються природою у “Соснівці”.Ця частинка Черкаського бору розміщена на піщаній терасі Дніпра (за містом ,біля будинку відпочинку “Україна”).З дерев тут
переважає сосна звичайна ,як і всюди в Черкаському борі (до 65%від усіх деревних порід).Крім сосни тут ще росте дуб звичайний, клен ясенолистий, а в підліску – глід кривочашечковий, бузина чорна, бузина червона. З трав’яних рослин найпоширеніші : чистотіл, розрив-трава, орляк звичайний, пирій, костриця лучна, підмаренник справжній, суниці лісові, нечуй-вітер волохатий, перстач сріблястий, деревій звичайний. Всього флора налічує 65 видів. 
  Рельєф тут переважно рівний з невеликими піщаними горбами та пониженнями .Великих тварин біля міста немає. Є білки. З птахів – жовтобровий та весняний вівчарики, зяблики, велика синиця, сіра сова,багато дятлів (великий, строкатий). 
  Грунти – бідні дерново-слабопідзолисті, які й є найбільш сприятливими для соснових та дубово-соснових лісів. Якщо ж взяти весь Черкаський бір, т о в ньому також переважають соснові і дубово-соснові ліси. що мають двох і чотирьох ярусну будову. Перший – висотою - 24-28м ярус – сосна звичайна . Другий ярус - 15-20м – дуб черешчатий, граб звичайний, рідше береза поникла. Чагарниковий ярус в більшості не розвивається ,однак місцями досягає висоти 2 метри. На 
місці пожеж проростає бузина чорна. У складі підліску – бузина черво-на , клен татарський, горобина звичайна. Із більш низьких чагарників –зіновать руська , дрік красильний. Трав’яний покрив складають світлолюбиві види: куничник наземний , польовиця тонка, орляк звичайний, конвалія травнева. Іноді тут зустрічається й рідкісний вид- вовчі ягоди пахучі. Звичайними видами є :сон-трава чорніюча, дзвоники круглолисті, дібровник звичайний, перстач піщаний та сріблястий , віхолка гілляста, герань криваво-червона, гвоздика дельтовидна, чебрець дніпровський, ковила дніпровська, іноді - верес звичайний, зимолюбка зонтична. В Черкаському бору переважають листяні ліси ,які складаються з дуба черешчатого, сосни, граба звичайного, клена гостролистого, липи серцелистої та берези пониклої. 
  Всього флора Черкаського бору нараховує близько 800 видів вищих рослин, серед яких 18 занесено до Червоної книги України. Це :любка дволиста, зозулець болотянець, сон чорніючий,сльози яйцелисті, цибуля ведмежа , булатка червона, ковила дніпровська,підсніжник звичайний , папороть лісова.
  Тваринний світ також досить різноманітний .Тут водяться дикі каба - ни, косулі, лисиці, зайці,куниці білки, ондатри, бобри. А недавно з’явились тут плямисті європейські та благородні олені, лосі. На сьогоднішній день у всьому Черкаському борі нараховується : лосів-40 
голів,кабанів-100 голів, зайці – 400 голів, ондатра - 2550 голів,оленів-216 голів, косулі – 1840 голів, бобрів - 405голів. З рідкісних тварин тут зустрічаються : вихухоль звичайна, кутора мала, мишівка степова, тхір степовий, борсук, норка європейська, єнот. Велике різноманіття птахів, комах, плазунів.Деякі з них занесені до Червоної книги (тритон звичайний, гребінчатий тритон, звичайна ропуха, квакша, болотяна черепаха, веретільниця, зелена ящірка, вуж звичайний, гадюка звичайна).
  В системі зоогеографічного районування Черкаський бір відноситься до центрального лісостепового зоогеографічного округу правобережжя Дніпра.
  В межах Черкаського бору розташовано багато баз відпочинку, санаторіїв. Так , на мальовничих прибережних ділянках Свидівського лісогосподарства на площі 50 га розкинулись корпуси санаторію “Світанок”, неподалік від Черкас знаходиться санаторій “Україна”, а в районі с. Мошни – Мошногірський санаторій. У Черкаському бору, що прилягає до берега Дніпра, знаходиться відома за межами області база відпочинку “Сокирно”.
  У складі Черкаського бору є 23 об’єкти природно-заповідного фонду
  на площі 2169 га , в тому числі 3 загальнодержавного значення. Це 6 заказників, 14 пам’яток природи, 3 парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва.
  Із пам’яток природи загальнодержавного значення можна назвати Мошенську діброву. Із заказників місцевого значення Дахнівський ботанічний, Ірдинське болото , Мошногірський.
  Із державних пам’яток природи місцевого значення - високо-продуктивне насадження сосни (Дахнівське лісогосподарство),лісове насадження вікових дубів (Свидівське лісогосподарство),вільхи з дубом (Свидівське лісогосподарство по трасі Черкаси - Канів), плантація бархату амурського (біля с. Мошни),сосна “Відьмина мітла”( Дубіївське лісогосподарство),шестистовбурне дерево дуба ( територія звірогосподарства), підземне джерело (Мошенське лісогосподарство, ліва сторона шляху Черкаси –Мошни), ландшафтне насадження вікової сосни “Соснівка”.Це далеко не повний перелік усіх природоохоронних об’єктів Черкаського бору.
  Якщо ви поїдете з села Дахнівка у село Свидівок Черкаського району через ліс, то виїжджаючи з нього побачите зліва групу гігантських дубів. Це – лісове насадження дубів. Їх вік – біля 200р.,середня висота –28м,діаметр стовбура – 72 см.
  Насадження вікових сосен - це надзвичайно красиве місце знаходиться за півгодини їзди від Черкас в напрямку с. Мошни у Дахнівському лісництві. В цьому районі бувшої смолокурні, господарюють високі 100-120 річні сосни. У другому ярусі 80-ти літні дуби , клени, берези, вільхи, липи, а у підліску густий горішник. Трохи далі , там, де звивається з болота невеличка річка Ірдинка ,одиноко стоїть чудернадське дерево – з одного кореня ростуть дуб і вільха.
  Природа Черкаського бору унікальна. Тим більше прикро ,що екологічний стан його за останні десятиліття значно погіршився, незважаючи на те, що деяка частина його (2169 га) охороняється. Проведені дослідження місцевих природоохоронних організацій показали ,що лісові насадження в радіусі 20-30 км від промислової зони міста зазнали негативного аерогенного впливу. В лісах проводяться санітарно-оздоровчі заходи, які іноді приводять до спрощення структури деревостанів. Цьому сприяє також зміна грунтово-гідрологічних умов, часті лісові пожежі, рекреаційне навантаження. Щорічно в межах Черкаського бору проводяться рубки лісу в розмірі 12,3тис.куб.м, що веде до зменшення корінних древостанів.
  Частина Черкаського бору віддана під військовий полігон, а частина під міське сміттезвалище. Несвідомі мешканці с. Дахнівка також викидають сміття у прилеглих районах Черкаського бору . Зважаючи на обставини , що склалися та виходячи з реальних можливостей ,стоїть питання про організацію національного природного парку “Черкаський бір” площею 16,25 тис.га. До включення в національний парк пропонується площа , яку можна розділити на три складові :
  1)Черкаський (Сосновий бір) – 8 тис. га ;
  2) Ірдинське болото – 5,5 тис.га ; 
  3) Мошногірський кряж – 2,75 тис.га.
  Сподіваємось, що це питання буде вирішено позитивно і унікальна природнича пам’ятка Черкащини буде збережена для наступних поколінь.

 
Село Стецівка
Поселення на місці сучасного села виникло, ймовірно, в 1-й половині ХVІІ ст., хоча ця місцевість була заселена з давніх-давен. Тут виявлено багато археологічних пам’яток : поселення ранніх слов’ян VII-VIII ст.ст., черняхівське поселення ІІ-Vст ст. , 8 поодиноких курганів, 3 курганні групи з 15 насипами.
  Знаходячись на порубіжжі лісостепу і будучи вільною від впливу Речі Посполитої на початку ХVІІ ст., ця земля з багатими угіддями принаджувала до себе втікачів з північних земель, поневолених польсько-литовськими феодалами. Запорізькі козаки Шамрай, Зачоса, Мамчан, Стеценко збудували тут свої хутори-зимівники. За назвою одного з найбільших хуторів і було названо пізніше село.
  За часів Руїни населення Стецівки декілька разів примусово переселяли з правого берега Дніпра на лівий і навпаки. Остаточно село обжилося на Правобережжі.
  1678 року під час ІІ-го Чигиринського походу в селі була козацька залога, яка майже місяць тримала турецько-татарські загони, що намагалися відрізати Чигирин від Дніпра.
  За Андрусівським мирним договором 1667 р. Стецівка перейшла до земель Запорізької Січі, а після її знищення – до володінь Російської імперії.
  За часів царювання Єлизавети Петрівни з 1750 року на цих землях було розселено значну кількість колоністів – сербів та хорватів.
  Як село Стецівка позначена на рукописній мапі Правобережної України 1745 р., укладеної інженером Данилом Де боскетом. На ті часи село входила до складу правобережних володінь Миргородського полку. 
  З утворенням 1752 року на Правобережній України Нової Сербії – адміністративно-територіально одиниці, створеної для оборони 
південної України від турок і татар – Стецівка увійшла до військових поселень 10-ї роти Глинського шанцю. Це засвідчує рукописна мапа Нової Сербії 1756 р. 
  Пізніше село входило до Єлізаветградської провінції. Стецівка згадується в історичних джерелах про гайдамацький рух на Україні у ХVІІІ ст.
  Соціальний статус мешканців Стецівки в той час визначався вищезгаданими обставинами. Вони належали до військових поселенців, частина вступала до пікінерів, а згодом населення було покріпачено. Мешканці села втікали до Запоріжжя, переходили у козацький стан.
  У сер. ХІХ ст. Стецівка входила до Звенигородського повіту Київської губернії. Тут мешкало 1432 мешканця. В ті часі у селі була 
Нераденко Т.М. «Золота підкова Черкащини»……………………..

дерев’яна Свято-Дмитрівська церква, побудована у 1770-х роках.
   

«Козацький хутір» .с.СтецівкаДерев’яна церква ХVІІІ cт.
«Козацький хутір» .с.Стецівка.


  На початку ХХ ст. Стецівка стає волосним центром Олександрійського повіту Херсонської губернії. На території волості було розміщено 19 великих і малих населених пунктів.
  .Детальніше про історію села ви дізнаєтесь, якщо завітаєте до «Козацького хутора» на відпочинок під час своєї подорожі. Тут ви оглянете цікаві пам’ятки – дерев’яну церкву Св.Миколая ХVІІІ ст., що було перенесено сюди із с.Сеньківка Золотоніського району, вітряки ХІХ – поч. ХХ ст. ст. – частину майбутнього музею млинарства просто неба


 
Місто Чигирин
Чигирин знаходиться на правому березі річки Тясмин, маючи вигідне географічне положення. Найдавніші згадки про місто належать до першої половини ХVІ ст. Про нього говориться як про  
один з козацьких зимівників, який мав невелику фортецю. Але археологічні дослідження свідчать, що ця територія була здавна заселена. Тут виявлено курганні могильники ямної культури та скіфського часу, поселення та могильник епохи бронзи, багатошарове поселення, поселення ранньозалізного віку та черняхівської культури та інші пам’ятки.
  Зростання Чигирина і перетворення його на одну з наймогутніших фортець ХVП ст. найтісніше пов’язано з ім’ям Богдана Хмельницького, який став у 1638 році чигиринським сотником, а згодом – з 1648 р. - гетьманом війська Запорізького. Чигирину Б.Хмельницький надавав особливого значення. Зовсім скоро він стає резиденцією гетьмана, яка в роки Визвольної війни стає фактична столицею України.
  Мандрівник П.Алепський зазначає, що Чигиринська “міська фортеця не має собі рівної по всій країні козаків по своїй височині, величині гори, на якій вона побудована, по своїй обширності та силі боліт і води, що її оточують. З цієї причини вона дуже могутня… Однак зараз зруйнована”.
  Невдовзі опис фортеці і свої яскраві враження залишає і турецький мандрівник Евлія Челебі : “ Зараз це міцна фортеця, що має три ряди стін. Розташована на землях польських, вона знаходиться під владою гетьмана Дорошенка і має сорок тисяч озброєного війська. Цитадель її стоїть на стрімкій скелі. Навкруги фортеці три ряди непрохідних ровів. Фортеця розташована на  

   

Чигирин ХVІІ ст. за реконструкцією Г.Логвина.
Чигирин ХVІІ ст
великому острові, направо і наліво від нього перекинуті наплавні дерев’яні мости. В цитаделі стоять будинки солдат-козаків… там же  
арсенал, чудові гармати, монастир із дзвіницею, схожою на башту”. 
  У нижньому місті Челебі нараховує десять тисяч будинків з верхніми поверхами, а також двадцять сім дзвіниць. “…Той, хто побачить навколо цієї фортеці знаряддя війни і різні сатанинські  

Петро Дорошенко.Петро Дорошенко.


пристосування, рогатки, щити, щипці для ядер, самостріли, вкрай здивується. Через рів, що оточує передмістя, течуть води Тясмина, і в тих водах видно різноманітні піки і стальні луки …”
  Смерть Богдана Хмельницького стала початком занепаду Чигирина. Роз’єднанні українські землі, часті чвари власних гетьманів, боротьба за Україну Польщі, Росії та Туреччини знекровлювали український народ та його столицю. І хоча в 1677 році Чигиринська фортеця була відбудована на зразок найновіших оборонних споруд Європи за проектом військового інженера Патріка Гордона, уже в 1678 році вона була знищена в результаті руйнівних турецьких походів на Україну.  
  Трагічні події, що відбувалися в Чигирині, знайшли свій відгук в багатьох писемних джерелах того часу. Зокрема, літописець Самійла Величко писав : “ Гадаю, що серця багатьох синів православної церкви плакали таємно на ту чигиринську загибель і нарікали на своїх незичливих і недбалих принципалів, що нещиро бажали Чигирину цілості і зовсім не чинили належної допомоги. Бо коли б вона була, не тріумфував би турчин на Чигирином і взагалі  
мусив би, як і минулого літа, з ганьбою тікати від Чигирина додому…”
  Після турецьких походів Чигирин втрачає своє попереднє значення військового та політичного центру України.
  “З часу Турецької війни Чигирин залишився в руїнах і запустінні, а із гетьманської столиці, із міста раніше славного своїми укріпленнями, зробився мізерним містечком, про яке важко повірити, щоб через нього билися дві стотисячні армії”, - писав у середині ХІХ століття в одній із своїх книг І.І.Фундуклей.
  “Це справжнє село, яке відрізняється від інших сіл приміщенням присутственних місць в кам’яному будинку”,- писав згодом Л.І.Похилевич.
  У кінці ХІХ ст.. Замкова Гора , що височіє в центрі Чигирина, входить до реєстру пам’яток, опублікованого в книзі В.Б.Антоновича “Археологическая карта Киевской губернии” як залишки городища. Тут же дається опис знахідок на Кам’яній Горі та поблизу її підніжжя : кам’яна баба, хрести, бронзові наконечники стріл, поодинокі монети та скарби з польських, шведських, російських, ризьких, пруських та інших монет, переважно ХУП ст.
  І хоча Чигирин дуже часто згадувався в історичних джерелах, проте археологічно довгий час не вивчався.
  Вперше залишки фортеці на Богдановій Горі були досліджені на початку ХХ ст. В.В.Хвойкою. У 1954 році вийшла книга відомого вченого Г.Н.Логвина “Чигирин-Суботів”, де узагальнювалися підсум-ки архітектурно-археологічних розкопок середньовічного Чигирина 1953 р. На Богдановій Горі Г.Н.Логвин виявив залишки потужної оборонної стіни ХVІ-ХVП ст.ст., що була викладена з місцевого каменю-пісковику.
  У 1972-73 рр. розвідки й розкопки в Чигирині здійснила експедиція у складі київських археологів Р.О.Юри та П.А.Горішнього. На схилах Богданової Гори в шурфах і траншеях дослідникам часто траплялись кахлі, уламки жолобкової цегли, фрагменти керамічного посуду ХVП ст., покритого зеленою та жовтою поливою. У нижньому місті були виявлені залишки зго-рілого житла. Там було знайдено скелет дитини, яка, очевидно, заги-нула під час пожежі, що спричинилася облогою міста в 1677-78 рр.
  З 1989 р. археологічні дослідження в Чигирині відновилися. Метою досліджень було виявлення, археологічне вивчення архітек-

турно-археологічних залишків оборонних, житлових та інших споруд часів Визвольної війни , їх реставрації, реконструкції, створення експозиції, присвяченої життю та діяльності Богдана Хмельницького. Дослідження проводилося у зв’язку з Постановою Ради Міністрів України про створення Чигиринського історико-культурного завсідника на честь 400-річчя від дня народження Богдана Хмельницького.
  Головним об’єктом розкопок залишалася Богданова Гора. Протягом 1989-92 рр. були продовжені дослідження гетьманської фортеці, зокрема, тюремної башти Петра Дорошенка. Тут, на горі, було відкрито три приміщення. Одне з них, трикутної форми, очевидно, було місцем ув’язнення. Стіни споруди потужні, викладені з кам’яних брил на вапняковому розчині. З цього приміщення вів вхід до іншого, площею 200 кв.м., стелю якого було 
вимуровано у вигляді склепіння. Можливо, тут зберігалися боєприпаси. Знайдено понад 100 ядер від гаківниць та гармат різного калібру, свинцеві кулі, деталі замка від крем’яної рушниці, бойова сокира, залізний наконечник стріли, а також побутові речі : бруски для точіння ножів, ножі, підкови від козацьких чобіт, люльки, скляні вироби, залізна однозуба похідна виделка, зв’язка залізних ключів, цвяхи тощо. З цього приміщення можна було потрапити до іншого підземелля, звідки східці вели прямо на подвір’я фортеці. В ньому знайдено кахлі від печей та уламки посуду ХVІІ ст. У верхній частині стіни центрального приміщення розкриті залишки гарматних амбразур. Тут дослідники пропонують продовжити розкопки після консервації відкритих споруд, щоб згодом здійснити їх реконструкцію.  
  У 1994 році дослідження башти Дорошенка продовжувалося. Пошуки оборонної кам’яної стіни не увінчалися успіхом. Натомість на певній глибині були розчищені згорілі та зотлілі дерев’яні конструкції від зрубів оборонних стін. Конструкції добре збереглися. На думку дослідника П.А.Горішнього, це були залишки однієї з дерев’яних веж старої фортеці, про знищення залишків якої під час будівництва нової писав Патрік Гордон.
  Археологічні дослідження проводилися і в нижньому місці. Вдалося розкопати на розі вулиць М.Грушевського і В.Леніна залишки кількох жител ХVП-ХVШ ст.ст. та 10 господарських ям. У заповненні жител, ям та на площі розкопу знайдені фрагменти  
горщиків, мисок, кахлів, козацьких люльок, виробів з гутного скла

Чигиринська фортеця ХVІІ ст. за Патріком Гордоном.
игиринська фортеця ХVІІ ст. за Патріком Гордоном.
ручка скляного келиха зеленого кольору, розвал світло-сірого орнаментованого горщика, свинцева куля, біконичне пряслице, кахлі з рослинним орнаментом, ядро ХVП ст. Зустрічались уламки обмазки, печини, шлаків, кістки домашніх тварин тощо.
  Археологічними розвідками в Чигирині були виявлені залишки оборонних ровів і валів, зафіксовано частину мурованої з каменю оборонної стіни та залишки земляних споруд на схилах Богданової Гори, що входила в систему укріплень фортеці.
  Одночасно велися дослідження і по вулиці Леніна ( напроти заводу продтоварів ). Виявлено два стародавніх колодязя. В засипці виявленого тут оборонного рову було знайдено чавунне ядро, аналогічне знайденим в башті Дорошенка. Знайдені уламки полив’яного посуду ХVП-ХVШ ст.ст. та фрагменти круглого віконного скла.
  На схилах Богданової Гори було виявлено залишки фундаментів невеликої церкви. На плані Патріка Гордона вона зазначена як Петро-Павлівська церква. За його свідченням тут був похований Київський митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський , що був “переслідуваний і польським урядом за непохитність в православ’я, і росіянами за любов до хороброго і заповзятого Дорошенка” та інші шановані особи .

Митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський
Митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський

  Згадана церква була мурованою, майже квадратною за планом із трикутними фронтонами, високою щипцевою покрівлею, мала два входи. Із археологічного матеріалу траплялася кераміка, майже цілий горщик світло-сірого кольору, розписаний коричнево-червоною глиною. Знайдені кістки від людського скелета та домашніх тварин.
  Залишки церкви планувалося вивчати і в наступні роки. Проте у зв’язку з відсутністю коштів на її консервацію та музеєфікацію стало тимчасово неможливим її подальше вивчення.
  У 1993-94 рр. в нижньому місті досліджувалися і залишки козацького цвинтаря ХVІ-ХVП ст.ст. та населення Чигирина цієї доби. Всього відкрито 260 поховань.
  Дослідження залишків козацького цвинтаря з такою кількістю поховань проведено вперше в цьому районі, і подальше вивчення  
археологічних і антропологічних матеріалів має важливе наукове значення, зокрема, у визначенні етнічних ознак цього населення та матеріальної культури ХVП ст.
  Як визначила київський антрополог Т.О.Рудич, що досліджувала  
останки похованих, серед них простежується велика кількість травмованих людей. На багатьох скелетах виявлені сліди від ударів шаблею, деякі черепи пробито свинцевими кулями, одна з куль виявлена в щелепі похованого. На деяких людських кістках простежені осколки ядер, що застрягли там. На цвинтарі було багато дитячих поховань. Не виключено, що більшість похованих були вирізані під час набігів татар і турків, що майже повністю знищували тоді місцеве населення. Як свідчить Т.О.Рудич, чоловіче населення відзначалося високим зростом, міцною будовою тіла з гарно розвинутим рельєфом м’язів, що говорить про сильні фізичні навантаження. 
  В ногах одного з небіжчиків було виявлено цілий горщик ХVП ст. При одному з жіночих поховань знайдені підківки від чобіт, залишки шкіри від взуття, срібна каблучка та три заколки для зачіски. Серед речей, що супроводжували похованих, археологи відкопали свинцеві кулі, наконечники стріл, намисто, залишки керамічного світильника та інші предмети ХVП ст.
  У 1994 р. зроблена унікальна знахідка - залишки тканин і фрагменти одягу. Це передня частина жіночої блузи, прикрашеної мереживом, а також головний убір із парчевої тканими. Цікаві бронзові застібки для одягу. Деякі поховання супроводжувалися монетами.
 Головний убір. Чигирин. ХVІІ стГоловний убір.
Чигирин. ХVІІ ст.

  Під час розкопок, окрім, похованих, була виявлена велика кількість фрагментів кераміки ХVП ст. Скупчення великої кількості керамічного матеріалу на порівняно обмеженій площі розкопу свідчить про раптове припинення людської діяльності, в даному разі, в результаті військового нападу, що підтверджується такими знахідками, як гарматні ядра та кулі.
  Посуд, яким користувалися мешканці Чигирина, був самий різноманітний : горщики, миски, тарелі, друшляки сковорідки, глечики, баньки, ринки, макітри, чаші, кубки, свічники, датовані переважно ХVП ст. Чигиринський керамічний посуд, прикрашений ангобом, фарбою різних кольорів та відтинків, різнокольоровою поливою, розмаїття візерунків, що покривали різноманітний за асортиментом посуд, переконує нас в існуванні високого рівня керамічного виробництва та вишуканих естетичних смаків населення Чигиринщини.
  Дослідження козацького цвинтаря ускладнюється тим, що переважна більшість похованих була розкидана і знищена, або перекрита фундаментами Присутственних місць - адміністративних приміщень царської Росії, збудованих тут на початку ХІХ століття на козацьких кістках в прямому розумінні слова. У засипці ям майже по всій площі розкопів виявлена велика кількість перелопаченої землі, вугілля й попелу, що потрапляли в могили. Очевидно, цвинтар ще в ті часи поширився на потужне згарище, що утворилося після пожежі в Чигирині під час турецької облоги в 1678 р., описаної в літописних джерелах і щоденнику Патріка Гордона.
  Останки небіжчиків, після часткового дослідження цвинтаря, були перезахоронені під Богдановою Горою. Над братською могилою захисників та жителів Чигирина в ХVП ст. стоїть зараз Каплиця. Вона побудована неподалік від місця, де стояла церква в ім’я Преображення Господня, а тепер знаходиться головний корпус музею Богдана Хмельницького.
  На жаль, за браком коштів дослідження пізньосередньовічного Чигирина припинилося.
  У перспективі передбачається підготувати башту Дорошенка та церкву Петра і Павла для експозиційного огляду, а також дослідити залишки оборонної башти, вали і рови нижнього міста, що збереглися в деяких місцях до наших днів, підземні ходи, фундаменти культових споруд. Плануються пошуки резиденції Богдана Хмельницького та інших цікавих об’єктів. Важливим моментом стане дослідження залишків мосту ХVП ст. на Тясмині.
  Хоча Чигирин в археологічному відношенні вивчений недостатньо,уже в існуючих матеріалах вимальовується обличчя козацького столичного міста.
  Масові знахідки посуду, полив’яних плиток від підлоги, відомих на Черкащині ще з часів Київської Русі, глиняних люльок, кахлів, прикрашених геометричним та рослинним орнаментом, що оздоблювали печі чигиринських світлиць, свідчить про високу культуру керамічного виробництва тих часів. Фрагменти виробів з гутного скла та уламки круглого віконного скла є виявом розвинутого склоробного виробництва. Склоробні підприємства ( гути ) з’явилися тут ще в ХVІ ст. Українське гутне скло користувалося великим попитом і називалося “черкаським”. Предмети побуту, прикраси та залишки одягу, відкриті на цвинтарі, дають уявлення про життя та побут мешканців середньовічного міста. Залишки фортифікації та споруд на Богдановій Горі та в нижньому місті розповідають нам про рівень військового мистецтва української держави ХVП ст., що вдосконалювалося в боротьбі з ворогом. Монети, знайдені в скарбах на Богдановій Горі та в місті, говорять про широкі торгівельні зв’язки України з європейськими державами. А наявність на території міста багатьох церков та монастиря свідчить про високий духовний рівень козацького суспільства, а також про те, що Чигирин був одним із непохитних осередків православ’я в боротьбі проти покатоличення українського народу.
  Початком занепаду Чигирина була смерть Б.Хмельницького 1657 р., а особливо турецькі поході 1677-1678 рр. Після руйнування міста 1678 року гетьманська резиденція була переведена на лівий берег Дніпра, і Чигирин остаточно втратив своє значення військового і політичного центру. Згідно так званого «Вічного миру» 1686 року Чигирин мав «залишитися пустим до подальшої ухвали». Але втікачі-кріпаки, як і раніше, заселяли спустошений край.
  Історія Чигирина ХVІІІ ст. це історія постійної боротьби населення проти національного, релігійного, соціального гноблення з боку польської шляхти. 1736 року гайдамаки заволоділи містом. 1750 року в районі Чигирина діяли загони Івана Вовка та Грицька Похила. 1768 року в місті та його околицях діяв загін Семена Неживого.
  На рубежі 50-60-х рр. ХVІІІ ст. були спроби відродити Чигиринську фортецю, в місті спорудили новий замок та нові укріплення в низовій частині.
  Після 1793 року Чигирин увійшов до складу Росії, з 1797 року місто стає повітовим центром, що сприяло розвитку міста та зростанню йогонаселення. 1830 року в місті побудували лікарню і пошту, в парафіяль-ній школі три вчителя обучали грамоті 24 хлопчиків. В місті працювало 15 крамниць, трактир, 16 «питейних» закладів.
  В 1843 і 1845 рр. в Чигирині побував Тарас Шевченко. Тут він зробив кілька малюнків «Дари в Чигирині», «Чигирин з Суботівського шляху», «Чигиринський дівочий монастир». Чигирину поет присвятив багато рядків своєї поезії – «Розриту могилу», «Чигирине, Чигирине», «Холодний Яр», «За що ми любимо Богдана».  

Чигирин з Суботівського шляху.Т.Г.Шевченко. 
Чигирин з Суботівського шляху.

  Після реформи 1861 року селяни Чигиринщини неодноразово виступали проти грабіжницького характеру реформи, особливо великі їх заворушення відносяться до 1875-1876 рр. 
  Розвиток капіталізму в Росії спричиняв зміни і в житті Чигирина. Зростає населення міста, будуються підприємства та майстерні , хоча переважна більшість населення займається сільським господарством. В 1912 році в місті працювало лише 6 чинбарень, 3 парові млини, 3 канатні підприємства, завод мінеральних вод, цегельня, олійниця та кар’єр.
  Цікава історія Чигирина і в ХХ столітті. Під час відвідання міста ви дізнаєтесь про неї під час знайомства з музейними експозиціями та пам’ятками міста.


 
Село Суботів - Золота Підкова Черкащини

Землі, на яких виникло село, були даровані чигиринському підстарості Михайлу Хмельницькому ( батьку Богдана хмельницького) на зламі ХVІ-ХVІІ ст.ст. Хоча за археологічними джерела населення мешкало тут з неолітичного періоду. В селі та на його околицях відомо багато археологічних пам’яток : багатошарове поселення неоліту-ранніх слов’ян, два поселення і одне городище чорноліської культури, два посе-лення скіфського часу, курганний могильник «Три брати», могильник зарубинецької культури,посад пізньосередньовічного Суботова та ін.
  В історичних джерелах знаходимо : «… Він посів тут Суботівську слободу… і почав був досить розживатись». Тут пройшли дитячі роки майбутнього гетьмана України.

Богдан Хмельницький

Богдан Хмельницький



  У невдалому для польського війська бою з турками і татарами під Цецерою у 1620 р. М.Хмельницький загинув, а його син, Богдан, потрапив в полон. Повернувшись через два роки, Б.Хмельницький оселяється в Суботові і починає розвивати господарство, яке залишилося від батька.
  Про період 1622-1645 рр. відомості досить скупі. З початком Визвольної війни у 1648 році статус Суботова зазнає значних змін: він стає приміською резиденцією гетьмана України Б.Хмельницького. Тут на стародавньому городищі було споруджено невелику фортецю, а в ній – житлові, господарські та інші будівлі гетьманського двору. Тут проживала родина гетьмана,а також челядь й козацька старшина.
  1653-1656 рр. Богдан Хмельницький своїм коштом будує поруч із замчищем Іллінську церкву і заповідає поховати себе в її стінах.
  Укріплення Суботова та його околиць у ХVІІ ст.за місцем розташування розділяються на три групи : центральна – оборонні споруди замку та Іллінська церква ; південна – Вовчий шпиль – спостережний пункт; укріплення для захисту зі сторони заплави Тясмину – хутори на пагорбах, що здійснювали додатковий контроль над Суботівським шляхом. Окремо виділялись підземні ходи, що виконували роль шляхів сполучення між укріпленнями. Центром був замок площею 2 га, який розташовувався на мису з крутими схилами, мав оточуючий рів, два яруси валів із ескарпованими схилами, три дерев’яні то одну кам’яну вежі. Археологічні дослідження свідчать про два етапи в будівництві замку, хронологічні рамки яких визначаються життям та діяльністю Михайла та Богдана Хмельницьких. Перший – кінець ХVІ ст.. – 1620 р., коли Суботів був власністю М.Хмельницького, який закладає фундаменти замкових укріплень. Другий – 1622-1657 рр., коли Б.Хмельницький продовжує спорудження укріплень, використовуючи свої знання в галузі фортифікації, яких він набув у Франції. Початок 1650-х рр.. приносить якісні зміни в архітектуру замку : споруджуються будівлі із каменю та цегли. Це – будинок гетьмана, оборонна вежа, Іллінська церква. Вони повинні були викликати у іноземних гостей і послів повагу до господаря – гетьмана України, а відтак - до всієї держави. Посередині замчища стояв величний кам’яний палац. Руїни замку зберігалися ще до 1830 р. і були замальовані в 1826 році художником Сплетсером. У 1830 році залишки замку були розібрані на будівництво Медведівського монастиря. 
  У 1664 р. Суботів було захоплено і зруйновано польсько-шляхетсь-ким військом С.Чарнецького. За Андрусівським перемир’ям 1667 р.

Суботів ХVІІ ст. за реконструкцією Г.Логвина.Суботів ХVІІ ст. за реконструкцією Г.Логвина.


Суботів у складі Правобережної України відійшов до шляхетської Польщі. А після включення у 1793 р. Правобережної України до складу Російської імперії, Суботів став звичайним селом Київської губернії.
  В Суботові двічі – 1843 та 1945 рр.- побував Т.Г.Шевченко, який неодноразово згадував село у своїх творах (містерія «Великий льох», поезії «Стоїть у селі Суботові», «Заступила чорна хмара» та ін.). Тут він виконує свої малюнки : «Богданові руїни в Суботові», «Богданова церква в Суботові», «Кам’яні хрести в Суботові», «Будинок Хмельницьких в Суботові» ( останній не зберігся).
  Сьогодні відвідавши замчище Богдана Хмельницького , ви побачите кам’яні фундаменти оборонної вежі, над якими заплановано збудувати захисний павільйон з розміщенням у ньому експозиції знахідок, що були зроблені археологами під час розкопок замчища.
  Найцікавішими сторінками в історії Суботова є Іллінська та Михайлівська церкви.
Іллінська церква 1653 р.
   
  Іллінська церква - визначна архітектурна, історична і культурна пам’ятка другої половини ХVП століття, що добре збереглася майже в первісному вигляді до наших днів. Ії історія складає вже 352 роки. Історія , яка дуже цікава, з початку і до сьогодні.
  На жаль, поки що немає літописних даних про точний рік побудови храму. З непрямих свідчень Самійла Величка і Григорія Грабянки можна зробити висновок , що церква будувалася як домовий храм сім’ї Хмельницьких впродовж 1651-1653 рр. навпроти гетьманського палацу з його південно-західної частини Ймовірно, зведено цю монументальну споруду на кошти гетьмана та за його проектом. Але, і зараз рік побудови церкви викликає суперечки між дослідниками, адже Павло Алепський, подорожуючи через Суботів 1656 року відмічав, що в цей час в приміщенні проводились облицювальні роботи.
  Збереглися відомості про 1652 рік, як рік спорудження храму, коли Богдан Хмельницький розібрав мусульманську мечеть в Суботові, використовуючи каміння для свого храму.
  Отже, вірогідніше , що Іллінська церква споруджувалася в 1651-1653 рр., в серпні 1653 року – в День Св.Іллі - була освячена, а в 1656 році, коли в ній побував Павло Алепський, в церкві проводились додаткові роботи. 
  Літописні згадки про Іллінську церкву знаходимо у зв’язку із смертю Богдана Хмельницького. За традиціями православної церкви, як фундатора храму, гетьмана поховано праворуч від вівтаря,біля південної стіни споруди.  
  Але невідомо, чи домовина гетьмана залишилася на місці поховання. У “Чернігівському літописі” ХVШ століття було вміщено відомості, що 1664 року, коли польсько-шляхетські війська захопили Чигирин, за наказом Стефана Чарнецького тіло Богдана і його сина Тимоша були видобуті і викинуті з домовин. Частина дослідників не вважає цю вістку достовірною.
  Відомо, що саме в 1664 році було спалено значну частину Суботова. Тоді ж зруйновано будівлі і укріплення садиби гетьмана. 
В той же час церква залишилась практично неушкодженою.
  Вже з Х1Х ст. почали розповсюджувати різні версії про те, що вірні козаки Богдана Хмельницького в день його похорон підмінили його тіло і похоронили в іншому місці. Одні гадають, що прах гетьмана поховали біля Іллінської церкви на погості, інші - що перенесли його і поховали в склепі під Михайлівською церквою у Суботові і навіть у Холодному Яру. А доказів і досі немає.
  Відомий на Черкащині краєзнавець Соса П.П. вважав, що підміна тіла гетьмана під час похорон була практично неможлива з урахуванням церковних правил та релігійних переконань духовенства, та і потреби в цьому у 1657 році не було .
  Отже, Богдан Хмельницький не міг бути похований в інших місцях, окрім Іллінської церкви. П.П Соса допускає, що рідні й шанувальники Б.Хмельницького після глумлення над прахом гетьмана, дійсно зібрали останки від праху і поховали на погості біля церкви.
  Але для з’ясування такої або іншої гіпотези необхідно провести масштабні розкопки і додаткові наукові дослідження, можливо в архівах іноземних держав. Археологічні дослідження , що проводились в церкві в 1970-х роках, не дають можливості стверджувати або заперечувати відомостям літописів.
  Кілька слів треба сказати про архітектурний стиль церкви. Адже, вона є ПАМ’ЯТКОЮ АРХІТЕКТУРИ НАЦІОНАЛЬНОГО НАДБАННЯ.
  Архітектори розглядають Іллінську церкву як переходову пам’ят-ку від середньовічної і ренесансної архітектури до українського бароко.
  Основні розміри церкви : довжина – 23 м, ширина – 14,08 м, висота стін – 7,35 м. Церква збудована із каменю і цегли, товщина стін – 1,8 м. Місце для церкви вибрано надзвичайно вдало з погляду оборонного, а також містобудівного та художнього.  
  Документальних джерел про подальшу долю Богданової церкви у другій половині ХVП століття на даний час , на жаль, не виявлено. Не знайдено документальних джерел і про долю Іллінскої  
церкви і в ХVШ столітті. Ця біла пляма в історії храму чекає на свого дослідника.. Лише на початку Х1Х століття Іллінська церква знову починає згадуватися в документальних джерелах. І відтоді ми вже можемо добре прослідкувати т долю за малюнками 1826 р. з “Истории Малой России…” Д.М.Бантиш-Каменського, 1844 р. Т.Г.Шевченка , за гравюрою 1861 р. К.Пржичиховського та ін.
  З 1851 року місце священика Іллінської церкви займав отець Роман Орловський. Рішенням Палати державного майна церкву планували розібрати на цеглу. І тоді, отець Роман Орловський почав бити в усі дзвони. До Суботова приїздили інженери, оглядали споруду й кожного разу приймали рішення, що виключало одне одного. Настирливість отця Р.Орловського перемогла ! Він довів справу до кінця : не лише зберіг пам’ятку, підтримав її, але й зробив усе можливе, щоб відродити первісний вигляд церкви. Під час реставрації дерев’яний купол перенесли на вівтарну частину.


Іллінська церква за малюнком початку ХІХ ст.


 Іллінська церква за малюнком початку ХІХ ст.

Відновлена Богданова церква була освячена 30 вересня 1869 року. Згодом, в 1874 році замість дерев’яної дзвіниці побудували кам’яну ( з цегли місцевого походження), з’єднавши її з церквою кам’яним коридором. До кінця ХІХ ст. відносяться і кам’яні хрести, що і зараз стоять позаду церкви .
  В 1921 році на прилеглій до церкви території проводились перші археологічні дослідження. Їх проводив академік Української Академії Наук І.Я.Стелецький. Метою розкопок було виявлення поховання Богдана Хмельницького. 
  1923 р. рішенням Черкаського окружного комітету охорони пам’яток старовини, мистецтва й природи Іллінську церкву було прийнято на облік під охорону як пам’ятку старовини. До 1929 року Богданова церква постійно діяла. Напевно, у зв’язку з місцезнаходженням, поступово з’являється ще одна місцева назва храму - Горянська церква.
  З початком колективізації у Суботові представники місцевої влади вирішили закрити Іллінську церкву. Новостворений колгосп потребував спорудження просторого зерносховища.. Спроба влаштувати в приміщенні храму сільський клуб для молоді виявилася не вдалою, адже кам’яне приміщення не отоплювалося. Певний час тут демонструвалися кінофільми, і церковне начиння замінили декорації з краєвидами природи.  
  З початком окупації Чигиринщини фашистськими загарбниками 1941-1943 рр. На прохання більшості суботян було поновлено службу в єдиній на той час Іллінській церкві. Священиком в цей час і до останнього закриття 1953 р. служив отець Димитрій Квартальнов.  
  Напередодні святкування 300-річчя возз’єднання України з Росією в 1953 році прийнято рішення про закриття Іллінської церкви як культового закладу й створення там краєзнавчого музею. Тоді ж експедицією Інституту історії і теорії архітектури Академії архітектури УРСР на чолі з видатним архітектором і вченим Г.Я.Логвином здійснено перші історико-архітектурні дослідження Іллінської церкви.
  1953 р. В церкві установлено символічний надгробок Богдана Хмельницького, виконаний за проектом І.Шмульсона, місце розміщення якого визначене без дотримання історичної правди за вказівкою тодішнього голови місцевого колгоспу ( адже фінансування робіт проводилось на кошти колгоспу).
  Наступні археолого-архітектурні дослідження Іллінської церкви припадають на 1969-1973 рр. Експедицію Інституту Археології АН УРСР очолювали Р.Юра , М.Кучера , П.Горішній. В західній частині церкви виявлені залишки згорілого житла ХI століття. Біля фундаменту північної стіни розчищено два поховання у дерев’яних домовинах. На одному з кістяків збереглись залишки шовкового пояса, за яким поховання датується ХVП століттям. До розкопок в Іллінській церкві не було відомо про існування тут інших поховань, крім Богдана Хмельницького. Дослідники вважають, що поховання належать членам родини гетьмана або представникам козацької старшини. В 1972 році поблизу вівтаря в південно-східної частині храму відкрито ще одне пограбоване поховання ХVП ст.
  На початку 1970-х років церкву реставрували. Архітектору С.К.Кілессо вдалося відновити первісну форму даху із заломом, розміри і форму “муравленої” зеленої полив’яної черепиці, віконні дубові рами з круглими литими кольоровими шибками в ціновій оправі, первісну форму порталу та барокового фронтону зі стрільницями. Роботи завершились в 1977 р. Під час реставрації було розібрано і цегельний коридор.
  Завдяки старанням місцевих краєзнавців І.К.Юрченка, С.І Вах-ненка, В.П.Арутіна та ін. в приміщенні церкви було створено цікаву експозицію краєзнавчого музею .Та згодом найцінніші експонати стали поступово переправлятися до музеїв Києва, Черкас, Переяслава. В зв’язку з незадовільним фінансуванням час від часу музей то припиняв свою роботу, то знову відновлював. Деякий час Іллінська церква бездіяльно пустувала.
  В 1990 році на численні звернення жителів Суботова в різні державні інстанції було прийнято рішення про відновлення служби в Іллінській церкві. Іллінська церква як видатна пам’ятка історії, культури та архітектури знаходиться на балансі Національного історико-культурного заповідника “ЧИГИРИН” з правом безкоштовної оренди з боку релігійної общини. Нині це Українська православна церква Київського патріархату.
  Під час підготовки до 400-річчя з дня народження Богдана Хмельницького у 1993-1995 рр. пройшла остання реставрація церкви. В ній встановлено новий іконостас за зразком кінця ХІХ ст. Нещодавно його вкрито позолотою.  
   

Михайлівська церква.

   
  Інша церква с. Cуботова, про яку відвідувачам розповідають у селі – Св.Архистратига Михайла. Вірогідно, вона була побудована за вказівкою Михайла Хмельницького на центральному майдані хутора. В ній, за літописними джерелами, був похований Тиміш, син Б.Хмельницького у 1652 р.
  Церква була дерев’яною,трибанною.Протягом трьохсотлітньої історії вона не раз гинула в пожежі і знову відбудовувалася : 1664, 1718, 1786 .
  Збереглися рідкісні фотографії із зображенням Михайлівської церкви, що датуються кінцем ХІХ та 1912 р.
  Зі створенням в Суботові колгоспу, церкву закрили і протягом кількох років тут знаходився сільській клуб, хоча іконостас та ікони зберігалися. 
  1935 року церкву було зруйновано, а її дерев’яні конструкції використано для спорудження зерносховища. Таким був кінець історії Михайлівської церкви, хоча час від часу її реліквії дають про себе знати. Нещодавно було виявлено частину різьбленого іконостасу, що являє собою зображення Івана Хрестителя.

Суботівське городище чорноліської культури


  Городище було виявлено у 1950 році відомим українським археологом О.І.Тереножкіним. У 1955 р. тут були здійснені перші археологічні розкопки експедицією ІА АН України за участю історичного факультету Московського університету ( Б.М.Граков).
  Суботівське городище розташоване на західному кінці села, на правому високому березі р.Суботь. Його північно-західна половина була обкопана в давнину з двох сторін глибокими ровами, і має в плані круглу форму. Ця частина укріплення має назву «Малий городок» або «Кінське копито». Діаметр городка 85-100 метрів. Тут на початку ХХ ст. при оранці було знайдено скарб : у великому горщику знаходилися бронзові вудила і велика кількість круглих гладеньких бронзових бляшок.
  На схід від «Кінського копита» знаходиться інша, більша за площею, частина городища, яка називається «Великим городком». В плані вона має форму трикутника зі сторонами 200 метрів. Загальна довжина городища – біля 300 метрів, ширина в різних частинах – від 50 до 200 метрів.
  Під час археологічного дослідження городища були виявлені матеріали катакомбної культури епохи бронзи, дві прямокутні землянки перехідного етапу від білогрудівської до чорноліської культур, 5 землянок іншого часу, кераміка зарубинецької культури. Це свідчить про існування тут поселень до створення укріплень та після загибелі Суботовського городища.
  Розкопки городища дали велику кількість цілого та відновленого з уламків глиняного посуду : тюльпановидні горщики, корчаги, великий та середні лощені кубки, миски. Серед цікавих знахідок – гарно випалені глиняні «цеглинки»( можливо, для склепіння печі) та уламки прямо стінних жаровень ( для готування їжі). Глиняний посуд показує спадкоємність білогрудівської та чорноліської культур. Про це свідчать й інші знахідки з городища : шліфовані провушні сокири та крем’яні вкладиші для серпів.
  Серед археологічного матеріалу виділяються багато уламків глиняних форми для відливання бронзових прикрас, насамперед, бронзових браслетів зі спіральним орнаментом. Два таких браслети знайдені у скарбі в землянці № 4, поруч з бронзовим кельтом та залізним теслом. До речі, знахідка бронзового кельту була дуже важливою : вона 
довела, що кельти не є предметами імпорту із заходу, а пов’язані з розвитком культури стародавнього населення Середнього Подніпров’я. А знахідка залізного тесла засвідчила час появи в Подніпров’ї виробів із заліза.
  На Суботівському городищі знайдено багато ллячок, лійок, фрагментів тиглей, які свідчать про те, що городище було одним із бронзоливарних центрів передскіфського часу в лісостеповому Правобережжі.
  На городищі широко використовувалися вироби з кістки та рогу. Знайдені кістяні шила, наконечники стріл, вироби для вуздечки, палії та бляшки, пряслиця, підвіски-амулети та ін.
  На початку 1970-х років дослідження Суботівського городища продовжилися, і серед найцікавіших знахідок того часу слід назвати, насамперед, біметалевий меч.
  Відновлені розкопки городища були лише у 1994 році зусиллями спільної археологічної експедиції ІА НАН України, НІКЗ «Чигирин» та дослідників із Німеччини під керівництвом В.І.Клочка. Розкопки, про-ведені за найновітнішою науковою методикою, стали новим етапом у вивченні однієї із найцікавіших пам’яток чорноліської культури.
  Отже, в ході археологічних розкопок поселення з’ясовано, що культурний шар поселення поділяється на два яруси. Нижній відповідає 
часу переходу від білогрудівської культури пізньої бронзи до чорноліької культур ранньозалізного віку. Житла наземні та заглиблені. Останні представлені землянками глибиною до 1 м. Вони мали прямокутну форму, довжиною до 10, шириною до 6 м. Підлога горизонтальна, але іноді знижується до середини, де трапляються залишки вогнища. Кухонний посуд представлений горщиками , частіше тюльпаноподібної форми, прикрашеними валиками і проколами по краю. Виділяються столові посудини з залощеною поверхнею : черпаки, келихи, корчаги, орнаментовані різними наліпками та поясками із зубчастих та лінійних візерунків.
  Цікавими знахідками на городищі є скарби : один складався з деталей бронзового кінського спорядження; другий – з бронзових прикрас : браслетів, сережок, парних бляшок, про низок, намиста; третій – з бронзового кельта, залізного тесла і двох бронзових браслетів із спіральною орнаментацією; четвертий – сталевого меча з бронзовим руків’ям, браслетів, сережок, скроневих кілець, бляшки та невеликих злитків бронзи.
  Датується городище ХІ-VІІІ ст.ст. до н.е.
  Дослідження Суботівського городища мали велике значення для вивчення розвитку культури праслов’ян, ядро формування якої знаходилося в Середньому Подніпров’ї, куди входять і землі Чигиринщини. Знахідки металевих виробів дали можливість науково кваліфікувати всі відомі до цього різні матеріали пізнього бронзового віку, що походили із випадкових знахідок та зібрань.
  Спадкоємність генетично пов’язаних культур пізньої бронзи та раннього залізного віку чітко простежується, зокрема, в еволюції місцевих форм кераміки, її орнаментації. Ця культурна традиція продовжує тут розвиватися і пізніше, переростаючи у VІІ ст. до н.е. в культуру «скіфів-орачів» Геродота, що проживали за скіфського часу в лісостеповій зоні між Дніпром і Дністром.

Три криниці


  Хто б не приїздив до Суботова, його обов’язково ведуть до “Трьох криниць”, що розташовані у південній частині села в глибокій балці, яка має назву ”Качалка”. Їх площа -3.0 га. Зараз вони є пам’яткою Національного історико-культурного заповідника “ЧИГИРИН”.А під охорону “ Три криниці” було взято рішенням Черкаського облвиконкому №367 від 27.06.1972року як гідрологічну пам’ятку. Вода в кожній криниці чиста і однаково приємна на смак.Біля криниць є корячок. Але “Три криниці“ є і пам’яткою історії, тому що їх виникнення пов’язане з відомим діячем нашої історії Б.Хмельницьким.
  Багато легенд ходять в народі про “Три криниці “.Ось одна з них..
  ….Добре побив шляхту Богдан на Жовтих водах.У тій грізній січі ледь живими залишилися три найхоробріші козаки з Богданового війська. Що то за відважні витязі були – кожен проти ворожої сотні бився. Відшукав Богдан на полі брані зранених своїх побратимів.Підняв закривавлені тіла їх з землі.Поцілував кожного і наказав поранених негайно везти до Субова , де гетьман планував створити госпіталь.І подалися вершники до Тясьмину. На ранок другого дня вони вже минули Замкову гору. На бугрі біля Суботова зустрівся їм дідусь. Зупинив вершників. Розповіли вони йому про наказ гетьмана. А ранені стогнали, просили пити.
  У глибокій балці напоїв старий поранених джерельною водою. Знався дідусь на лікарських травах, збирав цвіт, корінці. Настояв їх на джерельній воді, все поїв трьох козаків.Тією ж водою обливав рани, що швидко зарубцьовувалися. І вирвав старий хоробрих витязів з обіймів смерті. Швидко одужали вони і,коли сідали на коней ,подякували дідусеві. Незабаром після нової великої перемоги повернувся Богдан Хмельницький до Суботова . І приїхали з ним ті три славних козаки. Знайшли дідуся, низько вклонилися йому до ніг.А потім спустились в балку і кожен викопав біля життєдайного джерела невеличку криничку,обклав її білим каменем.Так і стоять вони понині – свідки давніх героїчних подій.
  А ось друга легенда.
  …Коли йшла війна козацького війська та польської шляхти під проводом Богдана Хмельницького ,то йшла козацька кров струмочком, а на землі, серед поля ,на могилі лежали три воїни-козаки.Дійшла ця звістка до села Суботова , до хати де жили три красуні сестри. І сказав їм сліпий лірник криниці копати ,воду чисту добувати і нею козаків поїти.Почали вони козацькі кринички копати. День копають, ніч копають, а як зійшло сонце, то всі побачили , що молоді дівчата перетворилися в старих бабусь. То вони свою вроду , всю красу свою віддали воді . Напоїли козаків дівчата тією водою, обмили рани і не стало глибоких ран. Стали козаки ще сильніші й красивіші. Кинулись вони в бій і перемогло тоді українське військо. А потім, дізнавшись про це, Богдан Хмельницький наказав обложити ці криниці дубом, а поряд з ними побудувати шпиталь. З того часу і стоять три криниці – три сестриці : та нема краще води, ніж в них.
  Цікаві легенди , як й сама пам’ятка ! До речі, місцеві жителі доповнюють легенди про “Три криниці“.
  Вони кажуть , що кожен , хто перший раз відвідав пам’ятку - повинен вмитися або попити джерельну воду. Дівчатам вода дає вроду, а хлопцям – силу, щоб захищати свою Батьківщину !

 
Села Мельники Медведiвка

Село Мельники


  Під час проїзду через село Мельники, що розташовано на околицях Холодноярських лісів, можна відвідати кілька цікавих пам’яток і пам’ятних місць . Насамперед, це – джерело з цілющою водою “Дзюркало”, яке зараз добре обладнане , має бесідку і місце для відпочинку. В селі вам покажуть місце, де знаходилася хата братів Чучупаків - організаторів Холодноярської республіки, а на кладовищі – хрест на могилі В.Чучупаки. В цих місцях планується встановлення пам’ятних знаків. Нещодавно в селі встановлено пам’ятник у вигляді кам’яного хреста на честь захисників Вітчизни в різні часи.
  При в’їзді в село з боку Креселецького лісництва, ви можете зупинитесь на своєрідному підвищенні. Вам запропонують вийти з автобусу і помилуватися чудовим краєвидом Холодноярських лісів, який 
тут звуть “холодноярьский небокрай”. З цієї точки добре видно все урочище Холодний Яр. Місцеві легенди розповідають, що саме тут колись зупинявся Тарас Шевченко, коли в 1822 р. з дідом Іваном вперше мандрував до Холодного Яру.

Село Медведiвка


  Медведівка в минулому - фортеця, заснована на початку ХVІІ ст. на правому підвищеному березі р. Тясмин в 20 км від Чигирина. Але в селі та його околицях археологи виявили і більш давні пам’ятки : поселення епохи бронзи, 4 кургани, городище ХVІ-ХVІІІ ст.ст., підземні споруди ХVІ-ХVІІІ ст.ст.
  У різні часи належало різним господарям – Яну Даниловичу, польським магнатам Калиновському, Конецпольському, Яблоновському, Фундуклею. У межах поселення в р. Тясмин впадає рівчак Медведів (Медведівка), що поділяє село на дві нерівні частини.
  З історіографічних та літературних джерел відомо, що на старих мапах Медведівка - це велике село, а в ХVІІ ст. - містечко, що звалося Ведмедівкою. Великих навал турецьких і татарських військ село зазнало в 1611, 1635, 1639 роках. Масові повстання 1637, 1638 рр. набули тут великого розмаху. Деякий час Медведівка належала Б.Хмельницькому й була укріпленим сотенним містечком Чигиринського полку, яке складалося з фортеці та зовнішнього посаду, де селилися ремісники і козаки.
  Евлія Челебі, турецький мандрівник, учасник турецько-татарського походу на Київ 1656-1658 рр., так описував Медведівку: "Ця міцна фортеця розташована між двома річками. Її цитадель - надійне укріплення зі стрімкими стінами...” 1659 року Медведівка отримала Магдебурзьке право.
  1768 році уродженець урочища Калинівка, що розташоване на околиці Медведівки, М.Залізняк очолює народне повстання - Коліївщину. Медведівка була визволена в першу чергу. У документах про ті події перелічуються такі укріплення Медведівки: паланка, башти, брама, казарми тощо. Замок ХVІІІ-ХІХ ст.ст. згадується у О.А.Бобринського під назвою "Замковщина", а в сер. ХІХ ст., Л.Похилевич відзначав , що "... на горі при р. Тясмин мається древній замок, оточений земляним валом та ровом, на якому ще недавно були помітні рештки дубового частоколу” . Площа замку – 100 кв. м , з двох боків він оточений ярами, з напільної сторони був вал і рів. Рештки його укріплень простежуються й зараз. 
  1735 р. під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Медведівку було знищено, але містечко швидко відбудовувалось. У 1741 р. в Медведівці вже до 1500 мешканців та 200 дворів. У ХІХ ст. одна частина Медведівки та прилеглих земель перейшла у власність Чигиринської округи державних маєтностей, а інша - у власність І.Фундуклея, київського генерал-губернатора, сенатора й таємного радника. В обох частинах Медведівки в сер. ХІХ ст. налічувалося біля 4000 мешканців.

Максим Залізняк Максим 
Залізняк

У 1864 р. в селі була зведена нова мурована церква Успіння Пр.Богородиці, на місці давньої Михайлівської церкви, вона збереглася 
до сьогодні. Окрім цього храму у Медведівці в ХVІІІ ст., за переказами, існували ще чотири церкви – Успенська, Преображенська, Богородицька та Троїцька. З того часу в селі зберігся також Католицький костьол.


Золота Підкова Черкащини

  Неподалік Медведівки, на острові у заплаві р. Тясмин, розташовувався Медведівський Свято-Миколаївський чоловічий монастир, який було засновано у 1661 р. Монастир відомий за подіями гайдамацького руху 1768-1769 рр. Усі споруди монастиря було зведено з дерева. Нещодавно дослідниками знайдено ряд архівних матеріалів, які дають можливість з’ясувати розміри території та окремих споруд комплексу монастиря, що був зруйнований у 1934 р.  


  Миколаївський 
  Собор 
  Свято -Миколаївського
  Медведівського
  монастиря
  ( за малюнком ХІХ ст. 
  та фото 1930-х р.)

  За дослідженнями Кукси Н.В., монастир існував уже у ІІ пол.ХVІ ст., в 1664-1665 рр. був зруйнований, відбудова його розпочалася лише близько 1730 р., тоді було споруджено дерев’яну церкву в ім’я Святителя Миколая. Фундатором монастиря можна вважати князя Я.С.Яблонського, власника Чигиринського староства, який закріпив за монастирем його давні угіддя.1751 р. було побудовано церкву в ім’я Різдва Пр.Богородиці і при ній трапезну. У 1768 р. під час Коліївщини монастир зазнав нападу гайдамаків, неодноразових нападів й руйнацій зазнав монастир і в подальшій історії. Найвизначним настоятелем і яскравою особистістю в історії монастиря був ігумен Віссаріон (кін. ХVІІІ ст.).Тоді монастир мав близько 60 дес. земли, 6 водяних млинів.
  1785-1795 рр. благословенням митрополита Самуїла було закладено Миколаївську церкву, яку передбачається відтворити.
  ХІХ ст. – період відносної стабілізації в розвитку монастиря. Він мав власну бібліотеку, в якій зберігались стародруки та універсали Б.Хмельницького і П.Тетері.Серед його святинь – чудотворний образ Святителя Миколая, частини св.мощів багатьох святих, прислані до монастиря у 1845 р.  
  У 1931 р. монастир зруйнували , бібліотеку спалили, деревину та каміння використали для господарських потреб.

Атаманський парк


   
  Атаманський парк – лісовий масив площею 397 га , розташований по дорозі між Медведівкою і Головківкою. 367 га парку - ліс, інша площа розподіляється між ставками та рільними землями. 
  В лісі росте дуб черещатий і червоний, сосна звичайна і чорна, ялина, 8 видів тополі, 12 - іви, 5 - клену, 2 – берези, 2 – вільхи, 2 – липи, 3 – ясени, в’яз, берест, черешня, черемуха, осика. На 48 га кущових порід ростуть 3 види бузини, 3 – гльоту та ін. В трав’яному покрові можна знайти більше 150 видів однорічних і багаторічних трав. Зустрічаються тут косулі, дикі свині, лисиці, зайці, барсуки та куниці. Численні лісові джерела створюють струмки, з яких утворилися два стави.
  З давніх давен Атаманський парк служив місцем відпочинку багатих. В др. пол. ХVІІІ ст. за послуги в битві з татарами під Чигирином цей ліс був подарований князю Ромадановському ( він мав чин атамана- відсюди і назва парку), який продає його пізніше князям Краснокутським. Фундуклій І.І., який придбав Холодноярські ліси від Безрадецьких, в сер. ХІХ ст. побудував тут 8 ставів, проклав 6 км доріг з вогнетривкої цегли, ввів насадження чужоземних дерев, побудував 8 сторожок для лісової охорони, які охороняли ліс і фазанів.
  В 1850-55 рр. власником Атаманського парку став Артем Терещенко, який на місці під Головківкою побудував 2 поміщицьких будинки, а на ставках – купальні. Його син Микола в 1869 році створив 2 лісництва – Канівське і Креселецьке, до останнього увійшов Атаманський парк. Тоді ж було проведено перше лісовпорядження, на основі якого в 1871 році був складений фундаментальний план лісогосподарства.
  В 1845 році в Атаманському парку побував Т.Г.Шевченко.
  Відомо, що в 1905-1907 рр. в Атаманському парку відбувалися маївки робітників Мельниківської винокурні, а на початку 1920-х рр. тут була організована перша комуна. Тоді в парку було близько 30 дерев віком від 300 до 500 років. Але в тяжкі роки німецької окупації парку було завдано великої шкоди - вирубалися старезні дуби, розриті насипи ставків, замулилися джерела.
  З 1972 року Атаманському парку надано статус заповідного урочища. Його особливістю є унікальне джерело, потужність потічка з якого коли-вається в межах 0,5 л за хвилину, а вода з джерела за своїм складом близька до знаменитої «Нафтусі» : слаболужна, слабо-мінеральна, зі слідами родону.

Цілюще джерело «Живун» в Атаманському паркуЦілюще джерело «Живун» в Атаманському парку

  Розповідають таку легенду. Колись в Атаманський парк приїздив по пісок старий дід Пилип , який мав хворобу шлунку. Він і переконався у цілющості джерела, вилікувавшись його водою. Відкопав дід те джерело і назвав його Пилипівським, відтоді багато людей вилікувалися джерельною водою. А назву «Живун» йому дав колишній голова місцевого колгоспу Марченко.
  Зараз територія навколо джерела облаштована для тих, хто приїздить по цілющу воду звідусіль. Побудовано альтанку із столиком і лавами, над джерелом зведено дах, до джерела ведуть кам’яні сходи.
  До парку примикає с.Головківка – центр українського гончарства, де в ХІХ ст. існувала школа підполив’яного фляндрованого розпису кераміки, відома далеко за межами Середнього Подніпров’я. Розповідають, що наприкінці ХVІІІ ст. на замовлення польського королівського двору, в Головківці було виготовлено столовий сервиз на 250 персон і відправлено до Польщі. Далі він потрапив, як королівський дарунок, до Франції і на цьому його слід загубився. Але слава про головківських гончарів довгенько ходила по Європі. Невідомо, скільки в цій розповіді правди, але в етнографічних колекціях музеїв Кракова і Варшави і понині є зразки нашої головківської кераміки.
  Зараз в Національному історико-культурному заповіднику “Чигирин” працює останній майстер-гончар із Головківки – Яків Михайлович Брюховецький, який походить зі старовинного роду головківських гончарів. В майстерні заповідника, в Чигирині він відродив особливості Головківського підполив’яного фляндрованого розпису. Його миски вражають своєю красою!Він знаний сьогодні заслужений майстер народної творчості України, член і лауреат премії Національної спілки майстрів народного мистецтва України, переможець багатьох конкурсів гончарів та фестивалів мистецтв.

 
<< Первая < Предыдущая 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Следующая > Последняя >>

Страница 10 из 19