Головна Древній світ Світова Історія Історія виникнення та розвитку апеляції та апеляційного оскарження
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Вивчати українську історію як науку, зможе лише мала частка фахівців і людей закоханих у рідну землю, але дізнатися докладніше про головні та найцікавіші моменти нашого минулого може кожний.

Это интересно

загрузка...
Сейчас 90 гостей онлайн

Історія виникнення та розвитку апеляції та апеляційного оскарження

Історія виникнення  апеляції

“Апеляція є одне з недавніх явищ у житті багатьох народів”, - затверджував учений-процесуаліст ХІХ століття Ф.М. Дмитрієв. Така думка підтверджується історією виникнення й розвитку інституту оскарження судових ухвал і інституту апеляційного оскарження.

На ранній стадії розвитку державності  в народів Європи  суд був установою народною і публічною, що володіла повною  незалежністю, у чинність рішення суду виносилися в остаточній формі й оскарженню не підлягали. Однак згодом, у міру розвитку й посилення централізованої державної влади, суд став поступово втрачати свою самостійність, слідством чого з'явилося виникнення права ревізії рішень суду з боку центральної влади. У цей період інститут апеляційного оскарження ще не виник, а інші існуючі способи оскарження були спрямовані на скасування або знищення рішення тим же судом, що виніс початкову постанову. Як відзначав К.Н. Анненків в “Досвіді коментарю  до Уставу цивільного судочинства”, апеляційний спосіб оскарження у відповідності зі своєю сутністю “міг виникнути тільки тоді, коли центральна державна влада встигла вже підсилитися й зміцніти настільки, що мала досить чинності й можливості підкорити своєму контролю народний суд або навіть замінити його своїми установами, улаштованими на основі ієрархічного підпорядкування, тобто на основі системи підпорядкування нижчих судів судам вищим”.

Дане положення підтверджуються всією історією розвитку держави й права Древнього Рима й держави й права народів Європи.

На ранній стадії розвитку давньоримської держави, у період становлення сильної централізованої влади, інститут оскарження судових постанов був відсутній. У першій половині періоду Республіки для римського цивільного процесу була характерно наявність двох стадій судочинства: процесу “in jure” і процесу “in judicio”. У процесі “in jure” брали участь сторони й судовий магістрат. Магістрат не здійснював судових функцій, він тільки був присутній при тих урочистих актах, які робили сторони. Його участь зводилася до проголошення реплік і формул, які чинилися по встановленому ритуалу. Вся сукупність формул і жестів звалася “legis actio”, а сам процес називався легісакціонним. Якщо відповідач у стадії “in jure” не погоджувався з домаганням позивача й у встановленій законом формі заперечував його, то процес переходив в іншу стадію - “in judicio”. Рішення, що виноситься судом, не допускало  оскарження.

Поступово всі ці судочинні форми виходили із застосування, тому що, внаслідок зайвої формалізованості правової процедури, справа було доведена до того, що найменше відхилення від запропонованих форм і обрядів спричиняти програш позову.

У результаті закону Ебуція й двох законів Юлія  (Інституції Гаю) у Римі було уведене судочинство за допомогою формул, установився формулярний процес, при якому рішення судді, незалежно від того, чи було воно справедливо чи ні, як і в легісакціонному процесі, не могло бути оскаржене. Однак уже в цей період з'являються перші способи оскарження, спрямовані на скасування рішення, шляхом допущення rectitucio in integrum (відновлення первісного положення сторін).  Рішення відмінялося едиктом претора або вищестоящого магістрату, якщо були присутні наступні підстави: погроза й насильство, під впливом яких суддя вирішив справу; обман, підкуп судді; неповноліття позивача, завдяки якому супротивник виграв справу; неявка в суд по поважних причинах і інше. У всіх цих випадках за скасуванням рішення міг піти новий процес.

Характерною рисою формулярного процесу була відсутність вищих і нижчих судових інстанцій. Згодом відбулося суміщення судових і адміністративних функцій у руках адміністративного органу (магістрату). Тепер він мав право втручатися в дії всіх посадових осіб, які йому підкорялися. Зацікавлена особа могла клопотатися про розгляд оскарженого рішення; прохання про таке втручання називалася апеляцією (appellatio від appellare - призивати). Саме в цей час, до кінця ІІІ століття нашої ери, у цивільному процесі  виник інститут оскарження у формі апеляції.

У період правління імператорів Диоклетіана й Костянтина апеляційне виробництво стало більше організованим; остаточне ж оформлення й закріплення апеляція як спосіб оскарження судових рішень одержали в період царювання імператора Юстиніана.

У цей час були визначені строки для заяви про апеляцію й для пересилання справи у вищу інстанцію. Незгода з винесеним рішенням можна було оголосити усно судді відразу після винесення вироку або в десятиденний строк  у писемній формі. Скарга повинна була оплачуватися певною сумою. Подача апеляції припиняла виконання рішення.

За неправомірну апеляцію були встановлені санкції, що виражалися в засланні на строк до двох років і конфіскації половини майна.

У цей період змінилася процедура розгляду апеляційної скарги. Якщо раніше імператор виносив своє рішення тільки  на підставі присланих йому письмових пояснень судді й зацікавлених осіб (тобто на підставі матеріалів справи, що були на розгляді суду нижчої інстанції, то при Юстиніані було вже зовсім нове відношення по справі - з поданням сторонами додаткових доказів і їхнім дослідженням безпосередньо в судовому засіданні (judicium novum). Таким чином, це була так звана “повна”  апеляція.

Апеляційний порядок оскарження з'явився одним із важливих елементів римського права, що визначили його роль в історії світової юриспруденції.

Виникши в Древньому Римі, інститут апеляції продовжив своє існування й одержав подальший розвиток у цивільному процесуальному законодавстві й судочинстві європейських країн.

Апеляція у Німеччині.

У Німеччині рецепція римського права відбулася наприкінці ХIV - початку ХV століть. І До цього часу існувало й розвивалося національне звичайне право. У ХIV столітті воно не могло задовольнити потреби суспільства, що розвивається, що й призвело до рецепції римського права. У чинність цієї обставини в німецькому судочинстві з'явився інститут апеляції, що витиснув національний спосіб оскарження, що полягав у наданні зацікавленим особам права відкинути вимовлене рішення й вимагати його перегляду іншими суддями (тобто оскарження являло собою особисте обвинувачення судді в неправосудді). Із введенням апеляційного порядку оскарження суддя більше не міг самостійно творити норму права, тепер він повинен був застосовувати до конкретного випадку вже існуючу норму.

Рецепція римського права в Німеччині закінчується установою наприкінці ХV століття Імперського суду, що поряд з іншими функціями здійснювала функцію вищого апеляційного суду для всієї Імперії.

Дія римського права в Німеччині протривала до ХVІІІ століття. У цей час у найбільш великих державах Німеччини проводиться кодифікація цивільного права: Пруське Земське Право, Загальне Цивільне Право Австрії, Загальнімецьке цивільне Право 1869 р., Німецький цивільний процесуальний кодекс 1877 р. Останній закріплював як основний спосіб оскарження судових постанов апеляційний спосіб.

Апеляція у Франції

У Франції поняття апеляції з'явилося наприкінці ХІІІ століття. У цей час апеляція носила характер особистого обвинувачення судді в несправедливості

З виданням Ордонансів 1667 року апеляційна скарга стає скаргою не на суддю, а на його рішення.

Після Великої французької революції діяв порядок, при якому суди першої інстанції повинні були розглядати апеляційні скарги на рішення судів тієї ж інстанції. Однак незабаром було ухвалене рішення про установу двох судових інстанцій для розгляду справи про істоті, причому як друга інстанція були встановлені апеляційні суди.

Подібний порядок був закріплений ЦПК 1806 р. І Відповідно до Кодексу апеляційний суд як друга інстанція переглядав справу по суті, розглядаючи питання факту й права, допускаючи при цьому подання нових доказів, проводячи їхню перевірку й оцінку, тобто здійснюючи “повну” апеляцію. Даний порядок оскарження діє й у цей час (ЦПК Франції 1976 року).

Апеляція в Англії

Національне право Англії, у порівнянні із правом  інших європейських держав, зазнало на собі найменший вплив римського права. В англійському судочинстві як інститут оскарження була закріплена апеляція. По своєму змісту вона відрізнялася від апеляції, що існувала в Європі. Англійський порядок оскарження припускав апеляцію з питань права й факту.  У першому випадку апеляція мала своєю метою тільки виправлення правових помилок суду. У другому випадку  існувала можливість перегляду вердикту присяжних, що безпосередньо встановлювала фактичні обставини справи. Отже, діяла апеляція “обмежена”. Згодом своєрідність англійського інституту оскарження судових постанов було збережено.

Таким чином, хід подій показує безсумнівний вплив римського права на розвиток інституту апеляційного оскарження в судочинстві країн Західної Європи при одночасному збереженні своєрідності національних судових правових систем.

 
додати

Комментарии 

 
0 #1 tiebriend 2011-12-13 10:28 How do you think, who this year won the Champions League Cup? Цитировать
 

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить




...