Головна Історія України Iсторія Черкас
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

 

Сейчас 126 гостей онлайн

Історія
Села Моринці та Будище

Батьківщина  Тараса Шевченка 




  Перша згадка про село належить до середини ХVІІ ст. 1648 року: через Вільшану на Моринці проходив загін Максима Кривоноса чисельністю 6 тисяч чоловік.
  1658 року село згадується як маєтність К.Виговського.
  1730 року в Моринцях за історичними джерелами було всього 50 дворів. Наприкінці ХVІІІ ст. селом володів В.В.Енгельгардт, тоді в селі вже налічувалося 169 дворів та мешкало 1347 чоловік. Крім хлібо-робства і скотарства, вони займалися чумацьким промислом.
  Моринці – батьківщина Т.Г.Шевченка, який народився тут 9 березня 1814 року в кріпацькій сім’ї Григорія Івановича Шевченка. Із Моринців 
була родом мати поета Катерина Якимівна ( дівоче прізвище – Бойко).
  Після переїзду батьків у село Кирилівку в кінці 1815 року, малий Тарас не раз гостював у діда Якима та бабусі Маланки, захоплено слухаючи у їх переказах різні бувальщини.
  Приїздив Тарас Шевченка до Моринців й уже відомим поетом і художником 1843 та 1845 року, а також після десятирічного заслання 1859 року. І кожного разу глибокий біль краяв ледь зрадиле серце, адже він бачив безрадісне злиденне життя односельців.
  Пам’ять про свого видатного земляка в селі берегли завжди. 1921 року організованій артілі надали ім’я Т.Шевченка, пізніше тут було організовано колгосп «Батьківщина Шевченка». 1939 року у селі побудували нову школу, а на її подвір’ї встановили бюст Шевченка роботи скульптора К.М.Терещенка. В 1956 році в селі встановлено пам’ятник Т.Г.Шевченку.
  З багатьох куточків України та світу приїздять в с.Моринці люди відвідати цю землю, віддати свою шану видатному сину українського народу. Шанувальники поета проходять стежками його дитинства, відвідують садиби діда Якима та Копія, знайомляться з експозиціями відтворених хат.
   

Одна із відтворених хат в с. Моринц - Т.Г.ШевченкоОдна із відтворених хат в с. Моринці.


   

Село Шевченкове


/ до початку ХІХ ст. – Керелівка,

до 1929 р. – Кирилівка/


  Перша згадка про село відома в історичних джерелах під 1618 р. В середині ХVII ст. на карті Г.-Л. де Богдана позначено поселення біля «Кереліва лісу». Поруч із селом проходив відомий торгівельний «Чорний шлях».
  Існує кілька переказів про заснування села. Згідно з однією в цієї місцевості оселився першим козак Кирило, навколо якого стали селитися інші люди.
  На початку ХVIII ст. село було власністю магнатів Яблонських. У 1741 році тут було 130 дворів та понад 900 жителів.
  Деякий час селом володіли князі Любомирські, потім його купив князь Потьомкін.
  1768 р. селяни приймали активну участь у відомому повстанні «Коліївщина».
  Після возз’єднання Правобережної України з Лівобережної в складі Російської імперії, Керелівка дісталася генерал-губернаторові псковсь-кому і смоленському В.В. Енгельгарду, з 1828 р. – його сину Павлу, в якого Тарас Шевченка служив козачком.
  В селі народився дід поета - Іван Андрійович та батька - Григорій Іванович. Дід прожив довге життя, був свідком Коліївщини, про що часто розповідав онукові. Помер він на 88 році життя у 1849 році.
  Після одруження та переїзду в селі жила й мати поета Катерина Якимівна, тут народилися сестри Тараса Шевченка Катерина, Ярина й Марія, брат Йосип.
  Жалюгідний вигляд мала Кирилівка за часів Шевченка. Достатньо відвідати хата дяка з маленькими віконцями, , побудовану 1782 року, яка була не найгіршою в селі. Збережена вона тому, що після смерті батьків, Тарас Шевченка деякій час жив у дяка, допомагав по господарству та вчився малювати.
  Відвідавши Кирилівку у 1843 році , Шевченко намалював в альбомі олівцем хату, в якій пройшло його дитинство, та портрет діді Івана.
  Тарас Шевченко неодноразово згадував Кирилівку в автобіографії, листах, поетичних і прозових творах.
  Пам’ять про поета завжди жила в серцях односельців.
  У 1908 році на місці батьківської хати вони встановили млинове
   

Хата батьків в Кирилівці. Малюнок Т. Шевченка 1843 р.
Хата батьків в Кирилівці. Малюнок Т. Шевченка 1843 р
колесо з написом : «Тут була хата Т.Г.Шевченка». 
  Незважаючи на заборону з боку царизму, в селі широко відзначався Шевченківський ювілей у березні 1914 року. Тоді ж на гроші, зібрані діячами культури Києва і студентською молоддю, викупили садибу батьків Шевченка. З того часу вона стала доступною для багатьох відвідувачів, що вже тоді прибували сюди із різних місць.
  П’ять онуків Шевченка брали участь у революційних подіях Жовтневої революції 1917 року.
  Пам’ятним у житті села був Шевченківський ювілей 1929 року - 115 річниця від дня народження поета. Саме тоді на урочистих зборах село було перейменовано в Шевченкове.
  З 1935 року на садибі Шевченка розгорнулось будівництво літературно-меморіального музею, який був відкритий у 1939 році під час святкування 125-річниці з дня народження поета. У селі діяв колгосп «Шевченків край»
  У 1957 р. в центрі села було встановлена пам’ятник поету – бронзовий монумент роботи М.П.Олійника та М.К.Вронського.
  Останнє впорядкування пам’ятних місць села, що пов’язані з Т.Г.Шевченком, відбулося у 1989 році, під час урочистого святкування 175-річчя з дня народження поета.
  На садибі батьків було відтворено за малюнком поета 1843 р. хату, в який виріс Тарас Шевченка, упорядковані могили батька та матері поета та інші шевченківські місця.
  В експозиції літературно-меморіального музею відвідувачі можуть познайомитися також з історією села, цей зал було відкрито у 1967 році.
  В 1992 році три села Звенигородського району – Моринці, Будище, Шевченкове та 43 пам’ятки об’єднані в державний історико-культурний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка». На садибі батьків поета поруч з музеєм було побудовано адміністративний корпус заповідника. Сьогодні заповідник отримує статус Національного.

с. Будище


  Село Будище розташовано між селами Моринці та Шевченкове. Відвідувачі батьківщини Тараса Шевченка обов’язково бувають в ньому. За часів Т.Г.Шевченка тут був маєток Енгельгардтів, в якому малий Тарас служив козачком у 1829 році.  
  Сьогодні від маєтку зберігся будинок, льох, сад та алея каштанів, що веде до будинку. Зберігся й дуб, в якому Тарас Шевченко прятав свої малюнки. Він отримав в народі назву «Шевченків дуб».
  Перед в’їздом ви побачите пам’ятник молодому Тарасу Шевченку , а біля маєтку - пам’ятну дошку, на якій зроблений відповідний напис.


  Дуб Тараса ШевченкаДуб Тараса Шевченка
  в с.Будище.




 
Село Стеблів
В містечку Стеблів колишнього Канівського повіту на Київщині 25 листопада 1838 року народився Іван Семенович Нечуй-Левицький. Початкову освіту здобув вдома. Потім навчався в Богуславській бурсі, Київській духовній семінарії та духовній академії.
  Після закінчення навчання 1865 р., він відмовляється від кар’єри священика, а починає займатися педагогічною та літературною роботою. Спочатку учителював у Полтавській семінарії, потім – у гімназіях Седлеця, Каліша, Кишинева, викладаючи російську мову та літературу, історію, географію, логіку.
  Перші літературні твори були написані в середині 1960-х рр. Тоді він створів повість “Дві московки” та оповідання “Рибалка Панас Круть”, поставив підпис “І.Нечуй”.

  Нечуй-ЛевицькийІ.С.Нечуй-Левицький

  Незабаром з’явилися нові твори, а згодом І.С.Нечуй-Левицький наважився сказати ф про себе у відомому “Життєпису”.
  У 1885 році він вийшов на вчительську пенсію, переїздив до Києва і повністю віддався літературній роботі. В цей період він тісно співпрацював з М.М.Коцюбинським та Панасом Мирним.
  Помер письменник 15 квітня 1918 року, його поховано на Байковому кладовищі в Києві.
  27 листопада 1960 року в нашому с. Стеблів на батьківщині письменника відкрито літературно-меморіальний музей. У його п’яти кімнатах дбайливо зібрано рукописи, книги, картини, фотографії, що розповідають про життя та творчість класика української реалістичної прози. Тут ви познайомитися з унікальними матеріалами про його вистави “Кайдашева сім’я” та “ Баба Параска та баба Палажка”.
  Будинок-музей І.С.Нечуй-Левицького користується великою популярністю, Його відвідують туристи та екскурсанти з багатьох куточків України та із-за кордону.

Музей І.С.Нечуй-Левицького
Музей І.С.Нечуй-Левицького
  І ми запрошуємо вас під час туристсько-краєзнавчої подорожі “Золота підкова Черкащини”, завітати до цього музею та відвідати пам’ятник І.С.Нечуй-Левицькому, щоб вшанувати пам’ять нашого земляка - видатного майстра художнього слова.
  До речі, майбутні туристу зможуть відвідати ще один музеї в с. Стеблів - «Тараса Шевченка», якій планується відкрити в будинку Головинських. 
  Вони дізнаються і про найдавніші сторінки історії села, про які свідчать такі археологічні пам’ятки, як : поселення доби бронзи, два багатошарових поселення, поселення скіфського часу , зарубинецької культури, два поселення черняхівської культури, давньоруське городище та курганна група з 4 насипами.
Сахнівські археологічні пам’ятки
  Під час переїзду до Корсунь-Шевченківського ви будете проїжджати через село Сахнівку. Тут вас обов’язково познайомлять з відомими археологічними пам’ятками села.
  Вам повідомлять, що в околицях села, на березі р.Рось у 1901 році була знайдена відома золота пластина розміром 37 х 10,3 см з тонкого листового золота, вірогідно, від головного убору. Майже вся її поверхня зайнята композицією з десяти людських фігур, що нагадує зображення на золотих бляшках із деяких скіфських курганів.
  Вам можуть показати чотири ранньосередньовічних поселень другої половини І тис. до н.е. то поселення ХІІ-ХІІІ ст. ст, що розташовані по лівому берегу річки Рось. Тут проводились археологічні розкопки, які дали цікаві матеріали – залізний наральник, серп, ножі, камені жорнова, керамічні пряслиця, намиста, гончарний та ліпний посуд. Аналіз цих знахідок свідчить про широкі зв’язки місцевих та прийшлих племен на порубіжних між ними територіях. А речі із скарбів мають як місцеве слов’янське походження, так і зв’язані своїм корінням з Прибалтикою, Середньою Азією, Подунав’ям.
  Але , мабуть, найвідоміша археологічна пам’ятка села – городище періоду Київської Русі “Дівич-гора”, що розташоване на північній околиці села Сахнівка. Його розкопки проводились, починаючи з 1901 року. Розкопані житлові та господарські споруди, в яких виявлено знаряддя праці, різноманітні побутові речі, прикраси. 
  Під час розкопок трапилося чимало предметів озброєння. Але найцінніші вироби було знайдено на городищі в скарбах. До них належить золота діадема, дві золоті і одна з електрик шийні гривні, кілька десятків золотих прикрас від одягу і головних уборів, чотири золоті медальйони з зображенням святих , золоті ланцюги та інше. Знайдені також художньо оформлені вироби з перламутру, перлин, кришталю, бурштину. Дані розкопок свідчать, що городище загинуло від пожежі під час воєнного нападу не пізніше середини ХІІ ст.

 Головний убір княгині із СахнівськогоГоловний убір княгині із Сахнівського  
  скарбу ХІІ ст.

  Окрім цих пам’яток в Сахнівці відомі поселення ІІІ тис. до н.е. та 3 кургани.
 
Місто Корсунь-Шевченківський

/до 1944 р. – Корсунь/


  Історія міста починається в сивій глибині століть. На його території знайдені залишки давніх поселень неолітичних племен, трипільців, скіфів, черняхівців, ранніх слов’ян, виявлені 6 поодиноких курганів та 3 курганні групи з 16 насипами.
  У часи Київської Русі, за князя Ярослава Мудрого, на цьому місті було закладено місто-фортецю – один з головних форпостів Русі на її південних кордонах зі степом, звідки здійснювали спустошувальні наскоки численні племена кочовиків.
  Сьогодні тут відомо більше 20 археологічних пам’яток, що охоплюють період від ІV тис. до н.е. до пізнього середньовіччя.
  Перша літописна згадка про Корсунь припадає на 1032 р.
  Згідно з легендою назва міста пішла від Кримського Корсуня ( Херсонеса). Його вихідці після хрещення Русі були священними Київської десятинної церкви. Отримавши від князі Володимира право збирати данину на Пороссі, вони нібито і далі назву поселенню над Россю.
  1240 року Корсунь зруйнували монголо-татари.
  У ХV-ХVІ ст. ст. на землі стали тікати з північних та західних областей від покріпачення селяни і місто знову відродилося. Щоб використати їх в боротьбі з тарами та турками, польський король Стефан Баторій 1580 року звелів побудувати в Корсуні замок і надати його мешканцям значні привілеї. 1584 року Корсунь отримав Магдебурзьке право, а невдовзі міста стає центром староства.
  В кінці XVI на початку XVII ст.ст. мешканці Корсуня брали активну участь у національно-визвольних повстаннях : 1596 р., 1605 р. , 1630 р. 1637 р. та ін. Тут поховано гетьмана Тараса Трясилу, керівника одного із відомих народних повстань.
  В цей час Корсунь був значним містом Середньої Наддніпрянщини і за кількістю населення випередив Черкаси, Білу Церкву та інші міста, поступаючись лише перед Чигирином. Він стає одним із центрів українського козацтва. Тут часто відбувалися козацькі ради.
  Особливого значення набуває Корсунь у роки національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. В травні 1648 року біля Корсуня в урочищі Горіхова Діброва ( нині с. Виграїв) відбулася переможна Корсунська битва, в якій козаки Корсунського полку прославилися винятковою мужністю і стійкістю. У 1649 році він налічував 3472 чоловіка, у 1654 р – 5405. Йому підпорядковувалися 18 міст і містечок, 19 сотень.
  1651 року Богдан Хмельницький одружився на Ганні, сестрі сотника сотника Корсунської полкової сотні Івана Золотаренка, якій виявив себе талановитим воєначальником. 1655 року він був смертельно поранений і після смерті похований в Корсуні.
  1663 року син Б.Хмельницького Юрій постригся у ченці в Корсунському монастирі.
  За Андрусівським перемир’ям Корсунь на 126 років ( 1793 року ) залишався під владою Польщі. Але народ не припиняє боротьбу проти чужоземних загарбників.
  В кінці XVII - на початку XVIII ст..ст. Корсунщину охоплює полум’я народного повстання під проводом полковника Захара Іскри. А 1768 року, коли вибухнуло повстання Коліївщина, мешканці Корсуня стають його активними учасниками. Їдучі на Умань, М.Залізняк захопив Корсунь , розгромивши польський гарнізон.
  У кінці ХVІІІ ст. Корсунське староство входило до складу Польської держави – Речі Посполитої. В 1780 році власником Корсуня став князь Станіслав Понятовський, небіж польського короля Станіслава-Августа, якій вирішив побудувати тут свою резиденцію Автором проекту став відомий архітектор і художник Я.-Г. Мюнц, уродженець Ельзасу.

Корсунський замок


  Першою спорудою Корсунського замку був великий дерев’яний будинок 1782 р., знесений у 1783 р. Побудований був він на місцині, яка за мапою 1789 р. має назву Острів. Біля будинку було закладено виноградники і плантація шовковиць, а поруч – прекрасний ландшафтний парк площею 100 га.
  Проект кам’яного палацу був розроблений відомими польським архітектором Я.-Д.Ліндсей у 1787 р. Резиденція князя Понятовського складалася із палацу, в’їзних воріт, флігеля, швейцарського будиночку, оранжереї та лютеранської каплички.
  Після розподілу Польщі 1795 року, коли землі Корсунського староства перейшли до складу Росії, князь продає свій Корсунський маєток. 1799 року указом імператора Павла І воно було подаровано П.В.Лопухіну, міністру юстиції, голові Державної Ради та Комітету міністрів Російської імперії.
  Ставши власником цього маєтку, князь П.В.Лопухін відновлює в Корсуні промисловість, будує православну Спасько-Преображенську церкву 1817-1822 рр., , що була освячена 23 жовтня 1823 р.
  Після смерті П.В.Лопухіна Корсунь переходить до його сина Павла, який часто бував тут і навіть почав комплектувати унікальну бібліотеку. У 1835 році він оселяється тут назавжди. 
  Після переїзду П.П.Лопухін перш за все береться за перебудову панських споруд Корсунського замку.. На палаці з’являються чотири башточки-бельведерки, добудовується флігель, будується велика кількість господарських споруд, на березі р. Рось та на даху палацу він розводить оранжерею. Під час перебудови була зруйнована перехідна галерея з парними колонами.


Палац Лопухіних в Корсуні.Палац Лопухіних в Корсуні. 
Картина невідомого художника ХІХ ст.

  Коштом володаря маєтку в Корсуні реставрується стара Іллінська церква, збагачується внутрішнє вбрання чудової Спаської церкви.
  Князівський палац вражав своєю пишністю. Стіни кімнат і залів були прикрашені родинними портретами пензлів видатних художників К.Брюлова, В.Боровиковського. Тут було велике зібрання гравюр, старожитностей, малюнків костюмів народів світу. У величезному двосвітньому залі щосуботи влаштовувалися концерти.
  Піклувався князь й про свій парк, його алеї він прикрасив мармуровими статуями, по горах спокійно ходили фазани, павичі, по Росі плавали лебеді.
  Сучасники відзначали, що корсунський замок з його парком були одним з найбагатших місць не тільки в Росії, але і в Європі.
  1873 року власником маєтку став небіж П.П.Лопухіна князь М.П.Лопухін-Демидов, а після його смерті власницею Корсунського маєтку стала його дружина княгині О.В.Лопухіна-Демидова, відома в Європі своїм багатством та розкішшю.  
  На рубежі ХІХ-ХХ ст. ст. на острові була споруджена контора управителя та князівська баня.
  Архітектурно-парковий ансамбль Корсунського замку дійшов до нас на малюнках та гравюрах ХVІІІ-ХІХ ст. ст. Я.-Г.Мюнца, Я.-Д.Ліндсея, Н.Орди, М. Антоновича, Т.Шевченка, Ф.Шнайге, Дюпрессі та ін.
  Після 1917 року в палаці розміщувалися різні партійні та державні органи, під час війни – радянський та німецький шпиталі, а з 1945 року – музей історії Корсунь-Шевченківської битви.
  Архітектурні споруди парку є пам’ятками архітектури ХVІІІ-ХІХ ст. ст., а парк є пам’яткою садово-паркового мистецтва загальнодержав-ного значення.
Корсунський парк

  На початку ХVІІІ століття в Росії досягає високого рівня садово-паркове мистецтво. Тоді створювали парки виключно регулярні із суворою симетричністю всіх елементів пейзажу. Наприкінці ХVІІІ ст.. французький стиль поступається англійському іррегулярному, який називали ландшафтним або пейзажним. Цей стиль передбачав розміщення парковим алей та куточків серед яскраво виражених рельєфних ландшафтів. У ХІХ ст. більша частина українських парків створювалася як дендрологічні, тобто в них особлива увага приділялася вирощуванню різноманітних , в тому числі й екзотичних, рослин. Наприкінці ХІХ ст. створюються переважно невеликі парки, в яких мало уваги приділяється композиції паркового пейзажу.
  Що стосується Корсунського парку, то він був закладений в кінці ХVІІІ ст. як парк ландшафтний. Його основною складовою частиною була р.Рось. Стиснута скелястими берегами, звивиста, вона має декілька відокремлених один від одного островів різної форми, поміж деяких виникають природні каскади.
  Парадна частина парку була розташована на острові Дені, там було споруджено оранжерею в стилі палацу. А головна алея парку наче стріла зникала в романтичній даличині по горизонтальній ділянці острова. Вздовж головної алеї були розміщені насадження, клумби та городи, які були “кухонними” ділянками парку. Хоча ці господарські угіддя завжди виконували естетичні функції.
  На сусідніх островах, що були з’єднані з головним містками й паромами, розташовувався пейзажний парк. На більшому за розмірами острові доріжки були закільцьовані навколо живописних насаджень. Поляни поєднували всі алеї в єдиний комплекс. Всі доріжки для прогулянок були не круті, а плавні, створюючи в плані витончений загадковий візерунок.
  Романтичний парк часів Понятовського розгортав перед гуляючими різноманітні картини всесвіту : тут була і турецька альтанка, і тріумфальна арка з “китайським” завершенням, і єгипетська піраміда, і будиночок за типом швейцарських шале, і ротонда, що нагадувала античний храм.
  Корсунський парк часів Понятовського сучасники порівнювали з “Софіївкою” часів Потоцького.
  Головним компонентом Корсунського парку був і є камінь, який в інших парках відкидали, надаючи перевагу мармуру. Тут же приваблює скромна виразність дикого валуна, вкритого мохом, простота його форми і фактури. Він надає паркові особливої чарівності.
  Варто зазначити, що з 1790 року садівником Корсунського парку був відомий ірландський парковий пейзажист Діонісій Маклер, але нам не відомо що саме він зробив для парку.
  За часів володіння Корсунським маєтком П.В.Лопухіна парк майже не зазнав змін.  
  Час перебудови парку співпав з володінням П.П.Лопухіна., із парку кількох паркових стилів він став яскравим вираженням чистого Романтизму. Саме в цей парк любив ходити Т.Г.Шевченко, коли приїздив у Корсунь до свого троюрідного брата Варфоломія Шевченка. Збереглося кілька малюнків із Корсунського альбому поета. Один з них підписано автором “У Корсуні”. В парку зберігся “Шевченків каштан”, під яким поет любив малювати.

 
 Т.Г.Шевченко.“ У Корсуні ”. 1859 рТ.Г.Шевченко.“У Корсуні ”. 
  1859 р.

  Кардинальних змін зазнав парк і під час володіння М.П Лопухіна-Демидова : зменшилися розміри парку, по алеях парку були розміщені мармурові скульптури, на штучно створених терасах були посаджені численні кущі бузку.
  16 червня 1916 року Корсунь відвідала мати останнього російсь-кого царя Миколи ІІ імператриця Марія Федорівна. На згадку про це було посаджено дерево-екзот гінкго дволопатеве та ялинку, які й сьогодні милують очі відвідувачів парку.
  Рослинний світ сучасного парку досить різноманітний і багатий. Парк знаходиться біля південної межі Правобережного Українського лісостепу. Отже, тут змішуються флористичні смуги степу і лісостепу, а також зустрічаються східноєвропейські й азійські рослини. Вогкі північні схили скель дали притулок і низці північних рослин.
  Серед дерев ту можна побачити : дуб, осику, тополю, липу, ліщину, ясен, клен гостролистий, ялівець ( червоний кедр), сосну, граб, явір, березу, осокору, мордину, вербу, в’яз.
  Серед дерев-екзотів вам покажуть в парку : гінкго дволопатеве, гірко-каштан звичайний, ялину звичайну та колючу, сосну Веймутова та кримську, ялицю, бархат амурський, софору японську, акацію білу, альбіцію, яловець козацький, самшит та ін.
  Всього в корсунському парку росте порід дерев разом з чагарниками близько 70 видів і різновидностей.
  На степових просторах вашу увагу привернуть : горицвіт, сон, анемона, жовтець, медяниця, гвоздика, синяк, терен, коров’ як та ін.
  Сьогодні в парку можна побачити лише летючих мишей, їжаків, ондатр, водяних щюрів, ласок, білок, кротів, хоча колись тваринний світ парку був надзвичайно багатим. Слід зазначити, що останнім часом почались роботи по відновленню парку завдяки турботам працівників Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповід-ника.
  Відомою сторінкою в історії Корсуня стала Корсунь-Шевченківська битва 1944 р., яку іноді називають “ Другим Сталінградом”. Битва відіграла велику роль у Великій вітчизняній війні. Завдяки ній місто поміняло свою назву із Корсуня на Корсунь-Шевченківський. Про події того часу ви детально дізнаєтесь під час екскурсії по музею історії Корсунь-Шевченківської битви, який розміщено в палаці Корсунського замку кінця XVIII-ХІХ ст. ст.
  А ми на завершення нашої розповіді про Корсунь-Шевченківський, хочемо відмітити видатних уродженців та мешканців міста, якими гордяться сучасні його жителі : Герой радянського Союзу , віце-адмірал М.М.Кулаков, Герой Соціалістичної праці, маслороб місцевого маслозаводу Ж.Д.Давиденко, кінорежисер В.З.Довгаль, поетеса Т.О.Коломієць, заслужена вчителька УРСР Н.Г.Бантос.
  В місті та його околицях багато історичних пам’яток і місць : могила-пам’ятник українському художнику І.М.Сошенку, який помер тут 1876 році; козацька могила та пам’ятник воїнам Богдана Хмельницького, що загинули під час Корсунської битви; пам’ятник Б.Хмельницькому, залишки стародавніх городищ XVI-XVII ст. ст. ; козацький спостережний пункт на курганному насипу, стела на честь перебування в Корсуні Т.Г.Шевченка; та інші.


 
Місто Канів

  Територія Канева та його околиці здавна були заселені. В археологічних культурних шарах знаходяться останки матеріальної та духовної культури, починаючи з палеоліту ( 25 тисяч років тому). Тут знайдені поселення доби мезоліту, всесвітньо відомої трипільської куль-тури ( ІV-ІІІ тис. до н.е.) , середньодніпровської культури бронзового ві-ку ( ІІ тис. до н.е.), скіфські древності (VІ-ІV ст. ст. до н.е.),зарубинецькі ( ІІІ ст. до не. – І ст. н.е.), черняхівські ( ІІ-V ст. ст. н.е.), ранньо-слов’янські ( VІ-VІІ ст. ст. ) , давньоруські ( VIII-ІХ ст. ст.) пам’ятки. Всього – більше 30 пам’яток. Але чи не найбільш визначною та дослідженою археологічною пам’яткою цього регіону є Княжа гора – літописне давньоруське місто Родень. Відомі тут й інші укріплення часів давньоруської держави, зокрема, Канів, Заруб, Товарів.
  Про походження назви міста є кілька гіпотез. Дві тлумачать Канів як слово татарського походження, що означає “ханський перевіз” або “місце крові”. За народним переказом, Канів походить від назви птаха-канюка. А перша літописна згадка про Канів відноситься до 1144 року. Тоді київський князь Всеволод заснував тут церкву св. Георгія, яку пізніше назвали Успенським Собором. Вона і сьогодні прикрашає міста. Дані 1149 року розповідають про перебування в Каневі князя Глеба, одного із синів Юрія Долгорукова. 1155 року Канів відомий як офіційне місце переговорів руських князів з половецькими послами.
  1240 року місто захопила монголо-татарська орда хана Батия. Багата років в Каневі перебували ханські баскаки, намісники та збирачі податей.
  Близько 1362 року Каневом заволоділи литовські феодали. Через місто проходив важливий торгівельний шлях з Аравії, Індії, Ірану до північних країн.
  З середини ХV століття тут формувалося українське козацтво.
  1511 року канівським старостою стає Остафій Дашкевич, який поси-
лював утиски, чим викликав незадоволення місцевого населення, навіть повстання. Потім тут сидить старостою Дмитро Вишневецький. Десь з того часу Канів стає своєрідною козацькою святинею. Сюди приїздять літні запорожці, оселяються поруч з Канівським монастирем на чернечій горі. 1574 року тут поховали гетьмана Якова Шаха, а 1578 року козаки перевезли сюди останки скараного у Львові Івана Підкови. Канів є місцем народження та поховання відомого козацького ватажка Самійла Кішки.
  А неподалік від Канева в Трахтемирові у ХV-XVI ст ст. існував замок та козацький монастир, де зберігалися скарби запорожців та розташовувався відомий шпиталь – один із перших лікувальних закладів України. Тут знаходиться могила відомого козака Мухи, а козацьке кладовище зберегло кам’яні нагробки з написами.1578 року Трахтемирів стає першою столицею реєстрового козацтва. Якщо у вас буде час, неодмінно побувайте в Трахтемирові. Зараз тут створено історико-культурний заповідник “Трахтемирів”, який об’єднав історико-культурні 
пам’ятки та пам’ятні місця цього унікального куточку нашої землі.
  До речі, велика кількість археологічних пам’яток цього регіону та завдання їх збереження дали змогу створити тут в 1992 році заповідну територію «Трахтемирів», до якої увійшли 179 пам’яток археології, серед яких 2 монастирі, 23 городищ, 62 поселення, 70 курганів, 9 могильників та 3 змієві вали. Вони охоплюють період від ІІІ тис. до н.е. до пізнього середньовіччя.
  Повертаючись до історії Канева, зазначимо, що перепис населення 1552 року фіксує навколо міста невеликі козацькі хутори. 1600 року Каневу надано Магдебурзьке право.
  Населення Канева брало найактивнішу участь у козацько-селянських повстання ХVІ-ХVІІ ст. Тут відбулися такі відомі битви, як з литовцями 1536 р., з поляками 1625 р , 1844 р. козаків під проводом 
І. Брюховецького з військами Ст.Чернецького і гетьмана Тетері.
  Під час національно-визвольної війни 1648-1654 рр. тут містився Канівський полк, що мав у складі близько 3000 козаків, керований полковником Юрієм Голубом та Семеном Павичем. Двічі був у Каневі Богдан Хмельницький, 1654 та 1655 рр. Канів був місцем багатьох козацьких рад.
  1667 року Канів відійшов до Польщі, 1672 року – до Туреччини, 1674 року – до Росії. Згідно “Вічного миру” 1686 року територія Канева стала нейтральною зоною, хоча польська шляхта фактично відновили тут свої права. Після придушення Коліївщини Канів відійшов у власне володіння польського короля Станіслава Августа ( 1775 р.), а ще через два роки місто було подаровано небожу короля Станіславу Понятовському.
  У 1793 році Канів увійшов до складу Російської імперії і один рік був повітовим містечком Київського намісництва. Пізніше, 1840-х рр. Канів знову стає центром Канівського повіту, сюди переїздять із Богуслава поліція, повітова управа, для купців та городян вводяться пільги. Розробляється план забудови міста ( 1844 р.). В місті діє лікарня, парафіяльне училище, працює цегельня, 16 млинів, 18 крамниць, трактир , 11 пивних рундуків.
  Влітку 1859 року, перебуваючи в с. Прохорівці у свого давнього приятеля М.О.Максимовича, Тарас Шевченко не раз переправлявся чов-ном на правий берег Дніпра,щоб побувати в с.Пекарях і в місті Каневі та підшукати клапоть землі для садиби й хати. Його чарували канівські краєвиди. Один з них “Біля Канева” він замалював в альбом.
  Село Прохорівна відома своєю мальовничістю і гостинністю. Високо над селом розкинувся хутір Михайлова Гора, де з 1845 року близько 30 років прожив видатний український учений-природознавець, філолог, історик, фольклорист і письменник М.О.Максимович. Перший ректор Московського університету, перший ректор Київського університету, організатор і видавець журналів, різнобічний учений і патріот вітчизняної науки. Якщо у вас буде хоча б найменша можливість


М.О.Максимович.  М.О.Максимович.


завітайте до Михайлового хутора, відвідайте літературно-меморіальний музей М.О.Максимовича. Ви отримаєте незабутні враження, які довго будуть жити в вашому серці.
  Але повернемося до Канева і до Тараса Шевченка.
  22 травня 1861 року Т.Г.Шевченка поховали на Чернечій горі, яка з того часу в народі названа Тарасовою.
  Починаючи 1870-х рр. значно швидше пішов розвиток Канева: забудовані 24 вулиці і провулки, базарний та ярмарковий майдани, споруджено готель та заїжджий двір, організовано бібліотеку з публічною читальнею, 1883 року відкрилося однокласне, 1890 р. – почато працювати двокласне містке училище, в якому навчалося 220 учнів.
  1896 року в Каневі жила Марко Вовчок, 1913 року – Г.М.Хоткевич. Тут багато років мешкав відомий український вчений, археолог, етнограф й організатор музейної справи М.Ф.Біля шевський. У Каневі постійно жив і працював директором повітового училища поет і педагог А Гаврик ( В.С.Гнилосиров).

  Т.Г.Шевченко


  З наростанням революційного руху на початку ХХ ст. в Росії росте і кількість відвідувачів Тарасової гори. До могили поета їдуть віддати свою шану з усіх куточків України і Росії : Марко Кропивницький, Іван Бунін, Максим Горький, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Михайло Старицький, Микола Лисенко, Микола Леонтович, Кирило Стеценко, Марія Заньковецька та багато-багато інших видатних особистостей.
  Як відомо,царизм забороняв шанувати пам’ять поета. В ювілейному
1914 році оточила Тарасову гору, жандарми лежали на могилі поета напоготові, а тисячі людей шли і йшли до могили Т.Г.Шевченка. 
  Лише 1923 року на могилі Шевченка відкрито перший пам’ятник поету, а 1925 року за рішення уряду Радянської України могилу Т.Г.Шевченка оголошено державним культурним заповідником, проведено роботи по закріпленню схилів Тарасової гори, закладено парк площею 18 га. 1939 року, під час святкування 125-річчя від дня народження поета тут зібралося понад 40 тисяч чоловік. Тоді було відкрито новий пам’ятник Т.Г.Шевченку ( скульптор М.Г.Манізер) та літературно-меморіальний музей, збудований за проектом архітекторів Г.Кричевського та П.Ф.Костирка. Сьогодні ви можете побачите їх під час перебування в Каневі, а під час відвідання канівських музеїв ви дізнаєтесь більш детальніше про історію та сучасність Канева, про Т.Г.Шевченка та інших відомих земляків.
  Гордість і слава Канева – його знатні люди, діячі науки і культури : доктор медичних наук М.С.Заноздра, голова колгоспу О.Г.Бузницький, український учений в галузі зоогігієни А.К.Скороходько, український 
філолог і педагог М.О.Андріївський, відомий педагог, історик і публіцист О.О.Анжрієвський, літературознавець та письменник К.І.Арабажин, народна артистка СРСР О.Я.Кусенко, письменники 
Г.О.Гриненко, В.М. Лагоза та інші.
  Сьогодні Канів – районний центр Канівського району Черкаської області, невелике сучасне місто, яке гордиться своєю історію та створює своє сьогодення. Розташоване місто на берегах Дніпра, за 130 км від столиці України міста Києва. Територія міста складає 1654 га, населення приблизно 30 тисяч чоловік.
  В Каневі функціонує 6 загальноосвітніх шкіл, 8 дитячих садочків, училище культури та вище професійне училище, будинок культури, станція юних техніків, станція юних туристів, ляльковий театр, дитяча школа мистецтв та літературна студія, 6 кафе, готель “Тарасова гора”, Міжнародний туристичний центр “Славутич”, дитячо-юнацька спортивна школа, ДЮСШ “Зеніт”.
  Тут можна відвідати 7 музеїв : Т.Г.Шевченка , природи, історичний, народно-декоративного мистецтва, бібліотеку-музей О.П.Гайдара, літературно-меморіальний братів Вараввів, клуб-музей ветеранів війни та праці.
  В місті працює більше десятка промислових підприємств, серед яких провідне місце належить акціонерному товариству “Електро-механічний завод “Магніт”, багато громадських організацій, серед яких 
асоціація “Канів-Ламберсарт-Франція”.
   

Княжа гора


  Княжа Гора - відоме городище, що розташоване за 7 км на південь від м. Канів. Воно займає видовжену мисоподібну гору з стрімкими схилами, що тягнеться на 350 м від корінного берега до русла Дніпра, підносячись над його рівнем на 63 м. З двох боків гора оточена глибокими ярами. Поверхня гори нерівна, в багатьох місцях вона по краях зсунулася і має в середньому ширину 14-25 м.
  Мисову частину гори, що прилягає до Дніпра, займав дитинець, від укріплень якого збереглися за 140 м від кінця гори залишки валу та рову. На іншій частині гори містився окольний град – посад, від укріплень якого збереглися з напільного боку незначні залишки двох валів та ровів. Поблизу підніжжя гори розташовувалося неукріплене селище.
  Протягом другої половини ХІХ і на початку ХХ ст.ст. на Княжій Горі жителями сусіднього с. Пекарі знайдено багато ювелірних виробів, які у них скуповували різні спекулянти. Значна  

   

Княжа Гора - Місто Канів– давньоруське місто Родень.

частина цих ювелірних виробів, що потрапляла згодом до колекціонерів, була врятована. Частина ж була вивезена за кордон, і зараз зберігається в європейських музеях і приватних колекціях.
  Скарбошукання привело до руйнування культурного шару пам’ятки на значній площі. 
  Перші розкопки на городищі провів у 1876 році Д.Я.Самоквасов, у 1891,1892 та 1899 рр. воно досліджувалось М.Ф.Біляшевським. З 1958 року Княжу Гору досліджувала експедиція кафедри археології Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка під керівницт-вом Мезенцевої Г.Г. Розкопки проводились на посаді й дитинці, а також на сусідній горі, де було виявлено і частково досліджено могильник давньоруського часу.
  Розкопками встановлено, що по краю дитинця розташовувалося по одному ряду житлових і господарчих споруд. Напівземлянкові житла з глинобитними печами мали звичайні для того часу розміри - довжина їх стін не перевищувала 5 м. Всього на дитинці виявлено понад 30 жител. Залишки господарських споруд мали вигляд округлих ям діаметром 1-1,2 м , глибиною 1-1,5 м. Вони призначалися для зберігання різних припасів. У них виявлено залишки хлібних злаків, подекуди риб’ячі кістки.  
  Всі будівлі, що знаходилися на дитинці в останній період його існування, як і укріплення, згоріли. Залишки їх перекриті шаром вугілля і попелу, шматками обвуглених деревин. Про наявність тут, зокрема, церковної споруди свідчать знахідки п’яти залізних хрестів із загостреними нижніми кінцями, а також інші речі церковного призначення. Посередині дитинця, між будинками, проходила вулиця. На посаді , який теж загинув під час пожежі, напівземлянкові житла розташовувалися кількома рядами. Житла мали розміри 3-4 х 3,5-4,5 м і були заглиблені у землю на 1,2-1,25 м У кожному житлі в кутку стояла піч з округлим черінем не рівні долівки. В більшості випадків печі були глинобитними, в окремих житлах – з каменю. Біля жител знаходились господарські приміщення - прямокутні льохи та округлі ями для зберігання припасів, які теж розташовувалися рядами. Всього на посаді відкрито 25 жител.
  Речовий матеріал на Княжій Горі виявився досить багатим. Із землеробських знарядь знайдено 7 наральників і лемешів, 7 чересел від плуга, 8 кіс, 10 серпів, 20 заступів, кілька мотик. Із зернових культур траплялися залишки жита, проса, гречки, вівса. Під час розкопок нерідко зустрічалися кам’яні жорна для розмолу зерна, а також обвуглені грудки борошна. Судячи з кісток домашніх тварин, тут розводили коней, волів, корів, свиней, кіз, а також займалися птахівництвом.
  Ремісничі знаряддя представлені цілими наборами ковальських слюсарських та деревообробних інструментів, які вказують на існування тут майстерень з різних галузей ремесла. На дитинці виявлено два ковадла, кілька молотків, ковальські щипці, зубила, пробійники, уламок точила та ін. Пам’ятками ювелірного ремесла є кам’яна формочка для відливання прикрас, бруски міді. Знайдено деревообробні інструменти : 18 сокир (цілих і уламків), 12 тесел, 8 буравчиків, 5 стругів, лучкову пилку, стамеску.
  Мешканці городища займалися також мисливством, рибальством, бджільництвом. У культурному шарі зустрічалися кістки диких кабанів, оленів, ведмедів, зайців та лисиць. З рибальських знарядь знайдено близько 150 залізних гачків, 15 залізних остів, понад 50 свинцевих грузил. Про заняття бджільництвом свідчать три залізні медорізки.
  До пам’яток торгівлі належать ваги з гирками, давньоруські й візантійські монети та предмети східного та причорноморського походження – деякі прикраси, культові вироби, кісточки фініка, морські мушлі.
  Серед залізних побутових речей знайдено : близько 100 ножів, близько 200 замків, понад 150 ключів, кілька ножиць та інші предмети.
  Крім глиняного посуду, під час розкопок знайдено кілька мідних казанців і чаш, а також уламки двох точених дерев’яних чаш. З культових речей знайдено бронзові свічники, панікадила, різноманітні хрести, багато медальйонів із зображенням святих тощо.
  Прикраси представлені скроневими кільцями, сережками, колтами, лунницями, шийними гривнями, браслетами, перстнями. Більшість цих виробів виготовлена із золота і срібла і оздоблена високохудожньою зерню, сканню, яскравими візерунками з емалі і черні. Значна частина їх знайдено в скарбах, яких виявлено на Княжій Горі - 11.
  Серед предметів озброєння : близько 600 залізних наконечників стріл, 20 наконечників списів, кілька мечів та шабель. 
  У культурному шарі знайдено розрізнені кістки, в тому числі кілька десятків черепів раптово загиблих, що свідчить про воєнний напад, внаслідок якого городище згоріло і життя на ньому остаточно припинилось під час монголо-татарської навали.

Канівський державний природний заповідник


  Серед заповідників України Канівський посідає особливе місце : він один представляє лісостепову зону України , що займає третину території України. Взагалі, Канівське Придніпров’я є винятково розчленованим природним районом, де первісні лісостепові ландшаф-ти практично не збереглися. Типові природні комплекси найповніше виражені саме на території Канівського заповідника та на його околицях : лісостепові ландшафти поєднуються тут з унікальними “свідками” і результатами давньої геологічної історії та археології – горами,глибокими ярами,зсувами,скіфськими городищами та ін.
  Територія заповідника в дореволюційний час належала місцевим поміщикам та Канівській міській управі. У 1897 р. вчений –археолог М.Ф.Біляшівський придбав тут невелику ділянку землі для проведення археологічних досліджень. У 1926 р. це місце разом з прилеглими лісовими угіддями було передано Академії наук України.
  Особливо багато й плідно працював над вивченням рельєфу та геологічної історії краю академік В.В.Різниченко.Він описав форми рельєфу ,численні відслонення верств гірських порід ,багатих скам’янілостями та відбитками тварин і рослин,нашарування неогено-вої, палеогенової, крейдової та юрських епох,в яких навіки закарбовані зміни життя протягом мільйонів років геологічної історії.
  Лісостеповий заповідник імені Т.Г.Шевченка був створений постановою уряду Радянської України в 1931 р. У 1933 р. заповідник був перейменований на Державний Середньодніпровський із включенням до його складу заплавної та борової терас масиву Конча-Заспи, розташованого під Києвом. В 1939 р. РНК УРСР передала його Київському державному університету.
  Великих збитків завдали заповіднику жорстокі бої,що тривали на Дніпрі в 1941 р., 1943-44 рр. Майже всі його наукові надбання були повністю знищені фашистськими загарбниками. Після звільнення Канівського району Раднарком УРСР спеціальною постановою відновив діяльність заповідника. Протягом 7 років велися роботи по впорядкуванню його території та ви вченню природи.
  Нині Канівський заповідник традиційно залишився у віданні Міністерства освіти та науки України і безпосередньо підпорядкований Київському державному університету ім.Т.Г.Шевченка.
  Зараз нагірна грабова діброва заповідника і заплавний острів Круглик займають понад тисячу гектарів.Щоб послабити негативний вплив діяльності людини на заповідник , в 1973р.навколо заповідника виділено охоронну зону ,площа якої значно перевищує територію самого заповідника (1830га).Більшу її частину займають угіддя держлісфонду, а решту становлять колгоспні поля, ліси й луки, акваторія Кременчуцького водосховища, зелені насадження біля музею Т.Г.Шевченка.
  Найбільше враження на всіх , хто приїздить до Канева ,справляє навпрочуд дивний рельєф навколишньої місцевості. Побачене тут раптово переносить нас з рівнини у справжнісінькі гори. Округлі вершини то тут, то там розкинулись пасмами-ланцюгами ,які прямують на схід і кручами спадають до Дніпра. А серед них – глибокі яри та 
провалля. Гори з такою назвою не позначені на картах. Однак, відвідавши Канів, переконуєшся, що вони насправді існують. Окремі з них стали історичними, наприклад, всесвітньо відома Тарасова гора ,на якій поховано великого сина українського народу Т.Г.Шевченка. Поруч з нею височить оригінальна за своєю геологічною будовою гора, засаджена берізками. Нижче по Дніпру розташовані гори давніх городищ: Мар’їна, Княжа, Пластунка… З їх вершин добре видно панораму величезної греблі гідроелектростанції.
  Вище греблі, скільки сягає око, видніється широчінь Канівського водосховища,над яким кручами звисають Бучацькі й Трахтемирівські висоти. Нижче греблі широким плесом та старичними рукавами поміж заплави розпочинається Кременчуцьке водосховище. А далі, на видноколі лівобережжя, - вузькі смужки золотавих пляжних пісків та безкрає море лісів…

Гора «Пластунка»
гора «Пластунка» - Місто Канів
  Хоч своїми вершинами Канівські гори не сягають у захмарну височінь, але над Дніпром підносяться на 130-160м. Вони займають східну околицю Придніпровської височини ,найбільші відмітки поверхні якої дещо перевищують 320м, але навіть на таких її ділянках гірські краєвиди ,схожі на канівські ,не зустрічаються. Канівські гори – явище унікальне не тільки на Придніпровській височині, а й на всій величезній Східно-Європейській рівнині.
  За чистотою повітря Канівське Придніпров’я порівнюють з високо
гірними районами Кавказу.А якщо при цьому врахувати чистоту дніпро-
вих вод і наявність першокласних річкових пляжів ,то можна з впев-неністю сказати ,що цей куточок землі дуже перспективний для створення широкої мережі будинків відпочинку і курортів аерогідротерапевтичної дії.
  Помірний клімат – одне з найважливіших життєдайних джерел цієї місцевості. Його характерною рисою є, передусім, висока тривалість сонячного сяйва, яка щорічно налічує більше 1710 год., а в роки підвищеного освітлення перевищує 2060 год., тобто майже стільки, скільки на узбережжі Чорного моря. Найбільша тривалість сонячного сяйва відмічається у травні-липні (понад 760 год. ). Найпохмурішим вважається грудень, коли місячна тривалість сонячного сяйва не досягає 30 год.
  Грабова діброва, яка зеленим килимом покриває гори, утворює тут крайній східний суцільний виступ європейських грабових лісостанів .Вона має виключно важливе грунтозахисне й водоохоронне значення. Заповідний ліс – багата скарбниця живої природи. Основні деревостани заповідника – грабняки із незначною домішкою дуба черешчатого, клена гостролистого й польового, липи серцелистої, берези бородавчастої, ясеня звичайного та ін. порід.
  Всього корінним ,природним лісом зайнято три чверті території заповідника .Є тут і культурні насадження сосни звичайної, дуба,акації білої тощо.
  Флора судинних рослин цього району налічує 1095 видів, які належать до 475 родів і 106 родин. За числом видів серед них домінують покритонасінні або ж квіткові рослини. За життєвими формами досліджувана флора розподіляється: дерева – 46,чагарники й напівчагарники – 38, трав’янисті багаторічники –695,дворічники – 108,однорічники – 211видів.
  На освітлених схилах гір ,пагорбів і балок, на лісових галявинах і по узліссях зустрічаються типові рослини степової флори. Де-не-де ще збереглися ковила,лещиця волосиста, айстра степова, головатень кругло-головий, горицвіт весняний, різак степовий, волове око та ін. Серед дикорослих рослин трапляється чимало і типових північних лісових видів: копитняк європейський, переліска багаторічна, яглиця звичайна, зеленчук жовтий, зірочник лісовий ,бутень запашний.
  Рідкісні та зникаючі рослини Канівського Придніпров’я належать до 31 родини .Найбільшу кількість видів мають обхідні - 15, лілійні –9, жовтцеві – 8, багатоніжкові- 5,18 родин охоплюють лише по одному виду. В заповіднику проростає 12 видів, занесених до Червоної книги України :брандушка різноколірна, вовчі ягоди пахучі, ключ-трава,ковила волосиста й піскова, підсніжник звичайний, півники угорські, плаун колючий,сальвінія плавуча, скополія карніолійська, сон великий .цибуля ведмежа.
  В міру розширення лісової площі. яка протягом останніх 20 років збільшилася на Канівщині майже втроє , помітно зросло поголів’я копитних тварин. До 1970 р. на території заповідника зовсім не зустрічалися лосі, тепер цих тварин у заповіднику декілька голів.До окультуреного ландшафту добре пристосувалися також дикі свині – найбільш поширені у заповіднику представники фауни ссавців. Середньорічне поголів’я диких свиней тут становить 15-20 голів.
  Типовим мешканцем лісостепу є козуля європейська. Чисельність її в заповіднику 10-12 голів.
  Зміни гідрологічного режиму Дніпра, що сталися внаслідок зарегулювання річки каскадом гребель, позначилися на структурі тваринного населення водойм. Дуже рідко тепер зустрічається така риба як стерлядь, змешилося поголів’я чехоні, жереха, підуста, марени, головня, носаря та ін. Помітно зросла чисельність ляща, щуки, окуня,плітки, густірки, в’язя та інших. Розмножуються інтродуковані форми 
гібридного карася, рослиноїдні риби товстолобик ,амур.
  Клас амфібій представлений у заповіднику виключно жабами та двома видами тритонів. В числі плазунів – гадюка, мідянка, вуж, ящірки, химерна безнога веретенниця, болотяна черепаха.
  Серед птахів заповідника найбільш численні представники родини воронових – ворон, галка, сорока, грак, сойка. Зустрічаються іволги, шпаки. З в’юркових : зяблики, костогриз, щиглик, вівсянки. Багато ластівок ,горобців. Водяться лісовий та чубатий жайворонки, синиці-велика, гаєчка, лазорівка. Є також і синиця-ремез. З дроздів поширені : співочий чорний , горобинник та деряба, з сорокопудів – сірий та жулан. Красивим пір’ям приваблює до себе увагу золотиста щурка (бджолоїдка).У дуплах дерев селиться сіро-голуба сиворакша, а в берегових кручах –голуба вибалочка (зимородок).Звичайними мешканцями є чубатий одуд, зозуля. Поширені великий та малий дятли, рідше зустрічаються зелений та сивий дятли.
  Предметом особливої турботи працівників заповідника стали хижі птахи, чисельність яких останнім часом зменшується. З совиних частіше зустрічаються силуха, неясить, болотна та вухаста сова, сплюшка, домовий сич, зрідка – пугач До “Червоної книги” занесені : орлан-білохвіст, скопа. Більш поширені канюк, боривітер, кібчик, луні, яструби (перепелятник, тетерев’ятник), шуліка, підорлик, сокіл-чеглок.
  Своєрідна емблема Канівських гір – білий лелека. В околицях заповідника дуже рідко зустрічається ще й чорний лелека, а на перельотах - сірий журавель, гуси, біла чапля. Заплавні угіддя та мілководдя приваблюють сіру чаплю та квакшу. Руда чапля зустрічається рідше ,а ось крижень, лиска, чирки, качки, чайки, кулики-звичайні мешканці місцевих водойм. В грабовому лісі і на заплаві зустрічаються голуби-горлиця, клинтух, припутень.
  З хижаків слід назвати вовка. В грабовій діброві є два “містечка” борсуків. На заплавному острові часто трапляються сліди моторної видри. Досить широко розмножився єнотовидний собака. На угіддях заповідника та його околиць постійно мешкають лісова куниця, європейська норка, тхір, горностай, ласка.
 
Села Мошни і Межиріч

Село Мошни


  Посередині між Черкасами і Каневом розкинулось старовинне козацьке містечко Мошни. 
  Постало воно серед боліт та лісів як сторожове поселення більше 500 років тому. Вперше Мошни згадуються під 1494 роком у дарчій грамоті великого князя литовського Олександра як село, що було заселено й раніше. Мешканці села виконували сторожову службу та ясачу повинність ( давали ясу – сигнал про наближення ворога), але татари знищили село. Князь Семен Олелькович дозволив боярину В.Єршовичу знову заселить цю місцевість.
  Але за археологічними дослідженнями ця місцевість була заселена здавна. Тут виявлено багатошарове поселення, поселення доби бронзи та черняхівської культури, велика курганна група з 33 насипами.
  На початку ХVІ ст. Мошни належали В.Домонту, у якого село купив О.Вишневецький. Він спорудив тут замок та костьол. 
  З 1592 року Мошни користувались Магдебурзьким правом .Незадоволені своїми ущербними правами місцеві селяни й козаки піднімають повстання у 1625 та 1637 рр. З Мошен надсилав свої універсали козацький гетьман Павло Бут і полковник війська запорізького К.Скидан. Тут повстанці дали бій кінному загону Лаща, стражника війська шляхетської Польщі.
  Активну участь беруть мешканці села у національно-визвольній війні 1648-54 рр. З 1649 р. Мошни стали козацьким сотенним містечком.
Відомий історичний факт : в Мошнах зупинявся 1649 р. російський посол Григорій Унковський, що прямував до Б.Хмельницького в Чигирин. Бував тут і сам гетьман. А 1654 року, після Переяславської Ради, представник російського уряду Тимофій Спасителів прийняв у мешканців села присягу на вірність Росії.
  В другій половині ХVІІ ст. на Мошни не раз наїздили татари і турки – 1665, 1667, 1677-78 рр. Тому 1679 року мешканці села переселилися на Лівобережжя. А за умовами «Вічного миру» 1686 року, Мошни потрапляли до тієї полоси Подніпров’я, яка мала стояти пустою і не підлягала заселенню. Але Мошни поволі залюднювалися знову. Від Вишневецьких вони перейшли до Радзевіллів, потім - до Моравських, Любомирських. Останні продали село князю Потьомкіну. Пізніше село у спадок отримала небога князя Браницькі, яка віддала Мошни у посаг своєї дочці, що вийшла заміж за графа Воронова.
  Таким чином, на початку ХІХ ст. Мошни стають центром великого маєтку, а в 1811 році – містечком. В 641 дворі мешкало тоді 4794 чоловіка, діяла лікарня, працювали ґуральня і цегельня.
  Руками кріпаків граф Воронцов збільшував орні землі, в 1930-х рр.. він провів меліоративні роботи, прорив до 60 км канав, осушив велику площу боліт.В економіці маєтку велику роль відігравало човно-і пароплавство. Саме тут, у Мошнах, біля гирла Вільшанки,1823 року був побудований перший пароплав на Україні «Бджілка», пізніше – «Надія».
  В 1840 році в центрі містечка була побудована Свято-Преображенсь-
ка церква, а посеред Мошногірського парку виріс трьохповерховий палац графа Воронова. Славилося село своїми умільцями Відомо, що на будівництві Алупкінського палацу графа Воронова працювала бригада ліпників із Мошен.
  Влітку 1859 року в Мошнах побував Т.Г.Шевченко, жив у будинку полковника Грузинського та міщанина Нагановського. Хата останнього збереглася.
  Перед реформою 1861 року господаркою Мошенського маєтку стала поміщиця Балашова.Після реформи 1861 року селяни отримали невеличкі наділи, а заворушення 1862 року не змінило їх становище. Малоземелля та безземелля гнали їх у найми і на заробітки до Херсонської, Катеринославської, Подільської, Таврійської та Київської губерній.
  Разом з тим, в Мошнах зростає промисловість, будуються ґуральня, лісопильний, цегельний, медоварений, воскобійний, 3 маслобійні заводи, просорушка, ковбасня та низка інших невеликих підприємств. До 1900 року Мошни стали значним торгівельним й економічним осередком Наддніпрянщини з власним поштово-телеграфним відділенням, з 32 крамницями, базарами та дводенним ярмарком раз на рік.
  Під час перебування в Мошнах ви дізнаєтесь про ці та інші цікаві сторінки історії села.

  Спасько-Преображенська церква 1840 р. ( Мошенська Церква )

   
  З якого б боку ви не під’їхали до Мошен Свято-Преобра-женську церкву видно як візитку села. І навряд чи знайдеться людина, яка, побачивши церкву, не замилується її красою. Красива вона в будь-яку пору року. А особливо, гарна на Великдень, свята Спаса та Маковія, коли біля неї тисячі людей з свічниками, пасками,букетами яскравих квітів.
  Побудована наша Преображенська церква за наказом генерал-губернатора Новоросії графа Михайла Семеновича Воронцова, який став власником Мошен після того, як в 1819 році одружився на дочці місцевої поміщиці Олександри Енгельгардт та польського гетьмана Браницького Єлизаветі Браницькій. Воронцов зробив багато для свого маєтку в Мошнах.  
  Мошни і навколишні села розташовані в болотистій місцевості. Під керівництвом управляючого справами маєтку гвардії підпол-ковника Ягницького було здійснено меліорацію. Замість боліт граф отримав 12 тисяч десятин першокласних луків та орних земель. Будучи людиною високоосвіченою, граф дбав не тільки про розвиток економіки краю, а також культуру та духовність. В 1830 році за його наказом і його коштом почалось будівництво Преображенської церкви у Мошнах. Будівництво тривало 10 років, закінчилось в 1840 році.  
  Автор проекту церкви - італійський архітектор Георгій Іванович Торрічеллі ( 1800-1843 ), який працював міським архітектором м .Одеси. Будучи уродженцем Швейцарії він використовував в своїх проектах досвід західної архітектури. Тому в архітектурі до романтичного стилю додались елементи тюдоровської готики.  
  Будівля церкви цегляна, базилікального типу з трансептом і величною баштою-дзвіницею над притвором. 
  Розміри пам’ятника - 44 х 20 х 39,9 метрів. До широких стін восьмикутного в плані середньохрестя дотикаються з трьох сторін гранчасті капели. Такі ж капели менших розмірів розташовані з північного й південного боку нефа.
  В декоративному оформленні будівлі фантастично переплелись орнаментальні готичні форми з мотивами східного мистецтва. Фасади завершені зубчастими парапетами, капели, середньохрестя і баня-дзвіниця " увенчаны вычурными луковичными главами", стрункі декоративні фіали " с луковичными главками отмечают все углы строения" і ділянки стін між капелами. В інтер’єрі виявлена чітка об’ємно-просторова структура споруди. Напівциркульні капели перекриті конхами, середньохрестя - плоскою стелею, неф - двосхилим перекриттям з декоративними висячими стропилами з фігурною аркою на консолях. Аскетичний образ інтер’єра контрастує з вітіюватими формами фасаду. 
  Церква відноситься до пам’яток архітектури романтичного періоду,
в який привнесені риси епохи еклектизму, що дало таке фантастичне з’єднання стильових особливостей.
  Славна наша церква не тільки архітектурою, а й церковним хором, який з року в рік займає перші місця серед церковних хорів Європи. То ж , не дарма побачити нашу красуню-церкву, послухати спів церковного хору приходять тисячі наших земляків, співвітчизників, іноземних туристів, віддаючи данину поваги всім творцям перлини мошнівської землі.


Мошногірря

   
  На території Мошногріського кряжу за наказом графа М.С.Ворон-цова було побудовано окрім чудового палацу, величний ландшафтний парк. На жаль після 1917 року, палац було зруйновано, а парк занедбано. І все ж крокуючи його стежками сьогодні, можна побачити старовинний горіховий сад, залишки винограднику, насадження бузку та вікових ялин, старинний глибокий колодязь, воду з якого використовували для поливу квітів в оранжереї. Можна здійснити чудову прогулянку залишками паркової алеї, яка колись тяглася на 50 км.
  В природоохоронному значенні Мошногірря має велике значення. Не випадково, коли постало питання про створення Національного природного парку «Черкаський бір», серед трьох природних об’єктів до нього було включено, окрім Черкаського соснового бору та Ірдинських боліт , і Мошногірський кряж.
  Мошногріський кряж знаходиться у Городищесько-Кам’янському фізико-географічному районі центральної лісостепової області Придніпровської височини. Його територія належить до системи Канівських дислокацій. Максимальна висота їх не перевищує 245 м над рівнем моря і 165 метрів над рівнем Дніпра.. Кряж займає перпендикулярне положення щодо р.Дніпро і тягнеться смугою до 27 км довжиною та 4 км шириною вздовж правого берега р. Вільшанка. Його поверхня слабко хвиляста, схили порізані ярами та балками. Загальна площі кряжа – 2,75 тисяч га.
  Різноманітна фауна Мошногірря. Своїм місцем проживання цю місцевість обрали близько 350 видів хребетних тварин. Клас земноводних, наприклад, представлений 11 видами : звичайним тритоном, часникової жабою, зеленою репухою та ін. Клас плазунів налічує 9 видів, серед них : болотяна черепаха, зелена ящірка, звичайний вуж та ін.
  В широлистяних лісах Мошногірря можна зустріти орла-карлика, змієїда, сірого журавля, кілька видів дятлів, хижих птахів.
  До Червоної Книги України занесені такі мешканці Мошногірря, як тхір степовий, норка європейська, борсук, видра річкова, 8 видів бражників та ін.
  Багато рослин Мошногірського кряжу занесено до Червоної книги України : цибуля ведмежа, любка дволиста,підсніжник, гніздівка звичайна, булатка червона ті ін.
  В 1956-73 рр. тут проводилася акліматизація плямистого оленя з Приморського краю.
  Територія Мошногірського кряжа багата природо-заповідними об’єктами. Тут розташовані комплексний заказник місцевого значення «Мошногірський», комплексна пам’ятка природи загальнодержавного значення «Мошенська діброва», ботанічні пам’ятки «Плантація бархату амурського», «Група вікових ялин» та «Дерево вільхи з дубом», гідрологічні пам’ятки «Каскад лісових озер» та «Підземне джерело», зоологічний заказник місцевого значення «Мошнівський». Всі вони знаходяться під охороною держави.
  Окрім того, що Мошногірря – надзвичайно мальовничий куточок черкаської природи, він має велике природохоронне і рекреаційне значення. Лісові насадження Мошногірського кряжу запобігають руху і зсуву, змиву і розмиву грунтів, регулюють поверхневий стік атмосферної вологи, покращують мікроклімат прилеглих територій. Окрім цього, ліси Мошногірря є джерелом дерев’яної сировини та лікарських трав.
  Відвідання Мошногірря, пішохідні прогулянки його лісовими стеж-ками, дають великий простір для проведення виховної природо-охоронної та екологічної роботи.

Село Межиріч


  В с. Межиріч Канівського району Черкаської області знахо-диться унікальна , всесвітньо відома пізньопалеолітична стоянка мис-ливців на мамонтів, яка за даними радіовуглецевого методу дату-ється 15-20 тис. років тому. Відкрита стоянка була в 1965 році. В 1966-74 рр. досліджувалась академіком І.Г.Підоплічко, який розкопав три споруди з кісток мамонтів. З 1976 року по теперішній час пам’ятку досліджувала кандидат біоло-гічних наук Н.Л.Корніець, яка в 1978 році відкрила четверту споруду з кісток мамонтів,що зберігається як натурна експозиція просто неба в с. Межирічі. З 2000 року розкопки стоянки здійснює комплексна експедиція установ Національної Академії наук України,Російської Академії наук, Сполучених Штатів Америки, в лабораторних дослідженнях беруть участь вчені Англії і Франції. Унікальність Межиріцьких споруд полягає в своєрідній художній зовнішності обкладки з певних частин кісток мамонтів, не відмічених на всіх відомих до нашого часу місцезнаходженнях пізнього палеоліту. Зважаючи на наукову цінність і світову відомість стоянки первісних мисливців на мамонтів в с. Межиріч, Національна Академія наук України прийняла рішення про будівництво науково-дослідної лабораторії-музею "Стійбище мислив-ців на мамонтів" на місці розкопок.
  Свідченням світової відомості і наукового значення Межиріча є демонстрація в 1981-82 рр. першої споруди на міжнародній виставці в Японії, спорудження її в м.Дордон’є у Франції, створення діорами Межиріцької стоянки у другому по значенню музеї в світі - в музеї природничої історії в США. На місці розкопок знято кілька українських телефільмів і один телефільм Бі-Бі-Сі, що демонструвався в Європі і Америці.
  Межиріцька стоянка розташована поруч з автотрасою Черкаси-Київ (через Канів), що дає можливість для відвідання її широкими масами туристів, як вітчизняних, так і зарубіжних. За думкою науковців Межиріцька пам’ятка заслуговує бути об’єктом природно-заповідного фонду загальнодержавного значення з організацією наукового заповідника і будівництва музею на місці розкопок.
  Зараз стоянка первісних мисливців на мамонтів в с. Межиріч є пам’яткою археології національного значення і охороняється держа-вою. Над четвертою спорудою збудовано захисний павільйон, продовжуються розкопки навколишньої території.
ВІДКРИТТЯ І ДОСЛІДЖЕННЯ ПАМ’ЯТКИ.
  …Якось восени 1965 р. колгоспник З.М.Новицький, копаючи льох коло своєї хати, на глибині близько двох метрів натрапив на  
згромадження великих кісток. Тоді старожили згадали, що такі кістки викопувались і раніше на інших сусідніх садибах. Про все це учитель місцевої школи повідомив в інститут зоології та археології Академії наук України в Києві, звідки незабаром прибула спеціальна експедиція. Почались розкопки під керівництвом академіка І.Г.Підоплічко, розкрито ціле поселення мисливців на мамонтів пізньої палеолітичної епохи. Як і переважна більшість селищ первісної епохи, відомих за етнографічними даними, воно не було великим і складалося всього з чотирьох жител, виготовлених із черепів і бивнів мамонтів, жердин та кісток великих, тепер уже здебільшого вимерлих тварин.
  В житлах та поблизу них зібрано величезну кількість найрізно-манітніших знахідок, простежені цікаві деталі, пов’язані з побутом, трудовою діяльністю і культурою мешканців. Все це зроблено з такою повнотою й акуратністю, що дозволяє досить чітко уявляти окремі епізоди з життя найстаровинніших.
  … Ось, розібравши товстий завал одного із Межиріцьких жител, археологи ступили на його долівку, колись густо втоптану ногами наших далеких предків. Кілька чоловік схиляється над центральним вогнищем : починається розчистка вкопаних з двох його боків підпорок з кісток мамонта, на яких колись крутився рожен з нанизаною для запікання дичиною. Тут і там на долівці лежать кам’яні ножі, скребки, вістря для списів, різноманітні кістяні вироби. Все це, наче залишене вчора чи кілька днів тому… Поблизу вогнища - "точок", де стародавній майстер виготовляв крем’яні знаряддя. Тут в невеличкій заглибині виявлено тисячі дрібних відщепів і лусочок, що відкочувалися від цілого під час роботи над крем’яними виробами ( за Д.Я.Телегіним )…
  На ілюстраціях можна побачити розвалини першого житла після розкопок, такими, якими їх знайшли дослідники стоянки . Детальне вивчення цих розвалин дозволило відтворити первісний вигляд жител. На думку А.Г.Підоплічко, вони відносяться до типу яранг. Шар попелу у вогнищах жител та ступінь вивітрювання кісток дозволили говорити про термін існування цих жител - 10 -20 років. 
  Культурний шар з житлами залягає на глибині 3-3,2 м від поверхні, однак на глибині 1,5-2 м вчені зустрічали культурні рештки трипільської і ранньослов’янської культур, що свідчить про існування тут життя і в наступні історичні епохи.
МЕЖИРІЦЬКІ СПОРУДИ З КІСТОК МАМОНТІВ.
  Отже, на стоянці було знайдено чотири споруди, які вважаються житлами древніх мисливців на мамонтів. Якже будувались ці житла . Завдяки дослідженням академіка І.Г.Підоплічко, ми можемо собі уявити цей процес досить цілісно, а реконструкція жител, запропонована дослідником, дає нагляднє уявлення про них. Розглянемо, наприклад, перше житло, яке відтворено в експозиції Палеонтологічного музею в Києві. 
  Житло мало площу 23 кв.м. Його стіни ( цоколь ) висотою до метра, виготовлені з вкопаних по колу 25-ти черепів мамонтів. Відносно рівна і гладенька поверхня лобної частини черепів створює в середині житла своєрідну "панель". Над цоколем похила покрівля. Каркас її виготовлений з бивнів мамонтів й жердин. Висота житла така, що в ньому могла вільно стояти людина високого зросту.


Реконструкція першого житла
 в Палеонтологічному музеї Києва.
МЕЖИРІЦЬКІ СПОРУДИ З КІСТОК МАМОНТІВ.
  Зовні цокольна частина житла обкладена вертикальними рядками із укладених "сосонкою" нижніх щелеп мамонта, а над цоколем - знову ряд черепів та інших великих кісток цієї тварини. Тільки вже укладені інакше. Перед входом в житло, що у вигляді аркоподібного отвору розміщувався збоку річки Рось, збудовано заслін. Також із вертикально вкопаних у землю кісток мамонта. При спорудженні комплексу цього житла було використано 385 кісток, в тому числі близько 40 черепів, 95 нижніх щелеп, 35 бивнів тощо.
  Покрівельним матеріалом служили, напевно, шкіри великих ссавців. Ними ж в холодну пору року завішували також і відносно широкий вхід в житло.
  Досить складне архітектурне завдання створення арки входу в житло розв’язане за допомогою двох великих бивнів мамонта. Нижніми товстішими кінцями їх спирали на крайні черепи, а верхні міцно зв’язували.
  Якщо врахувати, що у деяких мисливських народів далекої півночі щільність мешканців в житлах була дуже великою , то межиріцьке житло могло вільно вміщувати в зимовий час близько 30 чоловік великої родини.
  Рештки жител, аналогічних межиріцьким, розкопані й на інших стоянках Подніпров’я. Наприклад, в Добранічівці на річці Удай, у Фастові поблизу Києва, тощо. Отже, у населення Подніпров’я вже 15-25 тисяч років тому - так датуються ці житла - склалась досить стала домобудівельна традиція, що тривала близько 10 тисячоліть.
  І саме Межиріцька стоянка , завдяки добрій збереженості і кваліфі-кованним розкопкам, дає нам унікальну можливість вивчення первісної архітектури. 
ЦІКАВІ І УНІКАЛЬНІ ЗНАХІДКИ.
  Відкриття пізньопалеолітичних жител в с.Межирічі - видатне досягнення української і світової науки. Під час їх розкопок був знайдений багаточисельний археологічний матеріал, що дає змогу характеризувати не тільки традиції житлобудівництва, а й інші сторони життя первісних мисливців на мамонтів. Він представлений знаряддями праці, предметами побуту, культовими виробами, прикрасами, виробами мистецтва з каменю, кременю, кістки, рогу та інших матеріалів.  
  Основні вироби з кременю ( всього знайдено більше 300 знарядь і біля 4300 відщепів ) зібрані всередині жител, на підлозі і на "точку"- місці виготовлення крем’яних знарядь, а також в "топталищах", біля багаття, що були розташовані в 1-1,5 м від жител , мали шар попелу до 15 см і розміри 2 х 3 м. Серед крем’яного інвентарю знайдена велика кількість ножевидних пластин, скребків, 
менше - різців, скобелів, нуклеусів, вістрів , ретушерів, проколок, пилок, відбійників та ін.
  Знайдено багато знарядь праці і предметів побуту з кісток і зубів, насамперед, мамонта, а також інших тварин - зайця, північного оленя, зубра. Це - різноманітні знаряддя для полювання, молотки, проколки, голки,"лопаточки", вістря списів , чашки-світильники, деталі одягу ( шпильки,брошки, прикраси, намиста) , культові предмети ( аму-лети) та інші вироби. 
  Привертають особливу увагу вироби первісного мистецтва - штрихові і кольорові малюнки, стилізовані жіночі статуетки, скульп-турне зображення тварини на шпильках та ін.
  Окремо треба розповісти про дві унікальні і дуже цікаві знахідки. Біля входу в житло стояв великий череп мамонта, на лобній частині якого червоною вохрою був намальований малюнок. Між пучками ламаних ліній розкидані крапки та плями. Вважають, що стародавній митець так відтворив багаття. Розпис вохрою виявлений і на інших архітектурних деталях всередині житла. 
  Серед численних зображень на кістках і бивнях мамонта з Ме-жиріча виявлено ще одне своєрідне. В ньому не без підстав вбачають план-схему всього поселення. Серед різноманітних прямих і кривих ліній, смуг і драбинок тут подано чотири підковоподібні фігури з плямою "вогнищ" в центрі, зі схематичним позначенням нерівностей рельєфу і ландшафту навкруги.
  Про досить важливу роль жінки в суспільстві того часу ( у ме-жиріцьких мисливців на мамонтів існувала матріархальна родова община ) свідчать знахідки жіночих статуеток, вирізьблених з бивня мамонта. Вони досить схематичні й передають собою лише образ жінки. Гострим різцем по кістці стародавній митець намагався передати саме ознаки праматері, підкреслюючи ознаки жіночої статі й форми жіночого тіла.  
  В культурному шарі Межиріцької стоянки археологи знайшли прикраси у вигляді разків намиста з просвердлених черепашок і з бур-штину. За визначенням зоологів черепашки мають причорноморське походження, а бурштин з району Києва , що свідчить про існування в ті далекі часи обміну між родовими групами різних територій.
  Отже, з появою "людини розумної" ( якими були межиріцькі мисливці на мамонтів) в Подніпров’ї пов’язують значний стрибок у розвитку матеріальної та духовної культури стародавнього суспільства.  
Це був час значного удосконалення техніки виготовлення знарядь праці, появи житлобудування, складення родової організації, зародження вірувань ( тотемізма, магії, анімізма), виникнення образотворчого мистецтва , тощо. 
  На околицях села Межиріч відомі й інші археологічні пам’ятки : поселення ІІІ тис. до н.е., поселення епохи бронзи-раннього заліза, городище ХІ-ХІІІ ст. ст. , поселення ХІІ-ХІІІ ст. ст. , курган
 
<< Первая < Предыдущая 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Следующая > Последняя >>

Страница 9 из 19