Головна Історія України 1 СВІТОВА ВІЙНА
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

загрузка...
Сейчас 75 гостей онлайн

УКРАЇНА У ПЕРШІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

Воєнні дії на території України


Перша світова війна почалась 1 серпня 1914 р. як протистояння двох військово-політичних блоків європейських держав — Антанти (Англія, Франція і Росія) та Австро-німецького блоку. З початком війни українські землі перетворилися на театр жорстоких боїв. Українці змушені Перша світова війна були воювати на боці російської (3,5 млн.) та австрійської (250 тис.) армій, за чужі інтереси і вести братовбивчу війну.
Події на Південно-Західному фронті, який проходив саме через українські землі, розгорталися успішно для російської армії. Війська генералів Брусилова та Рузського виграли Галицьку битву у вересні 1914 р. і зайняли усю Східну Галичину, вторглися у Буковину і відтіснили австрійців до Карпат. Були захоплені Львів, Борислав, Дрогобич, Стрий. 22 березня 1915 р. після облоги війська Брусилова оволоділи Перемишлем.
Однак російська армія недовго знаходилась на зайнятій території. 1915 р. становище на фронтах стало змінюватись. У квітні почався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ. Під їх тиском російська армія до осені 1915 р. змушена була залишити завойовану територію і фронт стабілізувався на лінії Кам'янець-Подільський—Тернопіль, Кременець—Дубно.
1916 р. російські війська під командуванням Брусилова провели вдалий наступ на позиції противника, який дістав назву «брусилівський прорив», внаслідок якого знову були зайняті Чернівці, Коломия, Броди, Луцьк. З початку 1917 р. німецька і австро-угорська армія, перейшовши, в наступ, знову потіснила росіян, після чого основна частина західноукраїнських земель знову опинилася під контролем австро-німецького блоку.



Національний рух у Галичині і Наддніпрянщині в роки Першої світової війни




Національний рух у Галичині і Наддніпрянській Україні з початком Першої світової війни розколовся. Більшість західноукраїнських політиків підтримало у війні Австро-Угорщину. У серпні 1914 р. представники радикальної, соціал-демократичної і націонал-демократичної партій заснували у Львові міжпартійний блок — Головну українську раду (ГУР), очолену Костем Левицьким. ГУР активно включилась у формування українських військових підрозділів. Більшість учасників цих підрозділів були членами військових, громадських, спортивних молодіжних організацій «Січ», «Сокіл», «Пласт». Був створений «Легіон Українських січових стрільців». Австро-Угорщина використовувала січових стрільців проти російської армії на найтяжчих ділянках фронту (в боях на Ужоцькому перевалі, за гору Маківка, під час брусилівського прориву), внаслідок чого вони зазнавали величезних втрат і кілька разів були розгромлені (після брусилівського прориву в легіоні залишилось лише 150 людей).
За ініціативою емігрантів з Наддніпрянщини Дмитра Донцова, Дмитра Дорошенка, О. Скоропис-Йохтуховського, М. Меленевського була утворена політична організація «Союз визволення України» (СВУ). Його програма передбачала створення незалежної України. Майбутня держава бачилась як конституційна монархія з Демократичним устроєм, повинна була забезпечувати вільний розвиток всіх національностей, мати незалежну українську церкву. Досягти цієї мети передбачалося, спираючись на Німеччину та Австро-Угорщину.
Після відступу російської армії з Галичини 1915 р. ГУР також проголосила метою створення Української держави на землях, що входили до складу Російської імперії.
Що ж стосується західноукраїнських земель, то вони мали стати автономною областю Австро-Угорщини. У зв'язку з новою розстановкою сил 1916 р. Австро-Угорщина і Німеччина домовились про створення Польської держави, до складу якої мали бути включені і західноукраїнські землі. Це перекреслювало плани українців щодо створення власної держави. За цих умов ГУР самоліквідувалася. Українські політики на чолі з Євгеном Петрушевичем взяли курс «орієнтації на власні сили». У травні 1917 р. Є. Петрушевич зробив парламентську заяву, що землі колишнього Галицько-Волинського князівства є українськими землями, отже, не можуть бути частиною Польщі. СВУ розгорнув активну роботу в таборах для військовополонених. З військовополонених були сформовані Сірожупанна і Синєжупанна дивізії.
Що ж стосується Наддніпрянської України, то в її національному русі стався розкол. Насамперед це стосувалось УСДРП, частина представників якої на чолі з Симоном Петлюрою підтримали у війні царську Росію. Інші соціал-демократи на чолі з В. Винниченком засуджували війну, виступали за автономію України, а деякі навіть підтримали противників Росії. На найбільш помірковану позицію стало ТУП, яке пропонувало українцям дотримуватись у війні нейтралітету.
Царський уряд використав початок війни як привід для того, щоб остаточно розправитись з національним рухом у Наддніпрянській Україні. Відновилися заборони «Просвіт», остаточно були закриті українські видання. Професор М. Грушевський та інші українські політики були вислані з України в Росію. Разом із тим царський уряд намагався використати українських діячів у своїх цілях. Вихідці з Галичини москвофільської орієнтації заснували в Києві Карпаторуський визвольний комітет, який закликав галичан урочисто зустрічати російську армію і допомагати їй.
З метою підтримки російської армії був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст. 1916 р. С. Петлюру було призначено помічником уповноваженого цього Союзу на Західному фронті.
До 1917 р. сили воюючих сторін були вичерпані. Виснажлива війна спричиняла повсюди зростання незадоволення: Патріотичний запал згас. І в Західній і в Наддніпрянській Україні дедалі частіше відбувались антивоєнні виступи, причиною чого стало різке падіння життєвого рівня населення. Набирав сили страйковий рух. Таким чином, на початок 1917 р. в Російській імперії, в тому числі й Україні, визрівав революційний вибух.



  УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ

Лютнева демократична революція і Україна

Перша світова війна 27 лютого 1917 р. в Росії перемогла демократична революція, наслідком якої стало знищення самодержавства. Влада перейшла до Тимчасового уряду. Цей уряд очолив князь Львов і його майже негайно визнала місцева влада в Україні. Тимчасовий уряд проголосив всі демократичні права і свободи та ліквідував обмеження на діяльність політичних партій, дозволив видання газет різних напрямів, проголосив свободу мітингів і демонстрацій.
Бажаючи зберегти свій контроль над Україною, Тимчасовий уряд спирався тут на політично близькі йому елементи — промисловців, землевласників, чиновників.
Крім Тимчасового уряду і його місцевих органів, в умовах Лютневої революції виникли Ради робітничих і солдатських депутатів, в тому числі й в українських містах — Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полтаві, Одесі, Миколаєві, Олександрівську. Абсолютну більшість тут отримали представники загальноросійських партій меншовиків і есерів. Більшовиків, особливо спочатку, було мало. Самі ж Ради підтримували головним чином представники національних меншин в Україні. Ради підтримували політику Тимчасового уряду. На практиці склався режим двовладдя, оскільки Ради часто втручалися в дії органів Тимчасового уряду і дезорганізовували громадське життя.


Утворення Центральної Ради


Національні політичні сили були роздроблені, тому виникла необхідність створити український керівний центр, що мав очолити масовий народний рух — Українську Центральну Раду (УЦР). З ініціативою про її створення виступили прибічники незалежності України (самостійники) на чолі з Миколою Міхновським. Вони бачили її органом тимчасового управління всіма сферами життя незалежної України. Тупів ці вважали, що Рада мала скликати парламент і організувати власний центр, який мав відстоювати автономію України. На співробітництво з ТУП погодились українські соціалісти. Прагнули запобігти розколу в національному русі і самостійники і автономісти: 4 березня 1917 р. вони погодились утворити спільний орган — Українську Центральну Раду. Вона стала представним органом усіх українських національно-демократичних сил і очолила національно-демократичну революцію в Україні.
Партійний склад Центральної Ради, очоленої М. Грушевським, що повернувся з заслання, був строкатий. До неї входили: Товариство Українських поступовців (ТУП; С. Єфремов, Д. Дорошенко), пізніше перейменоване в Союз українських автономістів-федералів; УСДРП (В. Винниченко, С. Петлюра); Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР; М. Ковалевський); Українська народна партія (УНП); Українська партія соціалістів-самостійників та багато інших.
Крім політичних партій, до складу УЦР увійшли представники громадських організацій.
Основні напрями політичної програми Центральної Ради:
• боротьба за національно-територіальну автономію у складі дев'яти губерній та етнічних земель;
• підготовка до виборів в Установчі збори з метою вирішення питання про автономію України у складі демократичної Російської республіки;
• співробітництво з Тимчасовим урядом;
• надання національним меншинам рівних політичних прав.
Однак соціальні перетворення діячі Центральної Ради відкладали на майбутнє.



Боротьба за автономію України. І Універсал Центральної Ради


Від самого початку свого створення УЦР поставила собі за мету вирішення, питання про національний устрій України, хоча можливі форми майбутньої державності змінювалися залежно від конкретної ситуації. Діячі Ради неодноразово вели переговори з урядом Росії. При цьому М. Грушевський пропонував не чекати Всеросійських установчих зборів, щоб не ставити принципове питання автономії України в залежності від розкладу в них політичних сил. Майбутнє Росії він бачив як союз держав, об'єднаних федеральними зв'язками.
Тимчасовий уряд продовжував відстоювати позицію збереження «єдиної і неподільної Росії» і негативно відреагував на вимоги Центральної Ради. Тимчасовий : уряд заборонив скликання І Українського військового з'їзду, але 5—8 травня 1917 р. він все ж таки відбувся. З'їзд визнав Центральну Раду єдиним органом, здатним вирішити всі внутрішні питання України, і висловився за національно-територіальну автономію України і створення національних військових частин (вже весною 1917 р. були самочинно сформовані два українських полки — ім. Б. Хмельницького і ім. П. Полуботка, а також Вільне козацтво як частини самооборони з населення низки повітів Київщини, Лівобережжя й Волині.
Враховуючи підйом національної свідомості українського народу та негативне ставлення до себе з боку Тимчасового уряду, 10 червня 1917 р. на II Всеукраїнському військовому з'їзді Центральна Рада оприлюднила І Універсал, який містив такі положення:
• Автономія України у складі Росії.
• Право УЦР проголошувати універсали — акти конституційного значення.
• Загальнонародні, прямі рівні вибори Всенародного Українського сейму шляхом таємного голосування.
• Відмова передавати податок в центральну російську казну, впровадження українського податку.
• Надання широких національно-культурних прав національним меншинам України.
Наслідком проголошення І Універсалу було утворення 15 червня 1917 р. українського уряду — Генерального секретаріату на чолі з В. Винниченком. До уряду входили 8 генеральних секретарств і генеральний писар.



  Події влітку—восени 1917 р. в Україні



Перша світова війна Ставлення до І Універсалу з боку кадетів і дрібнобуржуазних партій, які мали вплив на Тимчасовий уряд, було вкрай негативне. Але ситуація в країні продовжувала погіршуватись, і уряд зробив спробу зняти напруження, яке склалося у зв'язку з ухваленням Універсалу.
Делегація у складі трьох міністрів Тимчасового уряду — О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі — провела переговори в Києві і від його імені визнала Центральну раду територіальним державним органом, не чекаючи скликання Установчих зборів. Так, з липня 1917 р. був оформлений документ, названий II Універсалом. Центральна рада заявляла, що визнає повноваження майбутніх Всеросійських Установчих зборів, на яких передбачалось проголошення автономії України. У ньому також підкреслювалося, що Центральна Рада не має наміру відокремлювати Україну від Російської держави. Склад і повноваження Генерального секретаріату мав бути затверджений Тимчасовим урядом. Центральна Рада мала включити до свого складу представників національних меншин України. Уряд не відмовлявся від українізації військ, але за умови здійснення її під контролем російського командування.
Однак Тимчасовий уряд, заслухавши звіт міністрів про переговори в Києві і досягнуту домовленість, не погодився з автономією України. Невдоволений II Універсалом, який вважав своєю поразкою, він почав здійснювати наступ на український національний рух і переглянув свої обіцянки. 4 серпня Тимчасовий уряд видав «Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріату Тимчасового уряду на Україні». В ній йшлося вже не про автономію України, а про «місцеве самоврядування», а Генеральний секретаріат оголошувався органом Тимчасового уряду і мав бути призначений ним за поданням Ради. До того ж повноваження Генерального секретаріату поширювались тільки на п'ять (а не на 9) губерній — Київську, Волинську, Полтавську, Подільську і Чернігівську. Харківська, Катеринославська і Таврійська губернії залишались у віданні Тимчасового уряду.
Все це викликало серйозні суперечності між політичними силами в УЦР. Почалися безплідні дискусії зі взаємними звинуваченнями. З ними загубилася основна мета діяльності, яка декларувалася в документах Центральної Ради — проведення активної соціально-економічної політики, а це у свою чергу призводило до втрати довіри до УЦР з боку населення. Обіцянки соціалізації землі так і залишилися гаслом. За цих умов від Центральної Ради почали відвертатися і селяни, і жителі міст, які спочатку її підтримували.
Зростаюче незадоволення мас політикою УЦР і Тимчасового уряду сприяло посиленню впливу більшовицької партії, чиї гасла надання селянам землі, задоволення соціальних потреб робітників, укладання негайного миру дістали широку підтримку серед усіх верств населення. До того ж більшовицька пропаганда проголошувала тоді право націй на самовизначення, аж до відділення від Росії. Однак насправді це був тільки тактичний крок, бо для більшовиків, що виношували ідею світової революції, національні прагнення, в тому числі й українців, йшли врозріз з їх планами.
Становище в країні залишалося нестабільним. Невдачі наступу російських військ влітку 1917 р. на Південно-Західному фронті поглибили загальну кризу в країні і викликали масові виступи робітників. Чим більше ускладнювалося становище і посилювалось протистояння між масовими організаціями трудящих і Тимчасовим урядом, тим більше зміцнювалися більшовицькі позиції. Більшовики прагнули захопити владу в Радах, розглядаючи їх як органи своєї влади. Тому вони висували гасло «Вся влада Радам». Майстерно маневруючи, використовуючи слабкі місця опонентів, вони цілеспрямовано вели пропаганду за проведення соціалістичної революції.
Події, пов'язані зі спробою деяких військових сил Росії на чолі з генералом Лавром Корніловим провести у кінці серпня 1917 р. військовий переворот з метою встановлення диктатури (цю спробу було придушено), призвели до ще більшого озлоблення людей і позбавили їх віри у спроможність Тимчасового уряду навести в країні лад. Утомлені безладдям, народні маси вимагали негайних змін на краще, що влаштовувало більшовиків, які змогли здобути контроль над Радами, витіснивши звідти меншовиків і есерів (хоча їх перевага в Радах України не була незаперечною).



  Жовтневий переворот і Україна


25 жовтня (7 листопада) 1917 р. більшовики шляхом перевороту захопили владу в Петрограді. Тимчасовий уряд був повалений. Вони одразу ж проголосили «Декрет про мир», де містилися зобов'язання негайно укласти сепаратний мир з німцями, та «Декрет про землю», за яким поміщицька земля мала бути націоналізована без будь-якого викупу на користь поміщиків і розділена між селянами за трудовим принципом.
Враховуючи величезне значення України, більшовики прагнули встановити контроль над її територією якомога швидше. Але це було дуже складно. Навіть у Радах великих міст України, в тому числі Харкова, Києва, Одеси, Катеринослава, не кажучи вже про містечка й села, вони не мали значної переваги або більшості.
У Києві в цей час ситуація була вкрай заплутаною. Тут на момент перевороту існували три сили — Центральна Рада і Генеральний секретаріат, Ради робітничих і селянських депутатів, а також штаб Київського військового округу, що залишався вірним Тимчасовому урядові. Першими наважилися на виступ більшовики. 30 жовтня під їх керівництвом робітники Київського заводу «Арсенал» та інших підприємств підняли повстання проти органів Тимчасового уряду. Центральна Рада спочатку стала на очікувальну позицію. Але у вирішальний момент, незважаючи на свої антибільшовицькі настрої і вбачаючи головного суперника в Тимчасовому уряді, який ставив їй перепони у відбудові Української державності, підтримала повстанців, підкріпивши їх вісьмома тисячами бійців. Військові сутички, у яких перші дві сторони серйозно підірвали свої сили, дозволили УЦР, що опиралася на власні військові формування, прийти до влади.
Але співробітництво українських сил з більшовиками виявилося нетривалим.


  III Універсал Центральної Ради


7 листопада 1917 р. був ухвалений III Універсал Центральної Ради, що мав такий зміст:
• проголошення Української Народної Республіки (УНР) у складі 9 губерній;
• збереження федеративного зв'язку УНР з небільшовицькою Росією;
• збереження влади УЦР і Генерального секретаріату до скликання Українських Установчих зборів;
• ліквідація приватної власності на землю, передача землі селянам без викупу;
• можливість підписання миру з Німеччиною та її союзниками;
• підтвердження демократичних прав і свобод;
• введення 8-грдинного робочого дня, гарантія заробітної плати і вирішення трудових конфліктів через профсоюзи;
• гарантія національно-культурних прав національними меншинами;
• проведення в майбутньому судової реформи і ліквідація смертної кари.
Те, що у III Універсалі містилася соціально-економічна програма, схожа на більшовицьку, пояснювалося тим, що УЦР прагнула знайти підтримку в масах і тим самим звести нанівець агітацію більшовиків.,
Однак соціально-економічна програма Центральної Ради не була послідовно реалізована: проведення аграрної реформи відкладалося до скликання Українських установчих зборів. Не були стабілізовані фінанси, не був установлений контроль над промисловістю: робітники не розуміли його суті, а підприємці ставилися до нього вороже.



  Війна більшовицької Росії проти УНР. IV Універсал УЦР



Проголошення УНР не відповідало цілям створення більшовиками пролетарської держави. Тому вони у будь-який спосіб прагнули усунути від влади УЦР і почали готувати в Києві нове повстання, очолюване створеним ними військово-революційним комітетом. Але повстання було зірване вірними Центральній Раді військами, які 30 листопада оточили казарми збільшовизованих частин, роззброїли їх і під охороною відправили в ешелонах в Росію. За цих умов більшовики не відмовились від спроб захопити владу мирним шляхом і взяли курс на скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, що міг об'єднати незадоволених політикою Центральної Ради. Однак надії більшовиків на цей з'їзд не виправдалися. Більшість його депутатів перебувала під впливом українських партій. Жодна з більшовицьких пропозицій не пройшла і вони змушені були покинути з'їзд і переїхати до Харкова. Таким чином, захопити владу в Україні силами місцевих більшовицьких сил не вдалося. Тому вкрай необхідним було пряме військове втручання з боку радянської Росії.
Для нього існувало кілька приводів. Крім того, що в Україні роззброювались збільшовизовані частини, Петроград дратувало ставлення Центральної Ради до антибільшовицьки налаштованих донських козаків, які на чолі з отаманом О. Каледіним не визнали радянську владу і почали проти неї збройну боротьбу. Центральна Рада дозволила пересування з фронту на Дон козачих частин, вважаючи їх однодумцями у боротьбі за майбутній федеративний устрій. Одночасно Генеральний секретаріат вирішив припинити постачання хліба в Росію.
У таких умовах 4 грудня 1917 р. УЦР отримала телеграму Раднаркому за підписом В. Леніна та Л. Троцького. Цей документ називався «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Центральної Ради». Згідно з цим маніфестом УЦР повинна була визнати радянську владу і виконати за 48 годин такі ультимативні вимоги:
• відмовитись від створення Українського фронту;
• не пропускати через українську територію частини з фронту на Дон (до Каледіна), на Урал та інші місця;
• допомагати більшовицьким військам на Південному фронті у боротьбі з Каледіним;
• припинити роззброєння більшовицьких частин в Україні;
• відновити постачання хліба в Росію.
Ці вимоги були відкинуті українською стороною, після чого війни між більшовицькою Росією та УНР уникнути було неможливо.
Вже 8 грудня 1917 р. ударом з Бєлгорода більшовицькі сили, очолювані В. Антоновим-Овсієнко, зайняли Харків. З 9 грудня тут почав роботу з'їзд рад Донецько-Криворізького басейну, до якого приєдналися більшовики, що прибули з Київського Всеукраїнського з'їзду рад. Разом вони проголосили себе «Всеукраїнським» з'їздом рад, який 12 грудня 1917 р. проголосив радянську владу в Україні, а УНР — «федеративною частиною Російської Республіки». Одночасно з-під юрисдикції УНР були виведені промислово розвинуті регіони. Було проголошено утворення безпосередньо підпорядкованої Петрограду Донецько-Криворізької республіки із центром в Харкові.
На Харківському з'їзді був обраний Всеукраїнський Центральний Виконавчий комітет (ВУЦВК), який утворив уряд — Народний секретаріат, що був майже повністю більшовицьким.
Ситуація ускладнювалась тим, що авторитет Центральної Ради в суспільстві почав різко падати, оскільки в соціально-економічній сфері реформи практично не відбувались, їй ні на кого було спертися в протистоянні більшовицькому уряду. Влітку 1917 р. Центральна Рада, спробувала сформувати 300-тисячну українізовану армію, однак після жовтневого перевороту більшість солдатів розійшлася по домівках, а частина перейшла на бік більшовиків. Усе це призвело до того, що 30-тисячна більшовицька армія з середини грудня успішно просувалася в глиб території України. Спроби затримати її зазнавали поразки. Однією з таких спроб був бій під станцією Крути 16 січня 1918 р., де наступаючим більшовицьким силам спробував протистояти загін українських студентів та гімназистів, що не були навчені військової справи. Ця спроба закінчилася трагічно, майже всі бійці цього загону загинули. Крутівська трагедія була свідченням військової неспроможності УЦР та її злочинної недбалості. «Студентський курінь», що формувався у будинку Педагогічного музею, де перебував сам М. Грушевський, складався з необстріляної молоді. Тому керівництво УЦР мусило передбачати, чим може скінчитися військова сутичка з більшовиками. Проте воно відправило на фронт цих хлопців, загибель яких цілком на совісті УЦР.
  В умовах погіршення військово-політичної ситуації 9 (22) січня 1918 р. УЦР ухвалила свій IV Універсал, який проголосив незалежність УНР.

Однак було вже пізно. Більшовицькі війська захопили Полтаву, Чернігів, просувалися на Київ. 26 січня 1918 р. після кількаденного обстрілу міста більшовицькі війська, очолювані М. Муравйовим, захопили Київ, а Центральна Рада з вірними їй військами була витіснена на Правобережжя і контролювала лише незначну його територію. Хибно було б представляти війну УЦР з більшовиками як зовнішню агресію з боку Росії, оскільки на боці більшовиків проти УНР воювала значна кількість українських жителів. Отже цей конфлікт був першим спалахом Громадянської війни в Україні.
Поразка УЦР у війні з більшовиками була зумовлена як її неспроможністю проводити соціально-економічні перетворення, так і невдалою військовою політикою, а також ефективністю більшовицької пропаганди та політичним ділетантизмом багатьох українських лідерів.
 Більшовицька влада в Україні в кінці 1917 - на початку 1918 р.


Перші кроки радянської влади в Україні були відзначені червоним терором, спрямованим проти прибічників Центральної Ради, офіцерів, юнкерів, або навіть підозрюваних у співчутті українському національному рухові. На початку 1918 р. в Києві було розстріляно від двох до п'яти тисяч осіб. Такі ж розправи прокотились і по інших містах і селах України.
Була ліквідована вся система адміністративних установ Тимчасового уряду і Центральної Ради. Вся влада була передана революційним комітетам (ревкомам) або військово-революційним комітетам. Місцеві ради розпускались або підпорядковувались ревкомам.
Народний Секретаріат УНР здійснював контроль лише над територією, визначеною у свій час «Тимчасовою інструкцією Тимчасового уряду Генеральному секретаріату». Тривав поділ українських земель. Крім Донецько-Криворізької, були створені також окремі Таврійська (в Криму) і Одеська республіки, що відрізали радянську УНР від Чорного та Азовського морів. Частина українських земель на сході увійшла у Донську республіку.
В економіці влада впроваджувала надзвичайні заходи. Була взята під контроль банківська сфера. Більшовики забороняли здійснення будь-яких банківських операцій, почались конфіскації золота в монетах і злитках. Для ліквідації фінансової кризи проводилися конфіскації, об'єктами яких стали представники заможних верств населення. Почалася націоналізація великих підприємств, а разом із нею погромна конфіскація землі у поміщиків. Одночасно відновилося вивезення українського хліба в Росію. Нерідко, займаючись хлібозаготівлями, більшовики проводили реквізицію і селянського зерна.


  Брестський договір УЦР з Німеччиною та її союзниками



Встановлення в Україні радянської влади відбувалося в умовах переговорів про мир, що почали більшовики з німцями та їх союзниками у Бресті 9 грудня 1917 р. Ці переговори поставили Центральну Раду у складне становище, оскільки її діячі побоювались, що в разі підписання мирної угоди більшовиків з німцями ніким не визнана Україна може стати розмінною монетою для більшовиків і трофеєм переможців. Тому 25 грудня 1917 р. делегація УЦР на чолі з Г. Голубовичем прибула до Бреста і розпочала самостійні переговори з країнами Четвертного блоку. 27 січня (9 лютого) 1918 р. між УНР, Німеччиною та її союзниками був підписаний мирний договір. Стан війни між Україною і державами австро-німецького блоку припинився. Німеччина і Австро-Угорщина, ставши союзниками УНР, зобов'язалися допомогти їй відновити контроль над всією територією держави, звільнити її від більшовиків. Зі свого боку уряд УНР обіцяв поставити в Німеччину і Австро-Угорщину 60 млн. пудів хліба, 2 млн. 750 тис. пудів м'яса, велику кількість інших видів продовольства.
У лютому 1918 р. німці розпочали широкий наступ на Україну. В ньому брали участь і загони УНР. 2 березня 1918 р. в Київ увійшли загони Присовського і Петлюри, повернулися члени Центральної Ради. Наступного дня в місто увійшли німецькі війська. Спроби більшовиків врятувати від німецької окупації свої маріонеткові республіки в Україні (Донецько-Криворізьку, Одеську і Таврійську) не мали успіху, бо ці утворення не були визнані німцями.
З березня 1918 р. був укладений Брестський договір між радянською Росією та країнами Четвертного блоку, за яким перша визнавала німецьку окупацію України та зобов'язувалась укласти мир з УНР. Ліквідація радянського ладу визначила долю Народного секретаріату, який був розпущений. Замість нього було створено Бюро для керівництва повстанською боротьбою на території України на чолі з Миколою Скрипником.




  БОРОТЬБА ЗА ЗБЕРЕЖЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ 1918-1920 рр.

Падіння Центральної Ради

Деякий час після ліквідації радянської влади в Україні зберігалася республіканська форма правління: всі державні акти підписувалися від імені УНР. Але її авторитет серед населення падав. Заможні верстви були невдоволені соціалістичною фразеологією Ради, проголошенням нею націоналізації великої земельної власності, безпорадністю у налагодженні роботи промисловості. Зі свого боку селянська біднота відчувала, що після повернення поміщиків обіцянки УЦР наділити селян землею перетворяться на пусту декларацію.
Одночасно між Центральною Радою та німецькими окупаційними властями назрів конфлікт. Німцям потрібен був хліб. УЦР була неспроможна забезпечити вивезення продовольства в Німеччину, а також налагодити роботу транспорту. В такій ситуації кайзерівські чиновники почали активно втручатися в діяльність українського уряду.
Поступово складалася ситуація для усунення Центральної Ради з політичної арени. В закулісних переговорах із цього приводу брали участь консервативні українські політичні групи, офіцери українізованих частин та Вільного козацтва. Вони увійшли в контакт з німецьким командуванням, для якого встановлення в Україні твердої влади було гарантією успішного вивезення продовольства.
Республіканський режим в Україні був ліквідований 29 квітня 1918 р., коли загін німецьких військ зайняв приміщення, де засідала УЦР. Одночасно на Всеукраїнському з'їзді землеробів було вирішено ввести монархічну форму державного правління і проголосити гетьманат. Гетьманом України був проголошений генерал Павло Скоропадський, нащадок гетьмана України початку XVIII ст.



  Внутрішня і зовнішня політика П. Скоропадського


У своїй політиці гетьман П. Скоропадський спирався на консервативні політичні кола, великих землевласників, військових та окупаційні німецько-австрійські війська.
Державотворча політика гетьмана почалася зі зміни назви держави: УНР перейменовувалась в Українську державу. Гетьманові належала законодавча (видання законів, універсалів) і виконавча влада (формування і контролювання уряду — Ради міністрів). Але побудувати державну владу на основі рівної участі всіх верств суспільства в політичному житті не вдалося.
Гетьманська аграрна політика ґрунтувалася на відновленні приватної власності на землю, яку можна було продавати і купувати. Передбачалося передати землю великих землевласників малоземельним хліборобам, але за викуп. Майно і земля, конфісковані Центральною Радою, повертались поміщикам. Вони мали право використовувати примусову працю селян, їх знаряддя праці під час збирання врожаю, примушувати селян силою виконувати будь-яку роботу.
Політика гетьманського уряду щодо робітників також була консервативною. Власники підприємств дістали право збільшити робочий день до 12 годин, знижувати і нерегулярно видавати заробітну плату, не виконувати умов трудових договорів. Права професійних спілок обмежувались, страйки було заборонено.
Гетьманському урядові на певний час вдалося відновити свободу торгівлі і підприємницької ініціативи. Збут товарів за кордон збагачував промисловців і підприємців. Була відновлена робота залізниць. Фінансова реформа була спрямована на введення національної грошової одиниці розміщення українських капіталів в німецьких банківських установах. Метою військової реформи було створення національної армії в 300 тис. бійців і реформування військових частин Запорізької і Сердюцької дивізій, полку січових стрільців. 16 жовтня 1918 р. гетьман видав Універсал про відродження козацтва в Чернігівській, Полтавській губерніях і на Слобожанщині. Проте створити багатотисячну армію, як і флот, не вдалося, бо цьому заважала німецька окупаційна влада.
Національна політика П. Скоропадського почалась з утвердження законів про розширення громадянських прав усіх, хто на той час проживав в Україні, якщо вони дадуть клятву на вірність Українській державі.
Найбільш вдалою і послідовною була політика у сфері культури, пов'язана з іменем міністра освіти М. Василенка. Був ухвалений закон про обов'язкове вивчення української мови, історії і географії України. Почався процес масового відкриття українських шкіл і гімназій, у Києві і Кам'янець-Подільському були відкриті українські університети. В університетах Києва, Харкова, Одеси були відкриті кафедри української мови, літератури, культури, історії та права. Були відкриті Українська Академія наук на чолі з В. Вернадським, Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний театр, історичний музей.
Зовнішньополітичний курс Української держави був спрямований на підтримання дипломатичних стосунків з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, Фінляндією, радянською Росією, а восени 1918 р. — з Великобританією і Францією.
Однак гетьманська диктатура мала дуже слабку соціальну базу. Її вважали незаконною українські ліві партії, а також селяни і робітники, чиї інтереси відкрито порушувались в Українській державі.



  Політичні партії в умовах гетьманського режиму


Корінні зміни в Україні поставили в нові умови українські політичні партії. В цей час відбулася реорганізація більшовицьких партійних організацій в Україні. У червні 1918 р. вони були об'єднані в Комуністичну партію (більшовиків) України (КП(б)У). Але ця партія не була незалежною, оскільки виступала складовою частиною Російської Комуністичної партії (більшовиків) (РКП(б)). Першим секретарем ЦК КП(б)У був обраний Г. П'ятаков. Для керівництва повстанським рухом в Україні на І з'їзді КП(б)У (червень 1918 р.) був обраний Центральний військово-революційний комітет (ЦВРК).
Утвердження в країні консервативних порядків викликало невдоволення серед українських національних партій. Але при цьому в лавах УСДРП та УПСР утворились розбіжності щодо перспектив подальших дій, наслідком чого було посилення в цих партіях розшарування. Ще до гетьманського перевороту від українських соціал-демократів відділилася група лівих, які зблизилися з більшовиками і були прийняті в КП(б)У. У травні 1918 р. стався розкол в УПСР, ліва частина якої виділилася в партію боротьбистів (за назвою свого центрального органу — газети «Боротьба»). Боротьбисти виступали за відновлення радянської влади в Україні і таким чином наблизились до КП(б)У. Однак між боротьбистами і більшовиками існували великі суперечності у питанні про національне самовизначення України. Боротьбисти прагнули створення незалежної від Росії радянської України, що мала знаходитися з РРФСР у дружніх стосунках.



  Боротьба проти гетьманського режиму та його повалення


Утиски гетьманським режимом інтересів селян і робітників обернулися антигетьманськими пробільшовицькими повстаннями, які розпочалися вже влітку 1918 р. і набули особливого розмаху на Київщині. На боротьбу проти повсталих були кинуті великі сили, під тиском яких селянські загони перейшли до партизанських методів боротьби, а частина їх відійшла на Лівобережжя і зупинилася в «нейтральній зоні» (територія, на якій, згідно з Брестським договором, не мали права розміщуватись радянські і німецькі війська), де на їх базі почалось формування двох партизанських дивізій, що підтримувалися радянською Росією. На Катеринославщині й у Північній Таврії повстанський рух мав анархістське і забарвлення. Він був очолений Нестором Махно, що вважав себе анархістом-комуністом та виступав за відновлення радянської влади, але в особливому розумінні: ради в усьому мали були підконтрольні місцевому населенню і повністю визначати політику на місцях без будь-якого впливу з центру. У жовтні 1918 р. махновці, що мали активну підтримку селян, зайняли Гуляйполе. Вони стали значною силою, з якою гетьманському режиму та німецьким властям треба було рахуватися.
На початку листопада 1918 р. в Німеччині перемогла революція, яка значно вплинула на перебіг подій в Україні. 13 листопада РРФСР анулювала Брестський договір, у тому числі й його умови щодо України. Під прикриттям новоутвореного маріонеткового Тимчасового робітничо-селянського уряду України на чолі з Г. П'ятаковим більшовицькі війська, у складі яких були сформовані в «нейтральній зоні» українські дивізії, з півночі почали наступ на територію України.
В умовах кризи гетьманського режиму, що загострився восени 1918 р., українські соціалісти (УСДРП і УПСР) створили Український Національний союз (УНС), який очолив В. Винниченко. Союз був в опозиції до гетьманського режиму і його союзників в Україні. До того ж розвиток подій — революція в Німеччині, розклад окупаційного режиму, зростання повстанського руху — викликали зміну політичної орієнтації в урядових колах. 14 листопада П. Скоропадський опублікував грамоту про федерацію Української держави з небільшовицькою Росією. Цей крок гетьмана був сприйнятий в УНС як відкритий перехід на бік великодержавної контрреволюції і зрада ідеї самостійності України. 14 листопада 1918 р. УНС, що почав планувати збройне повстання, створив Директорію УНР, до якої увійшли В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, О. Макаренко. Спираючись на штаб найбільш дієздатної української армії — корпус січових стрільців, Директорія виступила із зверненням до походу на Київ і закликала населення до зброї. Керівникам Директорії вдалося підняти селян, обурених діями гетьмана. 18 листопада під Мотовилівкою (40 км від Києва) гетьманські сили, що складалися переважно з російських офіцерських загонів, були розгромлені. Повстанські війська оточили Київ. 14 грудня Скоропадський зрікся влади і виїхав у Німеччину. 18 грудня Директорія зайняла Київ.



  Політика Директорії



Політика нового режиму не була послідовною. На початку існування Директорії на розробку її політичної лінії активно впливав В. Винниченко, представник лівого крила УСДРП. Призначений головою Ради Міністрів В. Чеховський також був лівим українським соціал-демократом. С. Петлюра, що представляв помірковані кола УСДРП, був зайнятий військовими справами і помітного впливу на курс УНР не мав. Тому одразу ж після взяття Києва Директорія ухвалила ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Уряд мав намір позбавити аграрну і промислову буржуазію політичних прав і встановити в Україні національний варіант радянської влади. Влада на місцях мала перейти до трудових рад селян, робітників і трудової інтелігенції. Законодавча влада в УНР належала Трудовому конгресу, що обирався трудовим населенням без участі поміщиків і капіталістів.
23 січня 1919 р. в Києві відбулося засідання Трудового конгресу, але він не зміг ухвалити якихось важливих рішень і припинив свою роботу.
Директорія не змогла на тривалий час втримати контроль над масами, що недавно допомогли їй скинути гетьманський режим і прийти до, влади. Численні місцеві отамани перестали підкорятися урядові, що поширювало анархію в Україні.
До того ж активізувалися помірковані елементи в Директорії і уряді, що схилялись до встановлення парламентської демократії та обережності у проведенні соціально-економічних реформ. Внутрішні суперечності паралізували республіканський режим. Через це жодне соціально-економічне питання не було ним вирішене. Так у аграрній політиці, незважаючи на проголошення наміру конфіскувати землі к поміщиків, Директорія обумовила це численними застереженнями, які захищали інтереси поміщиків. Директорія проголосила:
• відновлення УНР без влади Центральної Ради
• проведення аграрної реформи, ліквідацію приватної власності на землю
• держ. контроль над виробництвом і розподілом продукції
• відновлення 8-годинного роб. дня
• право на профспілки і страйки
У зовнішній політиці Директорія розширила міжнародні зв'язки УНР, яку визнали Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія та деякі інші держави. Однак налагодити стосунки з радянською Росією їй так і не вдалося, бо та не бажала визнавати незалежності Української держави і продовжувала свою збройну інтервенцію з півночі. Невдалою виявилась і спроба Директорії порозумітися з Антантою, сили якої наприкінці 1918 р. висадились в Криму і на півдні України. Переговори з нею ж про антибільшовицький союз зайшли у глухий кут. Причини такі: по-перше, Антанта сприймала Директорію та її політику як різновид більшовизму, проти якого вона вела боротьбу; по-друге, вона підтримувала боротьбу білого руху, який у національному питанні відстоював відновлення «єдиної і неподільної Росії», а отже, була проти існування незалежної України.
Однією з умов переговорів з Директорією Антанта висувала вихід з Директорії та уряду УНР радикальних елементів. Але навіть тоді, коли В. Винниченко та В. Чеховський пішли у відставку і на перший план в Директорії вийшов С. Петлюра, далі попередньої домовленості про боротьбу з більшовиками справа не пішла.



  Поразка Директорії і встановлення більшовицького контролю над Україною у 1919 р.

На тлі війни проти більшовиків відбувалось подальше розшарування у стані Директорії. Радикальні елементи в ній все більше віддалялись від поміркованого крила. У січні 1919 р. угоду про спільну боротьбу проти Директорії уклали з більшовиками боротьбисти. На більшовицьку платформу також стала група українських соціал-демократів на чолі з Ю. Мазуренком та М. Авдієнком. На бік радянських військ перейшли повстанські загони, що діяли на Полтавщині, на чолі з отаманом Григор'євим. Проти Директорії ще у грудні 1918 р. виступили загони Нестора Махна. У тилу УНР розпочалася анархія. В армії набула поширення «отаманщина». Отамани відмовлялися виконувати накази центрального уряду і діяли свавільно. Селяни-повстанці, що з піднесенням бились проти гетьманських військ, розійшлися по домівках, не маючи жодного бажання захищати УНР, що зволікала з проведенням соціально-економічних реформ. Усе це знесилювало Директорію зсередини у боротьбі з більшовиками.
Тим часом у січні 1919 р. радянські війська здійснили успішний наступ на Лівобережній Україні. Ними були захоплені Чернігів, Полтава, Катеринослав. Військові дії перейшли на Правобережжя. 5 лютого Червона армія увійшла в Київ. У березні 1919 р. війська Директорії, очолювані С. Петлюрою, були повністю розбиті і притиснуті до румунського і польського кордонів.



  Західноукраїнська Народна Республіка



Під впливом революційних подій в Росії; проголошення УНР та посилення державної кризи Австро-Угорщини в кінці Першої світової війни активізувався національно-визвольний рух у Західній Україні.
18—19 жовтня 1918 р. у Львові була створена Українська Національна Рада (УНРада), до якої увійшли головним чином депутати Австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини. Вона ухвалила резолюцію про утворення на українських землях, що входили до складу Австро-Угорщини, Української держави і стала керівним органом західноукраїнського національного руху. УНРаду очолив Є. Петрушевич. Більшість її членів мали надію, що імперський уряд мирним шляхом передасть їй владу в краї. Але в цей час відновлювалася польська держава, і польські політики вважали Східну Галичину споконвічно польськими землями. За цих умов група радикально налаштованих членів УНРади 31 жовтня 1918 р. утворила військову організацію на чолі з Дмитром Виговським і 1 листопада 1918 р. підняла повстання, зайнявши Львів та інші міста Східної Галичини. Рада проголосила створення Української держави на західних землях. 9 листопада був сформований уряд — Тимчасовий державний секретаріат на чолі з К. Левицьким. Президентом нового державного утворення став Є. Петрушевич. 13 листопада УНРада ухвалила «Тимчасовий основний закон», відповідно до якого новостворена держава дістала назву Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Державотворчий процес в ЗУНР був підкріплений виборами в законодавчий орган влади — Українську Народну Раду.
Уряд і президент ЗУНР у соціально-економічній галузі провадили більш помірковану політику, ніж діячі Східної України. Ця політика була спрямована на виведення країни з глибокої соціально-економічної кризи і передбачала такі заходи:
• монополізація продажу зерна, тютюнових виробів, спирту і сільськогосподарської продукції;
• співробітництво з кооперативними і фінансовими організаціями;
• початок відбудови залізничного транспорту, що постраждав внаслідок воєнних дій у Першу світову війну;
• введення в обіг національної валюти — гривні й карбованця;
• ухвалення у квітні 1919 р. закону про аграрну реформу, яким передбачалося ліквідувати крупне землеволодіння (головним чином польське) та розділ землі між малоземельними та безземельними селянами.
Однак керівники ЗУНР не наважились взяти під контроль нафтодобувні промисли, оскільки більшість родовищ належали іноземцям, не вдалося зупинити інфляцію, повністю реалізувати робоче законодавство.
Найголовнішим завданням уряду ЗУНР було об'єднання західноукраїнських земель із Східною Україною в єдину Українську державу. Важливою подією на цьому шляху стало укладення 1 грудня 1918 р. у Фастові договору між Директорією і делегацією ЗУНР про злиття УНР і ЗУНР. Акт об'єднання було урочисто проголошено у Києві на Софійській площі 22 січня 1919 р. Відповідно до нього ЗУНР входила до складу УНР на правах автономної Західної області УНР (ЗО УНР). Однак цей документ залишився тільки декларацією. Об'єднання УНР і ЗУНР мало політико-ідеологічний, а не державно-правовий характер: не були опрацьовані правові умови виконання договору, він не був ратифікований законодавчими органами обох держав.
Фактично вся діяльність ЗУНР відбувалася на тлі конфлікту з Польщею, який швидко переріс в українсько-польську війну. У листопаді польські сили в Галичині, швидко оговтавшись після українського повстання, вдалися до дій у відповідь. У Львові, де перебували українські і польські сили, почалися вуличні бої, у яких перевагу здобули поляки. 11 листопада українські сили залишили Перемишль, 21 листопада — Львів. У грудні польські війська контролювали 10 із 50 повітів, у яких була проголошена ЗУНР. В цей самий час румуни окупували більшу частину Буковини, а угорці укріпили контроль над Закарпаттям. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше — до Станіслава. В умовах конфлікту з поляками уряд ЗУНР зміг сформувати регулярну і боєздатну Українську Галицьку армію (УГА), але декілька спроб відбити у польських військ Львів успіху не мали. У березні 1919 р. УГА втратила ініціативу і поляки цим скористалися. У травні 1919 р. в наступ проти УГА перейшла польська армія генерала Й. Геллера. УГА під тиском цієї армії змушена була відступати. У такій ситуації уряд ЗУНР надав президентові Є. Петрушевичу додаткові повноваження, проголосивши його диктатором. Було замінене керівництво армії (попереднього командувача генерала Омеляновича-Павленка замінив генерал Греков). Зміцнивши УГА, він з 7 червня 1919 р. перейшов у наступ, результатом чого стало визволення значної частини Галичини. Однак надалі далася взнаки майже подвійна перевага поляків. Вони розпочали контрнаступ. УГА було притиснуто до ріки Збруч і її залишки перейшли на територію УНР.


  Українське питання на Паризькій мирній конференції


УНР і ЗУНР велику надію покладали на Паризьку мирну конференцію, що мала підбити підсумки Першої
світової війни. У січні 1919 р. до Парижа прибули делегації УНР і ЗУНР, які мали намір вирішити три 
завдання: домогтися визнання незалежності України; посісти гідне місце в системі післявоєнних 
міжнародних відносин; отримати підтримку з боку країн Антанти для боротьби з більшовиками. Однак на 
конференції делегація України опинилася у складному становищі. Її вважали союзницею Німеччини і на
конференцію не запросили. Погіршувала ситуацію позиція Франції: уряд УНР розцінювався як
 просоціалістичний, а Франція була зацікавлена у відродженні єдиної і неподільної Росії та сильної 
Польської держави (на противагу Німеччині) за рахунок українських земель. Саме французький варіант
був покладений в основу рішень Паризької конференції з українського питання. Антанта визнала права
Польщі на окупацію Східної Галичини, а УНР не дістала ні визнання, ні допомоги в боротьбі з 
більшовиками.
 

  Політика більшовиків в Україні у 1919 р.



Після того, як навесні 1919 р. більшовики відновили свою владу в Україні, вони почали впроваджувати політичні заходи в життя швидкими темпами. УНР була перейменована на Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР), і згідно з досвідом радянської Росії почав створюватись апарат радянської влади. 29 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України був перейменований на Раднарком України; його відділи відповідно почали називатись народними комісаріатами. Для зміцнення радянської влади на місцях знову були створені ревкоми і військревкоми. В сільської місцевості опорою більшовиків стали комітети незаможників (комнезами). Надзвичайні органи влади контролювали і впливали на діяльність Рад, оскільки більшості в Радах більшовики не мали.
Одночасно створювались каральні органи радянської влади в Україні — Всеукраїнська надзвичайна комісія, яку очолював І. Шварц, а потім М. Лаціс. Вона мусила придушувати опір політичних супротивників.
У березні 1919 р. була ухвалена перша радянська конституція України. Вищим державним органом влади став Всеукраїнський з'їзд Рад, а між з'їздами — ВУЦВК.
Суть політичного курсу більшовиків полягала у насильницькому зламі існуючих в Україні економічної системи і соціальних відносин. Здійснення цих заходів покладалося на Українську раду народного господарства, яка цілком залежала від розпоряджень Вищої ради народного господарства в Москві. Більшовицьке керівництво вважало, що укріпилось в Україні назавжди, а отже, побудову нового комуністичного суспільства більшовики вважали досить скорою справою. Оскільки ці перетворення відбулись під час Громадянської війни, то пізніше така політика дістала назву «воєнного комунізму». Вона передбачала ліквідацію приватної власності та ринкових відносин в економіці на тлі різкого обмеження суверенітету України, а також впровадження колективних форм праці.
В аграрній сфері знову відбувався переділ земельної власності. Але, вилучаючи землю у поміщиків, більшовицьке керівництво не поспішало наділяти нею селян, бо ідеалом комуністичних відносин на селі воно вважало створення великих господарств, заснованих на колективній праці та державній власності на землю. 14 лютого 1919 р. ВЦВК ухвалив декрет «Про соціалістичний землеустрій та заходи переходу до соціалістичного землеробства». У ньому проголошувалась необхідність колективізації одноосібних селянських господарств. Селяни мусили передавати в радгоспи («радянські господарства») свою худобу і знаряддя праці. Під час ліквідації поміщицького землеволодіння перевага надавалась створенню радгоспів і комун. Земельні відділи вимагали від селян, щоб ті об'єднувались в комуни. Поміщицькі землі відходили в державний резервний фонд, а селяни їх так і не отримали.
Оскільки радянська держава мала велику потребу в продовольстві, яке йшло на постачання Червоної Армії та міст, була введена продовольча диктатура, складовою частиною якої була продовольча розкладка — примусове, вилучення надлишків продовольства (в основному хліба) в селянських господарствах.
Головним методом здійснення політики «воєнного комунізму» став «червоний терор», що проводився органами Надзвичайної комісії. Він передбачав фізичне знищення «експлуататорських» класів і всіх ворогів радянської влади взагалі і сприймався як один з найважливіших шляхів до комуністичного суспільства. Жертвами «червоного терору» 1919 р. в Україні стало багато десятків тисяч людей.
Одночасно відбулося значне обмеження суверенітету радянської України. 1919 р. Україна увійшла до складу військово-політичного союзу радянських республік, умови якого передбачали централізоване управління господарством, фінансами і створення єдиного військового командування, яке також зосереджувалось у Москві. Український фронт був ліквідований, а його військові з'єднання були передані в розпорядження командування Південного і Південно-Західного фронтів.
 
додати

Комментарии 

 
+1 #68 Vlad 2013-03-23 19:10 Спасибо огромное.
Всё что нужно здесь нашол.
Цитировать
 
 
+1 #67 vova 2013-02-24 17:49 Цитировать
 
 
+1 #66 Миранда1 2012-12-30 16:48 Цитировать
 
 
-3 #65 cfif 2012-05-02 19:52 н не памагло Цитировать
 
 
-2 #64 cfif 2012-05-02 19:49 Цитировать
 
 
-3 #63 кріс 2012-04-27 19:59 не знаю что за фигня ище не читала.http://mestectvo.com/components/com_jcomments/images/smiles/shocked.gif Цитировать
 
 
0 #62 Людуська 2012-04-12 23:10 класно те що треба на залік але шкода що мало((( Цитировать
 
 
0 #61 Natali 2012-03-12 20:52
YES…))))))
Цитировать
 
 
+2 #60 АЛИНКА 2012-02-25 20:40 СПАСИБО БОЛЬШОЕ ЗА НЕОБХОДИМУЮ ИНФОРМАЦИЮ!!!КЛ ЁВЫЙ САЙТ Цитировать
 
 
-3 #59 Vadim 2012-02-04 16:49 Цитировать
 

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить




...